На високій горі стояв колись старий-престарий замок, а в тому замку жив молодий князь.
Навколо замку, скільки сягає око, тягся густий ліс. А в ньому були й кози, й дикі кабани, й кошлаті ведмеді. Над усе любив князь полювати в тому лісі.
Якось уранці сів він на коня та й поїхав у ліс. Їде та їде лісовою стежкою. Навколо дрозди свистять, туркочуть сиві горлички й десь на дубі виспівує вивільга.
А стежка біжить та біжить лісом, аж поки вибігла на лісову галявину. На тій галявині квіти ростуть, рожеві, білі, жовті, а над ними дзижчать бджоли. Глянув князь: за деревами виблискує озеро, а на березі стоїть хатка. Коло хатки зеленіє городець, повен соняшників та червоних рож.
«Хто ж то живе в цій хатині? – здивувався князь.– Не раз я бував у цьому лісі, а хатки ніколи не бачив».
Під’їхав ближче й зупинився. Дивиться: двері відчинені, а в низеньких сінцях сидить красуня дівчина, пряде й тихесенько співає:
З каменя на камінь жайворон скаче.
А мов серденько гірко-важко плаче.
Ой немає неньки, у землі спочила,
А мене, сирітку, мачусі лишила.
Вріже хліба скибку – на руці не видко. –
Та іще. й питає: чом так з’їла швидко?
Ой з’їла я, з’їла в сінях за діжками.
Що вкушу шматочок – заллюся сльозами.
Послухав князь ту пісеньку, і так йому шкода стало дівчини! Аж тут у вікно виглянула мачуха, побачила його й вибігла в двір. Вклонилася низько і давай вихваляти бідну сирітку. Хвалила, хвалила, а тоді й каже:
– Вельможний пане! Вона ж із соломи золото пряде!
– Як то із соломи золото? – здивувався князь.
– Так, так, пане! Золоті в неї руки! Ось на цій прядці пряде золото.
Забрав князь дівчину до себе в дім та й одружився з нею. Та так вони гарно й любо зажили вдвох, мов пара голуб’ят.
Чи багато часу минуло, чи мало – згадав князь, що мачуха казала про золото. Звелів принести кілька оберемків соломи й скликати дівчат з усієї околиці, щоб жінка навчила їх прясти. А вона як почула про це, так і залилася слізьми. Втекла в якусь комірчину, сіла в куточку біля печі та й приказує:
– Ой лихо мені! Ой лихо! Хіба ж я вмію прясти золото?
Раптом з-за печі вийшов потворний карлик. Підійшов ближче й мовив:
– Не журіться, вельможна пані! Я вам допоможу. Ось вам чарівні рукавички. Як надінете їх на руки та візьметеся прясти, так і почнуть снуватися золоті нитки. Але за це ви повинні вгадати, як мене звати. Завтра в цей час я прийду до вас і спитаю. Як не вгадаєте, мусите стати моєю дружиною.
Заплакала красуня і згодилась. Карлик подав їй чарівні рукавички із щирого золота, а сам обернувся не чудернацького птаха й вилетів у відчинене вікно.
Надягла красуня чарівні рукавички, поскликала всіх прядильниць і сіла за прядку. Тільки набрала в жменю соломи, як з-під її пальців побігли золоті нитки.
– Ух! – вражено вигукнула одна з прядильниць.
– У ух! – вигукнула друга.
– Ууух! – вигукнула третя.
А красуня мовчала, снуючи золоту нитку.
Саме тоді князь був на полюванні в лісі. Він довго ганявся за оленем, втомився й, злізши з коня, сів під старим дубом. Раптом над ним угорі заспівав якийсь дивний птах таку пісеньку:
Пташки-сестриці, співайте дзвінко:
У мене вранці вже буде жінка.
Високий замок стоїть у дворі,
А в тому замку в темній коморі
Сидить красуня, личко рум’яне,
Усіх дивує, хто тільки гляне.
Туркоче прядка, снується нитка,
З соломи злото прядеться швидко.
Красуні серце турбота крає,
Мого імення вона не знає.
Тітелітури! Тітелітури!
Вдягай, красуне, весільні шати
Тобі імення не відгадати.
Тітелітури! Тітелітури!
Князь запам’ятав пісеньку до слова. Звеселілий, сів він на коня й поїхав додому, забравши з собою вбитого оленя. По дорозі стріла його молода дружина.
– Це тобі, мій любий!– вона подала чоловікові клубок золотих ниток.
Дуже зрадів чоловік і наказав гарно почастувати прядильниць. А ввечері переказав своїй дружині пісню, яку почув у лісі від дивного птаха. Вона одразу здогадалася, що це був не хто інший, як карлик.
То он як його звуть! Вона добре запам’ятала це ім’я. Вранці в призначену годину карлик прийшов до красуні, низько вклонився й мовив:
– Добридень, вельможна пані! Згадай свою вчорашню обіцянку і скажи, як мене звати.
– Тебе звати Тітелітури! – весело вигукнула вона.
І тут наче вдарив грім. Карлик з гуркотом вилетів крізь дах і зник – тільки дим закурив слідом. А красуня з того часу і сама пряла золото, і всім прядильницям в околиці позичала свої чарівні рукавички.
