— Так, Якове, — промовила Віра. — Фантастично. І, може, ти знаєш, чому так сталося, бо я не знаю. Я тільки знаю, що ми, діти одної крови, опинилися на протилежних бігунах. Чому це так? І невже не можна знайти якогось компромісу? Таж ми живі люди, маємо розум, серце. І куди все це нас заведе?
— От, маємо… І розум, і серце, а, видно, все це не діє. І не від нас це залежить… Ти ліпше спробуй згадати про це там, з твого боку… Про розум і серце… Про компроміс… Чи, може, ти вже це робила? І що вони тобі відповіли?
Віра мовчала. Здається, вона шукала в собі якогось виправдання і не могла знайти.
— Бачила, що зробили з нашого Запоріжжя? — впав знову запит.
— Це ще, Якове, нічого, — вирвалось у Віри. — Буде ще гірше! Багато гірше! Буде дуже зле! І хтозна, що з цього нашого чудового Дерманя лишиться. А також ти! Що ти думаєш? Невже ти віриш у цю свою справу?
— В Україну, хочеш сказати?
— Таж Україна і там є.
— Є! Для тебе є, для мене нема.
— Але ж це вже так склалося історично.
— Лише я з цим не погоджуюсь.
— Але ж вони перейдуть через тебе.
— Через мій труп? Так! Перейдуть. Чи це їм уперше? І чи, думаєш, востаннє? Перейти через труп — не значить перемогти. Ніякий живий і чесний народ не погодиться з рабством.
— То вони зітруть!
— Мертві сорому не мають! Стирають Берлін, може, зітруть Лондон, стерли Карфаген, впала Троя. Але Черчілль он своїм каже, що треба битися на кожній межі, на кожному подвір’ї, на кожному порозі за свою свободу. Чи, може, гадаєш, що свобода — привілей бритів?
— Але ж вони визволяють! Уяви, що б сталося, коли б тут лишились німці!
— І німці також визволяли. Бачила портрет з написом “визволитель”? І сталося б те саме, що й тепер! Через наш труп. Ніколи, ніколи не визнаю рабського ладу на моїй землі! Звідки б він не походив!
— Але ж це бій нерівний! Безперспективний. Треба шукати інших засобів. Інакше з нас нічого не лишиться.
— Не кажу — не треба. Треба! Треба конче знайти інші засоби, але, поки ми їх ще не знайшли, що нам лишається? Не маємо авто, треба їхати волами.
— Це вже питання не авт. Літаків. І ще більше. Вже завтра хтозна-що викотять на сцену!
— Але нічим не вб’ють прагнення честі і свободи! І поки будемо живі… Не ми, не я, не ти — наші діти, внуки, правнуки… Мила! Павлінко! Ти прийшла до мене з іншого світу. Ти — чудо! Дивись! Ця ось хатина, ці двері, ці лави, ці образи! Ти була десь там, далеко… І ти вернулась! До цього ось витоптаного прапрадідівського порога. Сама знаєш, яку ти перейшла дорогу, щоб сюди дійти. Рідна моя! Якщо ти не можеш зробити ще останнього кроку, щоб вийти з-під охорони трьохсот дивізій із танками й літаками, під охорону моєї сотні із самопалами, — вертайся назад. Мене залиш. Я свої мости вже спалив. Для мене нема дороги назад. І мені якраз так подобається. Коли б ти знала, яке чисте, легке і ясне моє сумління, як мені радісно і просторо! — викрикнув він радісним голосом і замовк.
Мовчала й Віра. її слова вичерпались. Сиділа, курила і обводила поглядом стіни, обвішані, ніби в музеї, зброєю. Не було на них, здавалось, порожнього місця. Автомати, кулемети, гранати, револьвери. Віра якось поблажливо дивилась на ці речі. Її уста інколи здригалися, ніби вона хотіла щось сказати. Троян слідкував за нею, за її поглядом, за виразом обличчя і, здавалось, за її думками. В його очах світилась ласка. І так само поблажливість.
— Чи можу я тут у тебе десь переспати? — нарешті запитала Віра.
— Отам! Роздягайся і лягай! — вказав на ліжко, підійшов до нього і почав збирати розкидані автомати.
— Ну, а… ти?
— О! Я знайду собі місце! Не турбуйся. Ось тут вода. Ось рушник. Словом, усі вигоди. Може, голодна? Тут маєш чай, бублики. Нема лише шампанського. І теплої води… — Він очистив від зброї стіл, поставив на ньому мису, склянку, чай, здійняв з полиці хліб, шматок ковбаси, цибулину, сіль і все це порозкладав на столі.
А потім вони разом вечеряли. І обмінювались окремими словами. І все з минулого. А ще пізніше він залишив її саму. Пішов спати до сусідів.
VI
Ніч нічого не змінила, не було ні вибухів, ні патетики, ні гарячих слів. Було мало сну. Навали образів і думок заповняли розум, душу, серце, нерви, мозок, кров.
Але настав знову ранок, знов зійшло сонце. Земля далі летіла своєю дорогою. Десь коло восьмої години Троян застукав у двері. Віра була вже одягнута. Просто і звичайно привіталися. Як спалося? Що снилося? З сіней увійшов дебелий козарлюга, незграбно несучи тацю і казанок окропу. На столі появились білий калач, миска холодцю. Поснідали й почали одягатись. Він захотів її провести.
Мовчки йшли засніженою, морозною вулицею. Лише коли дійшли до краю гори, де дорога спускається до так званого Потапкового млина (що з нього зосталася сама назва), звідки відкривається широкий краєвид сливе на весь західний Дермань з цвинтарем, каплицею Св. Онуфрія, верхами монастирської дзвіниці та старих, величезних смерек. Віра знов заговорила.
— А чи знаєш ти, що сталося з твоєю Шприндзею? — якось демонстративно, з ноткою іронії, запитала вона.
Питання було зовсім несподіване, Троян на хвилину розгубився, настрій його швидко мінявся. Був це своєрідний шок.
— А що? — запитав він глухо.
— Питаю, чи знаєш?
— Ні. А де вона?
— Виїхала.
— Не знаєш куди?
— До Берліна.
— Як? Сама?
— Ні. Не сама. З таким доктором, що його звали Віллі. Може, пригадуєш? Його прізвище Баєр. Лицар орденської школи націонал-соціалістів.
— Хм… — здивувався Троян. — А не знаєш, що з нею сталося далі?
— Здається, перебралась до Швейцарії.
— Хм… Цікаво. І правильно зробила.
— Але ж вона, здається, і тобі щось таке пропонувала.
— Можливо. Але я не проходив ніякої такої школи — раз, по-друге… мої і її дороги настільки різні, наскільки однакові наші. А звідки ти знаєш, що вона мені щось пропонувала?
— З моїм заняттям приходиться багато дечого знати. І дуже можливо, що не обійшлося без мого впливу на визначення ваших доріг.
— Як не обійшлося й без моєї на це згоди.
— Може, каєшся? Отряс би порох із сандалів і відійшов у світ блаженства…
— А на кого залишилася б ти із своїми вбогими трьомастами дивізій?
Запит був такий несподіваний, що Віра зупинилася і з подивом глянула на Якова. В його очах вона побачила іронію, спокій, певність.
— І ще одно, — продовжував він. — Відносно того мільярда карбованців. Не моїх рук це діло. Лиши кесареві кесареве… І ще останнє: минулого разу ти щось натякала на того Батутіна. До речі, хто він?
— Генерал.
— Знаю. Генерал. Б’є під Сталіном Манштайна. Але мені цікаво, чи він знає азбуку?
— Мабуть.
— І все-таки дико неграмотний. Якщо можеш, перекажи йому мою думку.
Вона знов здивовано на нього подивилась. В його очах світилась іронія.
— Ну, Павлінко, прощай! — сказав Яків. — Ось так просто твоя дорога! — і показав рукою на широку долину. — Спасибі, що не забула. А не видержиш — вертайся. Ти для мене ніякий злочинець, і судити тебе я не буду!
Попрощались просто: потиснули руки і розійшлися. Він довго проводив очима її постать, що поволі спускалася ковзькою дорогою, назустріч холодному вітрові. Він бачив простір, Дермань. Чомусь пригадав його минуле. Якісь князі пригадалися. Василь, син Федора Острозького, фундатора цієї оселі і того монастиря. Троян не мав у себе ніяких хронік, але знав, що тут, у цьому селі, була одна з перших в Україні друкарень, що керував нею сам перводрукар, відомий на цілому сході Європи Іван Федоров, який походив з Москви і втік звідти, переслідуваний царем Іваном Лютим за чарівництво. Він був на службі у князя Костянтина Острозького, заснував в Острозі друкарню і довгий час працював у Дермані як управитель княжих дібр, а також заложив і тут друкарню, в якій видрукувано багато книг слов’янською мовою.
Тут працювали такі визначні творчі люди української національної культури, як Герасим Смотрицький, його брат Мелетій Смотрицький, рідний брат Северина Наливайка Дем’ян, тут перебував близький друг Івана Вишенського, афонський схимник Іов Княгинецький, і багато, багато інших славних людей працювало у мурах отого монастиря, що його дзвіницю видно з цієї гори, прозваної Турецькою, або Батиєвою…
Були дерманці не лише хлібороби, ловці, але й воїни. Під мурами цього їх монастиря лягло і увійшло в землю чимало ворогів, що намагались стерти це місце з лиця землі. Так, наприклад, 1512 року невеликий загін волинян-дерманців-куян-бударажчан розгромив двадцятип’ятитисячне військо хана Менглі-Гірея, визволив 16 тисяч бранців і взяв у полон десять тисяч татар і турків, що їхні деякі нащадки й досі живуть отам на Махобеях, на Турецькому… Тут діяли загони таких борців за права й свободу цієї землі, як Наливайко, Лобода, тут проходили курені Кривоноса, Колодки, Гараська, Небаби, Головацького, що завжди діставали від дерманців велику потугу.
Троян усе це знав. Він також знав, що в його власних жилах тече кров одного з тих Балаб, чи не Охріма, що, проходивши через Дермань під Кривоносом і бувши тут на постої, закохався у веселу дерманянку, а вертаючи з-під Берестечка, розбитий і поранений, у товаристві Гуци та Бухала, осівся отам у пралісі, між двома глибокими ярами, і назвав те місце Запоріжжям.
Троянові здавалося, що він усе ще бачить там далеко внизу чорну точку на білому снігу, що помаленьку зникає і що є то Павлінка. А коли вона таки зникла за закрутом дороги, ген мало не перед самим перехрестям, під Лисами, Троян пішов і собі. Йшов повільною ходою, зустрічав сусідів, що казали йому по-тутешньому “добре утро”, перекидався з ними короткими словами, запитував: “Холодно, дядьку Тимоше?” або “Ей-ей, Ганно, куди так біжиш?” Кожному щось промовляв, кожне щось відповідало, незначне, півжартома.
А село лежало причаяне, напружене, спокійно-неспокійне. Здавалось, кожне вікно на щось чекало, кожна душа була насичена тривогою. Знайшлися пророки, пророчиці. Чорні круки залітали в повітрі. Скісно, гнане вітром, летіло вороння. Все щось комусь про когось віщувало, і носилися з хати до хати, мов дим, вісті: там згоріло село, там напали німці, там забрали людей, там розстріляли… День-щодень…
Троян стягав своїх бригадирів, виходив з ними, переважно ночами, на поля, робив вправи, маневри, нападав, відбивав… На полях лежав глибокий сніг. Попівщина також завалена була майже нерушеним снігом, лише час від часу хтось туди навідувався, щоб провітрити магазини, щоб перевірити, чи все в порядку, чи не побувала там чужа нога. Інколи заходив туди й Троян. Оглядав криївки, окопи. Все було під снігом, і все мовчало.
Але Троян знав, що ось-ось і знов треба буде сюди вернутись, відновити закинуті місця, зайняти старі позиції. Треба буде вийти з хат, іти в землю. З усіх боків надходили й надходили вістки, і кожна гірша від останньої. Сходом пройшов Ковпак, заходом — поляки, центром — Гінцнер і ес-ес обер-групенфюрер фон ден Бах. По їх слідах тягнуло огнем, димом, згаром. Вони хотіли б не одно тут стерти зробити чистим місцем і передати за орден Москві, Варшаві, Берлінові.
В кінці лютого, як тільки попустили гострі вітри, однієї вугляно-темної ночі Троянова бригада непомітно знялася і залишила Залужжя. На полянці між соснами у сірій імлі раннього ранку стояло півколом вісімдесят чорних постатей у коротких кожушках, теплих шапках-вушанках з автоматами, завішеними на шиях. Перед ними Троян. На ньому також кожух, критий ременем, шапка-вушатка, пашка на двадцять п’ять набоїв і наган при боці.
Голос у Трояна низький, хрипкий, невиспаний.
— Бригадо! — говорив він до своїх бійців. — От і кінець теплим запічкам. Що ж подієш, така вже, видно, наша доленька, бодай би вона скисла. Але не тратьмо, як кажуть, духу. Не ми перші, й не ми останні. Сьогодні на всіх фронтах усієї землі киснуть чи мерзнуть такі ж, як ви, боронячи кожний по-своєму своє. І наші друзі-упісти по всій Волині, в Галичині, на Поділлі, на Холмщині, Київщині стоять на своїх фронтах… Ворог наш має сто голів, відрубай одну — виростає десять! А рубати треба. І нема назад. І навіть нема вперед, бо ми — в облаві. Перед нами, за нами, над нами, справа й зліва — ворог, ворог і ворог, і лише під нами наша прамати свята земля! З нами лише ми. Ніде ніяких союзників! Але ми хочемо боротись! І ми будемо боротись! І ми переможемо! А тепер, бійці, кожний на своє місце! Слава Україні!
— Слава! Слава! Слава! — гримнула бригада.
Було сіро, вогко, пронизувало золою, із криївок вигортали пургу, викидали кригу.
— Що, братіку? Незатишно? — звернувся Терешко до бійця, що назвав себе Татяною.
— Е! — екнув той, викидаючи з криївки кригу голими руками. — Жити треба, як ти нам не раз казав, невигідно…
— Найгірше, що нема інакше, — докинув найближчий побратим Татяни, що прозвав себе Оленою.
— А навіщо те інакше? — іронічно спитав Терешко, роздмухуючи зі слізьми на очах сухе листя під відром з водою, завішеним на триніжці.
— Не думаю про себе, про нас, — сказав Олена. — Про них… там, високо! По кремлях, по римах, берлінах! Що ми тут? Заліз під кущ і сиди, як миша під мітлою, а от такий Сталін… Лиш послизнись — і розтерзають. Або Гітлер. Або той самий Муссоліні.
— Та… — сказав, кашляючи від диму і втираючи сльози, Терешко. — Любов народу — страшна!
— Що й казати — страшна!
— Ех, той народ! — докинув Татяна.
