— Ви, очевидно, панна… — почав був злегка подразнений Пшор, але Ясна його перебила:
— Пшор! Ви скоро зажадаєте піддати мене лікарській експертизі!
Присутні зареготали.
— Ви вже вдруге не дали мені скінчити думки.
— Недокінчені думки, як і недокінчена любов, завжди загадковіші, — відповіла Ясна.
— І взагалі лишімо думки і займімось цікавішими справами, — озвався Вайз. — Прошу! — У сусідній, більшій, де перед тим вечеряли, кімнаті зазвучало танго, і Вайз попросив Ясну на танець.
Яків зустрівся із своєю землячкою з Дерманя, що вчилася десь у Віденському університеті, а тепер була перекладачкою в новозаснованій німецькій фірмі “Кнор і Шенке” чи щось подібне. Землячку звали Орою, хоча з дому вона була Одаркою. Була добре одягнена, мала бурхливе волосся і яскраво мальовані уста.
— О! Одарка! — зрадів Яків. — Я вас спочатку не пізнав. Добре виглядаєте…
— А я вас пізнала одразу… — відповіла Ора. — Дякую за комплімент.
— Чого ж комплімент? Направду ви чудово виглядаєте, вас, здається, не було вдома останнім часом?
— Я ж була в Холмі. Так би мовити, на еміграції…
— А де ваш брат?
— Котрий? У мене ж їх — знаєте…
— Максим.
— На Холмщині…
— Він, здається, був…
— Так, священик… Він там і тепер на парафії…
— А той, другий?..
— Василь?
— Так.
— Також був священиком… І також на Холмщині… Але його вбили.
— Хто?
— Армія крайова…
— А ви, значить, тут?
— Тут, знаєте… Ет… Жити можна… Головне — картки на… Зрештою, ви знаєте. Чи не краще піти і нам? — Вона показала на кімнату, де танцювали.
Танцювали всі, було тісно, світло притемнили, мелодія звучала м’яко і лоскітливе. Яків часто поглядав на Вайза і Ясну, два рази наштовхнувся на них, сміявся з Пшора, що танцював з секретаркою канцелярії цивільної поліції, на голову вищою від себе. Не танцював, здається, один доктор фон Лянге, що сидів у глибокому фотелі передньої кімнати і курив довгу, дуже міцну вірджинську сигару.
Яків не мав шансів запросити на танець Ясну, забагато було біля неї претендентів, але десь біля третього танцю вона запросила його сама на фокстрот. “Кетхен”, що було для нього другою несподіванкою, якої він не міг навіть заховати. Якось так дивно, незвично почав перепрошувати, що він, о либонь, мужик з Дерманя… Є тут таке село, а там, мовляв, мало танцюють фокстротів…
— Але ж ви були, здається, як не помиляюсь… Щось мені таке казали… В армії Жечі Посполитої, а там, як відомо…
— Зовсім не те, — боронився Яків… — Я трохи затяжкий, хоча танцювати дійсно любив і люблю.
— Нічого. Ви прекрасно танцюєте, не кокетуйте зі мною даремно, це небезпечно, я діва гарячого темпераменту і мене легко збити з пантелику… прекрасно говорите по-німецьки, звідки?
— Можна сказати, нізвідки… Просто. “Ми все учілісь понемногу, чєму-нібудь і как-нібудь” — казав, здається, Пушкін.
— Бачу, ви не такий уже мужик, — відповіла на це Ясна і глянула йому у вічі. Це було більш-менш під світлом, і Яків затямив цей погляд з якоюсь винятковою, майже фотографічною виразністю. Карі, великі, ясні, глибокі, напружені і разом свавільно-агресивні очі, залиті, як йому видалось, трагічним смутком. Таких жіночих очей Яків ще не бачив, вони видались йому дуже свідомими й дуже розумними.
Після цього йому забракло мови, його думка почала швидко мішатися, мов дим, заколочений рвучким вітром, і до кінця танцю вони промовчали. А потім її кудись покликали, вона швидко одягнулась, швидко зникла, і на цьому сцена урвалась.
До кінця вечора, тобто до третьої ночі, лише пили й кричали, гадаючи, що співають. Військові уніформи впереміш із жіночими сукнями. Невеликий дерев’яний будинок із своїми великими затемненими вікнами нагадував корабель божевільних, що несеться на хвилях якогось дикого, рвучкого водоспаду.
VI
Розуміється, Яків довгий час одного не міг збагнути: навіщо він “їй” здався. Все вказувало, що “вона” ним настирливо, ніби з наміром, цікавиться і, де тільки має нагоду, використовує її з неприхованою виразністю.
Але цим питанням він не мучив себе часто, а головне глибоко. Йому було добре, і це він вичував усім своїм здоровим тілом і духом. Навіть на службі стало приязніше, і навіть вдома, на помешканні, у тому дивовижному середовищі, руїн, людей і речей з тією якоюсь астральною Шприндзею, що сливе кожного вечора входила до нього і вносила з собою почуття, що його годі окреслити словом, і що сповнювала простір містичною, майже позасторонньою, атмосферою.
— Чому ви не прийняли того золота? — запитала вона якось пізнього вечора, стоячи, як звичайно, у напіввідкритих дверях, тримаючись за тяжку завісу, ніби висячи на ній між двома кімнатами.
— Якого золота? — не зрозумів Яків, що звик при цьому роздягатися, ніби в кімнаті він був сам.
— Ах! Святий-Божий! Він не знає, — погойдуючись на завісі, з гіркістю в тоні казала Шприндзя. — Якого золота? Хм! А я б на вашому місці знаєте що зробила?
Яків мовчав, не відповідав, робив своє, не зважав, був навіть зайнятий іншими думками, хотів, щоб вона скорше скінчила свою мову і скорше відійшла… Не хотів її заохочувати… Але Шприндзя стала дивно настирливою, якоюсь нахабною, виразно зневажливою. Він для неї перестав бути майором, вона його не боялась і, здавалось, не поважала.
— Ну? Ви мене чуєте? — продовжувала. — Я на вашому місці, коли дають, — брала б. І ще більше: я брала б навіть, коли не дають. Чи ви знаєте, що таке золото? Бачили його коли? Де ви його могли бачити? Колись, кажуть, були бодай у декого зуби, а тепер усе золото зникло, сховалося, але воно через те стало ще більше золотом. І за нього можна мати все! Весь світ! Весь світ, який він є. Ви мені не вірите? Ви, напевно, думаєте: чому ж ти не поможеш собі своїм золотом? Напевно так думаєте, ні? А признайтесь! А я вам відповім: ще поможемо! Ще не прийшов час! А він прийде! О, він ще прийде, побачите! А на вашому місці я от що зробила б: узяла б те золото і виїхала. Взагалі виїхала… З цього краю… Десь отуди… За Німеччину, за Швейцарію… Десь до Америки… до Нью-Йорка… Або ще далі… Сан-Франціска… або Буенос-Айреса.
— Бачу — знаєте географію, — буркнув на це Яків. Шприндзя схилила вправо свою гарну голову, приплющила ліве око і глумливо відповіла:
— Чого географію? Нью-Йорк ніяка географія. Це таке місто… Трохи більше за ваш Дермань. Там є хати на сто тридцять поверхів. Біля них нема ані соняшників, ані плотів, ані глечиків на кілках. Не вірите мені? О, ви скептик, я знаю… Скептик — це такий жук, який у ніщо не вірить, лише у свої кізяки. Но, но, но! Я вже йду, я вже йду! — І після того вона сховалася в темряві сусідньої кімнати, а двері, здається, самі собою зачинились.
Іншого разу, також увечері, Шприндзя знов порушила цю тему, але значно конкретніше і значно настирливіше, і цього разу вона не висіла на завісі у дверях, а, одягнувши одну із своїх шовкових піжам якогось багряного з чорними, широкими тасьмами кольору, загналася до Якова, стрибнула на канапу, підібгала ноги і з місця почала:
— Знаєте що, Якове? Я прийшла говорити з вами одверто. Я довго про це думала. Про те золото і ту подорож. Я б поїхала сама, але я… жінка. До того мені не дадуть пашпорта — ви знаєте. Мені треба чоловіка. Знаєте що: беріть мене за жінку — і поїдемо разом! Хіба я не гарна? О! Ви жонаті… Ну і що ж? Можна розвестися, а то й так, тепер же війна, мруть кожного дня тисячі й мільйони, і що тут якась одна маленька формальність… Я маю гроші, багато грошей — фунти, доляри, золото, самоцвіти, ви дістанете пашпорт, поїдемо до Швейцарії, там є наші люди… Нам поможуть.
Яків такою пропозицією приголомшений, нічого такого не сподівався, йому дивно, і смішно, і незрозуміле. Щось як з фантастичного роману, а разом цікаве, інтригуюче, дарма що це може бути звичайна примха схимерілої дитини, що попала у тяжке, трагічно-небезпечне становище і шукає з нього виходу. А може це бути й інше: підступ, зрада, запродання. Яків швидко намагається зорієнтуватися, шукає потрібних слів, він справді збентежений і вирішує обернути все у жарт.
— І ви б зо мною поїхали? — питає насмішкуватим тоном.
— Як треба, — відповідає вона.
— А ваші батьки?
— Ви мене не зрозуміли. Моєму батькові сімдесят два, мамі шістдесят дев’ять. Мені ось буде сімнадцять. Я прийшла на світ знаєте коли? Учора. Десять років, коли я стала сама ходити. Два роки я почала розуміти. Вони казали мені, що я дурна, що я дитина, що я нічого не розумію, що я нахабна, що я фантазерка. Тільки сміялись з мене… І Рівка, і Песя, і її чоловік! А я їм знаєте що казала? Я їм ще за Польщі казала — все кинути і їхати до Америки. Геть з цього місця! Геть, геть, геть! Це — прокляте місце! Воно горить! Огонь! І я не хочу тут згоріти лише тому, що вони всі… розумні! І ви думаєте, що я фантазую. Чому? Що тут дивного? Яка це фантазія? Я маю купу грошей, дайте пашпорт, доброго співтовариша, і за пару місяців ми в Нью-Йорку. Це ніяка фантазія, це реальна, як уся ця війна, дійсність. Мені кажуть: біжи в село, біжи в ліс! Що я — білка чи ворона, і що значить ліс? І що я робитиму в тому селі, де кожна баба захоче продати мене, як курку, за пару пачок сірників… — Шприндзя при тому зривалася, хотіла кудись бігти, очі її горіли, уста сохли, щоки пашіли, ніби від огню чи морозу.
Яків був вражений, не мав відповіді, його уява заговорила, перед ним відкрився якийсь новий, йому чужий і дивний, але екзотично привабливий і, здається, реально осяжний простір, куди скерувати рішення? І чи можливе рішення взагалі? Це щось з іншого поля, щось зовсім незвичне… Запала мовчанка, він думав, вона знов усілась на своє місце, а коли глянув на неї — помітив, що її великі, чорні очі дивились на нього з благальною, напруженою увагою, і були вони, здавалось, переповнені слізьми, мов двоє джерел водою.
— Ідіть спати, Шприндзю, — проговорив він добрим, ніжним, ласкавим голосом і приязно посміхнувся.
— Ну? А!?
— Скажу іншим разом…
— Але ж дивіться! — і вона зірвалася з свого місця, вихопила з шафи глобус і, тикаючи на нього пальцем: — Бачите, Ось сюди? Нью-Йорк! Це земля! Вона крутиться! А знаєте ще що? Вам тут не можна бути, вас тут так само заб’ють, як і мене, за вами вже стежать якісь люди, я це бачу не раз крізь щілину у вікні! Вас заб’ють! Я вам кажу!
— Ну, ну, ну! Заспокойтесь, Шприндзю! Я подумаю, я побачу Це не так просто, як ви думаєте!
— Ми їдемо! Ми їдемо! — — відкинула вона глобус і застрибала, ніби виблагала щось найкраще.
— А тепер ідіть! Ідіть! Це забере чимало часу.
— Нема “чимало часу”! Нема! Треба хапати! Зараз! Скоро! Нема часу! — мимрила вона заспокоєно, крок за кроком задкуючи до дверей, аж поки не сховалася за ними.
Другого ранку Яків, як звичайно, поспішав до свого батальйону, хідники роїлися від жовтих і сіро-сталевих уніформ, величезні масивні машини з скреготом продиралися засипаною снігом вулицею, гурти полонених земляної барви, обліпивши двоколісні возики, тяглися розбирати руїни, перекупки з довколишніх присілків квапилися із своїми кошами на базар.
Проходячи вулицею, що вела до двірця, Яків побачив тяжко озброєну заставу ес-есів, чого перед тим ніколи не бувало, і звернув увагу на якусь незвичну тишу і на відсутність руху. Віконниці малих будиночків були закриті, лише за високим дощаним парканом, що відділяв станцію, снували навантажені вагони і час від часу з грюкотом пролітав довжелезний потяг, наповнений військом.
Було волого і туманно, учора випав новий сніг, небо закрилось грубою, брудною поволокою і обіцяло не то сніг, не то дощ.
Яків був невиспаний, мав свої клопоти, обдумував чергову програму муштри, пригадав нову заборону Рейхскомісаріату уживати тризубчиків і прапорів, пригадав нове звернення головного комісара до українського населення, в якому вимагалося лише праці і послуху, пригадав розмову з минулої ночі, що все верталася до нього, відкриваючи перед його неспокійною душею привабливі можливості й перспективи. І щойно в казармі довідався, що цього ранку з гетто забрали половину його населення. Яків нічого на це не сказав, робив, як звичайно, своє діло, переглядав рапорти, давав розпорядження підстаршим, лише його обличчя якось витягнулось і набрало поваги і суворості. І разом з тим, між ділом, визрівало його рішення прийняти пропозицію Шприндзі.
Під час обідньої перерви з кімнати чергового підстаршини Якова покликали до телефону. Дзвонила Ясна, просила зайти до неї ввечері о восьмій або раніше до готелю “Дойчес Гоф”, кімната дванадцята. Сливе автоматично Яків погодився, зрештою, був він заклопотаний і не мав часу на роздумування.
Увечері Яків зайшов до того готелю, що був “нур фюр дойче” і донедавна належав іншому власникові, а тепер став власністю якогось Ганса Альта, що приїхав недавно з Баварії.
Ясна займала, як на ці часи, найкращу кімнату на другому поверсі, навіть з ванною, з килимами й картинами, що недавно належали міському музеєві. Вона була сама, зустріла Якова підкреслено радісно, майже бурхливо, була винятково чепурно й кокетливо одягнена у якесь японське кімоно, в елегантних, білих з червоними китичками, пантофельках.
— Добре, що ви зайшли, майоре, — сказала вона химерним голосом, подаючи йому обидві, у перснях, руки. — Сідайте! Тут, тут! Де хочете… Найкраще хіба отут! — і вказала фотель біля столика навпроти круглої кушетки, на якій сіла сама.
У кімнаті було рожево, тепло, тихо, таємничо, пахло дорогими сигарами. На круглому столику стояли й лежали сигари, цигарки, попільниці, запальнички. Кількість попелу в попільничках вказувала на товариство, що викурило тут чимало того добра.
— І куріть! — додала Ясна. — Що п’єте? Вино? Коньяк?
— Лише з вами, — відповів, усівшись, Яків.
— Розуміється… Хоч належу до так званих непитущих, але при такій винятковій нагоді… Бачте, як себе рекомендую? Мало не з монастиря якого… Но, но, но! Не подумайте, що я якась дійсно святість — належу до жінок, які все можуть… і молитися, і грішити… Тобто вважаю, що все на місці, коли воно на місці. А як ви?
— Я? — знизав він плечима. — Я не маю блискучих думок.
— Ви, очевидно, воїн з крови й кости, щось із запорожців — дисципліна, порядок… Ну й, розуміється, як справжньому слузі суворого Маркса, келих доброго вина ніколи не зашкодить… Чи не так?
— Дуже можливо, — сказав він, наливаючи чарку звичайної горілки, що її подала Ясна.
— Ви, здається… Мені хтось казав… Служили у польському війську?
— В уланах! — коротко відрубав він, пригадавши, що вона вже вдруге ставить йому це питання.
— Вам удалося поєднати національні амбіції з польськими уланами? Знаю, що українці не дуже квапились до того війська.
— Я — дуже! Я іншого кшталту. Коли вже військо — військо справжнє! І взагалі, люблю все справжнє, не зношу імпровізації.
— Ви билися проти німців?
— Траплялося, — відповів він загально.
— А як же сталося, що ви не попали до Червоної армії?
— Дуже просто. Ескадрилья німецьких бомбовиків розтрощила наш мобілізаційний обоз — і це все.
— А ви б служили й там? — питала далі Ясна, з грайливою елеганцією пропонуючи другу чарку.
