Марія Федорівна знову сторопіла і, роздумавшись трохи, сказала:
— Чи не взяв би він хоч половину?
— Я вже йому сімсот давала, — і слухати не хоче.
— Не знаю, що й робити, — промовила, наче сама до себе, Марія Федорівна.
— Що робити? Давайте тисячу та й кінці в воду.
— Добре, згода, тілько, після весілля.
— А він просить зараз: без грошей, каже, й до церкви не піду, а з грішми хоч у цю мить до вінця.
— Ну, та хай йому біс, дайте йому гроші, а я вам потім поверну.
— Та в мене й карбованця за душею нема.
— Що ж нам робити, хіба останні віддати? Та з чим же я сама зостанусь? Ну, та хай його дідько бере, аби тілько скоріш спекатися. Прийдіть до мене завтра, Юліє Карлівно, — додала вона, наче спамятавшися.
— Добре, зайду; тілько завтра — неодмінно, тому що в неділю можна буде й до вінця, а сьогодні, знаєте, четвер, — треба поспішати.
— Так, знаєте що, — зайдіть до мене за годину, або заждіть, я подивлюся, чи не знайдеться в мене вдома, — і вона вийшла до другої хати.
— Саме стільки, скільки треба, — казала вона, даючи асиґнації Юлії Карлівні.
Та обережно взяла гроші і, уважно перелічивши, поклала їх до своєї брудної торби.
— Тепер милости просимо на весілля, приходьте хоч до церкви.
— До церкви зайду.
— Приходьте ж: у Знаменській вінчатимуться в 4-ій годині по обіді.
— Добре, неодмінно зайду.
І вони попрощались.
Юлія Карлівна, ідучи по сходах, прошепотіла: “знає кішка, чиє сало зїла”, а Марія Федорівна, зоставшись сама, легко зідхнула й собі прошепотіла: “хвалити Бога, збулася!”
Довго вона ходила по кімнаті, заклавши руки назад, потім враз спинилася серед хати, з усього розгону ляснула себе рукою по лобі й вигукнула:
— Гей, яка ж я дурна! Оксано, Оксано!
Вбігла перелякана Оксана.
— Чого ти, дурна, очі вилупила? Біжи мерщій, поверни скоріше Юлію Карлівну!
Оксана побігла.
— Тисячу карбованців! Ой, дурна ж я, дурна! — розмовляла сама з собою Марія Федорівна. — Тисячу карбованців, без розписки, без нічого, і кому? якійсь… тьху! соромно й вимовити! Та що це зо мною сталося? Ні, напевне вона мене заворожила! А що, як вона зречеться? Я це напевне знаю. Але дідько і з ними, і з тими грішми, — нехай куди схоче, туди їх і подіне, аби тілько отої гультяйки позбутися, а то вона мені, як більмо на оці… У неділю в четвертій годині… Піду, неодмінно піду.
І вона знову заклала руки назад і почала ходити взад і вперед по хаті, дожидаючи Оксани.
Тимчасом Оксана, добігши аж до самої хати Юлії Карлівни, здибалася коло самої хвіртки з Лізою.
— Здорова була, Оксано! От добре, що ти прийшла, бо мені дуже треба було з тобою побачитися.
— Здорові були, панночко! Мені Юлії Карлівни треба.
— Та її нема вдома, ще зранку кудись пішла… Але ось що, Оксано: ти кажеш, що я панночка, а я ж така сама селянка, кріпачка, як і ти, а тілько ти… чесна, а я…
Ліза не мала сили далі говорити.
— Та що це ви, Лисавето Іванівно, та ви ж справжня, чесна панночка-шляхтянка.
— Хто ж це тобі сказав, що я панночка?
— Ой, Боже мій! хто сказав? Та хіба ж це не я сама на руках вас виносила! хто сказав? — добра мені річ!
— Юлія Карлівна говорить, що ти брешеш, що все це ти говорила мені жартома, що мені тілько голову морочиш.
— Брешу? я брешу? Та плюньте їй мажи очі! Я брешу? Та я заприсягтися можу, до ґубернатора піду, до самого царя… Бач, держить панночку-шляхтянку, як якусь, прости мене Боже, дівку розпусну, та ще я й брешу… Ні, я їй доведу, що я не брехала…
— Слухай, Оксано, — спинила її Ліза — вона ж мене заміж видає.
— Що ж, щасти, Боже. Святе діло, якщо це шляхтич, бо вам за неблагородного не можна виходити.
— Він тепер покищо тілько писар, а швидко буде благородний.
— Отож бо й воно, — мусить бути неодмінно благородний.
— Та я рада хоч за ката, аби мені вирватися з цього содому! — Ліза заплакала.
— Та що ви, що це ви, панночко! Такі слова говорите, — за ката!
— Ой, Оксано! Якби ти знала, що я терплю тут, то б не те сказала!
Саме в цю хвилину відчинилися двері на вулицю, з них виглянула якась неголена фізіоґномія в ґальонах та й гукнула: “Лізо!” — і двері знову зачинились.
— Ідіть, панночко, вас кличуть, а я побіжу, — мене, мабуть, там пані жде, не діждеться. Бувайте здорові!
— Прощавай, Оксано! Приходь на весілля!
— Прийду, неодмінно прийду, — казала Оксана, перебігаючи вулицю.
— Де це ти волочишся? — таким запитом зустріла її Марія Федорівна, коли вона повернулася.
— Та я її не здогнала, бігла аж до її дому, але її там нема, кажуть, як вийшла зранку, так і не верталася.
— Та ти вже й про дім її знаєш? Ах, ти огидна тварюко! Та чи знаєш ти, що це за дім, ти — гультяйко?
— Дім, як дім, аджеж туди й Іполіт Іванович зволили ходити.
— Що?
— Там і наша панночка Лисавета Іванівна живуть!
— Що?
— Я кажу, що там…
— Мовчи, — язика відріжу! Геть!
Оксана вийшла.
На Марію Федорівну гістерія напала й надвечір вона мусіла лягти до ліжка.
Другого дня оточили її постелю безкорисливі приятельки й порадили їй на ніч напитися малини, що вона й зробила, хоч од того їй ані трохи не полегшало.
У неділю, хоч і як тяжко це було Марії Федорівні, вийшла вона з дому точно в третій годині. Хотіла й Іполітка взяти з собою, та він пішов до вчителя повторювати завдання. На вулиці трапився їй візник (на ті часи це була незвичайна річ на Пєсках). Вона спитала в нього, скільки возьме до Знаменської церкви; той сказав їй: “двадцятку”; вона вилаяла його й попленталася пішки. Години до шостої сиділа вона біля церковної огорожі, а про вінчання не було й чутки. Нарешті вона встала й пішла додому, кажучи сама собі: “Мабуть, вони в іншій церкві звінчалися. А ну ж, пройду повз дім Юлії Карлівни!” І вона подалася до того дому.
Ще здалека, не доходячи до дому Юлії Карлівни, вона почула музику й співи.. “Так воно й є, весілля”, — подумала вона, підійшла весела до самих вікон, зазирнула до одного з них, і що ж там побачила? Сором і жах! Її любий Іполітко пяний, в подертій сорочці, без шлейок та іншого, танцював з так само не зовсім тверезою розпусно-веселою дівчиною під смутні звуки фортепіяна. Так ось де він брав перші лєкції цього великого мистецтва, якому так щиро дивувались салдати в фортеці О[рській]!
Намилувавшись на свою любу, єдину дитину, на свого прийдешнього дідича, вона так-сяк перейшла на другий бік вулиці й сіла на хіднику відпочити. Саме в цей час одчинилася хвіртка, і на вулицю вийшла сама Юлія Карлівна з якимсь військовим писарем. Він зграбно, справді по-писарському, вклонився й пішов в один бік, а Юлія Карлівна в другий.
— Так у них нічого не відбулося, — подумала Марія Федорівна і, набравшись сили, підвелася й покликала Юлію Карлівну.
Та підійшла до неї, наче б нічого не сталося, привіталася й спитала про здоровя.
— Та здоровя моє не таке ще погане, а погане те, як ви зо мною повелися. Та що це ви, справді (тут вона заговорила голосніше), що ви мене в дурні пошили, чи що? Де ж вінчання?
— Яке вінчання?
— А те, що мало бути в Знаменській церкві?
— От, а яй забула; ну, та ще встигнемо перевінчати, аби посаг був готовий.
— Який посаг?
— А той, що я про нього вам казала, — тисяча карбованців.
— Та я ж вам їх дала!
— Ви мені згідно з контрактом винні були за Акульку й віддали той борг, а тепер збирайте посаг для Лисавети Іванівни Хлюпіної. Зрозуміли тепер?
