IV
Приїхавши до Петербурґу, Марія Федорівна спинилася не на Пєсках, як можна було припускати, а на заїзді в Ямській слободі, біля церкви Івана Предтечі.
Другого ж дня вона сама пішла пошукати помешкання, бо на заїзді й незручно, і брудно, а головне — дорого; вона ж мала зостатися в Петербурзі принаймні років зо два, якщо не більше.
Вийшовши за браму, Марія Федорівна перехристилася на церкву (з деякого часу вона стала дуже побожна) і, не переходячи Ліґовки, пішла до Знаменської церкви, тут спинилася, подивилася вздовж імлистого Невського проспекту, помріяла трохи про своє далеке минуле й пішла просто на Пєски до відомого будиночка з чотирма вікнами та мезоніном.
В одному з вікон цього будиночка стирчав на бовванці той самий жіночий капелюх, що стирчав і перед десятьма роками, а за іншими вікнами, як і колись, видко було дівчат, наче б вони за ті десять літ і з місця не рушились; серед тих дівчат була й Ліза, але вже не та недолітня, рябенька, мовчазна Ліза, — тепер біля вікна сиділа, склавши нахрест руки й схиливши на високі груди кучеряву вродливу голову, девятнадцятилітня, немов рожа повна, розвинена, пишна краля.
На свіжому, молодому її обличчі й знаку не зосталося з колишнього ряботиння; треба було зблизька й пильно придивитися, щоб його помітити.
Саме тоді, коли Марія Федорівна проходила повз вікна, Ліза піднесла свої довгі оксамитові вії, глянула крізь вікно й зблідла: вона, бідолашна, пізнала свою мачуху, і перед нею враз встало все її сумне минуле. Вона закрила обличчя руками, хотіла підвестися з стільця, але не могла, звелася ще раз і в нестямі звалилася на підлогу.
Подруги підняли її та занесли за параван.
Ідучи повз вікна, Марія Федорівна й гадки не мала, що вона таку катастрофу викликала. Вона спокійно ввійшла до давно знайомого їй подвірячка, підійшла до відомої їй халупки біля смітника й постукала в маленькі, нашвидку збиті, але вже дуже старі двері, що відчинилися з якимсь дивним дереньчанням, і перед нею стала Юлія Карлівна з перекинутою чайною філіжанкою в руках (Юлія Карлівна до незчисленних своїх професій додала ще одну — ворожіння на каві). Після перших охів на порозі вона впровадила Марію Федорівну до хижки, і аж тут давні приятельки урочисто поцілувалися.
Заспокоївшись після наглого зворушення й посадовивши свою дорогу гостю на напівзломаному стільці, Юлія Карлівна поспішила представити їй молоду, струнку й дуже вбого вдягнену дівчину з заплаканими чорними великими очима.
— Рекомендую вам, — сказала вона звертаючись до Марії Федорівни — моя добра, можна сказати, приятелька, мамзель Шірнбер, також моя землячка, але по батькові — з доброї родини. Я їй зараз ворожила на каві, і так гарно випадає, що краще й вимагати не можна, а вона все не вірить і плаче.
— Я вже два роки вірила, — тихо промовила дівчина.
— Так що ж, голубонько, і по десять років дожидають, та не плачуть, — промовила незадоволена Юлія Карлівна. – Що ж робити? Така ваша доля, а коли наскучило дожидати свого суженого, то я вже давно пропоную вам перебратися до мене. Якщо не хочете жити разом з панночками, то возьміть мезонін, я з вас небагато братиму, — мені прибуток, і вам не збуток.
Дівчина заплакала і, ледве вимовивши: “прощавайте”, вийшла з хати.
— Прощавайте, заходьте завтра, в мене буде свіжа гуща, я вам ще поворожу, — казала Юлія Карлівна, провожаючи свою пацієнтку очима. А коли та зачинила за собою двері, додала:
— Надто вже горда! почекаєш ще рік-другий свого коханого, — певно перемінишся, будеш проситися — не пущу; на дідька ти тоді кому здалася, коли вже й тепер на стару бабу скидаєшся, та тоді на тебе ніхто й глянути не схоче. От, Маріє Федорівно, от де справжнє лихо, — звернулася вона до своєї гості, наче благаючи в неї співчуття. — От ви бачили її — аджеж, можна сказати, й собою гарна, і благородних батьків дочка, а гине, — ні за що, ні про що, а от бач гине. Хто ж, як не самі батьки і винні! Жили вони, голубонько ви моя, у Кронштадті на посаді, та й на добрій посаді, бо при якихось гамазеях. Щотижня вечорниці справляли, і унадився до них якийсь мічман; ну, звісна річ, молодий хлопець, молода дівчина, побачились раз-другий та й закохалися одне в одному, а там і до гріха недалеко. Так і сталося. У хаті, було, танці та музики, а вони непомітно вийдуть на двір чи на вулицю, накриються шинелею та й воркують, як ті ніжні голубята, а мати й собі з молодими старшинами амури крутить. Я батькові й не докоряю, — не батьківська це справа доглядати за дочкою, але мати, — мати всьому причина. Вона ж бачила, стара дурепа, що юнак до дочки залицяється, чого б не спитати: а чого тобі, голубе, треба? Коли ти тілько халяви смалиш, так ось тобі двері! А коли ти поважно, — женись! А вона собі думає: “що там, нехай собі молоді пабавляться, він людина благородна, зайвого собі нічого не дозволить.” Так от він, бач, і не дозволив, ота благородна людина. Своє діло зробив та й перевівся до Астрахані, чи там іще кудись далі; самі ж батьки тілько тоді помітили, коли сусіди почали на дочку пальцями вказувати. Вечорниці справлять, в залях засвітять, а гостей чорт-ма; хіба два чи три пяних лаштових заблукає. Побачили, що справа кепська, — мерщій з Кронштадту вибиратися; тепер у Петербурзі й сидять без посади, а вона, дурна, ворожить: коли б пак не так! багато я тобі виворожу; приїде він до тебе зараз таки, — дідька лисого! Не бачив він кращої за тебе; кажу їй: перебирайся до мене, поки ще в тебе хоч трохи краси зосталося, бо так тілько постарієшся! Ох, горе, горе, як подумаю, — додала вона, зідхаючи.
— Ось що, Юліє Карлівно, — сказала Марія Федорівна, помовчавши трохи. Маю до вас велике прохання.
— Яке, Маріє Федорівно? Усе у світі готова для вас зробити.
— Знайдіть мені невеличке помешкання, так — кімнатки три, і якщо можна, щоб близько від якогось благородного пансіону. Я, знаєте, привезла сюди сина.
— Є, є шляхетський пансіон мадам… мадам… Як бо її… помешкання… помешкання… — І вона почала рахувати на пальцях будинки цілого кварталу, пригадуючи той, в якому містився шляхетський пансіон мадам N. — Ну, та якось знайдемо, — додала вона, підлесливо дивлячись на Марію Федорівну.
— Ви мені зробите велику прислугу; але не більше, як три кімнатки; я цілком зруйнована, зовсім тепер без грошей: пошесті на худобу, неврожаї та пожежі цілком доконали мене. — І Марія Федорівна мало-мало не заплакала.
— Ось ще що! — сказала вона трохи згодом — мало не забула: ну, що там моя Акулька у вас поробляє? Мабуть, уже велика виросла?
— Превелика! та яка майстерна, та яка краля, просто любо! Тілько вона чогось усе сумує.
— Молода, та й годі! Але от що, Юліє Карлівно, чи не знайшли б ви їй пари? Вона тепер мені непотрібна, житиму в Петербурзі, а тут власна швачка — тілько зайвий тягар, самі знаєте.
— Пара їй давно вже є, тілько я без вас не зважувалась, а писати до вас не знала куди, — адресу вашу загубила; отож і не знала, що робити, дожидала, аж ось вас самих Бог приніс до нас. А пара дуже гарна, — говорила вона далі: кухар, пятьдесять осіб харчує, по пять карбованців за місяць платять; це ж не жарти — такий капітал; так ні ж, — вона не хоче; моститься до неї ще якийсь пяничка-урядовець, щоправда, молодий хлопець, тілько — видко — голісінький. Не знаю, чи просто так до неї ходить, чи справді сватати хоче, — не знаю.
— Краще було б за кухмейстра, — принаймні вільний шматок хліба, але ж, холи не хоче, то нехай іде й за урядовця. Я може й посаг невеличкий дам. Оборудуйте цю справу, Юліє Карлівно, я вам буду вдячна.
— Подбаю для вас, Маріє Федорівно, конче подбаю. Куди ж це ви?
— Я піду, мені пора, — і Марія Федорівна почала збиратися.
— Та заждіть хвилинку, зараз кава буде готова.
— Ні, дякую, іншим разом, прощавайте! Не забудьте ж за помешкання!
— Не забуду! не забуду, Маріє Федорівно!
І приятельки попрощалися.
Повернувшись до себе, Марія Федорівна побачила, що її Іполітко грає в паці з білявим румяним хлопчиком двірника; це була перша лєкція на полі освіти Іполітка. Він того великого мистецтва за ціле життя не збагнув би на селі, а в столиці не встиг приїхати, як другого дня вже знав, що таке битка-оливянка.
Днів зо два після того навідалася Марія Федорівна до своєї приятельки в справі помешкання.
Послужлива Юлія Карлівна підшукала саме таке помешкання, як було треба: світле, затишне, а головне — дешевеньке і мало не поруч “благородного пансіону”, себто церковної школи.
Випивши філіжанку кави, чи, краще сказати, цикорії, приятельки пішли разом подивитись на помешкання. Проходячи через подвіря, вони почули в модному маґазині дренькотливі звуки фортепіяна й верещання жіночого голосу, якому вторував хриплий чоловічий бас, що твердо й виразно вимовляв слова пісні:
Во лузяхъ, лузяхъ, лузяхъ,
Во монастырскихъ лузяхъ.
Приятельки переглянулись і, посміхнувшись, вийшли на вулицю. Дорогою Юлія Карлівна скаржилась на прикрості та клопоти, сполучені з таким закладом, особливо в такому закутку, як Пєски, куди статечна людина боїться й заглянути.
— Доречі, — сказала Марія Федорівна — чи нема у вас, Юліє Карлівно, знайомого писаря, недорогого; маю дуже дрібненьку, шага не варту справу; тілько з амбіції й веду її, — не хочеться поступатися; писар потрібний, щоб переписувати папери, а я сама буду йому говорити, що писати.
— Є й писар, з самого Головного Штабу, а вже як він до вашої Акульки припадає, то просто диво! Знаєте що, — додала Юлія Карлівна, подумавши — нащо довго клопотатися? Ви приобіцяйте йому щось, от вам і карєра для Акульки.
У той час вони підійшли до дуже старого будиночка, що на його воротях красувалася цидулка з написом: “Тут винаймають помешкання, а також кут.” Вони постукали в зачинену хвіртку. На стукання, замість двірника, вийшла ветха бабуся в очіпку і впустила їх на подвіря.
Помешкання було якраз до смаку Марії Федорівні: ясненьке й затишненьке, точнісінько таке, як казала Юлія Карлівна. Тілько одне… трошки за дороге: 10 карбованців сріблом на місяць з дровами! Так, чого доброго, незабаром і Покотилівку прожити можна.
Марія Федорівна спробувала зняти мову з господинею будинку про те, що вона мало не старчиха, вдова беззахисна; але господиня була непохитна, і, щоб скоріше покінчити, сказала, що вона сама сирота безпритульна і вдова беззахисна, і що їй давати в себе притулок іншим та їх годувати нема за що. “І коли б ви — додала вона — були не жінкою, а чоловіком, то й за двадцять карбованців не пустила б, така бо вже наша справа жіноча: все може статись.”
Марія Федорівна мовчки вийняла карбованця і, подаючи його господині, сухо сказала: “Помешкання за мною, завтра переїду”. І справді, другого дня вона вже частувала Юлію Карлівну, хоч і ріденькою, але справжньою кавою в себе на новосіллі.
Нянька Оксана встигла вже посваритися з господинею, а Іполітко, вправляючи свої руки в киданні биток, вибрав собі за ціль білого півня, що ретельно перебирав сміття на подвірї; удар був просто ґеніяльний, — бідолашний півень тілько крилами залопотів та й одразу ж дуба дав.
— От так битка, — вигукнув захоплений Іполіт — не дурно мамуня двадцятку заплатила!
Про траґічний кінець білого півня швидко дійшли чутки до вух господині; у хаті знявся галас, та такий, що якби не посередництво Юлії Карлівни, то Марії Федорівні довелося б того ж таки дня звільнити затишне помешкання; автім справа закінчилася півкопою.
Ця прикра подія мала, одначе, й ту добру сторону, що нагадала Марії Федорівні про те, чого вона приїхала до столиці. Вона зараз звернулася до Юлії Карлівни й прохала, щоб та ще завтра, якщо можна, послала їй якогось учителя з благородного пансіону, бо вона хоче спочатку приватно вдома приготувати Іполітка, а вже потім віддати його до пансіону.
Сказано — зроблено. Другого ж дня зявився педаґоґ з церковної школи, і вони вмовилися, щоб Іполітко ходив до вчителя на помешкання до обіду й по обіді, що йому буде так веселіше, бо в педаґоґа вчилося на помешканні ще кілька хлопчиків. Покінчивши з цією справою, треба було подбати про другу, поважнішу. Марії Федорівні конче треба було повідомити листом одну свою prot?g?e, сусідку з села, про смерть Лізи, що сталася саме в день її приїзду до Петербурґу. Хто ж їй напише такого хитрого листа? Самій писати, так ще висміють, бо вона ж ледве вміє своє прізвище сяк-так нашкрябати; просити ж, щоб їй рекомендували писаря, не хочеться ще й тому, що він з Лізою знайомий; чорти його знають, може він уже знає, що вона справді Ліза, а не Акулька! Ні, йому не можна доручати такої важливої кореспондекції.
— Ох, я ж дурна! — вигукнула Марія Федорівна після довгого роздумування — та що ж я думаю, а вчитель нащо?
Зараз же послала вона Оксану закликати вчителя. Коли він зявився, то вона попрохала його написати на спробу коротенького листа; а про що писати, — розповіла йому усно.
Педаґоґ вислухав і, подумавши довгенько, сказав:
— Тема поважна, треба обміркувати. Я спочатку так тілько накидаю, а потім, коли вже апробуєте, то й начисто перепишу. Завтра буде готове!
— Добре, то ви принесіть до мене, як буде готове, — і вони попрощались.
За день чи два педаґоґ зявився до Марії Федорівни з розкішним рукописом під пахвою. Господиня запросила його сісти; він покірно сів на стілець і розгорнув рукопис, зразок каліґрафії. Марія Федорівна, налюбувавшися письмом, просила педаґоґа прочитати; він прочитав, чи, краще сказати, продекламував свій твір і, коли скінчив, задоволений з себе глянув на Марію Федорівну і шанобливо передав їй рукопис.
Марія Федорівна була дуже вдоволена з листа і, покликавши Оксану, наказала їй зварити каву, а тимчасом попрохала педаґоґа ще раз прочитати лист, тілько не так голосно.
Підбадьорений такою прихильною увагою, він прочитав ще раз, хоч і не так виразисто, зате з тихшим і глибшим почуттям, так, що, коли він прочитав речення: “і її любий погляд закрився для мене навіки”, то Марія Федорівна навіть хусточку піднесла до своїх очей. Це, розуміється, не сховалося від ока щасливого автора, і було йому любіше за всякі подяки.
Марія Федорівна, почастувавши автора, попрохала в нього рукопис собі на памятку, а за працю запропонувала йому (правда, дорогенько, але ж він не звичайний писар) карбованця сріблом. Автор великодушно відмовився, сказавши, що він винагорожений її ласкавою увагою, яка для нього — більша за всяку винагороду.
Сказавши ще кілька солодких слів про чутливе серце та про освічений розум своєї протекторки, себто Марії Федорівни, педаґоґ вклонився й вийшов.
Другого ж таки дня Марія Федорівна сама понесла листа на пошту, зловила там якогось листоношу, попрохала його взяти штемпльовий коверт, запечатати листа й написати адресу.
— І цей клопіт скінчився, — сказала вона, виходячи з пошти.
Тепер зостався ще останній і найбільший клопіт: влаштувати Лізину карєру. Тоді вона цілком спокійно зможе зайнятися вихованням Іполітка.
