Жила собі жінка. Спекла вона якось п’ять пудингів. А коли вийняла їх із духовки, дивиться, а вони трохи сируваті.
От жінка й каже доньці:
– Постав їх на полицю. Хай трохи полежать, може, підійдуть ще.
Вона хотіла сказати – дійдуть.
А дівчина подумала: «Що ж, якщо підійдуть ще, то я ці з’їм.» І з’їла геть усі.
Настав час вечеряти, мати й каже:
– А піди-но, доню, та принеси пудинги. Мабуть, вони вже підійшли.
Дівчина пішла в кухню, але не побачила там нічого, крім порожнього посуду.
Повернулась та й каже:
– Ні, ще не підійшли.
– Жоден? – питає мати.
– Жоден, – відповідає дочка.
– Ну, підійшли вони чи ні, – каже мати, – а один ми все ж візьмемо, який вже є.
– Як же візьмемо, коли вони не підійшли ще? – дивується дівчина.
– Та байдуже, – каже мати, – піди і принеси найкращий.
– Кращий чи гірший, – відповідає дочка, – я вже і всі їх з’їла, так що й брати нічого.
Ну що ж, бачить мати – робити нічого, поставила прядку біля дверей та й стала прясти.
Пряде й співає:
Донька моя може сісти
Й п’ять пудингів за день з’їсти.
А вулицею саме ішов король. Почув він, як співає жінка, та не розібрав про що. Зупинився і питає:
– Про що ти співаєш, добра жінко?
Соромно матері стало за доньку, і вона заспівала так:
Донька весь день не гуляла,
Вовни п’ять клубків напряла.
Здивувався король:
– Зроду не чув, щоб хто-небудь пряв так швидко. – А тоді до жінки:
– Я давно шукаю собі наречену, а тепер хочу одружитися з твоєю дочкою. Але з однією умовою: одинадцять місяців на рік вона їстиме найулюбленіші страви, носитиме найкраще вбрання, разважатиметься, як захоче, але упродовж останнього місяця щодня прястиме по п’ять клубків. А ні, то я її страчу!
– Гаразд, – погодилася мати: дуже їй хотілося віддати доньку за самого короля.
А сама думає: “Щодо п’яти клубків, то настане час, щось та влаштується. Скоріш за все, король про них на той час забуде”.
Відгуляли весілля. Одинадцять місяців молода королева їла улюблені страви, вдягалась у найрозкішніші шати і розважалася, як хотіла.
Коли ж одинадцятий місяць наближався до кінця, стала вона думати про клубки прядива. “Чи ж пам’ятає про них король?”
Та король про це й словом не обмовлявся, і вона вирішила, що він геть забув про умову.
Та ось останнього дня одинадцятого місяця король відвів її до кімнати, якої вона раніше ніколи не бачила У ній, окрім прядки та стільця, нічого не було.
– Завтра я тебе, люба, зачиню тут. Тобі принесуть трохи їжі й вовну. Якщо ж до вечора не напрядеш п’ять клубків, то позбудешся голови.
І він пішов у королівських справах.
Бідолашна королева дуже злякалась – адже вона все життя лінувалась і не навчилася прясти. “Що зі мною буде завтра? – думала вона. – Ніхто на світі не допоможе мені!”
Сіла на стілець й гірко заплакала.
Раптом чує – хтось тихенько стукає у двері. Вона скочила зі стільця і швидко відчинила. На порозі стояв невеличкий чорний біс з довгим хвостом. Роздивившись її з цікавістю, він запитав:
– Чого ти плачеш?
– А тобі що?
– Спочатку скажи, чого плачеш.
– Якщо і скажу, то мені легше не стане.
– Хтозна! – мовив біс і крутнув хвостом.
– Що ж, – зітхнула королева, – якщо краще не стане, то й гірше не буде.
І вона розповіла все – і про пудинги, і про клубки пряжі…
– Я придумав! – скрикнув біс. – Щоранку я підходитиму до твого вікна і забиратиму вовну, а ввечері приноситиму готові клубки.
– А що ти за це візьмеш? – запитала королева.
Біс скоса глянув на неї і відповів:
– Щовечора я питатиму тебе, як мене звати. Якщо на кінець місяця не відгадаєш, підеш зі мною!
“Що ж, – подумала королева, – невже за цілий місяць я не відгадаю його імені?” – й відповіла:
– Гаразд, хай буде так.
– От і добре! – зрадів біс і швидко замахав хвостом.
Наступного дня король відвів дружину до незнайомої кімнати, як обіцяв, та покинув її там.
– Ось тобі вовна, люба. Якщо до вечора не напрядеш п’ять клубків, не зносити тобі голови!
Потому вийшов з кімнати і замкнув двері.
Тільки-но він пішов, як почувся стукіт у шибку.
Підійшла королева до вікна і бачить – сидить на карнизі маленький чорний біс.
– Де вовна? – питає.
– Ось. – Відповіла королева і подала йому вовну.
Надвечір знову почувся стукіт у шибку. Королева
поспіхом відчинила вікно. Цього разу чорний біс тримав у руках п’ять клубків пряжі.
Тримай! – сказав він, подаючи їх королеві. – А тепер скажи, як мене звати?
– Мабуть, Білл.
– Ні, не вгадала! – вигукнув чорний біс і крутнув хвостом.
– Може, Марк?
– Та ні ж, не вгадала! – зрадів біс, ще дужче замахав хвостом і зник.
Незабаром приходить король. Бачить – на столі п’ять клубків пряжі.
– Я радий, люба, – сказав король. – Сьогодні мені не доведеться страчувати тебе. А зранку тобі знову принесуть вовну. – І він вийшов.
Так щодня приносили королеві вовну і їжу, й щоразу вранці та ввечері з’являвся маленький чорний біс. І що ближче до закінчення місяця, то зловтішніше посміхався чорний біс, коли королева черговий раз не могла вгадати його імені.
Аж ось настав передостанній день. Біс, як завжди, прийшов з п’ятьма мотками пряжі й запитав:
– Ну, що? Відгадала нарешті моє ім’я?
– Нікодимус? – мовила королева.
– Ні.
– Самюель?
– Ні, не так.
– Може, Мафусаіл?
– Ні, ні й ні! – крикнув біс, і оченята його запалали, як вуглинки. – Слухай, лишився один день! Не відгадаєш – завтра ввечері підеш зі мною.
І зник.
Королеві стало моторошно. Тут вона почула кроки. Увійшов король до кімнати і побачив, як завжди, п’ять мотків пряжі:
– Ну, люба, гадаю, що завтра ти знову напрядеш п’ять мотків. І мені не доведеться тебе страчувати. А сьогодні я повечеряю з тобою.
Принесли наїдки і ще один стілець для короля. Сидять, вечеряють. Раптом король, щось пригадавши, засміявся.
– Чого ти смієшся? – запитала королева.
– Ти лишень послухай. їздив я сьогодні на полювання! забрався в якесь незнайоме місце. Дивлюся – занедбана крейдяна яма. І здалося мені, ніби в ній щось дзижчить. Зіскочив я з коня, підійшов і зазирнув униз. І кого ти думаєш я там побачив? Хвостатого. І що, ти гадаєш, він робив? Ніколи не вгадаєш – швидко-швидко пряв на маленькій прядці. Пряде, хвостом крутить ще й наспівує:
Німмі-Німмі-Нот,
Мене звати Том Тіт Тот.
Як почула це королева, мало не підскочила з радощів. Проте стрималась і слова не мовила.
Вранці чорний біс, як завжди, прийшов по вовну і поглядає на королеву ще зловтішніше, ніж учора.
А надвечір королева почула стукіт у шибку. Відкрила вікно і бачить: сидить біс на карнизі й посміхається. А хвостиком так і крутить, так і вертить!
– Ну, то як же мене звати? – запитав біс, віддаючи королеві останні клубки.
– Соломон? – мовила вона, удаючи, ніби їй лячно.
– Ні, не вгадала! – засміявся біс й стрибнув до неї.
– Ну, тоді Заведей?
– Не вгадала, – захіхікав біс і ще швидше завертів хвостом. – Подумай гарненько! Ще одна неправильна відповідь – і підеш зі мною! – І він простягнув до неї свої чорні лапки.
Королева трохи відступила, окинула його поглядом і, тицьнувши у нього пальцем, мовила:
Німмі-Німмі-Нот,
Тебе звати Том Тіт Тот.
Як зачув це біс, як верескне та як кинеться кулею у вікно. Тільки його й бачили!
