Хоча всі, казав Терешко, одним хором, одним тоном вимагають “єдности” (розуміється, в лапках!), але тут же… І він враз зробив карколомну інклінацію вбік чи не найвпливовіших, можна сказати, головних підвалин політичної філософії нашого часу, які цілком одверто висувають тези і їх доказують. Тут Терешко почав своїми словами переказувати ті тези, з яких намацально виходило, що “єдність” (розуміється, в лапках!) є чеснотою лише малих, слабких, хворих і нерозумних. І нулів. Здорові, сильні, мужні одиниці ніякої такої “єдности” не потребують. Навпаки. Вони потребують відокремлення. Диференціяції, говорячи науково. І наше лихо не в тому, що ми не маємо єдности, а в тому, що ми мало диференційовані, що у нас нема одиниць, а коли вони є — за ними не йдуть, а коли й ідуть, то дуже недалеко, бо з’являється одразу забагато одиниць, і всі вони диференційовані. І воно не було б так сумно, казав далі всезнаючий Терешко, коли б при цій математиці не забувалося також про інтеграцію чи інтегральність, що, либонь… Далі він пішов у вищу математику, чого від нього абсолютно ніхто не сподівався, доказуючи збентеженим слухачам, що інтеграцію українська політична математика виключає зовсім, як совєти виключали зі списку святих революції.
Терешко розійшовся і був невблаганний. Розправившись безжалісно “із своїми”, він не вдовольнився цими вузькими межами, а самочинно переступив залізні, священні кордони сусідніх, братніх народів. Чого, наприклад, питав він здивованих бригадирців, хоче від нас Москва?
— Хліба! — несміливо викрикнув хтось із слухачів.
— Або Варшава? — ігноруючи “цвішенруфи”, продовжував патетично Терешко, після чого почав звалювати на купу Москву, Варшаву, Київ, так ніби ці мільйонові селища були для нього старими лахами, які він збирався перетрясти й провітрити. — Чого вони від нас хочуть? — питав і сам собі відповідав: — Визволяти! — протягав злорадо це велике слово, дивлячись на слухачів, яке це справило на них враження. Слухачі лише шкірили зуби. Терешко провадив далі: — Триста з гаком років визволяють. І не можуть визволити! І все кричать, що нас нема! А коли ми є — нас видумали! Раз австріяки, раз німці, а тепер, напевно, підуть американці… А колись, може, китайці… і, якщо не помагають ні німці, ні китайці, тоді пускають в хід Пушкіна, Міцкевича, Колиму чи якусь іншу пародію вроді Берези Картузької. І так визволяють, і визволяють, і все безконечно визволяють, і сьогодні визволили мене, наприклад, так далеко, що я готов бути не лише отаманом такої ось бригади, але й Люципером, коли навинеться для цього нагода.
Б’ємось, б’ємось! Віки б’ємось, — змінив він тон на ліричний, роздумливий, навіть сентиментальний з домішкою мелодраматичности. — Проливаємо ріки своєї і не своєї крови, знекровлюємось взаємно і нидіємо всі разом при корені, мов зачумлені, — Москва не Москва, Варшава не Варшава, Київ не Київ. І ніхто з нас не знає, що, може, вже в цей самий час десь наставляють свої вітрила нові варяги, що прийдуть і будуть “рядити і володіти”.
О! — патетично, мов Савонаролля, зносив свій голос до неба Терешко, — хай не хваляться наші визволителі, що вони нас перемогли! Прийде час — і переможе Правда! І горе тим, що цього не розуміють або не хочуть розуміти.
На цьому Терешко скінчив. І після цього можна було сподіватися урагану оплесків, але такого не сталося. Слухачі були досить зрівноважені й індиферентні. З виразу їх облич можна було цілком певно сказати, що багато з них просто нічого не зрозуміли. Їм навіть інколи здавалося, що Терешко кпить собі з різних дуже поважних справ, і, тільки знаючи Терешка, вони не відважувались проти цього запротестувати.
Але знайшовся і такий, що запротестував. Це був молодий, округлий, невисокого зросту, дуже меткий хлопчисько, що був, кажуть, надісланий сюди, як певне вухо і око, як нелегальний інструктор ідеологічного вишколу Троянового вояцтва. Він часто наводив мову на різні ідеологічні теми, при тому нервувався, говорив патетично, сперечався і завжди все знав.
— Терешку! — вирвався він з гурту слухачів з іронічною усмішкою на своєму вдоволеному обличчі. — Я тебе дуже люблю! Ти вариш чудову кашу! Твої галушки неперевершені! Але, коли ти торкаєшся політики, у тебе також виходить каша. Бойовики! Друзі! Ви ось прослухали нашого прекрасного друга-кашовара, ви терпеливо видержали аж до крапки, але скажу вам: увесь його тон, аналіз, висновки — це, друзі, від початку до кінця каша! Боїться диференціяції! За юрбу! Проти сильних індивідуальностей. Боїться змагу! Крови! Хотів би все по-доброму! За згоду в сімействі! Скидає на купу Москву, Київ, Варшаву. Садить за один стіл москаля, ляха й українця! Вовка, козу й капусту! Варить кулешу! З елементів непоєднальних, як вода і вогонь, як плюс і мінус. Боротьба існує від того часу, як існує земля. Мураха з мурахою, кіт з мишею, риба з рибою. Боротьба вічна, як світ, як сонце!
І я вам скажу! Люди такого наставления ніколи не будуть переможцями! Ніколи! А ми мусимо перемагати, і ми переможемо! Хай живе наша велика національна, всенародна революція! Хай живе вільна, незалежна, соборна і суверенна Українська держава! Слава Україні!
— Слава, слава, слава! — викрикнули одним голосом усі присутні. Зчинився рух, гармидер. Знаходились охочі виступити. Але було пізно, і треба було кінчати суд.
Терешко битий! Рішуче й остаточно! На останні слова його опонента вибухнула буря оплесків. Терешко засоромлений, він, видно, хотів щось сказати, але його голос потонув у загальному гомоні.
До речі, за підсудних майже забули, а коли пригадали, виявилось, що нема кому визначати кару. І яку? Поза чергою в заставу. Два дні арешту. Протягом тижня щоранку з’являтись до командира. Тоді Терешко вніс свою пропозицію: подати один одному руку, перепросити за образи і розійтись кожний до свого діла!
Присутні вибухнули сміхом.
— Браво, браво! Терешко! Правильно! — посипались оклики.
Лава присяжних, чи пак військова трійка, зупинилась на Терешковій пропозиції. І, коли підсудні виконували кару, вони мали вигляд непритомних, і всі лягали з реготу. І подарували Терешкові всі його єресі. А один з колишніх сибірських засланців висловився:
— Це дійсно чи не найтяжча кара для чесного українця. Герой дня, Терешко, підійшов після цього до свого успішного опонента і тихенько, на вухо, шепнув:
— Слухай, Гавриле, — він чомусь уперто кликав Гаврилом цього хлопця, що назвав себе Вовком, — ти казав добре. І переконливо. Але навіщо ти назвав себе капустою?
— Я!? — бурхливо заперечив Вовк. — Капустою? Ти недочув! Ніколи!
— Як же ніколи? Ти сказав: москаля, ляха, українця. І побіч: вовка, козу, капусту.
— Це лише просто так, збіглося, але це нічого не значить.
— Нічого, нічого. Ти сказав правду. Але я з тим москалем не контентний.
— Що це значить?
— Бо він ніякий вовк.
— А що ж, по-твоєму?
— Кацап. Цап. Козел. І правильно. Це назва народна. Народ має рацію. Голос народу — голос Бога.
— Але ж ти сам бачив того Макарова! — вибухнув збентежений Вовк.
— Найтиповіший козел. З тієї, пам’ятаєш, байки про двох козлів, що зустрілися на вузькій кладці.
— В такому разі й ми козли.
— За аналогією — так. Але я все-таки не погодився б.
— А що ж, по-твоєму?
— По-моєму, ми все-таки капуста. Вовк насупив брови. Це виразно йому не імпонувало. Але він не знав що далі. Не знаходив нічого дотепного.
— Яз тобою не годжуся! — кинув понуро.
— Ха-ха-ха! — добродушно засміявся Терешко. — І я також. І я також… Це лише Шевченко. Капуста. Головата. На городі. Диференційована. Не шаткована й не квашена. Для кожного — хто йде, той і скубе. Кожний козел… І навіть заєць. Ха-ха-ха! Но-но-но, Гавриле! Не гнівайся! Я тільки так собі… для прочищення шлунка. І ти почав цю мову. До того інколи й капуста скубе козла. Навіть капуста! Але, як з’являться справді вовки, не лише у вовчій шкурі, може бути конфуз…
Розмови, розмови й розмови. Особливо коли в кінці листопада перейшли на зимові квартири і зайняли куток Залужжя на південно-східному Дермані, під Верховецьким лісом.
Дермань весь виповнений зимівниками. На Запоріжжі група упістів Оленя, на Шинківцях заліг Тис. Троян зредукував своїх — частину, кому ближче, послав на відпустку. Залишилось ядро і ті, що не мали куди йти.
І повно по селі розмов, шепотів, вістей, страхів. Вечорами, при каганці, гуртами. Згадували минулу революцію. Наприклад, Семен або Грицько Андрущуки ще добре пам’ятали, як то вони в дев’ятнадцятому році до трудового комітету належали і разом з Каменякою та Комаровим повстання на Петлюру в Здолбунові водили. Або хто ще не пам’ятав, як то двадцятого року, десь так під цю пору, а може, трохи пізніше — у січні чи щось таке, увійшли поляки і весь народ за шором гумами спороли, щоб втихомирити, а самого Семена два роки по кущах ганяли…
А то, диви, Семенові та Грицькові діти, як тільки підросли, як тільки в пір’я вбились, почали з тією Україною носитися — та арешти, та тюрми, та Береза. А прийшли “товариші”, то першого ж Семена з Грицьком розпатрошили, як куркулів та буржуазних націоналістів. А що тепера? Що далі? На кого черга? Усі дерманські хлопці, усі до одного, у бандерівцях, у мельниківцях, у бульбівцях… Що їх усіх чекає?..
Розповідають сни.
— Снилось мені, людоньки, що річка наша, що ото тече на Лебедщину, чисто висохла, а на дні пісочок, та такий білий-білий… — оповідала Параска Середа.
Іншій снилось, що дзвіниця монастирська розвалилася, “а я дивлюся отак з Горбайців через долину і думаю: це вже татари прийшли, що ото в давнину ходили…”
Ще комусь уві сні “всі дерманські сади почорніли, а на дзвіниці монастирській вороння-вороння…”
А тут знов пішло з хати до хати, що десь там на Шинківцях Хведоську Махобеїху за “велику губу” шомполами спороли, а там як грім серед ясного неба, що старого управителя Хшона знайшли мертвим і докторового сторожа родину вирізали. Казали, що вишукують донощиків, і то так “вишукують”, щоб з них і племени не зосталося, бо, мовляв, ми самі себе нищимо і, як тільки ворог у хату, — навперейми один на одного доносимо та топимо.
До Трояна, що отаборився на Залужжі у хаті-пустці своєї тітки Зіньки, яка давно померла, жінка брата Каленика, пишна чорнявка Домаха прибігла, впала перед ним навколішки і заломила руки:
— Ой, рятуй, брате! За Калеником приходили! Троян уста закусив, лють його пойняла.
— Знаєш що, Домахо! — сказав твердо. — Наш той братчик давно шибеницю заслужив!
— Але ж брат рідний!
— Брат то брат! А хто то за “посполитої” командантові списки виготовляв, а хто з тією кобильчиною возився та ті шістнадцять місяців тюряги впіймав, а хто то хлопців большевикам видав? Брат, кажеш?
Все-таки Троян до штабу Рубана поїхав, і там йому показали чорним по білому, що той самий “брат” тепер у Рівному, у такого Брушецького. Донощиком. Троян лише головою похитав.
А коли вертався — довго над цим роздумував. Боліло в нутрі. Такий хлопець. Красунь. А таке зілля!.. І з рідної крови!..
Місяці листопад-грудень були морозні, але безсніжні. Глибокий, сухий, пухкий сніг випав аж під наше Різдво. Небо, дерева, земля злилися у срібно-білу масу…
Над Залужжям, понад срібними стріхами, вечорами й ранками вився дим, над Запоріжжям заходило червоне сонце, над Верховом сходило. Ночами мідяний місяць спідповні, як і всі роки, як і завжди, спокійно висів, немов образ, над садами та гаями. Різдво славилось своїм предковічним порядком — тисячу дев’ятсот сорок друге за чергою, коли то десь там у тій далечі народилась Дитина, що була послана Отцем Небесним, щоб спасти цей грішний світ, який саме в ці дні, від краю до краю, обнятий смертельною боротьбою.
Люди, як і всіх минулих років, за виїмком хіба двох років совєтської інвазії, на санях і пішо, одягнуті у святочні кожухи, гуні, брьохаючись у глибокому снігу, в сірій, пронизливій ночі спливали з усіх горбів і кутків в напрямку двох — парафіяльної і монастирської — церков на всюнічну. Незважаючи на обставини, на хорах парафіяльної церкви гримів знаний дерманський мішаний хор, отець диякон Дам’ян, стрясаючи своєю сивою, але все ще бурхливою чуприною, виголошував єктенії, а в монастирі, як і в усі інші роки, гурток монахів виконував свою традиційну Богослужбу.
Дермань, від краю до краю, справляв Різдво. Брьохались попід вікнами хлопці й дівчата з колядою — із звіздою і без звізди, співали предвічні “Що то за предивна”, “Небо і Земля”, “Христос-Спаситель”, до цього додавали “Ой видить Бог, видить Творець” та “Бог предвічний” — що прийшли сюди вже не так давно.
У хатах, як звичайно, горіли печі, дим валив з димарів, варилось і смажилось для живота і душі, наповнялась теплом кожна хата, світилась гасовими лампками, а столи, застелені білими старосвітськими настільниками, гнулися від смажені, печені, капусти, голубців, вареників, бо нічого цього року не відвозилось, не продавалось, не віддавалось на “хлібозаготовку” чи деінде, а все споживалося вдома.
Дісталось і “своїм хлопцям”, тобто партизанам, лише їх команда на цей раз заборонила їм те, що зветься “гуляти”, на превелике здивування дерманців, які не звикли справляти це свято насухо.
— Що це мені за солдати, що не п’ють горілки! — казав старий, ще царський артилерист Миколай Балаба, пропонуючи “квартирантам” по чарці самогону. — А я вам хочу таке сказати, — відповідав він на пояснення, що українські партизани мусять бути тверезими і всім добрий приклад давати, — я вам хочу сказати, що світ робиться не самими святими, а що вже до солдатів, то ця порода людей лише тоді на місці, коли потрапить, як то в нас казали, чортові в вічі глянути і бровою не моргнути! І скажу вам ще одверто. Я чоловік прямий, що на думці, то й на язиці… Мені ваш лад… Ні, ні! Не дуже! Тихі такі та лагідні, ніби монахи… Що ви собі думаєте? Он ідуть на вас москалі, а ті, кажу вам, — я їх знаю як облуплених! — чортяки, кажу вам, просто чортяки. Б’ються! І рвуть! І деруть! І зубами гризуть! А як розлютуються — жінка не жінка, святий не святий — давай, і баста! А щодо оцього ось питва, кажу вам, то в революцію з річки пили. Як воли! Спускали в річку спирт з ґуралень, а вони — відрами, а не було відер — лягали на пузо і смоктали… То вам солдат! Га?
— Ми такими не хочемо бути, — відповідав Балабі ідеологічний інструктор Марко.
— Ну, то ви з ними й програєте! Святі завжди з чортом програють.
— А що б ви самі сказали, коли б наші козаки та почали по хатах гуляти та з дівками спати? Що?
— Що? Нічого! Сказав би: сам був таким! Сам гуляв! Сам дівок любив!
— Вояки не мають бути дикунами, — перечив інструктор.
— Але й не святими угодниками Божими. Де війна, там… війна! Ти сам знаєш.
Троян трохи виломився з партизанства, він був дерманець із Запоріжжя, а тому, святкуючи, зробив запас — кварту на душу, а до того, як благав Терешко у своїй “молитві”, — “пудів десять”, але не свинки, а справжньої свині і ціла телиця лягли “під ялинкою”. Був, розуміється, і дідух, і кутя, і молодиці, і дівчата. І вдарили гопака під розтяжну Клима — одинокого гармоніста… А коли йому вказували на інших партизанів, як вони справляють, він тільки відповідав:
— То вони з нашої чудової Галиції… Святі та Божі. Ми тут в іншій культурі квасились. Ми ведемо свою лінію від Байди, що на гаку в султана турецького за ребро почеплений висів.
І жарили разом, гурбою, хто не був, про Нечая, аж вікна бряжчали. Було дуже близько до часів Нечая, щось так, ніби ось воно було вчора. За столом возсідав Троян в шкуратянці наопашки, при револьвері, біля нього справа й зліва Царенко, Залізняк, Терешко, Булава, і інші, і інші, громадський магазей, обернений у залу, був набитий бійцями, як грибами. Навіть програму дали, виступали і солісти, і танцюристи, і з віршами виходили бригадні “віршопльоти”. А реготали справді як чорти, аж бідні, небілені стіни магазея тріскали…
Перший день провів Троян, як кажуть, вдома, між своїми. Другий — поїхав на Запоріжжя до рідні, до жінки, до сина, до сусідів, де на нього чекали, мов на архиерея, повний стіл і мало не ціле Запоріжжя.
Правили свято у хаті дядька Михайла, що була найбільшою, під бляхою, з підлогою, з мальованими вікнами. І коли підняли першу чарку, то сам Михайло, що засідав на родинному троні, сказав промову, чого він ніколи не робив. Трохи тремтячим голосом він почав з того, що:
— Все-таки, як не кажіть і як воно тут у нас не тісно, а все-таки ми святкуємо це свято, я б сказав, перший раз в історії! Не дивуйтесь! Наша історія тут і далека, й недалека. Я вам скажу: Бог сам знає, які тільки часи не проходили понад нашими головами, але… Люди! За наших прадідів, дідів і батьків один тільки раз, одне тільки Різдво ми святкуємо самі, з собою і між собою. Це — сьогодні!
Мені ось молодий сусід підказує, що було у нас, либонь, і ще дещо… І вісімнадцятий рік! Знаю. І дев’ятнадцятий! Також знаю. І навіть двадцятий… Але, хлопці, ви тоді були ще в пелюшках, а ми… ми в темноті! Було! Що й казати! Було більше, ніж сьогодні! Було багато! Коли до нас першої неділі Великого посту тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року ввійшов Перший Січовий полк, щоб усмиряти наше повстання, ми тікали від нього, як… ну, як від чуми! Всі наші хлопці — матроси, артилеристи, кавалеристи, піхота, всі наші георгіївці тікали в Бущенщину, а я з ними також… України ми тоді… скажу вам, не знали. Вона до нас прийшла, але ми її не пізнали. Здобули її, як і казав Шевченко, таки окрадену!
