Давно це було, вже не пам’ятаю й коли. Жив собі хлопець, торгував він сойовим сиром, тому його й прозвали — Сань-лан—„торговець сиром”. Батька його за якусь провину, посадили у в’язницю, де він і помер, а мати з горя довго плакала, поки не захворіла і не злягла в ліжко. Добре, що хлопчисько був хоч юний літами, та працьовитий. Вночі бувало сир розтирає, а вдень бере коромисло на плечі, ходить по вулицях та провулках, торгує, заробляє на їжу та паливо.
Одного разу вночі, коли хлопець саме розтирав сир, раптом у вікно щось стукнуло. Здригнувся він з переляку, оглянувся і бачить: сусідський рябий кіт приволік якогось птаха і поклав на підвіконня. Крила у птаха були покусані, і він з останніх сил відбивався від кота, а рябий, граючись зі своєю здобиччю, час від часу підкидав птаха лапою вгору.
Кинув хлопець свою роботу, навшпиньки підійшов до вікна, хутко простяг руку, схопив кота за шию і відкинув його геть, а пораненого птаха взяв обережно в руки і підніс до каганця. Це була ворона. Бідолашний птах розставив крила, розкрив дзьоб, напівзаплющив очі і ледве дихав. Хлопець дав йому випити кілька ковтків сойового молока, поклав на своє ліжко.
Вдень, як і раніше, Сань-лан продавав сир, а увечері, повернувшись додому, напував ворону сойовим молоком, годував сиром та рисом. За кілька днів ворона видужала.
Одного разу хлопець почув, що хтось його кличе. Він кинувся до материного ліжка. Мати, відкинувши голову, тихенько хропіла. Сань-лан здивувався,
— Сань-лан! Сань-лан! — гукав хтось з його ліжка.
Лише тепер Сань-лан зрозумів, що це ворона кличе його, і відкинув завісу, одо спускалася над ліжком. Взявши в руки ворону, він почав вмовляти її:
— Ще раз поклич! Поклич ще! Ворона розкрила дзьоб і прокричала двічі:
— Сань-лан! Сань-лан!—потім розправила крила, зробила коло по кімнаті і знову сіла хлопцеві на руки.
Чорні очиці, наче намистини, дивилися на Сань-лана і ніби говорили: „Поглянь, я знову можу літати!”
Прокинувшись, мати побачила, що син бавиться з вороною. Це дуже не сподобалось їй.
— Ось тобі маєш, біднота веселиться,—пробурмотіла вона.
— Мамо, послухай, ворона вміє говорити. Ану, крикни ще. Ворона розкрила дзьоб і, наслідуючи Сань-лана, тихенько крикнула: „Мамо!” Мама посміхнулась.
Тепер хлопець ще дужче полюбив ворону. Вдень він випускав її політати, а ввечері вона поверталась додому. Ворона навчилася говорити деякі слова, і це дуже втішало сина й матір. Вони не раз сміялися, слухаючи її розмови. Сім’я наче поновилась ще одним членом.
Ворона тепер спала біля хлопцевого узголів’я. Якось уночі вона почула розмову матері з сином.
— Сань-лан, приходив староста з повіту, вимагав, щоб ти сплатив податок.
— Мамо, де ж мені взяти грошей на податок?
— Не можна гнівити старосту, позич кілька срібних і заплати. Треба заплатити!
— У кого позичити?
— Сань-лан, я гадаю, чи не продати б нам ворону, що вміє говорити?—промовила мати після деякої мовчанки.—За неї дадуть трохи срібла.
— Мамо, я не можу її продати!
— Слухай, де ти бачив, щоб бідняки держали ворону?
— Не говори, мамо. Я не продам, не продам! Мати тяжко зітхнула і замовкла.
Ворона почекала, поки мати й син заснули, розправила крила, знялася в повітря і через вікно звилась у зоряне небо.
Летить вона, летить, коли ж бачить чудовий палац стоїть. Спустилась униз і сіла на дерево в саду поблизу палацу. Одне з вікон палацу відчинене і звідти ллється світло. Заглянула ворона у вікно, а там сидить за столом багатій, перед ним купа блискучих золотих грошей і зливків. Перерахував він гроші один раз—щось не так; перерахував ще раз, і ще, і ще…
Потім підвівся, сховав частину золота за пазуху і вийшов з кімнати.
Ворона мерщій влетіла через вікно в кімнату, сіла на стіл схопила дзьобом злиток золота і полетіла геть.
Ще не світало, а Сань-лан почав вставати, щоб приготувати сойовий сир. Тільки він підняв ковдру, як щось, задзвенівши, впало з ліжка. Що б це могло бути? Хлопець швиденько засвітив гасник, коли ж бачить—на підлозі лежить блискучий зливок золота. Хлопець подумав, що це йому приснилося, і вкусив себе за палець—боляче. Тоді спробував на зуби золото—справжнє, Від радощів Сань-лан почав кричати і розбудив матір. Вони вирішили, що це сам бог послав їм допомогу.
Через кілька днів ворона зробила ще одну нічну прогулянку і знову принесла зливок золота. Коли Сань-лан знайшов цей зливок, вони з матір’ю почали молитися богу. Ворона ще кілька разів злітала до багатія, ї тепер Сань-лан з матір’ю вже не бідували.
Помітив багатій, що у нього зникло кілька золотих зливків, стривожився, посилив охорону і доповів про це в управу.
Коли настала ніч, ворона знову полетіла по золото. Як тільки хазяїн відвернувся, вона прожогом кинулась у вікно, схопила золотий зливок, але в цю мить вікно зачинилось, і тікати було нікуди. Стражники з управи, що заздалегідь сховалися в кімнаті, повискакували зі своїх схованок з вигуками: „Держи злодія!” кинулися до ворони, спіймали її і доставили в управу.
Як почув повітовий начальник, що спіймали злодія, який золото крав, відразу ж прибіг до управи, а стражники принесли ворону в судову залу. Начальник стукнув судовим молотком по столу і питає:
— Це ти вкрала золото?
— Я-а-а, я-а-а!—відповіла ворона. Розгнівався начальник та як крикне:
— А хто ти?!
— Во-ро-о-о-на, во-ро-о-о-на!
Загрюкав повітовий молотком та як заволає:
— Нахаба! Вкрав золото, ще й поводить себе зухвало! Мабуть, перш ніж вести тебе сюди, треба було б всипати з сотню батогів, а потім уже й допитувати.
Стражники голосно засміялись і говорять начальникові:
— Вельмишановний пане, та це всього-на-всього ворона. Тільки тепер повітовий роздивився, що злочинцем, якого приволокли до суду, дійсно була чорна ворона. Це ще більше його розлютило.
— Гаразд!—сказав він, стукнувши по столу,—В такому разі бити батогами не будемо, а от пір’я все повискубуйте!
Кинулися сищики скубти ворону. Обскубли все тіло, взялися за крила. А в цей час зайшов багатій. Сів він поруч з начальником, але, побачивши, що такий суд не допоможе йому відшукати золото, підвівся й каже:
— Залишіть їй крила! Признайся, вороно, куди ти сховала золото?
— Не зна-а-а-ю! Не зна-а-ю!—каркнула ворона.
— Тебе хтось навчив красти, скажи правду, і тебе відпустять.
— Не зна-а-ю! Не зна-а-ю!-—знову закаркала ворона.
Бачить багатій, що нічого не виходить, нахилився до повітового начальника і давай йому на вухо щось шепотіти. Шепоче, шепоче, а начальник лише головою киває, а потім наказав випустити ворону, нехай вона летить, куди хоче.
Вилетіла ворона з управи, аж бачить—слідом за нею біжать стражники. Змахнула вона крилами і подалася в поле. Літала вона, літала, кружляла в небі, кружляла і сіла відпочити, де росла цукрова тростина. В тую ж хвилину багатій з своїми помічниками, озброєними ломами та лопатами, кинулися на це поле. Невдовзі уся тростина була витолочена, поле перекопане вздовж і впоперек. Бідній вороні нікуди було сховатись, знялася вона і полетіла на інше поле. Багатій зі своїми людьми і це поле перекопали, тоді ворона полетіла на інше. Таким чином всі зарості тростини навколо були винищені. Побачили селяни, що багатій, не сказавши їм ні слова, понищив їх посіви, обурились і юрбою пішли до повітової управи зі скаргою. Багатій не тільки не знайшов свого золота, а ще довелось йому заплатити селянам за збитки.
Поки ворона жила в полі, на її тілі виросло густе пір’я. Стражники з управи перестали переслідувати її, тепер вона вільно літала, куди хотіла, і нарешті прилетіла до Сань-лана. Нічого й говорити, як зрадів хлопець, побачивши ворону, яка так довго пропадала, і дозволив їй знову спати на своєму ліжку.
Одної ночі ворона знову підслухала розмову матері з сином.
— Сань-лан, з тих пір як бог послав нам кілька зливків золота, ми вже не турбуємось ні про харчі, ні про одяг, та на серці у матері все ще не спокійно,
— Що тебе тривожить, мамо?
— Я хвора, не встаю з ліжка, була б у сім’ї ще людина, все було б гаразд.
— Тоді дозволь мені продати золото і найняти людину, яка б доглядала тебе. Добре?
— Що ти говориш, синку? У кожного є свої батько і мати, кого треба доглядати.
— Тоді я кину торгувати і цілими днями сидітиму біля тебе. Ти згодна?
— Дурненький, ти все ще не розумієш, куди я веду мову. Мама каже, щоб ти одружився.
— Хіба я не хотів би одружитися, та яка ж дівчина піде за мене, торговця сиром?
Мати зітхнула тяжко і змовкла.
Коли мати і син міцно заснули, ворона вилетіла з хати і полетіла в сад до повітового начальника. Єдина дочка його ще не спала. Підперши голову рукою, вона сиділа в кімнаті біля вікна, про щось мріючи, а в другій руці вертіла золоту квітку, якою вона прикрашала голову. Ворона зі своєї гілки уважно розгляділа цю вродливу дівчину.
Дівчина поклала квітку на столик, а сама лягла спати.
Ворона тихенько влетіла в кімнату, схопила квітку і зі здобиччю у дзьобі полетіла додому.
Вранці Сань-лан зовсім негадано знайшов в кімнаті золоту квітку. А дочка начальника повіту загубила свою найулюбленішу прикрасу. Засумувала дівчина і аж захворіла. Що не день, то марніє, а квітки все знайти не можуть.
Стурбований батько не полінувався для своєї доньки сісти в паланкін, і його понесли до храму бога-хранителя міста помолитись і дізнатись, куди поділася квітка. Ворона полетіла слідом за паланкіном і, поки повітовий бив поклони та бурмотів молитви, сховалася позад шапки отця-хранителя міста, оздобленої коштовними камінцями. Відбивши сім чи вісім поклонів, повітовий почав благати:
— Отче-хранителю, де шукати золоту квітку моєї доньки? Що робити, щоб донька видужала?
Тільки замовк, коли чує, відповідає йому отець-хранитель:
— Кайся! Кайся!
Повітовий злякався, почав бити поклони та так хутко, наче часник товкти товкачкою в ковганці, все примовляючи:
— Від усієї душі благаю тебе, господи, свічку поставлю, оливи куплю, тільки вилікуй доньку, все зроблю, все.
— Шапку! Шапку!—промовив хранитель. Повітовий враз скинув шапку з голови.
— Бороду рви, бороду!—знову говорить хранитель. Повітовий ладен був на все, тільки б видужала донька.
— Забувши про свій чин і гордість, він тут же почав висмикувати бороду по одній волосині.
— Заміж дочку, заміж!—каже хранитель.
— Навчи, отче, за кого заміж віддати?
— Сань-лана! Сань-лана!
Повітовий зовсім не знав, хто такий Сань-лан, і спитав старосту.
— Такий є…—відповів той.
Повітовий ще кілька разів вклонився і говорить:
— На все згоден, на все, тільки б донька видужала. Коли повітовий начальник сів у паланкін і його понесли додому, ворона теж вилетіла із своєї схованки, полетіла до Сань-лана і розповіла йому про все.
І дійсно, через деякий час посланець повітового привів дівчину. Побачила красуня в руці Сань-лана свою золоту квітку і відразу видужала. А ввечері того ж таки дня вони й одружилися.
