V
Час минав, як завжди минає, і кілька місяців пройшло, а Лізина карєра все ще не полагожена. Юлія Карлівна мало не щодня заходить до Марії Федорівни на філіжанку кави і оповідає про зовсім нецікаві новини, а про Лізин шлюб ані слова. Самій же Марії Федорівні не хотілось зачинати розмови, щоб не виявити, що це її дуже цікавить. Щоправда, вона натякала [на це] кілька разів, так, мимохідь, але та ніби не розуміла, і Марія Федорівна не знала, зрештою, що й думати. А тимчасом Юлія Карлівна упадала біля неї, як біля золотого кумира, захоплювалася знанням та хистом її ненаглядного, вже богатирської статури, юнака, але її заходи були зовсім даремні: Марія Федорівна, хоч і частенько діставала з села гроші, але їй показувала лише пакети з пятьма печатками та обмежувалася філіжанкою кави й шматком пирога в неділю.
Юлія Карлівна терпіла й чекала, а на дозвіллі благовістила в своєму кварталі, що її приятелька Марія Федорівна — напевне ґенеральша-багачка, що затаює своє багацтво. Внаслідок таких чуток коло Марії Федорівни утворився чималий гурток знайомих і навіть приятельок. Щоправда, декотрі з них, побачивши, що ґенеральша труситься над кавалочком цукру й філіжанкою кави, вважали за краще не піддержувати надалі такого високого знайомства, але інші, а серед них і Юлія Карлівна, додержували правила: терпіння все переможе. Правило це, одначе, не цілком справжувалося; Марія Федорівна була просто, як то кажуть, кремінь. Проте, приятельки не зневірялись; були вони з тих жінок, що, як довідаються, що ти — людина грошовита, то хоч би ти їм своїх грошей і не показував, все ж на тебе будуть дивитись, як на Бога, і почнуть тобі молитися й поклони класти.
Кінець кінцем показалося, що Юлія Карлівна не така вже терпелива, як цього можна було сподіватися від чужинки. Не дуже то покладаючись на прийдешній пожиток, вона задумала таку історію.
Після довгого дожидання та глибоких міркувань вона сама собі сказала: “Та що, справді, я дурна така, чи що? сижу, згорнувши руки, та дивлюся на неї! Та хіба ж я дівку за спасибі вигодувала? Та ще й улаштуй її, каже, зроби їй карєру! І все це — ні за що, задурно, та й дівчина — Бог-зна, хто вона така; не знати, чи Ліза, чи Акулька, і сама не знаєш, як її звати.” Даремне почекавши ще трохи, вона вирішила ближче зазнайомитися з Оксаною, покоївкою й куховаркою Марії Федорівни, — так, на кожний випадок, бо ж до того й професія Юлії Карлівни була така, що їй кожне знайомство личить. Якось вона зовсім випадково зустріла Оксану в крамничці і вмовила її знайти час, щоб хоч на хвилинку зайти до неї цими днями: вона, мовляв, хоче поговорити з нею про одну дуже цікаву справу. Оксана охоче погодилася, але вона не знала адреси Юлії Карлівни. Марія Федорівна, коли була потреба, посилала до Юлії Карлівни двірника або сама ходила, але Оксани не посилала, бо боялась, не без рації, щоб та не зустрілася там із Лізою. Юлія Карлівна з усіма подробицями змалювала Оксані і свій будиночок, і всі вулиці та проулки, якими треба до неї йти.
Оксана, дождавшися неділі, раніше впоралась, одпросилася до служби Божої, а сама подалася до Юлії Карлівни. Спочатку все йшло добре, всі вулиці й проулки вона памятала, та назву самого дому й забула. Все таки, якось по прикметах, добилася вона й до того дому, а щоб упевнитися, чи це саме той дім, якого їй треба, заглянула до вікна й побачила дівчину, що її обличчя було закрите, бо сиділа вона, схилившись над якоюсь працею. Оксана постукала до вікна, з наміром запитатися про Юлію Карлівну; дівчина підвела голову, поглянула на Оксану та й зблідла. Оксана теж на лиці змінилася. Хвилинку помовчавши, дівчина ледве чутно промовила: “Оксано!” Оксана здригнулася: щось у тому голосі видалось їй знайоме й давно забуте; але вона стояла, все ще не розкриваючи рота.
— Оксано! — сказала вдруге Ліза — чи, може, це не ти, а так тілько — мара?
— Ні, це я, Оксана, — ваша нянька, якщо памятаєте!
— Памятаю, памятаю, — сказала Ліза й вибігла до неї на вулицю.
Довго вони, обнявшися, стояли на вулиці, не кажучи ні слова, поки одна з Лізиних подруг, уважаючи, що така сцена серед білого дня та ще й посеред вулиці — непристойна, вийшла до них і вмовила їх зайти до хати. Зустріла їх сама Юлія Карлівна, що випадково тут трапилась. Вона зразу ж збагнула, що їх не можна зоставляти самих, бо вони з дурного розуму можуть усі її наміри попсувати, а тому вона, привітавшися досить фаміліярно з Оксаною, повела її до своєї хати, посадовила їх по [різних] кутках, і сама заходилася варити каву.
Кілька разів Ліза й Оксана, поглядаючи одна на одну, починали плакати. Юлія Карлівна, дивлячись на них, і собі плакала; але, коли вони починали розмову, то вона пильнувала, щоб їм яко мога перешкодити. Вона вважала, що кожне порозуміння між ними не відповідає її далекосяглим планам.
Почастувавши Оксану кавою, вона відпровадила її аж за браму й твердо наказала їй нікому не промовитися, що бачила Лізу. – “Коли ж матимеш час, заходь до мене, Оксаночко”, — додала вона, прощаючись.
Повернувшись до своєї кімнати, Юлія Карлівна задумалась, потім покликала Лізу, посадовила її біля себе й ласкаво, наче кицька, почала її розпитувати:
— Скажи мені, люба Акулько, — говорила вона — що ти памятаєш з того часу, коли ти була ще на селі?
— Я памятаю тілько, що мене звали не Акулькою, а Лізою, що ми жили з братом в одній кімнаті, що брат мій Коля був нещасний, сліпий хлопчик і що в нього спочатку була за няньку оця сама Оксана, а потім мачуха взяла її до себе, а йому, бідолашному, прислали якусь лиху сільську бабу, що йому не давала їсти. Так його, бідолашного, з нею я й покинула. Чи живий ще він, нещасний, тепер? — промовила Ліза й заплакала.
— Ну, а більше нічого не памятаєш? — спитала Юлія Карлівна.
— Ще памятаю й ніколи не забуду нашої мачухи. Я тут її якось раз побачила на вулиці й ледве не вмерла з переляку.
— А чи не памятаєш, якої ґубернії та якого повіту ваше село?
— Нічого не памятаю.
Юлія Карлівна не вважала за потрібне питатися далі; вона вдягла салоп і щось засмальцоване, подібне до капелюха, а Лізу вислала з хати, замкнула двері й вийшла на вулицю.
Вертаючись з гостей додому, Оксана ще на вулиці почула в помешканні гомін. “Чи то не злодії, не приведи Боже, забрались?” — ледве промовила вона й кинулася мерщій до хати, вбігла на сходи, а коли відчинила двері, то очам її представилася сцена, що її ледве чи бачила вона коли раніше, — хіба що мимохідь і то десь біля шинку.
Люта, наче скажена кицька, з піною на устах, стиснувши кулаки, стояла Марія Федорівна в нападній позиції, а проти неї в оборонній позиції античного войовника стояв Іполітко.
Коли Оксана ввійшла, Марія Федорівна наче отямилася, спустила кулаки й просичала: “Ох, ти ж, недолюде!” і, звертаючись до Оксани, сказала:
— Піди, заклич до мене цього дурного вчителя; гарних речей навчив він Іполітка.
Оксана пішла виконувати наказ.
Перед цією мало не траґічною сценою сталася така подія. Відпустивши Оксану до церкви, Марія Федорівна й собі пішла до служби Божої. Вона хотіла й Іполітка взяти з собою, але в нього нагло заболіла голова, і він не пішов. Зоставшись сам, Іполітко відімкнув цвяхом маленьку шкатулку (він зробив надзвичайні поступи на шляху освіти) і почав шукати в ній того таємного сховку, що в ньому мамуня ховає гроші. Він уже зрозумів, чого варті гроші. До того ж страх як не щастило йому минулого тижня і в бабки, і в “три листики”; спробував був поставити на кін ґраматику Ґреча — не беруть! спробував був в орлянку грати, — і тут не пощастило, просто хоч вішайся, а в борг не вірять, хоч і звуть себе приятелями. Пробував був у мамуні просити, — де там, і слова сказати не дала! Що ж йому, справді, було далі робити? Звичайно, красти, а щоб далеко не ходити, він вирішив першу спробу зробити з мамуниною шкатулою; але, як злодій ще недосвідчений і нетерплячий, поквапився, забув про обережність і не завісив гачка на дверях. Саме в ту мить, коли таємний сховок перестав бути для нього таємницею, зненацька ввійшла до хати Марія Федорівна й остовпіла з жаху. Почалася страшна баталія, перервана, як ми бачили, поворотом Оксани.
За півгодини зявився педаґоґ у новому віц-мундурі, з дуже святочним обличчям, але як витягнулось оте його всміхнене обличчя, коли роздратована, як левиця, Марія Федорівна привітала його такими словами:
— Наставники! Прекрасні наставники! Щиро вам дякую! — і вона зо злости не могла говорити далі, а бідолашний педаґоґ стояв, розкривши рота й вилупивши очі.
— Сердечно вам дякую! — продовжувала Марія Федорівна, ледве зводячи дух, — так… наставили, навчили, просвітили дитину! Дивіться, любуйтеся на вашу просвіту. Він — моя дитина, моя єдина дитина — з вашої ласки, добродію, став злодій, грабіжник, а глянь — і розбійником стане! До всього того ви сами спричинилися, бо ви навчили його обікрасти мене, а потім передати вам украдені гроші.
— Пані добродійко, — промовив, задихаючись, педаґоґ — ви брешете! Ви — просто скажена баба, та й годі! Я з вами й говорити не хочу! Прощавайте!
І він обернувся до дверей. Марія Федорівна, не сподіваючись од покірливого педаґоґа такої мови, так була спантеличена, що зовсім голову стратила, а поки стямилась, педаґоґ був уже за брамою.
— Біжи, дожени, попроси на хвилиночку, хай повернеться, — говорила вона, штовхаючи Оксану в двері.
Оксана побігла сходами, а вона слідом за нею.
За хвилину педаґоґ уже сидів на канапі й спокійнісінько слухав довгого оповідання про подвиги та здібності свого ґеніяльного учня. Дослухавши до кінця, він запитав:
— А чому ви напротязі всього минулого тижня не посилали його до мене вчитися?
— Як не посилала?! Він щодня акуратно ходив до вас, навіть і обідати не приходив додому.
— І на очі не бачив я його з самої неділі.
— Де ж ти волочився, га? — звернулася Марія Федорівна до Іполітка, але його вже й слід запав.
Довго міркувавши над тим, як направити біду, вирішили провадити навчання далі, бо Іполітко, як казав учитель, ще не опанував письма й російської ґраматики, а щоб він невчасно не волочився, стали на тому, щоб Оксана відводила його вранці до школи й приходила по нього ввечері.
Так і зробили. У понеділок вранці багато мешканців тихої вулички помітили сімнадцятилітнього юнака в курточці ? l’enfant, що йшов до школи, а позад нього — літню служницю, що несла шкурятяну торбу з книжками та ґрифельну дошку. Поки Іполітко ходив сам, ніхто й не помічав його, а коли за ним почала ходити Оксана, всі почали пальцями показувати. Дивно!
Реґулярне й одноманітне ходіння за Іполітком надокучило Оксані, і одного разу вона запропонувала йому прогулятися до іншої школи, а саме — до Юлії Карлівни.
Перша візита йому не зовсім сподобалась, хоч його й почастували там цукерками; зате вже друга візита припала йому до смаку. Юлія Карлівна, щоб вільніше побалакати з Оксаною, послала його до своїх дівчат і гостро їм наказала, щоб гість не занудився. Оксана ледве його потім звідти витягла, так йому сподобалися дівчата.
І почав він із школи бігати до прекрасних сирен. Сирени незабаром почали в нього просити грошей за ті втіхи, що вони йому постачали.
“Грошей? А де ж їх взять, отих клятих грошей?” — міркував він собі. – “Хоч би мамуня скоріше вмерла, може тоді легше мені буде.”
Поки Іполітко розважався з дівчатами, Юлія Карлівна, частуючи цикорією простосерду Оксану, випитала в неї все, що їй треба було знати про Лізу, довідалася навіть і про ґубернію, і про повіт, і як село зветься, а довідавшися про все те, повідомила свого знайомого писаря з Головного Штабу, що вже готувався до іспиту на авдитора.
Прийдешній авдитор, довідавшись таких таємниць про свою любу Лізу, мало не збожеволів: “Це ж просто сліпа фортуна”, — так він висловився в захопленні.
На шлюб його з Лізою Юлія Карлівна, одначе, погожувалась тілько з умовою, що він оддасть їй половину посагу, який згодом дістане за Лізою.
Писар, розуміється, на все погодився, не сперечаючись.
Наприкінці вона намовила його написати прохання на імя обер-поліціймейстра, і вони попрощалися.
Тепер залишалося запевнити Лізу, що Оксана дурна баба та що вона все набрехала; що Ліза таки справді Акулька, а не Ліза, і не панночка, а справжня кріпачка, та що перед нею тепер така карєра, що вона, коли не буде дурна, згодом може стати й “високоблагородною”.
— Ну, що ж, чи згода, Лі… Акулько? — спитала вона її.
— Згода, хоч на сажотруса згодна, тілько не держіть мене в цьому багні.
— Вже й багно! Дім, як кожний дім, не знати ще, що далі тебе жде.
— Гірше не буде.
— От тобі і вдячність! Ой, ти, негіднице, бач одїлася на чужому хлібі… гультяйка!… мужичка!…
Налаявшись досхочу, Юлія Карлівна нашвидку вдяглася й пішла з дому, а щаслива наречена, зоставшись на самоті, гірко заридала. Юлія Карлівна попрямувала з доброю вісткою просто до Марії Федорівни і знайшла її в найліпшому настрої: вона дістала з села чималу пачку асиґнацій та повідомлення, що сліпий панич упав до рову чи до якоїсь ями й зломив собі ногу.
Після перших ласкавих слів приятельки всадовилися на канапі, і Юлія Карлівна, трохи помовчавши, сказала:
— Ну, голубонько, Маріє Федорівно, ледве я її вговкала: “за писаря, каже, не хочу”, — подавай їй урядовця!
— Ах, вона мужичка! — проговорила Марія Федорівна — бач чого захотілось, — урядовця! А от як заберу на село, та віддам за пастуха, до худоби!
— Та хіба вона тілько таке товче! Вона каже, що вона не селянська дівка, а шляхтянка.
Марія Федорівна на лиці змінилася.
— Та я їй показала, яка вона шляхтянка: просто ляпаса дала та й примусила мовчати, — сказала Юлія Карлівна.
— От і добре, — промовила Марія Федорівна.
— Але ось іще що: жених пручається! Менше, як тисячу карбованців, каже, не возьму.
— Ач, писарчук поганий! Тисячу карбованців за кріпачкою! Та хто таке бачив?
— Та вона ж йому натовкла, що вона не проста, а шляхтянка.
