В одному містечку жили собі чоловік та жінка із сином, якого звали Харіс.
Якось по місту поширилася сумна чутка, що царева дочка пішла із подругою на прогулянку і не повернулася. Хто тільки не шукав царівну – княжевичі, хоробрі лицарі,– нікому не вдавалося знайти її. Харісу також було жаль царівни.
«А що, коли “я” спробую її знайти? – подумав він.– Хто його знає, може, мені пощастить!»
Удосвіта Харіс поклав у торбину хліба, сиру і сказав:
– Піду я шукати царівну!
– Куди ти підеш, сину? – стурбовано мовила мати.– Он які люди пробували, та марно, а ти сам хочеш знайти царівну. Боюсь, що ми тебе втратимо!
– Правду каже мати,– підтримав батько,– ти ще малий і світу не бачив. Сиди вдома і не берись за те, що тобі не під силу.
Але Харіс і слухати нічого не хотів. Довго він умовляв батьків, і вони дали згоду.
– Куди мені йти? – вийшовши за місто, мовив Харіс.– Прямо, назад, ліворуч чи праворуч?
Якраз зійшло сонце.
– Піду назустріч сонцю! – вирішив хлопець.
Ішов він та йшов, ан поки опинився в лісі-пралісі, який затуляв собою навіть небо, і тільки видно було гілки дерев.
– Так і заблукати недовго,– мовив Харіс – Хоча б надибати якусь хатину або спитати в когось, куди я прийшов…
Не встиг він доказати, як попереду блимнув вогник. Харіс пішов на нього, але вогник віддалявся і віддалявся. Хлопець прискорив ходу, бо вже починало смеркати, і незабаром дійшов до великого замку. Він постукав. Браму відчинила бабуся.
– Що тобі тут треба, хлопче?
– Дозвольте переночувати. Вже пізно, куди я піду?
– Краще тікай звідси, хлопче, і забудь сюди дорогу. Я тобі тільки добра хочу.
– Чому?
– Не можу цього-сказати.
– Ні, я все-таки залишусь,– сказав Харіс і зайшов у замок.
А бабуся, глянувши жалібно на хлопця, взялася місити тісто. Вона була дуже стара – аж руки в неї трусилися. Пожалів Харіс бабусю і взявся допомагати їй: замісив тісто, а потім посаджав хліб у піч. Раптом знадвору долинув страшний гуркіт. Двері замку розчинилися з таким гуркотом, що Харіса охопив страх.
– Що це?
Не встигла бабуся й рота розкрити, як до кімнати влетів дракон.
– Ти ба! – вигукнув він.– А це хто такий?
– Мене звати Харіс.
– А що тобі тут треба?
– Зайшов переночувати.
Дракон так засміявся, що все заходило ходором.
– Переночуєш! – крикнув дракон і звернувся до бабусі: – Стара, ти вже спекла хліб?
– Спекла,– боязливо відповіла та.
– Тоді подавай вечерю! – наказав дракон.
Бабуся принесла їсти й пити. Коли вони повечеряли, дракон одвів Харіса в окрему кімнату, а сам пішов до себе, поверхом вище, і ліг спати. Рано-вранці знову почувся гуркіт, від якого весь замок задвигтів. Харіс схопився з ліжка, швидко одягнувся і побіг до бабусі.
– Нема вже його вдома,– сказала бабуся,– з таким гуркотом він щодня вилітає із замку.
– А коли повертається?
– Увечері.
Увечері дракон знову попросив бабусю принести вечерю, а коли повечеряли, Харіс і каже:
– Драконе, спасибі тобі за хліб і сіль, за притулок, але мені пора вже йти.
– Не квапся, сідай!
– У мене справи.
– Які? Може, розкажеш? – спитав дракон.
– Я шукаю нашу царівну…– почав був хлопець. Від драконового реготу все здригнулося навкруги.
– Хлопче, щоб ти не хвилювався, ось що я тобі скажу – побачиш ти свою царівну. Але для цього тобі не конче покидати мій замок!..
Другого дня Харіс знову прийшов до бабусі та й питає:
– Чому дракон не пускає мене звідси? І що він говорив про царівну? Я нічого не зрозумів.
Бабуся заплакала.
– Чого ти плачеш?
– Плачу, хлопче, бо тобі лишилося жити тільки один день. Увечері дракон ударить тебе тричі дубцем і оберне на камінь, як це він робив з усіма, хто сюди потрапляв.
– І багато людей він обернув на камінь?
– Тридцять дев’ять. Він завалив ними всю кімнату, а ключ тримає в себе. Отже, я тобі нічим не можу допомогти.
Харіс замислився. Потім спитав:
– Чи немає у вас товстої мотузки?
– Чого ж немає? Є,– каже бабуся.
Харіс наробив петель і розклав їх біля дверей. «Може, дракон попадеться у пастку»,– думав він.
Коли стемніло, знову почувся страшний гуркіт. Двері відчинилися, і з’явився дракон. Та тільки він ступив крок – усі петлі зашморгнулися, і дракон упав як підкошений.
Харіс забрав у дракона ключі та дубця.
– Скажи мені, як звільнити від чарів людей, що ти обернув їх на камінь? – спитав він.– А то оберну на камінь тебе самого,
– Скажу – простогнав дракон.– Тільки не чіпай мене. Вдар оцим дубцем по скам’янілих людях, і вони стануть знову самі собою.
Харіс вбіг до кімнати, де були скам’янілі люди, і звільнив їх од чарів. Серед них була і царівна.
– Ідіть собі по домівках,– мовив Харіс,– а царівну я сам відведу. Пішли вони вдвох до дракона. Харіс поламав дубець і кинув у вогонь.
– Тепер ти не будеш чинити людям зла! І нехай я тільки почую про тебе щось погане, я знайду тебе під землею. А тепер прощавайте!
– Ходи здоровий, хлопче,– відповіла бабуся,
Харіс із царівною залишили замок дракона – і прямо до царя,
– Ось ваша донька,– мовив Харіс. Цар обняв хлопця і сказав:
– Хочеш бути моїм зятем і спадкоємцем? Кращого за тебе моя донька не знайде!
Незабаром відгуляли весілля. В царський палац перебралися батьки Харіса. Жили вони дружно, а ми ще краще.
