Всі техасці люблять говорити, ніби Техас – найкращий штат у Сполучених Штатах, а техасці – найрозумніші люди в країні. Тільки кожному відомо, що одного прекрасного дня навіть найрозумніша людина може потрапити в дурне становище.
Але якщо техасець опиниться в дурнях, у нього вистачить розуму, щоб посміятися над самим собою. Тому коли у мешканців Вічіто-Фолса гарний настрій, вони завжди розповідають веселу історію про те, як вони одного разу потрапили на вудку шахрая. І завершують свою розповідь добродушною посмішкою. Вони вважають, що тільки дурні не вміють сміятися з себе.
Сталося це за часів, коли Вічіто-Фоле був містом скотарів. Тоді їхнім життям, їхнім заняттям була рогата худоба та коні. Відважні мисливці на бізонів сходилися туди, щоб торгувати, купувати та розкидатися грішми.
Якось до міста прискакав британський офіцер. Це був красень чоловік верхи на красені коні. Представився капітаном Генрі Наваррським. Ну як знаменитий французький король Генріх IV Наваррский.
Так ось, він ходив по місту, високо піднявши голову, у розмові й поводженні поводився, як справжній джентльмен, і всі вважали його за важну птицю.
Дуже скоро він дав зрозуміти, що приїхав закуповувати для британської армії верхових коней. Багато коней. І за добрих коней обіцяв добрі гроші.
Чистою англійською мовою з чудовою вимовою він розповідав мешканцям міста, що був посланий у Вічіто-Фоле ще з одним офіцером, щоб здійснити цю угоду. Однак його супутник затримався в Новому Орлеані, оскільки там через віспу на місто було накладено карантин.
– У розведенні коней ніхто не зрівняється з вами! Ви славні хлопці, – говорив він техасцям. – Ось я і приїхав до вас, щоб ви відібрали для мене тисячу найшвидших скакунів. Спочатку я зроблю їм огляд, а потім дочекаюся мого партнера, щоб завершити угоду. Його скоро вже повинні відпустити з Нового Орлеана, і всі розрахунки він візьме на себе.
Все місто сполошилося і тріумфувало. Чоловіки раділи, що має бути велика угода, а жінки, що їм випало щастя розважати такого видного офіцера, який так чудово розмовляє англійською і так шляхетно вихований. Та що там англійською, навіть французькою!
Дві тисячі мешканців Вічіто-Фолса майже всі до одного були просто зачаровані ним. Його запрошували до всіх будинків, і напували, і годували, і розважали.
Коли він помітив ненароком, що в нього скінчилися гроші, які йому були видані, а він витрачав їх щедро, пригощаючи всіх підряд, батьки міста наказали надрукувати для нього особливі купони, якими він міг би розплачуватися. А урядовий фінансовий чиновник, який випадково опинився в місті, поставив на них державну печатку, щоб капітан Наваррський користувався ними як грішми. І поки цей блискучий офіцер смітив грішми праворуч і ліворуч , люди нишпорили навколо і скуповували за будь-яку ціну коней. Незабаром місто будо забито кіньми. Бракувало конюшень, так що доводилося використовувати будь-яке накриття.
Такого грандіозного переполоху та хвилювання у Вічіто-Фолсі не було з часів Бантіна, який з усім своїм виводком безстрашних діток увірвався до міста, так само, як знаменитий ковбой Білл Пекос, верхи на диких рудих рисях.
І ось у п’ятницю, рівно через три тижні, як капітан прибув до міста, він оголосив, що готовий зробити огляд.
– Панове, – сказав він чоловікам, які зібралися навколо нього, – приведіть усіх ваших коней в одне місце, і на ранок найближчого понеділка призначимо огляд. Карантин у Новому Орлеані вже знято, і мій напарник буде тут з дня на день.
За суботу та неділю сотні коней пригнали у Вічіто-Фолс. Усіх мастей, розмірів та статей. Вели їх ковбої, а власники гордо йшли поряд. Збір був у центрі міста.
Ніколи ще Вічіто-Фолс не бачив стільки чудових коней. Стук копит, тупіт ніг, веселе іржання, крики – все місто гуло.
Настав ранок довгоочікуваного понеділка. Майже всі чоловіки міста штовхалися біля цього величезного табуна. Усі чекали на капітана Наваррського.
Чекали… чекали… Вже й сонце піднялося високо над головою, стало жарко, ковбої та коні почали непокоїтися. Але ще більше турбувалися їхні власники, які теж чекали… І, зачекавшись, відправили до готелю, де зупинився капітан Наварський, цілу делегацію.
Однак капітана Наваррського у готелі не було!
Хазяїн сказав їм, що капітан поїхав ще в неділю надвечір, але обіцяв рано-вранці в понеділок повернутися.
Ні, капітан Наваррський так і не повернувся… Добрі городяни та милі пані залишилися з носом і були у нестямі від гніву.
Але минув якийсь час, і жінки вже говорили:
– А все ж таки він був справжнім джентльменом і таким красенем!
Чоловікам нічого не залишалося, як криво посміхатися і… мовчати.
Що ж, вони самі потрапили на вудочку і ставилися до цього, як справжні техасці, – з усмішкою!
