Удосвіта вони пішли спати до стодоли, а мене сон не брав, хоч я й був пяний: ненависний граф не давав мені очей стулити. Я тихесенько встав, вийшов із стодоли й пішов на село. Прийшовши до своєї хати, обійшов її навкруги. Гірко мені було дивитись на неї. Машинально викресав я вогню й засунув трут до соломяної стріхи. За хвилину вона спалахнула, і я спинився на вулиці, поглянув, як горить моє добро, та й пішов назад до корчми, до своїх нових товаришів.
Почало світати, як я прийшов до корчми й розбудив товаришів. Вони були зовсім тверезі, я теж був майже тверезий. Вони випили ще кварту горілки (я вже не міг пити), взяли приготований жидом мішок із печеними курями та гусками й мовчки рушили полем до діброви. І я пішов із ними. Довго я оглядався на своє рідне село, його вже й не видко було, тілько чути було якийсь гомін та видко було заграву над моєю убогою хатою.
Прийшли ми на хутір, знайшли там стареньку жінку, що топила піч. Товариші мої спитали її:
— Чи не було Марка?
— Ні, не було, — відповіла вона.
— Ну, то вари обідати, а ти, приятелю, лягай та спочинь!
Я ліг і заснув. Мені снилось розбійницьке пристановище; з переляку я прокинувся й побачив, що я справді в розбійницькому таборі.
Минув один тілько місяць, і я став справжнім розбійником. Щоправда, я нікого не вбивав, зате без милосердя грабував багатих жидів і шляхту й усякого, хто їздив у дорогих повозах. Начитавшись романів про великодушних лицарів-розбійників, я задумав наслідувати їх, тобто брати в багатих і роздавати бідним. Так я й робив.
Минув іще місяць, і мене однодушно проголосили отаманом. Ватага моя швидко збільшувалась, так що за чотири місяці у мене було вже більш сотні шибайголів. З такою силою я відважувався вже явно нападати на панські двори, і то з успіхом, бо селяни зражували своїх тиранів. Лицарськими вчинками своїми я здобув собі любов селян на Поділлі й на Волині. Слава про мою безкорисливість швидко ширилась поміж ними, і ватага моя все більше зростала, так що за півроку мав я біля трьох сот товаришів. В одному місці ніколи я війська свого не тримав, бо тяжко було його прохарчувати, та ще й поліції треба було забити памороки щодо місця мого перебування, та поліції я не дуже й боявся, бо селяни мене любили й переховували в разі небезпеки.
Часом я скупчував свою армію до одного місця, але не на те, щоб нападати на ворога, а для того, щоб укупі тиждень-два побенкетувати. На те в мене були по ріжних лісах льохи або позабуті давні печери, що їх знали тілько мої осавули та дехто з випробуваних товаришів. В льохах ми ховали вино, харчі, зброю, оливо, порох та гроші. Один такий льох був у мене біля Звинигородки в так званому Братерському лісі. За народнім переказом, льох той викопаний був гайдамаками року 1768-го. Другий такий самий льох був між Заславом та Острогом, — теж, здається, гайдамацької роботи. Третій, найбільший — біля Києва, за мурами Китаївської пустелі, теж у лісі. То були величезні печери, викопані, здається, ще за Андрія Боголюбського. На горі, що в ній викопано ті печери, знати й досі сліди тих земляних валів, можливо — з огорожі його загороднього терему.
У тих печерах бенкетував я з товариством по кілька день, на виду Китаївського манастиря, а святі отці й гадки про те не мали.
Світив я в печерах білими свічками восковими, що їх тут таки в Китаївському манастирі виливали для Києво-Печерської Лаври. Застеляв я ті похмурі печери килимами коштовними, шалями та оксамитами. Гучно було й весело! А іноді й тепер перелечу думкою до того краю, згадаю колишнє й наче помолодію!… Господи, прости мене грішного!
Оповідач побожно перехристився.
Побенкетувавши кілька день, розпускав я своїх хлопців на всі сторони, призначивши до кожної ватаги нового осаула, або давнього затвердивши, та ще й наказував, щоб усі осавули звалися моїм імям та моїм прізвищем, а сам передягався за селянина або за пана та й вибирався до Києва або іншого якогось міста. Одно слово, поводився, як той уславлений Рінальдо-Рінальдіні.
Траплялося мені часто бувати на берегах Случі, близько мого села рідного, але зайти до села я боявся. Мене не лякала зрада селян, я всіх їх понаділяв — кого грішми, кого майном: волами, кіньми чи іншим чим; я не боявся їх. Мені страшно було зустріти Марисю або панну Маґдалену. Цілі ночі було висижував я на березі моєї любої Случі, дивлячись, як гаснуть вогники по вбогих хатах братів моїх мирних, долі своїй покірних. Плакав часом і каявся, але надто далеко зайшов я, щоб можна було вернутись назад, без допомоги щирого друга. Я кілька разів захожувався відвідати панну Маґдалену та все передумував: і соромно, і боязко було бачитися з нею. Отак диявол боїться зустрінути чистого янгола! Тоді я був наймізернішою й найбезталаннішою людиною! Повештавшися біля села, намилувавшися ясними водами Случі, я відходив до лісу, як вовк, боячися спіткати людину. В лісі знаходив я одну з своїх ватаг, на широкому гіллі столітнього дуба розвішував коштовний килим та оксамити й починав пити з своїм злочинним товариством. Я думав утопити свою брудну совість у дорогому вині. Де там! Совість виринала з вина і, як скажена кішка, впивалася мені в серце! За тих страшних хвилин зявлялися передо мною, як живі, панна Маґдалена й моя прекрасна, зведена наречена! Вони зявлялися мені, як два янголи; розмовляли зо мною так тихо, солодко, так любо, що я притомнів і ставав зовсім щасливою людиною.
Раз якось зважився я написати листа й просив у листі побачення з ними на самоті; місцем побачення я призначив порожню хату в саду в нашого титаря, — мого гаданого весільного батька. Я став на тому, щоб кинути своє ремесло кляте, й готовий був хоч каторжним бути, аби тілько очистити свою брудну совість.
Я пильно ховався від товаришів із своїми замірами, та й до чого б довела щирість? До грубіянського глуму, а більше ні до чого! Тремтів я, дожидаючись дня, призначеного мною панні Маґдалені на побачення; в той час вештався я з своєю малою ватагою біля Луцька. Раз помітили ми з лісу, що поштовим шляхом котиться в куряві великий дорожній берлин. Я скомандував своїм завзятцям: “З яру на долину!” — себто вийти на шлях та спинити берлин. Сказано — зроблено. Берлин спинили. Ще здалека здавалося мені, що берлин той мені знаний, а поки я добіг до нього, щоб запевнитися в тому, що я не помиляюся, валізи були вже від берлина відрізані, а сам їх хазяїн, роздягнутий до голого тіла, тремтів за своє життя.
І кого ж я пізнав в отій голій людині? Свого найлютішого ворога, — похітливого розпусника, графа Болеслава. Признаюсь, що мені було смішно й болюче дивитися на нього: він теж пізнав мене й затремтів усім тілом. Я відвернувся від нього, наказав привязати валізи до берлина й одягти графа та його камердинера француза; дав іще фурманові червінця на горілку та й пустив їх із Богом, не рушивши й волосини. Граф із переляку не міг слова вимовити, а француз, сівши до берлину, ввічливо зняв капелюха й промовив до мене: “Merci, monsieur!”
Після цієї події мені здавалося, що я сміливо можу йти на побачення з панною Магдаленою. Я мріяв уже про тиху й солодку розмову з нею, про її прекрасний, милосердний погляд. Ввижалося вже мені, що я — покаяний, безмовний, покірний працьовник з очищеною совістю — десь у глухому монастирі або на далекому засланні. Я був щасливий, але Бог судив, щоб були продовжені мої злочинства.
В дорозі я тяжко занедужав. Товариші привезли мене на хутір у лісі біля Дубна до старої ворожки та там і зоставили. Старенька годувала мене й лікувала, як уміла.
Отаманування своє я передав товаришеві Прохорові Кичатому, людині великої фізичної сили й нерозбійницького серця.
Пролежав я майже нерухомо від жовтня аж до квітня; під кінець квітня міг уже вставати на ноги й переходити до другого кутка хати. На провідній неділі я вже сидів під хатою й милувався тихою, меланхолійною красою природи, що оживала по весні.
Хутір цей був такий самітний, що, здається, крім моєї лікарки та її старого, ніхто й не гадив, що той хутір є на світі. З дозволу моєї лікарки я мало не щодня почав виходити, щоб посидіти кілька годин під хатою. Сижу, було, та й милуюся невеличким прозорим ставком, заквітчаним зеленим очеретом; дивлюся на греблю, обсажену в два ряди старими вербами, що поспускали своє віття до прозорої води. Нижче греблі був старий, як і його хазяїн, млин на одне коло з лотоками, що солодко шепотіли. На поверсі ставка пливають гуси й качки, кожна в двох постатях — одна головою вгору, а друга вниз, бо здалека здається, що й у воді качка, й над водою качка. На березі біля греблі маленький човник догори дном; на піддашші старого млина розвішані рибальські сіті, а навкруги хутора, непрохідний, дубовий ліс, і тілько в одному місці щось наче просіка, немов навмисне прорубана на те, щоб доповнити пейзаж; а серед тої просіки, далеко на обрію, синіють, неначе величезні вали – відноги карпатських гір. Я оживав, дивлячись на оту чарівну, прекрасну природу.
Час од часу відвідував мене Прохір Кичатий, привозив завжди моїй лікарці гостинця, а мені різних ласощів; говорив мені, що товариші без мене нудяться, що нема жадних заробітків, що він мало не опинився в руках поліції у Кремянці, що товариші ждуть мене, неначе самого Бога з неба.
А в мене було що інше на думці: я все думав, як би тілько набратися сили та зараз вирушити просто до Почаєва помолитися Святій Заступниці Почаївській, далі пробратися на берег Случі, побачитися з панною Маґдаленою, а потім уже, — куди Бог дасть, тілько не до товаришів.
В кінці травня я міг уже, спираючись на ціпок, вирушити в дорогу. Одягся я в стару селянську одежу, взяв на плечі торбу, в руки ціпок, за пазуху — за старим звичаєм — пистоль, подякував, як міг, моїм добрим господарям, помолився й вийшов із хати. Старий провів мене на Кремянецький шлях, і я, попрощавшися з ним ще раз, пішов дорогою на Кремянець, гадаючи спершу зайти до Почаєва, а потім уже на побачення з панною Маґдаленою.
Вертаючися з Почаєва, звернув я до Кремянця подивитися на “Королеву Бону” та на палац, що його будували тоді під Кремянецький ліцей. Пером земля тобі, благородний Чацький! Ти любив мир і просвіту! Ти любив людину так, як заповів нам любити Христос. З Кремянця через село Вербу рушив я до Дубна, а з Дубна на Острог, на Корець та на Звягель — на береги моєї рідної прекрасної Случі.
Тут я перепочив і другого дня ввечорі був уже під нашим селом. Думка була переночувати в діброві, а вранці подати звістку панні Маґдалені, що я тут. Але як я дам знати? У мене не було ні паперу, ні пера, ні чорнила. Поміркувавши, я пішов до знайомої корчми, щоб там написати до панни Маґдалени листа й послати до неї жида; а тут іще й голод почав мені сильно докучати, от і пішов я до корчми.
Жид і знаку не дав, що пізнав мене. Я взяв чвертку горілки, шматок хліба й тараню. Вгамувавши трохи голод, узяв я в жида клаптик паперу, написав цидулочку й послав з нею жида до панського двору, а сам, покищо, приліг одпочити на лавці. Почав уже був куняти, як одчинилися двері, і до корчми вбіг граф із юрбою озброєних селян.
— Держіть його! Вяжіть його! — гукав він.
Я скочив з лавки, вийняв пистоля і, ні на кого не наміряючись, спустив курка. Граф звалився на долівку. Прости мені, милосердний Господи, сей гріх мій невільний! Я не бажав його смерти: був він уже в мене в руках, і я пустив його. Сам сатана спрямував мою руку, і я став невільним убійником! Хоч я й уславився був у цілому краю, як розбійник, але це була перша й остання жертва моїх рук. Та це не виправдує мене, — я таки був розбійник, бо сягав на чуже добро.
Селяни, знаючи мене особисто та мою розбишацьку славу, — а з нею лучилися чутки, нібито я ворожбит, — не хотіли мене вязати. Але я кинув пистоля в голову жидові-зрадникові та в супроводі селян пішов на панський двір. На дворі вже мене звязали з наказу графині й замкнули в знайомому вже льоху. Але не дали вже мені ні хліба, ні води, і панна Маґдалена вже не присилала, як колись, ні білого хліба, ні чого іншого. І вона, — так думав я тоді, — і вона, моя єдина, моя добра, і вона покинула мене!
Три доби пролежав я звязаний у льоху; кажу, три доби, бо тричі показувалося денне світло зверху через продуховину. Не давали мені ні хліба, ні води, та й не треба було мені нічого: годувало мене моє горе сердечне, напували мене сльози, а мучила й мордувала совість. Я відчув разом усі свої злочинства: був я хижак, грабіжник, нарешті — убійник! Моє горе за ту безконечну тридобову ніч було незмірне! Усі мої злочини ввижалися мені такі живі, такі страшні й виразні, що я закривав очі руками. Іноді, та й то ненадовго, картина змінялася, й мені ввижалося моє дитинство: пустка, ніч у полі, виття вовків, лановий, пан Кошулька, моя благородна панна Маґдалена, а за нею, наче Божий янгол ясний, прекрасна, непорочна Марися… “Боже мій, Боже мій! Вскую мя єси оставив!” Змінялася картина, і я бачив ворога, що згубив мене; навкруги все палало вогнем, і я скаженів, кричав, плакав та гриз муровану підлогу в льоху.
Муки мої були страшні, бо молитви й усякі інші добрі думки покинули мене на поталу лютим демонам. Напади шалу повторювалися щогодини.
Але якось я опритомнів і почув спрагу, підліз до дверей (ходити я не міг, бо руки й ноги були в мене звязані) і став кричати, просячи води. Ніхто не озивався, а спрага мучила мене. Я шарпнувся, — й мотузки на руках подалися, я вдруге, — почув, як більше попустили. Сяк-так визволив я руки, а потім і ноги, походив напомацьки по своїй тюрмі, й мені наче полегшало. Підхожу до продуховини, дивлюся — світу не видко, мабуть ніч. Тепер усі сплять, чи невжеж і вартові мої заснули? Підхожу до дверей, стукаю, кличу, — ніхто не озивається. Прислухаюся за хвилину: на дворі легенький гомін, голоси людські — мабуть мене почули. Знов гукаю – ніхто не озивається, а гомін на дворі все більшає та більшає. Оглядаюсь, через продуховину пробивається до льоху червоне світло й чую голоси: “Пожежа! Пожежа!” Тут я втратив усяку надію випросити води: хто тепер мене почує? А спрага більш та більш стала мучити мене; я спробував лизати вогкі стіни моєї тюрми, але мені не полегшало. Я знав, що в льоху є вино, але воно за другими залізними дверима. З муки я вив, як звір; мені уявлялась голодна смерть з усіма своїми страхіттями. Слухаю, — двері відчиняють і кличуть мене на імя; я кинувся до дверей, двері відчинилися, і я побачив на порозі своїх товаришів! Перше слово моє було: води! Принесли мені води, я напився, оглядаюся навкруги і, страшно вимовити, що я побачив. На дворі при світлі пожежі товариші мої ріжуть, бють і живих у вогонь кидають нещасних гостей графині. Ой, краще на світ не родитися, ніж бути свідком і причиною такого страхіття!
Поки держали мене в льоху, селяни дали знати моїм товаришам про те, що сталося, і вони злетілися на рятунок. Страшний був той рятунок!
До графині на похорон сина зібралася сила гостей із жінками, з дітьми, — та не судив йому Господь у землі лежати: грішне тіло його згоріло на пишному катафалку. Все було вже готове до похорону, вже ксьондзи почали співати, як налетіли мої розбійники — немов ті шуляки, запалили розкішний палац, і почалося мордування. Над немовлятками навіть не змилосердилися — варвари!
А селяни збіглися до двору, немов на якесь видовище втішне; ніхто й пальцем не ворухне, — тілько реготалися, дивлячись, як розбійники з другого поверху кидали гладкого пана або паню. Безсердечні, жорстокі люди!
А проте панну Маґдалену селяни врятували за її доброту янгольську й за те, що вона по неділях ходила до нашої церкви. Врятували й Марисю мою безталанну, бо вона не була панянкою.
Я шукав їх на селі, ще раз хотів подивитись на них бідолашних, та селяни не показали мені їх притулку, — боялися, щоб я мимохіть не вбив злочинницю Марисю. Бідні! Вони не йняли віри, що я щирим серцем простив її. Так і не довелося мені їх тоді побачити.
При світлі пожежі товариші затягли мене з собою до тієї корчми, де я вперше зустрівся з розбійниками й де заподіяв душогубство. Товариші напилися вина, запалили корчму, а жида-зрадника живого кинули до вогню… Пішли ми ночувати в діброву.
Надиво собі я не помітив у розбійників жадної здобичі: виходить, що все те було зроблено, щоб тілько мене визволити. Бідна моя воле! Душогубством та вогнем тебе куплено!
Я не брав жадної участи в справах злочинного братства: я трохи не ввесь час слабував, і скоро колишня недуга моя знову до мене вернулася. Сталося це недалеко від мого рідного села, тимто я й прохав своїх товаришів перенести мене в село й покласти у титаревій хатині, що в саду, а там уже, що Бог дасть! Довго вони не хотіли моєї волі вволити, боялися, що поліція нападе на слід, але я запевнив їх, що мені тут безпечно: я знав, що титар не видасть мене, а коли б і видав, то ні суду, ні кари я не боявся, бо й без того карався я щоднини. Мені геть остогидло розбійниче життя, до звірячого подібне.
Вночі перенесли мене товариші до титаревої хати, поклали в ній та дали знати господареві, що в нього є гість недужий. Вранці прийшов до мене сам титар, приніс мені води, хліба й пареного молока з шавлією; ласкаво розпитав, що в мене болить, напоїв мене гарячим молоком, потім приніс постіль, а ввечорі привів знахаря. Прекрасне, благородне знахареве обличчя з білою широкою бородою, викликало довіря, а проте ліки його мені не помагали. Титар і знахар просижували зо мною цілими днями, але з жінок нікого я не бачив у себе в хаті: мабуть, розсудливий титар не говорив про мене своїй жінці, бо не вірив у жіночу здержливість. Мені все гіршало та гіршало, так що я прохав покликати до мене священика.
Вночі привели до мене священика, і я пізнав того самого отця Никифора, що колись обіцяв вивести мене в люди. Старий був уже сивий, але ще бадьорий. Здивувався він, коли я йому нагадав про того бідолашного Кирила-сироту, що його він колись давно взяв був у вбогої вдови Дорошихи.
Після сповіді й прийняття Святих Таїн я відчув, що мені краще стає. Свята, велика річ — релігія для людини, особливо для такого грішника, як я!
День за день мені кращало. Добрий мій титар хоч як пильнував, щоб не довідалися, що я перебуваю в його хаті, одначе таємниця стала явною.
* * *
Пізно ввечорі сидів я під вікном і слухав, як співає соловей у садку, і дихав пахощами цвіту вишень та черешень. Здалося мені, що за дверима щось чорне мигонуло: придивляюся пильніше, — людська постать тихо підходить до хати; ще ближче, бачу — жінка в чорній одежі, тілько не в селянській, підходить до самого вікна, і кого ж я пізнав? Мою єдину, незабутню Маґдалену! Вона тихесенько ввійшла до хати. Ми припали одне до одного, поцілувались і довго держалися за руки, не говорячи ні слова. Потім, як сестра, як найніжніша коханка, вона обняла мене своїми руками й гірко-прегірко заридала. Недовго протяглося наше побачення, бо я був іще слабий: вона це зрозуміла й хутко попрощалася зо мною, обіцяючи відвідати мене другого дня. Задля моєЇ Марисі зосталася вона жити з нею на селі, бо Марися, як кріпачка, не могла йти з нею до манастиря. Випадково довідалася вона, що я перебуваю в титаря: вона шукала для себе кватиру на селі; диякониха порадила їй титареву хату, як найбільш захисне пристановище. Вдень прийшла вона подивитись на ту хату; господарі були в полі на роботі, а то б вони не пустили її до саду. Я тоді саме спав, як вона приходила в хатину. Вона побачила мене, коли я спав, пізнала й не збудила мене, а прийшла ввечорі. Побачення наші й далі відбувалися щодня, коли господарі були в полі на роботі. Боже мій! Про що тілько ми з нею не говорили! Які високі, які благородні думки-чуття вона повіряла мені! Вона оповіла мені, що, діставши мого листа, в якому я просив побачення, все літо й осінь щовечора приходила до цієї самої хатини, щоб побачитися зо мною, і часом дожидала мене до самого світу. Які чисті християнські заходи обдумувала вона тоді, щоб повернути мене на добру стежку. Ми сповідалися одне одному, говорили про все, що було нам близьке, сердечне, але про Марисю не промовили ані єдиного слова. Вона неначе боялася згадати мені про Марисю, а я боявся почути її імя з непорочних уст панни Маґдалени.
Тимчасом моя безталанна Марися щоразу приходила з панною Маґдаленою й сиділа в садку, не насмілюючись зайти до мене в хату. Раз якось набрався я духу й спитався:
— А що моя бідолашна Марися, чи жива вона?
— Жива, та не скажу, що здорова, — відповіла панна Маґдалена.
— А що ж із нею? — спитав я з острахом.
— Вона нездужає, у неї серцева недуга.
— Можна мені з нею побачитися? Приведіть її до мене, нехай я хоч гляну на неї.
Панна Маґдалена вийшла з хати і за хвилину вернулась, ведучи за собою Марисю. Я не пізнав її, так вона змінилася; бліда, худорлява, з якимсь гарячковим блиском в очах. Довго вона стояла, мов скамяніла, нарешті ледве чутно промовила:
— Прости, прости мені! — і ридаючи впала мені до ніг.
Я був надто зворушений і не міг промовити й слова до неї. Побачення наше без розмови швидко скінчилося, панна Маґдалена вивела її з хати ледве живу… Я не зважився спинити їх.
Панна Маґдалена мала надо мною безмежну моральну владу: я корився їй, наче мала дитина матері.
Марися разом із панною Маґдаленою щодня відвідувала мене, й якось розповіла мені свою сумну історію від того дня, як я поїхав до Одеси продавати пшеницю.
Не переказуватиму тобі, друже мій, тої тяжкої повісти! Вона невимовно гидка, та, на лихо, надто звичайна на нашій бідній батьківщині!
Безталанна Марися стала матірю й у злиднях ростила свого бідолашного сина. Покійна графиня не хотіла дати жадної допомоги злиденній матері свого внука, боячись фальшивого сорому! Бідні ви, дрібнодухі графині!
Щодень мені кращало. Ми стали на тому, що як тілько зможу ходити, піду не в далекий глухий манастир, як раніше я гадав, а в Житомір до ґубернатора, признаюся в усіх своїх злочинах і покладуся на Божу ласку та на людську правду. Так я й учинив.
Вночі попрощався з моїм тихим та гостинним господарем і вийшов із села так, що ніхто мене й не бачив.
В лісі на березі Случі чекала мене панна Маґдалена з Марисею. Ми ще вдень так умовилися. Перед світанком вони провели мене на житомірський шлях, і ми розлучилися навіки.
А цілуючися востаннє, панна Маґдалена поблагословила мене оцією от святою книгою…
Старий показав мені на Біблію, що я вже згадував. Далі він сказав:
— Свята, божественна книга! Вона в мене єдине пристановище, покров мій і надія.
Старий задумався, заплакав і крізь сльози сказав, наче сам до себе:
— Це єдина річ, що заціліла від пожежі.
Помовчавши з хвилину, старий озвався:
— Друже мій, коли приведе тебе Господь у наш край, навідайся ти в наше убоге село на березі Случі: якщо вони ще живі, поцілуй їх за мене, а коли померли, так одправ панахиду за їх мученицькі душі.
Я прийшов у Житомір, пішов до ґубернатора, щиросердно розповів йому своє страшне життя… Мене взяли до арешту.
Судили мене, як убійника, й осудили милостиво та чоловіколюбно.
От тобі й уся моя грішна повість, мій друже й любий земляче!
А про решту нехай тобі до кінця розкажуть мої кайдани та моя передчасна сивина!
