Аж ось другої неділі він знову їх зачув і радісно гукнув: “знову загуло!”
— Нянечко! голубонько! рідненька моя, — звернувся він до няньки — поведи мене до церкви!
Підчас відправи Коля стояв, мов скамянілий; його дуже вразили спів та читання, яких він ніколи не чув, а коли переривалося те або друге, він наче все ще прислухався, тихенько схиляв голову й ледве помітно всміхався. Служба Божа скінчилася, а він усе ще стояв на тому самому місці й дожидав, що заспівають; нарешті нянька взяла його за руку й вивела з церкви, кажучи, що для нього вдруге не будуть правити.
Селяни дивувалися на свого сліпого панича, особливо тому, що ніхто з них не бачив, щоб він хоч раз у церкві перехристився. Перше, чого навчає мати-християнка свою дитину, що ледве починає белькотати, це складати докупи три пальчики, христитися й вимовляти слово “Бозя”.
У бідолашного Колі доля рано взяла ту ніжну наставницю, а мачуха про це й забула, — так він, уже дорослий хлопчик, не знав ані одної молитви.
Священик не міг про це й гадки мати, бо зявлявся в панському домі тілько в певні дні року; йому платили, як лікареві за візиту, та й край. Зрештою більшість наших поміщиків так само, як і Марія Федорівна, держать сільських священиків на віддалі від себе; це невимовно сумна правда.
Після служби Божої священик закликав до себе Колю, познайомив його з своїм сином Івасем, на рік старшим за Колю, нагодував обідом, дав йому проскуру й наказав няньці, щоб вона його щонеділі приводила до церкви.
Цілий тиждень Коля мало що й спав, все прислухався, коли дзвін загуде; нарешті, діждався: другої неділі задзвонили до утрені: він радісно гукнув: “До служби Божої, до служби Божої, ходімо, няню!” А няня його спала; він намацав її ліжко, збудив її й прохав, щоб вона вела його до церкви.
— Ах ти, полуношнику невгамонний! — скрикнула нянька спросоння — яка тепер церква, добре, що сліпий, так тобі все одно, чи день, чи ніч.
І, повернувшися на другий бік, вона відразу ж захропіла. Коля, помовчавши трохи, почав плакати й проплакав аж до благовісту на службу Божу. Тоді знову почав прохати свою няньку, щоб вела його до церкви. На цей раз вона погодилась.
Священик після служби знов закликав до себе, нагодував, як і перше, обідом і наказував, щоб він не лінувався відвідувати церкву Божу. Коля сказав йому, що він радий ходити до церкви, як тілько дзвона зачує, але нянька не хоче його вести. Священик загрозив няньці, що, коли вона не буде його до церкви водити, то він їй не дасть причастя. Нянька злякалася, і від того часу Коля після першого ж дзвону справно приходив до церкви.
Минуло не більше півроку, як Коля почав одвідувати церкву і священика, а вже знав з памяті утреню, службу Божу й вечірню, кілька десятків псалмів, всі недільні євангелії і мало не всі посланія апостола Павла.
Попович Івась, сприятелювавши з ним, навчив його на память молитов ранішніх і на сон грядущим. Крім цього, Колі вже не треба було поводиря, він сам ходив до церкви і з церкви, заходив до священика й звідти повертався до своєї комірчини зовсім, як видющий, так що няньці зоставалося тілько спати.
Іноді приходив до нього в гості попович Івась і приносив з собою чи псалтир, чи священну історію, а доброї погоди вони гуляли в садку або купалися в ставку.
Так минуло ще літо. Поповича Івася відвезли до семінарії. Бідолашний Коля знову осиротів; але зате читав з памяті псалтир, священну історію й вивчив усі стежки в садку.
Марія Федорівна пильно стежила за його надзвичайними здібностями й не перешкожала їм розвиватися, не вбачаючи в тому ніяких перепон до того, щоб зробити згодом Іполіта справжнім господарем маєтку.
Одного разу, зробивши Колі іспит з першої кафізми, священик дав йому прочитати її в церкві в суботу за вечірнею. Коля прочитав немов із книги: у неділю прочитав за утренею перший час, а за службою часи й 25-й псалом. Парафіяни й сам священик були захоплені його читанням, тілько деякі побожні бабусі завважили, що добре, мовляв, сліпий панич читає, та занадто жалісливо.
Церква для душі Колиної стала єдиним притулком, до якого він приходив, наче до найлюбішого друга, до найніжнішої матері. Величні, прості наші церковні мотиви зворушували й переймали цілу його істоту, а божественна мелодія і екстатичний ліризм Давидових псалмів підносили його непорочну душу по-над небеса.
Так скріплялася й мужніла його дитяча душа для прийдешніх страждань.
Священик, а особливо причет церковний, полюбили його, як безкорисливого й дуже пильного помічника. Часто, наприклад, траплялося, що він прийде й сидить біля дзвіниці, дожидаючи вечірні чи утрені; паламар, прийнявши від священика благословення на благовіст до вечірні, відімкне церкву, а Колю пошле на дзвіницю дзвонити; то він і дзвонить собі, аж поки тричі пятидесятого псалма не прочитає.
Або хтось умре на селі, — просять дяка псалтир над мерцем читати, а дяк попросить Колю, і Коля, взявши селянина за полу чи за ціпок, іде за ним, куди його ведуть; прийде, стане, прочитає “Трисвятеє”, “Приідіте” і, зачинаючи від “Блажен муж” аж до “Мал біх”, хоч би в одному слові змилився, а бабусі, слухаючи його, плачуть, бо він читав надзвичайно виразно, і в голосі його було чути щось сердечне та зворушливе.
Якжеж було причтові не любити його?
А було, як надійде великий піст, то він цілими днями й додому не вертався; зайде до дяка, чи до священика, пообідає, а там, глянь, і до повечіря час благовістити; поблаговістивши, стає серед церкви і починає читати велике повечіря, а як дійде до “З нами Бог”, спиниться, переведе дух і чистим, сердечним тенором поволі прочитає: “З нами Бог, розумійте язиці і покаряйтеся, яко з нами Бог.”
Не можна було слухати без сердечного зворушення, як він проказував оту молитву. Після повечіря, коли Коля разом із дяком та священиком тихо й сумовито співав “Все упованіє моє на Тя, Мати Божія”, мало хто з парафіян не плакав, ідучи з церкви.
Марія Федорівна бачила в Колі сліпого ідіота та й годі; тому не перешкожала йому хоч і на дзвіниці оселитися, як що захотів би. На її думку, вдягала вона його, як на сліпця, то навіть чепурно, себто [діставав він] на рік дві пари демікотонового вбрання, шість сорочок з домотканого полотна та інше; чого ж іще треба? Помешкання ж — ціла офіцина, “хоч собак ганяй”; одне тілько, що Бог очі затьмив, — та вона тому не винна.
Сусідки спочатку говорили їй, що не вадило б його віддати до інституту сліпців, все ж ліпше.
— Е, що вже там! — відповідала вона. — Очей йому не повернуть, а сліпого чому його там навчать?
Сусідки, звичайно, перечити не сміли й одноголосно погожувались з такими практичними доводами.
Така політика привела до того, що Коля був кинутий на призволяще, і це вийшло йому на добре. Припадок споріднив його невинну вражливу душу з святими словами та звуками, і він, кохаючись душею в звуках божественної гармонії, був тисячу разів щасливіший за тисячі тисяч зрячих людей, про що безперечно Марія Федорівна й гадки не мала, а то може б замикала його в комірчині підчас богослужби.
Тому що для Колі день не існував, він часто перебував літні ночі або в садку, або під дзвіницею, читаючи вголос свій улюблений псалом: “Не ревнуй лукавнующим, ниже завиди творящим беззаконіє”.
Селяни спочатку боялися ходити вночі мимо дзвіниці, бо гадали, що це якийсь мрець, над яким іще не відправлено похорону, сам по собі відхідну молитву читає; але згодом, як довідалися, що то сліпий панич, то проходили опівночі мимо церкви, навіть і не христячись.
Іполітко також зростав, мов той словутній богатир — не що-днини, а що-години, жив, як то кажуть, наче сир у маслі купаючись. Марія Федорівна, хоч зачерствіла в усіх почуттях, але до свого сина виявляла безмежну ніжність: дозволяла йому все, що звичайно дозволяє мати, яка по-дурному любить свою дитину. Вона й не думала починати вчити його письма: “вивчиться ще, — казала вона сусідкам — нащо передчасно виснажувати дитину.” І от Іполітко “розвивався” собі далі серед няньок та покоївок.
Проте, одного доброго ранку Марія Федорівна послала до канцелярії маєтку по писаря Хведька і наказала йому вчити Іполітка письма: “так, для проформи”, — казала вона.
Іполітко не тілько був дуже розбещеною дитиною, але, як виявилося, був ще й надміру тупий. Учневі, звичайно, нічого з того не було, а кріпака-вчителя таки частенько водили до стайні (а до стайні знати, для чого водять). Бідолашний Хведько мучився, мучився з своїм пустоголовим учнем, нарешті взявся за розум. Якось Іполітко разом із своїми забавками приніс до шкільного покою кілька мідяних пятаків. Хведько зміркував справу, розпитав учня, звідкіля він узяв оті кругленькі цяцьки; той сказав йому, що в мамуні під ліжком у скрині лежить повний мішок таких цяцьок.
— Так от що, Іполітку, — сказав улесливо Хведько — чи хотіли б ви зовсім не вчитись?
— Хотів би, — відповів весело учень.
— Так подаруйте сьогодні мені оці цяцьки та йдіть гуляти на цілий день, а завтра, коли прийдете вчитися, то принесіть іще, а коли можна, то захопіть якнайбільше; тілько вважайте, щоб мамуня не бачили, бо тоді вони все таки будуть вас до науки приневолювати.
Наставник непотрібно турбувався: учень давно вже добре знав “мистецтво”, що зветься злодійством. Нянька Оксана вже років зо три діставала через свого вихованця крадений цукор, цукерки й різні ласощі, а час од часу й оті мідяні круглі цяцьки. Отже, пересторога була цілком зайва.
Другого дня, як і вмовилися, учень приніс учителеві штук із десять пятаків і був звільнений од науки. Третього дня сума вже була більша, четвертого — ще більша; день-у-день робилося те саме, так що до кінця місяця мішок був уже порожній.
Коли учень сповістив свого вчителя про цю справді сумну подію, то вчитель, поміркувавши трохи, спитав:
— А чи не завважали ви, Іполіте Івановичу, де в мамуні переховуються такі самі цяцьки, тілько біленькі?
— Не знаю, не бачив, — одповів учень.
— А коли не знаєте, то сідайте вчитися.
— Я завтра ж довідаюся — зарепетував зляканий учень — і принесу тобі, скільки хочеш, тілько не вчи мене.
— Добре, побачимо, ідіть гуляти, тілько памятайте, — до завтра.
А назавтра Марії Федорівні потрібні були нащось мідні гроші; вона до мішка, а мішок порожній.
Покликали покоївок та няньок. Зявилися ті й другі.
— Ви, такі, сякі, — каже Марія Федорівна — з мішка гроші повитягали?
— Ні, пані, ми й не бачили.
— Різок! — гукнула вона на льокая.
Зявилися різки та ще два льокаї. Почалось катування, всіх перебрали. Оксани не було вдома; послали й по неї; приходить Оксана та й каже: “За що ви, пані, людей катуєте? Це ж панич постягав гроші для свого вчителя”.
Гірко ж заплатила бідолашна Оксана за свою зухвалість; вона дістала вдвоє більше за інших.
Відправивши покоївок, Марія Федорівна пішла шукати по кімнатах Іполітка, але Іполітко, хоч який був дурний, зміркував одразу, що недурно дівки аж вили, репетуючи, і, не діждавшися, аж те виття скінчиться, втік до саду. Після даремного шукання по кімнатах Марія Федорівна розіслала всю челядь і сама пішла шукати Іполітка, а він, не бувши дурень, доки їсти не схотілося, сидів у кущах, а коли побачив, що понесли Колі обідати, то пішов до його офіцини і без церемонії дощенту зїв його вбогу трапезу. Але на горе йому саме за тою трапезою і зловила його сама Марія Федорівна. І дістав же бідолашний Коля за переховування злодія! Крім лайок, докорів і загроз, йому заборонено було давати щобудь їсти, — хіба що шматок чорного хліба та кварту води, аж до прийдешнього дозволу.
Ніжно, лагідно, справді як мати, випитала Марія Федорівна в Іполіта, коли й кому давав він гроші, а довідавшись про все докладно, звеліла Хведька-наставника вибити добре різками й на час до дня Кузьми й Демяна наказала йому доглядати худоби, а після того дня відвезти його до міста й здати в салдати. Сказано — зроблено.
Тепер іще треба було подумати за Іполіта, що з ним робити? Аджеж йому вже на пятнадцятий рік пішло, а ці недолюдки на селі, чого доброго, ще зопсують його. Треба відвезти його до Петербурґу й віддати до якогось благородного пансіону. Як задумала Марія Федорівна, так і сталося.
Зоставивши економові наказ, чи то інструкцію, про порядкування маєтком, вона знову спорудила ремонтерську бричку, взяла з собою любе чадо своє та улюблену його няньку Оксану й вирушила до Петербурґу, не попрощавшися навіть із своїми найближчими та найбільше язикатими сусідками.
Тепер вона не мала пощо сповіщати їх, куди має віддати свого сина на виховання. Запроси їх тілько, а вони ще якось дізнаються про вчинок Іполіта, і тоді на цілу ґубернію ославлять його злодієм, а того дурні не розважать, що воно ще дитина.
