Заприязнилися якось два перепели. Умовилися вони товаришувати й завжди підсобляти один одному в скруті.
Одного дня гуляли вони й натрапили на просяний лан. Наклювалися зерна, поспівали й веселі повернулися до своїх жител. Домовилися прилітати на той лан щодня і лише удвох.
Та один перепел зневажив товариську умову й полетів на просяний лан сам, йому прикортіло порозкошувати самому. Наклювався він проса досхочу й почав виспівувати.
Почув той спів селянин, підійшов нишком і тенетами вловив перепела. Став перепел благати селянина, щоб відпустив його, а він йому за те приманить у тенета багато перепелів. Та селянин не зважив на благання, відніс перепела додому й посадив у клітку.
Рідні ждали, ждали перепела та давай шукати. А товариш його згадав про просяний лан, подався туди, але й там не знайшов. Раптом здалеку долинув знайомий голос. Полетів він у той бік і побачив свого товариша в клітці. Став полонянин нарікати на свою лиху долю.
– Ти сам і винен у цьому, бо зневажив товариську умову, – одказав йому товариш.
– Так, я негідно повівся,– визнав той,– Та як мені знову опинитися на волі?
А товариш йому й радить:
– Ти не повинен втішати господаря своїм співом. Удай із себе недужого, і він випустить тебе з клітки.
Так воно й сталося. Побачив селянин, що перепел нездатний співати, узяв та й випустив його.
Повернувся той додому й більше не ламав умови. Отак перепел узнав ціну волі й товаришуванню.
