Книга про хліб
I
— Як перестріляють, візьмеш, Маріє, хлопця, і підете, перевернете на Довгій конюшину. Я покосив її вчора, і хіба вони дадуть довести до пуття. А я піду на сходку. Чогось знов десятник загадував. Знов якась контрибуція, грім би їх побив…
— Та не барись на тій сходці.
— Не барися на сходці. Добре тобі казати — не барися… Там тобі як зачнуть крутити голову, мусиш же боронитися.
У полудень стріляти перестали. Марія бере вила і йде з Лавріном обертати конюшину. Дорогою через поля суне довжелезний обоз. Спереду кілька кіннотників везуть червоний прапор. На возах лежать і сидять люди. Розхристані сорочки, загорілі волохаті груди, немиті лиця, чорні брудні руки. Грає ручна гармонія, і хриплий високий голос виспівує:
Ех, Україна, да хлєбародная…
Марія і Лаврін перевертають покоси, вершники з червоним прапором наближуються, рівняються з нею.
— Ех, бабка! Харош клєвєр? Подавай сюда! Ребята!.. За работу!..
Марія стала і витріщила очі. Сотня “ребят” сипнула на Маріїне поле і з галасом та метушнею рвали, розкидали і топтали кіньми покоси.
— Господоньку! Що це твориться? Що то за люди приїхали?..
— Малчі, бабка!.. Тепєр савєцкая власть. Нє бойсь, товаріщ Лєнін всьо заплатіт. Он тєбє всю памєщіцкую землю отдал, а ти крічіш…
— Але ж ви не татари. Нащо ж розкидати, топтати!..
— Малчі, старая!.. Ето війна!.. Марія дивиться, як твориться війна.
— З ким, люди, війна?
Покоси зникли. Обоз понапихав вози конюшиною і з гармидером потягнувся далі.
— Підемо, сину, додому. Висушили конюшину й без нас. Ленін заплатить.
Марія і Лаврін пішли додому. Ввечері вернувся зі сходки Корній.
— Ну що там? — питає Марія.
— Тьху! Бий тебе сила Божа! Прийдеться віддати корову…
— Як то? Кому?
— Та кому ж! Савєцка власть. Півдня, сукин син, говорив і поголосували за “развьорстку”. Нам записали корову.
— А чому ж ти не боронив?
— Ага, вборониш… Чорта два вборониш!.. Марія оповідає за конюшину.
— Як? Забрали? Всю? Таж не може бути! — кричить Корній.
— Не всю. Розтермусили і втоптали в землю…
— От тобі й власть! Не дурно до неї пристав наш Максим. Там, видне, всі такі господарі… Чому ж ти нічого не казала?..
— А чому ж ти нічого не казав за корову?.. Мовчать. Що казати. Починає Лаврін:
— А я казав, що Україна ліпша. Були петлюрівці…
— Мовчи ти мені з тими петлюрівцями. Також вояки! Воювали, воювали і піддалися банді шарпатюг!.. Тра було строгий режим, і все… А то оголошення щодня… Ні, он не оголошують, а деруть…
Через кілька днів десяцькі заказали по селі вести на мобілізацію коні.
— Подуріли, чи що! То ж це грабунок! Заберуть коні, чим засіємо поля? Хто ж так робить? Що будуть жерти після…
Не мав часу старий розважати. Скорше веди свої коні. Совєцка влада потребує їх. Думає Корній:
“Вести? Як хто не поведе, буде післано вояків— червоноармійців і не тільки заберуть коні, а і все, що вважатимуть за потрібне. Це не жарти. Що їм, таким шарпатюгам. Нічого не зробиш, треба вести. Прощай— те, мої коники! Довго вас хоронив, плекав. Послужили ви мені, а тепер заберуть, і хто знає, яка нова революція заморить вас голодною смертю…”
Сів Корній на коня і повів. Комісія довго не загля— дала в зуби. Відв’язали одного коня, дали кусник па— перу — і до побачення. Більше тебе не треба. Привів Корній додому замість двох коней одного.
— Щоб вас Бог побив!.. Злодії, гарештантюги, грабіжники…
— Так, стара, почалося. Розживемося тепер,— каже Корній.— Була війна — не зломила, то прийшли банди голодранців, які доконають.
— Ах, доконають, доконають… Видно, що докона— ють.
— Але погибнуть і самі. Що ж жертимуть? Тож не для себе тільки людина працює…
— Або вони за це думають. Або та сарана, що летить над землею та нищить все до пня, думає, що їстиме завтра? Так і вони. Хіба ж то військо? Де і хто коли бачив таке військо? Якісь онучарі — не військо…
І коли зробили ще одну реквізицію лишків та дійшли — “все на революцію”, дядьки не видержали:
— То різал-ма, нарікали на Петлюру, а воно був рай проти того большука.
— Ее-е!.. Що й казати…
— Не було кому вчити народ…
— Не вчити, а бити. То було нарікали, що підводу, яку візьмуть на пару днів… А ці, дивись, зовсім забирають…
— А ще, люди, не те прийде. Кажуть, вони хочуть весь народ обібрати, бо всі мають бути рівні. А як зробиш, щоб усі були рівні? Дати бідному не дасть, бо й сам нічого не має. Ну так забрати у багатшого треба, а тоді всі рівні…
— Не дозволимо! Досить! Треба кінець зробити. Смерть комуністам!
Дядьки вхопились за обрізанки. Піднімалося село за селом, висилалися делегації до петлюрівців, всі як один рухнули на грабіжників.
Вигнали. Втомлене і засапане село вертається знов до свого гнізда і чіпляється ріллі. А хто новий прийде — байдуже… Хай чорт, аби не більшовик. Що хочеш роби, а тільки не роби комунії.
— Я йому буду зі сонцем вставати, дертися, а якась халєра нетруджена має розпоряджатися моєю працею! Хай йому краще черево висохне, ніж дам якомусь Хаїмові свою кривавицю…
1920-й і 21-й роки. Роки солі й хліба. Валки босих людей з мішками на плечах, сотні верстов йдуть пішки по сіль. З півночі сунуть обвішані торбами і кацапами поїзди.
— А, чортова кацапня! Опаскудили цілу Росію, а тепер на Україну прете! Нам і самим немає чого жерти!— кричать селяни і погрожують кулаками. Повстанські загони підкладають під рейки “шашки” і спускають з насипу обнизаний мішочниками поїзд. І тут йшла сердечна розплата за братерство, за спіль— ний котьолок і за єдину неділиму.
Хліб. Виривали один другому з рук, з зубів… Сухі, жилаві руки простягалися за відібраною торбою, а з розтрощеного черепа лилася жовтава кров.
— Геть, ненажеро! Дітей моїх обібрав! Жінку голодну лишив!.. Геть, бородатий дияволе!..
А поїзди все-таки сунуть. Сунуть безперестанку і без кінця. Земля України стогне, п’є кров, насичуєть— ся, лускає, криється високими, дикими бур’янами.
Шумить тирса, шелестить очерет, кряче ворон. У чорному лісі повзуть тіні. Повстанці? Більшовики? Ті й другі. Зіткнулися, й нема милосердя. Не на життя, на смерть стялися. Сьогодні ті, а завтра другі. Як зруч— но, легко стрілялося, як вмілося в’язать петельки й розвішувать по дубах дібров дітей одної землі.
І червоний, суворий бог не видержав. Зашироко розмахнувся. Світ забажав запалити, стерти на порох… Жадав стоптати всі племена і раси, затерти і зогидити їх лице, йшов до мети через огонь і студінь, гнався по купах трупів, по гострих багнетах, ревів болем бажання і пристрасного хотіння перемоги. Та нелегка була боротьба. З-за кожного стовбура і куща витягалася пальката з ножем рука, яка непомильно, з любовною дбайливістю цілила у волохате його серце.
Не видержав скажений ідол. Впав і розплягущився по широчезних просторах чужих країн, стікає рудою кров’ю, дивиться мідяним зором на брудний мужиць— кий чобіт, що владно вже ступив на груди потвори.
Тоді в пекельних кузнях готовить Сатана свій сатанинський винахід. На полотнищі свого прапора виписує: НЕП, УССР.
Прокидається рано повстанець-мужик, дивиться крізь проріділий соціалістичний туман, бачить кривавий прапор і бачить сатанинські літери. І опала йому бойова рука, схилилась до землі обрізанка… Додому, чорний підземний брате! Перемога! До ріллі! До плуга!
Тупнув дядько переможною ногою, зареготав соняшним криком і дико, пристрасно обнявся з скривавленою землею. На ній виріс твердий іржавий моріг. На ній буяли патлаті бур’яни. Мужик, замість відібраного коня, ліз у шлею, поров отупілим лемешем твердінь морогу, розривав бур’яни і кропив голодну ріллю вирваним від спраглих уст хлібом,
Земля мліла. Земля віддавалася сонцеві й мужикові. Скажено топтався кострубатий полюбовник по лоні п’яної своєї любки, захватно вдовольняв її ненатхненну пристрасть.
І гнали паростки. І шкіра ланів зеленіла. Сонце, піт і кров злились у барви хвилюючих безмежних полотнищ найкращої з картин. Йшло літо, гриміло літо, літо співало переможний гімн життя на огидних руїнах злочинних доктрин!..
II
Минув рік. Налилася білим цвітом весна. Небеса юрять патлатими хмарами, а сонце владно попирало заходом землю. Втомлена Марія притягла з поля старечі ноги, сіла під залитою цвітом грушею і слухала згасаючу пісню сонця та вечірнього дзвону.
Вернулися — неділя, Бог, дзвони, вернулися тихі соняшні вечори і очікування недільного відпочинку. Он прорізала гострим крилом парене запахами цвіту повітря невгамовна вертуха ластівка, несучи ротатій родині здобич переднедільного вечора. Он на причілку розніжена голубка, а коло неї топчеться і воркує проповідь любовних засад її набундючений дружина.
З поля вернувся Корній.
— Гарно росте наша пшеничка. Тільки багато волошки за ці роки розвелося,— каже він.
— Надія щодня кілька ряден принесе корові, навіть веприк їсть, коли покришиш і обмішаєш грисом. Коли б більше часу і сили, пішла б і я полоти пшеницю…
— А де ж Лаврін?
— Ще не привів коня з паші.
— Казав же йому не бути до самого смерку… Дяка Богові, що маємо хоч одного сина як сина. Треба б віддати десь, хай би вчився.
— А хто тут буде? На землі?.. Цей же ж., бачиш…— Марія показала поглядом на другу половину хати, де жив відділений Максим.
— Е-е, Маріє… Гублю віру… У все гублю віру. Отак йдеш полями. Ті самі вони.,, і не ті. Перестаю у землю вірити.
Корній сів і собі коло старої. Сонце заходить. Повійнув легкий вітрець. Зірвалося і посипалося додолу кілька пелюстків цвіту. По короткій мовчанці — Корній:
— Поглянь на Божий світ. Поглянь на наш сад, наше поле… Подивися, які он дерева… А пригадай, Маріє… Вони ж коли зродилися… Поле було, рівчаки. Отам одна вишня стирчала. А тепер? Ходилося по лісах, запустах, збиралося дичечки, тицялося рівними рядочками, щодня заглядалося до них: чи прийнялися, чи ростуть, чи нічого їм не догаряє. І виросли. Виросли, бо за тим ходилося. Думалося, так, чоловіче! Життя твоє не належить тобі. Ти не для себе родився. Життя твоє належить отим дичечкам, отим щепкам, отим яблунькам. Сила твоя, кров твоя — хіба ти, вибраний чоловіче; потребуєш ту силу і ту кров? її ж потребують поля, земля потребує силу твою і твою кров. І віддавав. І не думав над тим, кому буде, кому це дістанеться, хто з’їсть ту овоч, оту пшеницю. Раділося лишень з того, що це, чоловіче, твоє і ти, чоловіче, можеш свобідно виконати Боже приказания: “В поті лиця твого будеш ти їсти хліб твій!..” Чоловік, бувало, вставав разом зі сонцем. Вмивався росою, на ходу Богу молився. Скільки, Маріє, вилилось нашого поту… Пригадай, скільки поту вилилось… Страшно подумати. А тепер… Чула ж, що він (кинув на половину сина) сказав: “Заволота! Кулачня! Гидра контрреволюції!..” Подумай тільки, що він сказав… Ех, Маріє… Хіба можна вірити далі і хіба потрібно жити?
Подумав. Сиплються знов пелюстки грушевого цві— ту. Воркує голуб.
— У тому, Маріє, що дала мені земля,— пізнав радість. Радів, коли спричинився до чогось доброго. На тому місці, де росло одно родюче дерево, хотілося, щоб росло два. На тому місці, де стояла городжена клуня, хотілося, щоб стала мурована. Стару, зогнилу хотілося замінити новою, світлою, мурованою… І так було, і так сталося. І який же я гріх робив, коли у мене з двох десятин повстало дванадцять? Коли у мене з одної корови стало шість… Коли з десяти родючих дерев виросло двісті? Який це був, розумна людино, гріх і пощо взивати мене сволотою, кулаком?.. Що я не хочу віддати своєї праці даремно, що я не бажаю на старості днів тягнутися у жидівський гайдер, у оту комунію?.. Щоб я, що цілий вік лив піт, що витворив стільки хліба, яким можна прокормити цілу державу, йшов до отої комунії і там щовечора наставляв старечу руку, щоб мені який-небудь Янкель давав кусень глевкого, з посліду хліба? О ні! Ото вже ні!.. Тоді хай я буду кулак, хай буду сволота, хай роблю контрреволюцію… Тоді я краще візьму паклю клоччя і запалю все, що витворили руки мої… Бо кпитися над собою ні одна розумна людина, хай навіть як я, стара, не дозволить. Ні, ні…
