Марія Федорівна ледве дослухала й напевне гепнула б на брук, коли б Юлія Карлівна її не піддержала. Цілу оту сцену бачила Ліза через вікно, і коли дійшло до умлівання, кинулася на вулицю, підбігла до зворушливої ґрупи й почала пособляти Юлії Карлівні приводити до памяті Марію Федорівну. Коли Марія Федорівна опритомніла й подивилася навкруги, то не сказавши ані слова, плюнула межи очі Юлії Карлівні та й пішла хутенько вулицею.
— Що це означає? — спитала Ліза в Юлії Карлівни.
— Божевільна, та й годі.
І вони дивилися їй услід, аж поки вона не дійшла до рогу вулички, і повернулися додому.
Марія Федорівна зовсім розгубилася. Так часто буває, що найзапекліший, найметкіший злочинець занепадає духом од єдиного слова, що відкриє його злочин.
Скаженіючи, рвала вона на собі волосся, гризла собі руки, немилосердно била Оксану й проклинала свого любого Іполітка, а він, щоб уникнути всякого річевого доказу материного гніву, а, може, й прокльонів, декілька день не зявлявся додому; але де він перебував, — ніхто не знав.
Нарешті Марія Федорівна трохи вгамувалася й поважно занедужала. Знову приятельки в один голос порадили їй напитися малини. Вона випила, але малина не помагала, ромен — також. Приятельки ойкали й далі вже не знали, що радити. Так перебула вона місяців два; приятельки, одна по одній, її покинули; Іполітко по кілька день не показувався; одна тілько Оксана, як вірний пес, її не покидала.
А тимчасом Юлія Карлівна з майбутнім авдитором надумали таке. Вони написали, ніби від Марії Федорівни, до священика на селі листа, додавши пять карбованців асиґнаціями, з просьбою, щоб він зажадав з консисторії посвідку про нароження й хрещення Лізи.
Чимало здивувався пан-отець Єфрем, діставши таке посланіє. Нещодавно читав він листа, повного сліз та зідхань з приводу смерти Лисавети Іванівни. Він і панахиду вже відправив за спокій її душі, а тепер вимагають посвідки її уродин і хрещення. – “Дивно”, — подумав він, і послав паламаря до міста по штемпльовий папір, а сам тимчасом розповів попаді своїй про цю дивну пригоду. Попадя не забарилася і повідомила про це управительку, управителька — сусідку-однодворку, та — дідичку, свою протекторку, а дідичка — дідичів, так що, поки пан-отець Єфрем дістав з консисторії Лізину метрику, то вже ціла губернія знала про цю дивну подію. Кожний, розуміється, пояснював її по-своєму, але до сущої правди ніхто не добрався.
Пан-отець Єфрем, діставши посвідчення, вислав його на зазначену в листі адресу, себто на імя Юлії Карлівни, яка, здобувши цей дорогоцінний документ, послала його майбутньому авдиторові. Вирішили негайно взятися за справу, себто приступити до Марії Федорівни, щоб вона видала йому тисячу карбованців на шлюб. Спочатку написали листа, але на нього відповіді не дістали, бо Марія Федорівна вміла читати тілько дрюковане, а писаного — не навчилася; показати ж кому листа вона боялася, здогадуючись, що він в собі нічого доброго не містить.
Певного ранку Юлія Карлівна персонально зявилась по відповідь, і, побажавши доброго ранку, сказала:
— Я до вас, Маріє Федорівно.
— Бачу, що до мене, але з чим?
— З чим… гм, з чим? За грішми, Маріє Федорівно.
— Хіба ж я вам винна, чи що?
— Винні, Маріє Федорівно.
— А скільки, — хотіла б я знати?
— Всього тілько тисячу карбованців.
— Знову тисячу карбованців?
— Так, так, Маріє Федорівно.
— Ах, ти душогубко! ах ти ж кровопийнице! ах ти… — тут уже посипалися такі примовляння, що ані словами не переказати, ані пером списати.
Юлія Карлівна хоч би бровою повела, наче б усе те її не торкалося.
— Так ви не дасте тисячі карбованців? — запитала вона, коли Марія Федорівна трохи вгамувалася.
— Не даю, та й край, — одповіла вона.
— Про мене, як хочете! Значить, я завтра можу вже повідомити обер-поліціймейстра про Лізу?
Марія Федорівна тілько поглянула на неї, та не промовила ані слова. Юлія Карлівна теж мовчала. Так минуло кілька хвилин. Потім Марія Федорівна мовчки підвелася, зняла з стіни образ і, даючи його Юлії Карлівні, сказала:
— Присягніть мені на образі святого мученика Іполіта, що ви вже завтра все це скінчите.
Юлія Карлівна вимовила: “Присягаю!”, навіть перехристилася по-православному.
Марія Федорівна вийняла з шкатулки пачку кредиток і, відлічивши тисячу карбованців, мовчки віддала гроші Юлії Карлівні, яка так само мовчки взяла їх, перерахувала і, поклавши до торби, сказала: “до побачення, Маріє Федорівно.”
— Ні, не до побачення, а зовсім прощавайте, я завтра ж їду до себе на село.
— Та ви хоч до неділі почекайте, у неділю неодмінно звінчаємо.
— І без мене звінчаєте. Прощавайте!
— Ну, ваша справа. Прощавайте, коли не хочете, — і Юлія Карлівна вийшла.
Ближчої неділі тихо й скромно відбулося вінчання в Знаменській церкві. Серед інших цікавих була в церкві й Марія Федорівна; коли все скінчилося, вона підійшла до Лізи й привітала її з приводу взятого шлюбу.
Ліза зойкнула й зомліла, а Марія Федорівна хутко зникла серед натовпу.
Весело повернулась вона додому й дала наказ Оксані збиратися в дорогу.
— Досить з мене, — додала вона. — Натішилася я в цьому клятому Петербурзі, тепер ще зосталося оженити Іполітка, і на тім справам кінець.
Оксана, побачивши пані в доброму настрої, випросилася з дому й дістала дозвіл. Марії Федорівні й на думку не спало, що Оксана випросилася на весілля до Лисавети Іванівни.
Весілля було бучне. Серед гостей визначився Іполітко, який до ранку так насмоктався, що його там і спать поклали.
Другого дня Іполітко почув себе погано, і почув себе ще гірше, коли йому сказали, що він заставив за три карбованці свій макінтош у Юлії Карлівни, щоб зробити подарунок молодій. Іполітко, поміркувавши трохи, пішов до Юлії Карлівни, впав перед нею навколішки й виблагав назад курточку й плащ тілько до вечора. Юлія Карлівна змилосердилась і оддала.
Так-сяк одягся він і вийшов на вулицю. Куди його тепер іти? Він задумався, бо було не до жартів. Матері боявся й на очі показатись, а три карбованці мусів дістати, бо інакше Юлія Карлівна й на поріг не пустить з порожніми руками, а це було йому гірше за все на світі.
Думав він, думав та й видумав такий немудрий, але певний проєкт: “Мамуня тепер — думав він — уже третій місяць хвора і з дому не виходить, — отже, всі можуть повірити, що вона вмерла, і, якщо я, не заходячи додому, обійду всіх її знайомих і попрошу, щоб дали, хто скільки може, на материн похорон, то невжеж не назбираю трьох карбованців? Це ж дурниця! Та сама майориха Поталкуєва три карбованці дасть. Ура! Прекрасно! Я ж тобі покажу, погано чухонко, що я чесна людина”, — і надхнений такою справді ґеніяльною думкою він мало не бігцем пустився вулицею.
Другого дня, десь біля десятої години, почали сходитися приятельки на винос тіла небіжчиці Марії Федорівни. Уявіть собі їхнє здивовання, коли їх зустріла ніби померла Марія Федорівна й почала дякувати, що не забувають її. Вона думала, що приятельки, довідавшись про її скорий відїзд, прийшли попрощатися з нею. Незабаром вона дуже розчарувалася. Спочатку одна, далі й друга, й третя приятельки не видержали й розказали про справжню мету своєї візити.
Марія Федорівна, хоч як здержувалась, та не мала, одначе, сили дослухати красномовної повісти про авантури свого Іполітка; вигнала геть своїх приятельок і послала Оксану по вчителя. Коли скромний педаґоґ прийшов, вона попросила його написати заяву до поліції про те, що її син пропав, і зараз же послала той папір до поліції, а педаґоґові дала сороківку і просила його купити аркуш штемпльового паперу за пятнадцять копійок сріблом.
Того ж дня надвечір поліція повідомила Марію Федорівну про знайдену вівцю, запитуючи одночасно, що з нею робити. “Квартального”, що прийшов до Марії Федорівни повідомити її про блудного сина, вона попросила написати, до кого слід, папір про те, щоб прийняли Іполіта до міської вязниці на переховання.
Другого дня Іполітко уже машерував із шнурком на руці, зручно прикриваючися коротеньким плащем, в супроводі поліційного вартового просто до Литовського замку.
Того ж дня по обіді за столом у Марії Федорівни сидів сумирний учитель і майстерно виписував на штемпльовому папері прохання на імя царя, щоб було вписано до війська рядовим салдатом сина дідички вдови Хлюпіної за нешанування матері.
Згода на прохання прийшла скоро, і одного гарного ранку Іполітко в гурті арештантів вийшов з Литовського замку на московський шлях — трактом у напрямку до Оренбурґу.
Не встиг ще Іполітко перелічити етапів між Москвою та Петербурґом, як до Марії Федорівни прийшов той самий квартальний і повідомив її, що вона арештована у власному помешканні з наказу “Управы Благочинія”. Сталося це саме того дня, коли вона збиралася покинути назавжди огидний для неї Петербурґ. Квартальний ввічливо вклонився й зник, залишивши по собі слід, себто поліціянта біля брами.
За тиждень після Лізиного шлюбу чоловік її, научений Юлією Карлівною, жваво, читко й доладу написав прохання й передав його до канцелярії міністра внутрішніх справ. Прохання розпечатав сам міністр і наказав його розглянути. Почався розслід, і зясувалося, що прохання, хоч і яке неймовірне здавалося на перший погляд, відповідало таки правді. Марію Федорівну заарештовано і призначено над нею слідство, з якого виявилося, що була вона винна в тому, що гнобила дітей свого чоловіка від першого його шлюбу та намірялася позбавити їх спадщини на користь свого сина Іполітка. За все це засудив її суд на заслання до далекого жіночого манастиря на вічну епітимію.
Так скінчилися лихі хитрування Марії Федорівни, і тепер вона, позбавлена всього, навіть особистої свободи, в тісній, похмурій келії “гниє, як отруєний щур у норі”, за виразом автора “Подорожі ?уллівера”.
Лисавета Іванівна після того, як привела свої справи до доброго кінця, виїхала з столиці разом із своїм чоловіком, вже не простим писарем, а клезьким реґістратором. Юлія Карлівна просилась теж з ними на село за матусю, чи хоч за ключницю; але їй рішуче відмовили, і вона зосталася, як і раніше, власницею відомого закладу.
У цілому світі, а точніше в цілій ґубернії, вже була відома історія сумних Лізиних пригод, і тому сусідки-дідички зустріли її з одвертими обіймами, як героїню справжнього роману.
Небавом занедбане село почало відновлятися. Лізин чоловік показав себе дуже добрим сільським господарем, так що занедбане господарство пішло в рух. Одне слово, все воскресло з появою Лисавети Іванівни, але найбільше відчув її присутність бідолашний сліпий Коля. Вона з ним ні на хвилину не розставалася, ходила за ним, як найдбайливіша нянька і найніжніша сестра.
Він, як і раніше, ходив до церкви, як і раніше, любовно виконував обовязки дяка й паламаря. Це було його єдине й дороге серцю зайняття. Часто, вертаючися пізно з всенощної, він тихо, з невимовним сумом, співав: “Все упованіє моє на Тя возлагаю, Мати Божія, сохрани мя под кровом Твоїм.”
