Колись давно зібрав лев військо. Скликав звірів, вишикував їх, а позаду поставив осла й зайця. Тоді покликав ведмедя, щоб той подивився й сказав, чи до ладу шиковане військо. Прийшов бурмило, обдивився військо й задоволено усміхнувся. Та коли дійшов до краю і побачив зайця з ослом, то за боки схопився – так йому стало смішно.
– Чого ти, брате, смієшся? – здивувався лев. – Що тобі не сподобалося у війську? Коли я не так вишикував його, то зроби це, будь ласка, сам.
– Що ти, милостивий царю! – відповів ведмідь. – Не з цього я сміюся – шикування добре. Тільки смішно мені з осла та зайця. Навіщо вони у війську? Адже осел ні гармати не понесе, ні шаблею махати не буде! А заєць – хіба він устоїть перед ворожими кулями?
– Помиляєшся, брате! – відказав лев. – Коли почнеться бій, і осел, і заєць стануть у пригоді. Осел не вміє ні з гармати стріляти, ні шаблею розмахувати, але він реве, як труба, то збере воїнів, коли вони розбредуться по ярах і долинах. А заєць буде за гінця. Ну, що ти на це скажеш?
– Що я скажу, милостивий царю? – мовив ведмідь. – Ти кожному дав місце по його сназі, то й військо твоє сильне!
