Жили колись на світі чоловік та жінка. Вони мали трьох синів – Іванка, Штефанка й Романка. Коли сини підросли, чоловік сказав жінці:
– Ану спечи паляницю Іванкові. Най іде у світ – може, десь знайде свою долю.
Жінка спекла паляницю, поклала хлопцеві в торбинку і сказала:
– Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайди хоч тропіки гаразду й вертайся додому, бо нам сумно без тебе.
– Добре, мамо, я скоро вернуся.
Пішов Іванко. Йшов день, два, три. На четвертий день дуже змучився. Сів собі на камінь, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Звідкись прийшла до нього біла кицька.
– Няв-няв-няв…
– Чого тобі, кіточко? – спитав.– їсти захотіла?
– Няв-няв-няв…
– На, мені не жаль паляниці. Ади, яку велику спекла мамка.
Кицька з’їла шматок паляниці й питає Іванка:
– Куди йдеш, легіню?
Парубок здивувався:
– Де це ти навчилася по-нашому?
– Живу між вами все життя, то й навчилася,– відповіла кицька.– Куди, питаю, йдеш?
– Іду служби шукати.
– Служи у мене.
Іванко знову витріщився:
– Яка в тебе робота?
– А мишей ловити! Як зловиш золоту мишу, то дам тобі великий подарунок.
– Така робота не для мене. Я вмію орати, сіяти, молотити. Якби в селі дізналися, що я в кицьки наймався ловити мишей, то ні одна дівчина не вийшла б за мене.
– Послужи мені хоч трошки, Іванку,– умовляла кицька.
І хлопець дав згоду:
– Коли так файно просиш, то най буде.
Кицька повела Іванка до великого палацу.
Брама відчинилася, і він увійшов на широке подвір’я. Брама заперлася за ним, а кицька – шусть, сховалася в дучку. Іванко бачить, що палац – із самого золота і срібла. А довкола зелена травичка, косиці розквітли. Раптом перед ним стала золота миша, така блискуча, що не міг дивитися на неї. Довкола миші бігали срібні мишенята. Вони йому нічого не казали, і Іванко їх не чіпав. Дістав із торби паляницю та й сів собі їсти. Золота миша озвалася:
– А я теж голодна.
– Мені не жаль паляниці, мишко,– відповів Іванко і кинув їй шматок.
Минула ніч. Ранком знову з’явилася кицька. Іванко втішився. Сказав:
– Шукай собі, газдинько, кота, бо ловити мишей – не моє ремесло.
– Послужи ще одну ніч,– просила його кицька.
– Не можу, бо вже з’їв усю паляницю. Треба вертатися додому.
Кицька насипала йому до торби срібла й сказала:
– Нікому не кажи ні слова, що ти видів.
– Добре, кицько, не скажу.
Іванко вернувся додому.
Того самого дня, коли він вернувся, чоловік сказав жінці:
– Спечи дві паляниці, і най Штефанко йде у світ шукати гараздів.
Жінка спекла дві паляниці, поклала синові в торбину і сказала:
– Іди у світ, Штефанку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.
– Не журіться, мамо, я скоро вернуся.
Штефанко пішов. Ішов один день, другий,
третій. У дорозі змучився і дуже зголоднів. Сів коло кринички, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом чує:
– Няв-няв-няв…
– А ти звідки взялася тут, кицько? – зрадів хлопець кішці.–Що, сапаєш у полі і їсти захотіла? Мені не шкода паляниці. На, трохи поїж.
Кицька з’їла кавалок його паляниці й спитала:
– Куди йдеш, легіню?
– Йду у світ шукати служби.
– Ти наймися в мене.
– А що робити в тебе? – здивувався хлопець.
– Будеш мишей ловити.
– Е, ні, це мені не пасує. Потому люди скажуть, що я є той легінь, який шукає легкої роботи.
– Ти послужи у мене хоч дві ночі. Я тобі добре заплачу.
– Дві ночі можу послужити.
Кицька наказала, щоб він зловив їй золоту мишу, і повела Штефанка до великого палацу. Брама відчинилася, а потім заперлася. Кицька ніби здиміла – пропала.
Штефанко ходить по двору, щипав паляницю. Коли дивиться – а перед ним золота миша зі своїми срібними мишенятами.
– Дай мені кавальчик паляниці,– попросила мишка.
– Мені не шкода паляниці, але так блищиш, аж очі болять. Ти з чистого золота?
– Із чистого, Штефанку.
– Ти, відай, дуже дорога.
– Дуже, легіню, – відповіла мишка.
Минув ще один день. Штефанко поділився із золотою мишкою й другою паляницею.
Прийшла біла кицька:
– Няв-няв-няв… Ти зловив мені золоту мишу?
– Ні, мишей ловити – не мов ремесло. Це ти можеш зробити сама. Відчини браму, піду додому, бо з’їв паляниці.
Кицька насипала йому до торби срібла й попросила:
– Не говори нікому, де ти був і що видів.
– Буду мовчати як риба,– пообіцяв хлопець.
Вернувся він додому, а батько каже матері:
– Спечи, жінко, аж три паляниці та най іде Романко у світ шукати гараздів.
Жінка спекла три паляниці, поклала в торбину й сказала наймолодшому:
– Іди, Романку, та не будь там довго, бо нам сумно без тебе.
– Не гризіться, мамо,– відповів їй син і подався у світ.
Ішов день, другий, третій. Четвертого дня вийшов на широке поле і сів коло криниці. Витягнув з торбини паляницю й почав їсти. Раптом звідкись прийшла біла кицька.
– Няв-няв-няв!
– Чого тобі, кицько? Захотіла їсти? На, мені не шкода паляниці,– відламав кавалок і дав кішечці.
Вона поїла і спитала:
– Куди йдеш, Романку?
– У світ.
– Чого?
– Шукати служби.
– Наймися у мене.
– Та що в тебе робити?
– Якщо мені зловиш золоту мишу – живою або мертвою,– то я тобі віддячу.
Хлопець почухав потилицю:
– Хоч мишей ловити – не моє ремесло, але два-три дні зможу послужити.
Романко поклав у пазуху камінь і пішов за кицькою, яка повела його до великого палацу. Брама відчинилася, увійшли на подвір’я. Кицька несподівано зникла. Там, де вона стояла, гейби з-під землі вийшла золота мишка із своїми срібними мишенятами. Романко спочатку дивився на ту мишу й нічого не сказав, а відтак розсердився:
– Якого ти дідька ходиш довкола мене? Не маєш що робити?
– Ходжу, бо я тебе не боюся,– відповіла мишка.
Хлопець розсердився ще дужче і дістав камінь з пазухи. Прицілився й потрапив миші в саму голову. Та підскочила, упала і більше не встала. І дивно, миша зникла, а на її місці з’явилася дівчина – така файна, як квітка. Вона сказала:
– Дякую, Романку, що врятував мене від миші-чарівниці. То вона обернула мене, найфайнішу на світі царівну, в білу кицьку. Чари тривали доти, поки вона була жива. Що хочеш за те, що визволив мене?
– Хочу, аби стала моєю жінкою,– відповів Романко.
Дівчина дала йому свої обидві руки, й пішла до палацу. Там справили велике весілля.
