Усі мовчать, всі знають причину, але ніхто її не висловлює.
— Пане Пфаффенрод, — звертається Даргель до шефа преси, товстенького, округлого чоловічка в новій партійній уніформі, — он геноссе Гантер твердить — замало контактів з місцевим населенням.
— Ах! Нонсенс! Які тут контакти! Нема з ким, нема з ким! Я думаю — тут інші причини. Незнання терену, місцевої психіки, і головне — розвідка! Де наша розвідка? Що робить наша розвідка?
В правому ряді фотелів скраю сидить понуро, заклавши ногу на ногу, шеф ес-де Пюц. Він так само, як і Даргель, елегантно одягнений, дбайливо поголений й зачесаний, але на ньому не партійна жовто-бронзова уніформа, а сіро-блакитна ес-де. Він знає, до кого стосується останнє питання, хоча воно не спрямоване безпосередньо до нього. Між жовто-бронзовою і сіро-блакитною уніформами існує поважна колізія, Даргель помітно ігнорує Пюца, а Пюц демонстративно мовчить, бо це він свого часу, на самому початку, пропонував зорганізувати військо з українського населення, щоб людей чимось зайняти і відтягнути від спротиву. Але його не послухали, сам Даргель його висміяв, назвав наївним, звернув увагу на інструкцію фюрера, що ні в якому разі не дозволяла давати зброю в руки місцевого населення.
Ну, от! Вони й самі дістали зброю! Тепер Пюц мовчить. Він робить що може. Його люди божеволіють від розстрілів. Як можна робити розвідку, коли він мусів недавно розстріляти самого начальника розвідки, фольксдойча, що виявився співробітником партизанів.
Мовчить також упертою, демонстративною мовчанкою кореспондент пресової служби Гантер. Він в корені невдоволений теперішнім режимом. Він знає, що цей режим ніби навмисне створений, щоб викликати і множити труднощі. Зрештою, його покликали сюди не висловлювати свою думку, а лише слухати й виконувати.
Мовчать і всі інші, за вийнятком генерала, що попросив слова, а потім довго, плутано й патетично, пересипаючи мову справжніми та видуманими цитатами з фюрера, говорив про німецьку місію в цій країні, про “лебенсравм”, про конечність закінчити війну переможно, про велич вождя, про його епохальне значення в історії взагалі, а німецького народу зокрема, про труднощі його завдання і нарешті висловив пророцтво, що ще прийде час, коли людство збагне і оцінить жертви, покладені німецьким народом для добра і щастя всіх цивілізованих людей.
Генерал говорив довго, вибило дванадцяту годину, і Даргель оголосив перерву на обід.
Усі встають, усі спішать до нового, недавно побудованого в німецькому орденському стилі дому на обід, лише Даргель не спішить, він не ходить до Німецького Дому, він обідає у своєму гарно обставленому, затишному мешканні, кроків за п’ятдесят від свого уряду, що належало колись кураторові волинської шкільної кураторії. Молоденька, елегантна, у біленькому фартушку панна Регіна, з приємним, обіцяючим поглядом і солодкою усмішкою, подає йому щодня його улюблені нудельзупе, райсзупе, генезупе, його улюблену смажену качку, гефюльте телятину, його пудинг, його рейнське, його чашечку “мокка”…
Цього дня, в той саме час, коли Даргель з апетитом споживав переслану йому в дарунок самим рейхскомісаром смажену дичину з французькою, приправленою вином підливою, його секретарка, також гарненька русявка, фольксдойчерка панна Лідія Лісовська піднесла слухавку телефону і сказала лише одне слово: “Шон!” На це у готелі “Дойчес Гоф” інша чарівна дама відповіла так само одним словом: “Шон!” Опісля чарівна дама піднесла слухавку і промовила: “Шон?” Панна Регіна, до якої це відносилось, скромно і байдуже потвердила: “Шон!”
На це останнє слово елегантний молодий офіцер в уніформі ес-ес штурмбандфюрера, що сидів за столиком у готелі “Дойчес Гоф”, попиваючи каву і уважно читаючи “Україно Цайтунг”, враз поклав газету, спокійно встав, спокійно вийшов і сів у новеньке, темно-сіре авто, що стояло перед готелем. Авто рушило, побігло Німецькою вулицею, по хвилині звернуло вправо на Гебітскомісарську, щоб ще по хвилині звернути вліво на Рейхскомісарську, проїхати побіля будови рейхскомісара і добігти до будиночка з ренесансовим портиком саме тоді, коли з нього спокійно виходив заступник рейхскомісара. Лише на одну секунду авто зменшило швидкість, щоб з нього вилетів якийсь предмет просто під ноги комісара. В ту ж мить авто з місця взяло шалений темп і погналося мов скажене до вулиці Тополевої, звернуло вліво, помчалось до Німецької, звернуло до Ес-ес, вправо і мов дим щезнуло десь там на північному передмісті.
Вибух потряс містом від краю до краю. Негайно зчинилась метушня, зірвалось кілька поліційних авт, але, коли вони доїхали до вулиці Ес-ес, звідти саме виїжджав цілий обоз селянських підвід, що зовсім затарасив проїзд, і, поки вони пробилися через ті підводи, по темно-сірому авті не лишилося й сліду.
Розуміється, що продовження важливого засідання в кабінеті Даргеля цього дня не відбулося. Але, коли амбуланс з юрбою ес-есів примчався на місце катастрофи, на диво всім, знайшли Даргеля лише приглушеним, лише запамороченим, засипаним порохом, але живим і цілим. Виявилось, що, коли під його ноги впав той предмет, він не розгубився, а одразу ліг на землю за поріг. Предмет ударився об поріг, злегка відбився і, вибухнувши, розвалив портик, а з фронтової стіни будинку вибив усі шиби. Розуміється, це було чудо, всі Даргеля вітали, тиснули руку, він скоро прийшов до себе і, щоб підкреслити свою зневагу до небезпеки, рішив негайно їхати до уряду, де його зустріли всі урядовці і провели до кабінету. А його чудова секретарка панна Лідія з вийнятковою сердечністю піднесла йому для заспокоєння чашку чудової кави та якісь особливі гаванські сигари та погрозливо заявила:
— То вони! То ніхто як вони! Українці!
Вона дивується, чому це влада так довго з ними панькається, чому не виарештує всю ту сволоту, щоб мати нарешті спокій.
Як на зло, саме в цей час прорвався в кабінет збентежений чоловік у партійній уніформі і многозначно поклав на стіл перед комісаром якусь картку.
— Що це таке? — запитав комісар.
— Прошу покликати перекладача, — заявив чоловік у партійній уніформі.
Покликали перекладача. Членська картка Організації українських націоналістів. Друг Амвросій Шевчук. Чорним по білому. Де він її дістав? Знайшов. Де знайшов? На дорозі. В якому місці? На місці катастрофи.
Ясно. Все ясно. Панна Лідія має повну сатисфакцію.
Того ж вечора уряд Пюца дістав розпорядження знов очистити рівненську в’язницю. За останній час там знов набралось понад п’ять сотень ув’язнених.
А другого дня відомі три “шторхи”, що мали свою базу на рівненському летовищі, методично завантажились запальними бомбами і кудись відлетіли, щоб по якомусь часі вернутися без вантажу. В тих місцях, де вони побували, горіли Тайкури, горіла Вілійка, горіло Гільче, все небо, від краю до краю, затягалося чорною поволокою, ховаючи сонце.
Але не дармував і той бік фронту. На другу чи на третю ніч полягали ладом стяті телеграфні стовпи від Рівного до Шепетівки. По залізничних лініях Ковель — Рівне і Дубно — Рівне потяги зривались ніч-щоніч. На лінії Крем’янець — Дубно залізничний рух завмер зовсім. На всіх шляхах і дорогах появились написи: “Увага! Банденгебіт!” Авта могли їхати лише валками, в супроводі панцерів. Усі станції обернулись у фортеці, міста оточились валами, бункерами, колючими дротами, урядові будови — засіками… Ночами на всіх кінцях міста стояли варти й застави. Раз у раз зривались, здебільша фальшиві, тривоги, зчинялась стрілянина… Панцерні вози безперервно снували по місту, а всі урядовці ходили озброєні.
Був настрій облоги, перманентної тривоги, понурої непевности, постійної небезпеки. Тут і там несподівано вилітали в повітря будови, спалахували пожежі, переважно в тих місцях, де були якісь склади, особливо склади пального. І, коли над містом здіймався чорними валами дим, усе, здавалось, падало ниць, ніби той дим привалював людські душі страшним тягарем.
Йшли суди. Судив спеціально висланий з рейху офіцер-інвалід з першої війни, без обох рук, із спотвореним, позшиваним, мов футбольний м’яч, обличчям, самий вигляд якого наганяв жах. Засуджував на розстріл, шибеницю. На широкій площі перед судом, що постала внаслідок збомбардування довколишніх будинків, ранками появлялись шибениці з повішеними, які гойдалися на вітрі, мов балони.
Але одного ранку до будинку суду ввійшли двоє людей в уніформах ес-ес, зустріли на сходах суддю, пустили в нього серію з автомата і не поспішаючи вийшли попри здивовану варту, яка чула постріли, але не відважилась затримати “офіцерів ес-ес”.
І все це робилось дуже просто, під звуки воєнних звідомлень, які кожного дня приносили вісті про те, як ломились фронти, як в руїнах зникали тисячі й тисячі людських істот, що видавались з цієї віддалі, на тлі гігантських подій, дуже маленькими, немов рої комарів. І тоді, коли під Білгородом ішло залізо на залізо, сталь на сталь, коли, здавалось, їх металеві удари чути було на весь світ, на полях Волині росло високе, колосисте, невідомо ким і для кого сіяне жито. Ні одне поле тоді не дармувало, і здавалось, що жито само виросло, бо хто міг в такий час його сіяти, коли всі хлібороби обернулись у воїнів. А між житом у різних місцях, нагадуючи допотопні створіння, височіли напіврозібрані кістяки совєтських танків, залишені в незліченній кількості під час першого відступу. Селяни виривали з них, мов з живого тіла, кращі кусні і кували з тих куснів лемеші до плугів. Десь-інде тисячі людей у наймодерніших фабриках найдосконалішими засобами кували ті потвори, а тут на полях обухами сокир, ломами та ковальськими молотами їх розковували, і було в цьому процесі щось від змагання двох початків, щось, як і сама земля, предковічне.
Для волинських партизанів їхні жита були їх хлібом, їх бункерами, їх морями — як і ліс, як ніч. Вони поринали в них, як поринають підводні човни в морські глибини, і несподівано виринали, мов привиди. Для німців ті жита були ворогом, вони боялись того колосся гірше, ніж кулеметних куль, і в своїх походах відкривали не раз стрілянину по житах, ніби ті тоненькі стебла були озброєними панцерами.
Троян у той час перебував на своїй Попівщині, дозброював і доформовував проріділу бригаду, лише ночами відбуваючи походи на німецькі господарства, щоб поповнити свої магазини. До нього знов приїжджали з УПА. Вимагали включитися не лише фактично, а й формально, прийняти зверхність. Він підніс посланцям писане й підписане домовлення, поставив на стіл пляшку самогону і, після другої чарки, сказав приблизно таке:
— У мене був друг Осип. Упав отам, на Заставщині. Так він не раз і казав: не кількість, а якість! І не Карло-Марло, а інтелект і характер. Я не знаю, чи будете ви мати з мене доброго знавця генеральної лінії. Читав я і се й те, але небагато бачив наших брошур на цю тему. Не во гнів будь сказано, бо я все-таки шаную їх авторів за їх чесний труд, одначе мені завжди здавалось, що бійці під Термопілами, легіонери Цезаря або солдати Джефферсона також мало знали про лінії. Так само, думаю, і солдати Айзенгавера та Черчілля мало знають, але вони все-таки успішно ламають нацистів. Ви на мене не зважайте, робіть своє діло, а я вам буду помагати. Отже, дай Боже! — і підніс чарку.
Для Троянових гостей така мова не була цілком стравною, одначе час наглив, обставини вимагали діла, а на слова не лишалось багато місця. Договорившись, розійшлись з миром, дружньо. Бригада Трояна стала частиною загального фронту УПА-Північ.
А з Царенком, Терешком, Залізняком і Булавою Троян коментував ці події приблизно так:
— Змагатись за трони? Ось присуне Сталін і пожене нас з усіма нашими тронами. Мені ходить лише про те, щоб дешево не віддати своєї шкури, ну… і щоб вписати в історію якийсь такий матеріал для майбутнього кобзаря… Щоб було за щось колись зачепитись.
— Справа в тому, — витискав слово по слову Терешко, — що вони не вірять у Сталіна. А коли вже армія, хай і повстанська, мусять бути і трони. По-моєму, вони, як кажуть німці, рехт!
— По-моєму, також рехт, Терешку. Абстрактно — я їх розумію до ниточки. І хвалю! Так! Армія! І трони! І, може, Золотоверхий! Все можливе! І, може, завтра Кремль провалиться. Можливо, що ти, Терешку, станеш завтра амбасадором у Вашингтоні, а я маршалом у Києві на білому коні, але… Кон-крет-но! Терешку — конкретно! — Троян робив страшенно великі очі, що, здавалось, ось-ось вибухнуть.
— Та-а, — протягував компромісовим тоном Царенко, — математика.
— А я тобі скажу, Царенку, що гола математика в наші часи також фантазія.
— Хтозна, чи Терешко не має рації, — додав до всього обережно малограмотний у справах філософії Булава. — Але битись між собою уже тут за ті трони? Ні! Здохле діло!
Троян знав свою “математику”. Він не всім її вияснював. Німці надривались з останніх сил, їм направду було не до жартів, і вони хотіли надолужити бодай тут. Населення йшло в ліс, заривалось під землею, все, від краю до краю, оберталося в суцільний обложений табір.
Троян чистив себе, мов стару комору, викидав, як він казав, за борт усе зайве, хотів бути легким і готовим до довгого походу.
І саме в цей час, ніби щоб заперечити цей намір, надійшла до нього маленька писулька такого змісту: “Якове! Я була на Запоріжжі. Відвідала попелище, де народилась. Піч і димар ще цілі. Павліна”.
До дідька ясного! З тими її димарями! Знайшла час! Але заразом ті кілька слів обсипали його жаром. Не міг не думати. Уявляв її на тому попелищі, на краю поля, над ровом, із старою шовковицею серед двору, на якій висіли козубці з вишневої кори, кушки, коси, коли приходили з косіння на полуденок. Бачив тих людей у білих сорочках з пропеченими спинами, як живих.
А разом друга вість, не менше важлива, потрясла Трояна. На Запоріжжі, на горищі його власної хати, у кадубі, знайшли заколотим брата Каленика. Казали, був при ньому надавчий радіоапарат.
— А, чорт! — вирвалось лише в Трояна, ніби його штрикнув хто ножем. Став як хмара, почорнів, гризло його, що в такий час, саме в такий час, рідний брат… Просто не вірилось. Був загартований, але сльози люті виступали з очей, не міг знести тягаря власного сумління.
І разом третя вість! І знов Віра. Просила побачення. Подер на шматочки писульку, поклявся, що краще куля, ніж зустріч з нею. Але, коли прийшов час, сів на коня і від’їхав без слова, без заходів обережности, не сказавши нікому, куди і чого їде. І потім до кінця життя не міг пояснити, яка сила кинула їх, мов скажених, одне одному в обійми.
Чекала на нього в яру, на Запоріжжі, біля криничини. І, може, саме ця криничина все зумовила, хоча, властиво, й криничини не було, її замулило зливою останнього літа, була лише яма на її місці і джерело, що з нього витікала жолобцем вода; не було ні цебрин, ні корита, ні черпака, ні тих двох верб, що колись тут стояли.
Але місце було те саме. І, здається, пахло моченими коноплями. За перелазом, на лівому схилі, коли дивитись на схід, Гуцівські сади, на правому — Балабівські займиська, і там також та шопчина, городжена ліскою, завжди натоптана отавою, із зарослою мохом стріхою, що страшила дівчат, коли вертались вони гуртами з монастирської вечірні. Ні одна жінка не проходила попри неї сама пізно ввечері або вночі. Завжди щось там стогнало, і баба Татяна Жев’ючка клялася й присягалася, що бачила там вішальника Ляща з мотузом на шиї.
І, коли Троян з Вірою опинились під стріхою тієї шопчини, на залежаній, старій отаві, вони знепритомніли від щастя. Пахло мохом, мервою, мишами. За стіною хрупав отаву і пирскав кінь. Через відкриті двері тягнуло болотяною вогкістю.
А десь там далі, за лугом, на Шавронських полях били перепілки.
— Знаєш, — казав він їй на світанку, коли небо було вже підбарвлене рожевим, — ця шопа і та криничина рішили.
— Невже не я? — засміялась Віра.
— Ех, ти! Відьма! — засміявся й він.
— Закрутило, знаєш, в голові. Не повіриш — я ту шопчину завжди пам’ятала. Може, тому, що я її так боялась, що в ній стільки було “нечистого”. — Але ми її очистили.
— Ах! Якове! Як гарно! — вона взяла руки і зчепила їх над головою. Міцні, пишні під тонкою, шовковою блузкою груди здіймались справді щастям! — Навіть не віриться! Коли б так знала, де той край світу, взяла б шопчину і тебе і пішла б! Або сиділа б тут до кінця віку.
— Хм! — усміхнувся він своїми міцними зубами.
— Так. Мені дивно! Я, напевно, поетка, але не маю слів. Є, Якове, такі німі люди, що хочуть обняти світ. Вір не вір, але ця доба для мене створена! Я в ній як риба в океані. Я не боюсь пожарів. Я не боюсь людей. Я не боюсь нічого. Я ходжу з усіма ворогами, п’ю з ними вино, всі мені вірять і всі мене люблять. І не було ще випадку, щоб я здригнулась. Але знаєш, з ким в дійсності я?
— Хм, — ще раз усміхнувся він.
— Знаєш… Є такі нерозгадані струни в нашій душі. Щось є таке. У шпигунській школі в Москві я познайомилась із самоїдом. Він вивчав Маркса, але, коли одного разу ми були з ним в зоологічному парку і він побачив оленя, в його очах заблищали сльози. І я тоді була певна, що той олень десь у найдальшому закутку його душі значив для нього більше, ніж увесь Маркс.
А ось недавно. Один шпигун з німців. Партійний. По двох лініях: і наці, і комуніст. Діяв в Японії, звався Зорге. Його японці викрили. Дев’ять років гуляв у Японії, як вдома, був сердечним приятелем німецького посла фон Отта, пив рижове вино з принцом Кеноє. І знаєш, що його згубило? Не повіриш: зозуля, що вибиває години у знаних швейцарських годинниках. Десь там комусь там, під п’яну руку, він розповів зворушливу історію із свого дитинства, як то на кухні в його родинному мешканні, в Гамбурзі, висів годинник із зозулею, що вибивала години. І коли, казав він, я чую десь кукання тієї зозулі — я здригаюсь.
А любив він, як звичайно, вино і жінок. І всі це знали. Мав багато коханок, але ні одній з них не вдалося здобути його довір’я. Японський полковник контррозвідки Осакі, що підозрівав Зорге, втяв з ним таку штуку: познайомив його з дуже привабливою гейшею. І, коли Зорге опинився на її мешканні, він, у хвилину найбільшого любовного екстазу, почув зненацька звуки тієї зозулі. І це рішило. Гейша його полонила. Він їй повірив, а вона його видала.
— А тому, Віро, увага! — промовив Троян. — Та шопа! Увага! Вона може тебе згубити!
— Або навпаки: врятувати!
— Цікаво, цікаво! — зауважив іронічно Троян.
— І навіть дуже цікаво! — підкреслила Віра. — Лиш глянь! — викрикнула вона, показуючи навкруги. — Чи ти віриш, де ми знаходимось?
— Щось трошки так.
— Ми біля першоджерела нашого буття.
