Було це давно-давно, дуже давно. Жили собі чоловік та жінка, було у них дві дочки та син.
Батько с сином плели бамбукові корзини, а мати з дочками ткали полотно та вишивали. Сім’я була дуже працьовита, працювали вони вдень і вночі. Ламп тоді ще не було, і люди вечорами палили хмиз та солому і цим освітлювались.
Відомо, яке світло від хмизу й соломи. От і доводилось їм працювати в напівтемряві, коли вогонь то моргне, то згасне.
Йшли роки, І від тривалої роботи в таких умовах почали хворіти вони на очі, а мати—так зовсім стала сліпа. Почала вона нудьгувати, а від цього захворіла ще дужче та скоро й померла.
Поховали чоловік і діти матір і знову сидять всією сім’єю біля вогню, час від часу витирають сльози з своїх почервонілих припухлих очей та сумно зітхають.
— От якби місяць світив так же ясно, як сонце, і сходив щоночі,—промовила старша сестра,—тоді б люди не псували очей і не сліпли б!
— А як же це зробити, щоб місяць світив так же ясно, як сонце, і сходив щоночі?—запитала молодша сестра.
Батько трохи подумав та й каже:
— Говорять люди, що десь далеко є гора Денюньшань. На цій горі живе дідусь-садівник, старий-старий. Борода у нього сива-сива та довга-довга, аж до землі, вуса сиві, навіть брови і ті сиві. Коли місяць проходить над горою, дідусь злазить на його поверхню і там прогулюється. От коли б дідусь попросив місяця світити так же ясно, як сонце, і щодня сходити, то тоді б люди, працюючи вночі, не псували очей.
— А давайте підемо та попросимо дідуся поговорити s місяцем,—промовили дочки разом.
— Це нелегка справа!—відповів батько. — Кажуть, що шлях до тієї гори далекий і тяжкий. Гора вся вкрита снігом, а заввишки вона в кілька кілометрів.
— Та задля того, щоб люди могли і вечорами працювати, щоб вони очей не псували, не побоїмося ми ні труднощів, ні горя!—вигукнули дочки в один голос.
Другого дня ще й не світало, коли старша сестра вирушила в дорогу.
От іде вона, йде, перебирається через ріки широкії, переходить через гори високії, продирається крізь ліси густії. Від довгої ходьби у неї зовсім ноги підбилися. Тоді вона поповзла на колінах. А коли коліна вкрилися ранами та подряпинами, розірвала свій одяг, позамотувала ним ноги і далі поповзла.
Дев’ять місяців добиралася старша сестра до гори і нарешті-таки злізла на засніжену Денюньшань,
А на вершині сидить на камені дідусь з сивою бородою, сивими вусами і навіть брови у нього і ті сиві. Сидить і великим гребінцем розчісує свою довгу сиву бороду, а поряд нього стоїть бамбукова корзина. Підповзла дівчина до дідуся і говорить:
— Прошу тебе, дідусю, скажи місяцю, щоб він світив так же ясно, як сонце, і сходив щоночі.
А дідусь, зайнятий своєю бородою, ні слова не відповів.
— Дідусю, люди тебе просять!—мовила з благанням в голосі дівчина.—Багато людей палять хмиз та солому і вночі працюють, а від цього хворіють на очі і сліпнуть.
Дідусь поволі звів голову, бачить: перед ним закривавлена дівчина, ноги у неї в ранах, і звестися на них не може.
— Почекай, дитинко!—відповів він співчутливо.
Коли місяць порівнявся з вершиною гори, дідусь кинув гребінець, замотав бороду круг шиї і поліз на самий вершечок гори, потім стрибнув і опинився на місяці.
Сидить дівчина на горі, закинула голову і дивиться на все це.
Трохи згодом дідусь спустився вниз і, похитавши сивою головою, каже:
— Не можна, говорить місяць. Не може він світити, як сонце. І не може щоночі сходити, бо треба йому своє лице в морі купати, ато, як лице забрудниться, тоді зовсім темно буде.
Розчарувалась дівчина. Подумала вона, що багато людей, хто вночі працює, знову хворітимуть на очі і будуть сліпнути. Заплакала вона так гірко, так безутішно.
Бачить дідусь, закапали сльози у дівчини з очей на сніг, і від тих сліз почав сніг танути. Розчулився дідусь та й каже:
— Дитинко, місяць на небі нічого зробити не може, треба нам самим щось тут, на землі, придумати!
— Що ж ми придумаємо, дідусю?—спитала вона, все ще неперестаючи плакати.
— Якби хто з людей погодився стати олійним деревом, то можна було б добувати з цього дерева олію, заливати її в світильники. Працювали б люди вечорами при їх світлі і не сліпли б.
— Коли це треба для людей, то я згодна!—сказала дівчина, гордо піднявши голову і вдаривши себе рукою в груди.
Бачить дідусь, що вона від щирого серця говорить, почав розчісувати свою сиву бороду. З бороди викотився маслянистий плід розміром з куряче яйце. Взяв дідусь плід і, передаючи його дівчині, сказав:
— Проковтни, дитино, і станеш ти олійним деревом.
Анітрошки не вагаючись, старша сестра взяла плід і проковтнула. В ту ж мить вона перетворилась у крислате, густолисте дерево, на дереві враз зацвіли чудові квіти, а з квітів утворилися плоди розміром з куряче яйце. А всередині плодів повно олії.
— Дитино,—сказав дідусь,—будеш ти зватись тунговим деревом!
Дмухнув легенький вітерець, весело зашепотіло листя на дереві.
Дев’ять місяців чекав батько з дітьми старшої доньки, а її все не було. Почали вони сумувати.
— Піду я на гору Денюньшань!—сказала менша дочка.— Попрошу я сивобородого дідуся сходити до місяця та й сестрицю заразом відшукаю.
Другого дня ще не світало, коли менша сестра вирушила в дорогу.
От іде вона, йде, перебирається через ріки широкії переходить через гори високії, продирається крізь ліси густії
Від довгої ходьби у неї зовсім підбились ноги. Тоді поповзла вона на колінях. А коли коліна вкрилися ранами та подряпинами, розірвала свій одяг, позамотувала ним ноги і поповзла далі.
Дев’ять місяців добиралась менша сестра до гори і нарешті-таки зійшла на засніжену Денюньшань.
Бачить на вершині, на камені сидить дідусь і великим гребінцем розчісує свою довгу сиву бороду, а поряд нього стоїть бамбукова корзина. Підповзла дівчина до дідуся і говорить:
— Прошу тебе, дідусю, скажи місяцю, щоб він світив так же ясно, як сонце, і сходив щоночі.
Бачить дідусь: стоїть перед ним закривавлена дівчина, ноги в неї вкриті ранами і звестись вона на них не може.
— Приходила вже до мене одна дівчина,—відповів, співчуваючи їй, дідусь.—Звертався я до місяця і говорив йому про це, та не може він світити, як сонце, і щоночі сходити, бо треба йому лице своє в морі купати.
— Що ж тоді робити?—безнадійним голосом спитала дівчина.
— Треба поробити світильники і світити тунговою олією,— відповів дідусь, вказуючи на тунгове дерево.—
Дівчина, що раніш приходила, стала тепер тунговим деревом.
Підповзла менша сестра до дерева, поторкала стовбур і говорить:
— Здрастуй, сестро! Ти перетворилася на тунгове дерево, щоб давати людям олію для світла.—Потім повернулась до дідуся і почала прохати:—Дідусю, я теж хочу стати олійним деревом!
Бачить дідусь, що вона від щирого серця говорить і почав чесати свою сиву бороду. Викотився з бороди маслянистий плід розміром з голубине яйце. Взяв дідусь плід і, передаючи його дівчині, сказав:
— Добра дівчино, проковтни цей плід, і він допоможе збутися твоєму бажанню.
Анітрошки не вагаючись, менша сестра взяла плід і проковтнула. І в ту ж мить вона перетворилась в низькоросле зеленолисте дерево. На дереві враз зацвіли чудові квіти, а з квітів утворилися круглі червоні плоди. А всередині плодів—повно олії.
— Дитино,—сказав дідусь,—зватимешся ти чайним деревом.
Дмухнув легенький вітерець, весело зашепотіло листя на дереві.
Дев’ять місяців чекали батько з сином сестер, та не повернулись ні старша, ні менша.
— Залишайтесь, тату, вдома, а я піду попрошу сивобородого дідуся сходити до місяця та, може, й сестер відшукаю,—сказав хлопець.
Другого дня ще й не світало, коли брат вирушив у дорогу. Так же, як і його сестри, дев’ять місяців ішов брат тяжким шляхом і нарешті зійшов на засніжену Денюньшань. Бачить він, сидить на камені дідусь і розчісує свою сиву бороду.
Почав брат просити дідуся сходити до місяця і сказати йому, щоб той світив так же ясно, як сонце, і сходив щоночі.
Відповідає дідусь хлопцеві, що місяць не може світити, як сонце, і щодня сходити. Потім він розповів, що до нього вже приходили дві дівчини, і тепер вони стали олійними деревами, з яких люди можуть добувати олію і світити нею,
— Я теж хочу стати олійним деревом,—сказав хлопець.
— Як же ти станеш, коли у мене вже маслянистих плодів немає?
Підповз хлопець ближче до дідуся, притиснувся до його ніг і почав благати:
— Будуть мої сестри людям служити, а як я можу осторонь лишитись?
Не встояв дідусь перед таким проханням, почав чесати свою бороду кульку. Віддав він цю кульку хлопцеві, вичесав маслянисту цеві і говорить:
— Добрий хлопчику, з’їж цю кульку і вона допоможе збутися твоєму бажанню.
З’їв брат кульку і тут же перетворився у велике дерево з товстим Стовбуром і листям, як голки, а на стовбурі живиця повиступала.
— Хлопче, —каже дідусь,—зватимешся ти сосною. Дмухнув вітерець, і весело зашуміла сосна.
Дев’ять місяців чекав батько, та немає ні сина, ні дочок.
— Піду і я,—сказав він собі.—Попрошу діда, щоб місяць ясніше світив, а може, й дітей відшукаю.
Так як і його дітям, дев’ять місяців довелося йти батькові тяжкими шляхами, поки нарешті не зійшов він на гору Денюньшань. Бачить він, сидить на камені дідусь і розчісує свою сиву бороду.
Почав батько просити дідуся сходити до місяця і сказати йому, щоб він ясніше світив і щоночі сходив.
Сказав йому дідусь, що цього не можна зробити, а потім розповів, що до нього вже приходило троє дітей і всі вони стали олійними деревами, з яких люди можуть добувати олію і світити нею.
— Я теж хочу стати олійним деревом,—почав благати батько.
— Ні, не можна!—відповів дідусь.—Немає у мене більше ні маслянистих плодів, ні кульок… Але ти прийшов вчасно. Візьми оці плоди з собою і порозсівай їх по землі. А потім навчи людей, як з них олію та живицю добувати і ввечері світильниками освічуватись.—3 цими словами він віддав батькові бамбукову корзину, що стояла біля нього.
Подув легенький вітерець, захитали дерева своїми вітами, весело зашелестіло листя, і з кожного дерева посипались в корзину плоди та насіння.
Взяв батько корзину на плечі і пішов додому, сіючи плоди та насіння по горах та хребтах.
Минуло небагато часу, і всі гори, всі хребти вкрились густими лісами. На тунгових деревах та чайних кущах в цих лісах росли олійні плоди, а стовбури сосон наповнювались живицею.
У кожній сім’ї тепер є олія, увечері люди наповнюють нею світильники і з радістю працюють при світлі. Тепер уже ніхто не хворіє на очі, ніхто не сліпне від нічної роботи.
