Улас Самчук – Морозів хутір

Місто швидко мінялось. Там, то там виринули червоні прапорчики. Віконниці і вітрини наглухо закриті. Зникли всі візники. На всіх місцях, де тільки можна ліпити, появились барвисті, бойові, благаючі і погрозливі плакати. Деякі з них — в українській мові, і скеровані вони проти “буржуазного прихвосня, кривавого узурпатора влади, раба поміщиків і капіталістів, розбійницького отамана Петлюри”. Російською мовою говорилось про “злєйшіх враґов рабочєво класа — гєнєральскую і афіцерскую сволоч, прєдводітельствуємую найомніком іностранних інтервентов, крававой царской сабакой, генералом Дєнікіним”. Ще інші плакати казали, що “Красная армія — самая передовая армія і єдіная боєвая сіла, которая всєму трудовому міру нєсьот аслєпітєльную правду. Да здравствуєт Красная армія! Да здравствуют єйо вожді Ленін і Троцкій! Смерть враґам трудовова народа! Смерть Петлюрє і Дєнікіну! Да здравствуєт міровая революція! Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!”.

Стіни будинків, мури цвинтаря, огорожі городів, міські тумби, телеграфні стовпи обернулись на пропаґаторів “сліпучої правди”. Навіть вулиця, її повітря і камінь хідника під ногою не сміли мовчати. Протягнулись червоні полотнища, розсипались летючки. Підошви топтали ворогів трудового народу, а серп і молот чіплявся до кожного ґудзика, що зустрічався на дорозі.

“Із всєх поґрєбов” Варшавки вийшли дивні люди. На них розхристані одяги, прикриття голови будь-яке, волосся витикається клоччям — чоловіки й жінки, старші і молодь. І в кожного щуляться очі, і видається — з тих приплющених щілин виливається своєрідне каламутне повітря, що наповнює запахом цілий простір. Де ті люди були? Чому їх не видно було до цього часу? Цигарки стирчать у їх міцних зубах, що розжовують їх на кашу.

Смєло ми в бой пайдьом за власть савєтов! І всєх буржуєв бйом, сволоч такую! — співають ті люди козлотонними голосами.

На площі перед міською управою вже купчаться всі ті інші… З невідомого появилась духова оркестра під керівництвом нового, незнаного тут диригента. Грають “Інтернаціонал”, ті люди знають мотив, все довкруги невлад співає. Так само з невідомого виступили апостоли. Ось один з них — міцний, барчистий, у грубій сірій шинелі, вуса підстрижені. Він має трохи хрипкий, але сильний голос. — Таваріщі! — казав він. — Красная армія под прєдводітєльством таваріща Троцкаво, разґромів враґа рабочєво народа — крававава атамана Петлюру, нєсьот українскому народу полноє асвабаждєніє от всєх єво поработітєлєй — памєщіков, капіталістов, бандітов і пагромщіков. С етава дня і на етай земле не будєт больше етіх крававих паразітов, і весь рабочій народ — рабочіє і крєстьянє — будет асвабаждьон ат іх експлоататорскава правлєнія. Вся власть, вся земля, все багатства тєпєрь прінадлєжат только тем, коториє работают.

І рот його викидає і викидає сильні, звучні слова, а голос гримить, а всі слухають. Дві, три, п’ять годин — те саме. Пророки міняються, слухачі також, а слова летять далі у простір і десь там знаходять відгомін.

А по місті, від дверей до дверей, пішла вже чутка, що під ” Підстінком” і до цього часу лежить чотирнадцять трупів — наслідки нічної перевірки рук. За цим від дверей до дверей побігла чутка, що “йде обшук”. Ніхто не каже, чого шукають, але городяни прихапцем збирають усе, що має ціну, замотують у дрантя, засовують десь у попіл, у сміття, на горище між павутиння, під зірвану дошку помосту. Сховати! Все сховати! Пам’ятку, золоту монету “на пять рублєй” з головою царя, кращий годинник, кусні матерії, шубу, чоботи.

У Лоханських діється те саме. Микола Степанович стоїть, зовсім безрадний, посеред свого робочого кабінету, в білому робочому халаті, і йому здається, що, може, той плащ занадто білий, може б, його чим замастити. Марія Олександрівна надягнула найгіршу, стару суконку, поспіхом збирає персні, золоті годинники, бранзолетки, гаманець з монетами, все те загортає в онучу, виносить на задній двір і запихає до посудини на відпадки. Голова її зовсім розтріпалась, на ногах старі нечищені черевики. Ольга вихопила з шафи обріз матерії, що лежить уже довший час, і гарячково почала ним обгортатися. Поверх надягнула стару Мар’янину суконку. — Мамо! Дивись, яка я! — Ах, не морочи мені голови! — казала на це Марія Олександрівна. А Ольга і дивувалась, і боялась, і було їй цікаво. Що це справді діється. — було її безмовним питанням, і їй хотілось, як завжди бувало у незрозумілих справах, звернутися до батька. Але той не міг сьогодні відповісти. Ольга це цілком виразно відчувала.

Ходять, ходять! Вже всі бачать. Йдуть від хати до хати. За ними тягнуться сани, запряжені гнідою конячкою. З будинків виносять речі і кладуть на сани. Це так чудно. От були ті речі чиїсь, а тепер прийшли, одверто вирвали з рук — і немає ніякої кари. Де вони? Ще в Мироненків. Виходять, виходять! Заходять до Петренків.

Лоханські також чекають саней з конячкою. І ось під’їхали. Доктор сам, у халаті, відчиняє двері. Їх п’ятеро, і всі ввалюються в сіни. Тупіт чобіт, закарващі брудного снігу на килимах. — Здрастє! Єсть аружіє? — Марія Олександрівна зовсім бліда, з рук її все валиться. Їй здається, що вони вже все знають і нема про що говорити. Ольга незграбно товста і дивиться на них такими очима, що, здається, вони кричать: бачите, яка я? А доктор відповідає: — Ахотнічьє ружьйо!

— Атдать! А больше нічєво?

— Нєт, — каже доктор, іде спокійно до кабінету і виносить свою дубельтівку в футлярі.

— Ви астайотєсь здєсь — і ні шагу с мєста, — падає наказ, і палець указує на коридор. Двоє з них входять до кабінету доктора.

По часі чути, як щось падає, валиться, окремі слова. Це триває, потім виходять і йдуть до спальні, до їдальні, до дівочої і скрізь щось знаходять. — А ґдє золото? — питають по всьому.

— Нєт у нас золота, — каже доктор і відвертається.

— Доктор! Ми всьо знаєм! Ми вас відім насквозь. Ну, ми єщо на ету тему паґаварім.

Пішли. Понесли з собою сувій полотна, дещо білизни, ловецький кожух, дві пари чобіт і книги: “Трьохсотлєтіє дома Романових” та “Цар Іоанн Грозний”.

Побіч Лоханських, через двір — більший, поверховий “дом Куніциних”. Це ті саме, в яких недавно гостювали знайомі з Петрограду. Це їх “ґарадской дом”, а їх маєток — п’ятнадцять верстов відси, на селі. Всі переконані, що там буде все перевернуте догори ногами. Будинок зовсім завмер, і звідти не чути ні одного звуку.

І сталась несподіванка. Ревізія не пішла до будинку. Двоє шукачів відразу побігло до заднього двору і по короткому часі повернулися з якимсь саквояжем. — Таваріщі! Пара абєдать! — сказав один з них, всі всілися до своїх санок і від’їхали.

Це викликало безліч здогадів. Ніхто нічого певного не може сказати, але пізніше виявилось: Куніцина — солідна, тяжкувата пані — з поспіху і переляку зібрала всі свої цінні речі до саквояжу, а їх набралось чимало, і не знайшла нічого кращого, як вийти на задній балкон і все те викинути до куща бозу…

У сутерені того самого будинку жив знаний п’яниця, швець Заруба зі своєю не менш знаною Мотею, що свого часу була в Куніциних покоївкою. Заруби й Куніцини мали поважні конфлікти, і коли злощасний саквояж летів з балкону до куща, Мотя мала нагоду спостерігати це знизу і негайно збагнула, що час її помсти настав. Вона нетерпеливо чекала саней з конячкою, і коли ті під’їхали, вона виставила з вікна свою голову, покликала “товариша” і старанно шепнула: — Підіть отуди за будинок і пошукайте в крайньому кущі бозу.

“Товариш” негайно вислухав Мотю, пішов, пошукав і рішив, що “пара абєдать”.

Нагла обідова перерва не принесла зміни. Недоревізовані чекали своєї черги. На вулиці зовсім мало людей, а ті, що появляються — появляються нагло і так само нагло зникають. Навіть мітинг значно змалів, хоч і далі говорив апостол “аслєпітєльной правди”, а люди на це казали: — Вони вам не втомляться. Хочете — не хочете, а їм байдуже. Це такі. У них, бачте, все добровільно, а спробуй тільки не послухати! Растрєл — і годі! Це такі!

А на площі в той час кілька десятків голосів кричали “ура”.

У Лоханських “обідова перерва” робить позитивне враження. Ольга негайно звільняється від свого обріза, надягає своє звичайне, сіре убрання, і поки добряча Марія Олександрівна з допомогою Ганни збирає з помосту вивернуту свою гардеробу, а Микола Степанович ставить на місце томи медицинської енциклопедії, Ольга вбігає на одній нозі, крутиться вихором і заявляє: — Я йду до Морозів.

— Як то йдеш? — падає гостре, підкреслене здивовання Марії Олександрівни, а поки Микола Степанович знаходить перше слово, потрібне в таких наглих випадках, дочка вже висить у нього на товстій шиї і в бороду сиплються швидкі поцілунки. — Я, мамо, мушу там бути! Там Мар’яна! Ми нічого не знаємо! Я йду!

— Здуріла! Дівчина зовсім здуріла. Та ж вечір! Та ж глянь, що діється! Та ж на мосту, напевно. варта! Та ж яка холоднеча!

— Мамусь! Золота! Мовчи! Я хочу! Я мушу! Мушу, мушу, мушу, мушу! — і це триває так довго, аж поки Микола Степанович нарешті знаходить потрібне слово, яке звучить: — Та хай собі йде!

Цього зовсім досить. Ольга зривається з місця і біжить до своєї кімнати. Там уже все готове. Пальто, теплий шалик, муфта, кальоші, шапочка. Все? Ще раз глянула в дзеркало. Вдоволена — від того усміхнулась, і в неї раптом вирвалось: — Андрію!

В коридорі її ще раз чіпає мама. Дарма. Вона її заціловує, батька також, нічого не чує, не бачить і виривається на вулицю.

Боже, скільки страчено часу, скоро стемніє. Оглянулась направо, наліво, чи не трапиться щось, що нагадало б візника. Даремно. А мама мала повну рацію. Вогкий і недобрий вітер, той самий, що в такий час, особливо в полях та на лугах, свавільно ґрасує, зриває сніг і творить хуртовину. Вулиця зовсім, зовсім порожня, тільки при вході до ярмаркової площі пристрасно лопотить на вітрі червоне полотнище, з якого можна вичути розпачливий крик: “Да здравствуєт рабочє-крєстьянская власть”!

Ольга нахилилася вперед, стиснула міцно уста і швидко, швидко, майже бігом, подалась до Дніпра.

II

— Я цілком холоднокровно сприймаю все, що тепер діється, і не хочу з приводу того дивуватися — казав Водяний за столом на хуторі, який господарі застали в найкращому порядку. Всі за столом, і всі вечеряють. Ніякого весілля, а звичайна вечеря. Надходить вечір, і пориви західного вітру затьмарюють простір над лугом.

— Це цілком закономірно і логічно, — продовжує той самий голос. — Коли нема жадного спротиву, все піде своїм порядком. Революція розгортається, большевизм входить у смак, його армії врізаються глибше і глибше в простір, і я не можу відмовити їм належного, коли тих кілька інтелігентів дають собі раду із зграєю голозадих кретинів. Ви тільки дивіться на ту морду, що оглядала наші руки. Весь спухлий, очі між двома сливами. Все це від п’янства, безсонних ночей, диму і холоду. Такі пройдуть світ і ніде не зупиняться. На них не вплине ніякий клімат і ніяка людська сльоза. Він вам кидає одверто в очі брехню і каже “правда”! І спробуйте йому заперечити!

Вони, наприклад, прекрасно знають. що їх такими, якими вони є, ніхто не хоче. І тому вони діють брехнею. Вони настирливо лізуть. Це ті, що шукають “правди” страхом, підступом, облудою, нарешті — смертю. І, здавалось би, — навіщо їм це потрібне? Раз вони мають рацію — навіщо стільки жаху? Але саме тому, що вони того жаху потребують, як зброї, вони себе заперечують. І треба знати одно: з цими людьми ніхто й ніколи не дійде до миру. Вони не знають миру. Вони знають повну смерть або перемогу!

Всі за столом мовчали, Андрій та Іван шукають потрібні думки на додаток, бо в засаді всі згодні. Іванові хочеться тільки щось сказати, чого він не може висловити повно.

— І що ж, по-вашому, з ними робити? — каже спокійно Іван.

— З ними треба битись! Битись зброєю! Кулаками, шаблею, гарматою, їх треба бити — так, як б’ють вони!

— Ми інші люди, — каже Іван. — Є люди, що так само переконані, як і вони, а різниця між ними лиш та, що перші шукають помсти, а другі любові. Це було завжди. Я добре знаю ту їх “правду”. Це — спазматична, гірка й лайлива правда. Це — розлита жовч світу. Я вичуваю, що тепер від них нема спасіння. На це потрібно часу, спокійної, тяглої сили душі, бо силу тіла мають вони.

— Це вимагає операції, — твердо каже Водяний.

— Де маєте хірурга? Наскільки я розумію — ми не маємо ніякої ідеї. Люди нашого наставлення не думали творити теорії, вони творили життя. Нас поставили на суд за те, що ми не хотіли ходити, кричати “ура”, робити демонстрації, розбивати трони, скидати корони. Ми сиділи на землі, орали її, сіяли хліб, хліб збирали н віддавали. І ми зовсім не думали, що робимо щось погане. І також зовсім не думали, що хтось десь там, може, наші сини чи брати, по містах, університетах, по фабриках цілі десятиліття писали на нас обвинувачення. Вони сказали, що ми багаті, а поруч нас є бідні. Вони сказали, що ми здобули своє багатство неправдою. Вони сказали, що це наше багатство треба від нас відібрати і віддати тим, що не мають. Чи ж не спокуслива така “правда”? А ми про це зовсім нічого не знали, а сьогодні нас тягнуть на суд і хочуть карати. І ми не знаємо, як боронитись. Ті, що бороняться, це лише дуже прихапцем пошита програма. І її для нас не стане.

Іван говорив спокійно і навіть, здавалося, байдуже. Водяний натомість горів. Його лице зраджувало напруження й рішучість. Андрій сидів напроти і уважно слідкував за обома. Старий куняв. Мар’яна виразно задивлена на Водяного, їй подобається кожне його слово.

А потім прокинувся старий, і виявилось, що він усе старанно слухав.

— Миколо Івановичу! Нашого полку ще не створено. Але не бійтесь, він ще буде. Тепер ґрасує те, що має для цього ноги. А прийде пора і на голову.

І після цього старий встав, сказав усім добраніч і подибав до своєї комірки.

Всі вичувають потребу відпочинку. Довга, непроспана, напружена ніч, повний тривоги день. Тому всі почали розходитись.

Андрій після першої в його житті пригоди такого роду якось раптом замовк. Він відчув, що затратив у тому льоху свою юначу, дуже плекану безпосередність. Стоячи в тій безмежно тісній, а одначе безмежно широкій і глибокій темноті, він задумався, і та задума не сходить з його чола. Вперше збагнув яскраво це дуже виразне слово “темнота” і пригадав собі багато образних висловів на це поняття, а між ними такий — “і розіб’є тьму неволі”.

Він, наприклад, не сперечається ані з Водяним, ані з Іваном, бо кожний з них має рацію; натомість думає, що з цього дня він мусить почати якусь нову, живу і наочну роботу, щоб усі ці суперечки перестали бути допущеною теорією, а перейшли вони, бодай в далекому майбутньому, в таку практику, що включатиме теперішню суть речі. Він думає, що цьому людському типові можна помогти тільки заміною деяких складників його психіки. А це може статися не тепер і не шляхом революції. Ця революція може тільки припинити природний зріст, бо забере багато тієї найкращої крові народу. Андрій власне у полоні таких думок.

Цілий хутір, незважаючи на все, пережив нечувану катастрофу. Жалюгідно виглядав центр цього царства — кухня. Зложені в ній гори поживи, що були призначені для незчисленних гостей, були невикористані. Цариця цього царства, невтомна Омелянчиха, була розбита вщент. Вперше на своєму житті вона програла поле бою і відчула, що корона її помітно похитнулася. Вона, наприклад, довідавшись, що “все пропало”, що ніяких гостей не буде, вперше на своєму житті махнула на все рукою, не взялася ставити всього на своє місце, а, відкачавши рукави і розпустивши жінок, лягла — і то навіть не на ліжко, а на застелений килимом тапчан, підложивши під струджену свою голову тільки свій сухий кулак.

Те саме зробив і Григор, і така резиґнація вказувала, що ті люди були чимось поранені. Вони, так би мовити, нагнівались на життя і хотіли так на ньому помститись.

Мар’яна ввійшла до спальні свого чоловіка позбавленою всіх істотних проявів такого важливого моменту її життя. Увійшла, вичула і пізнала. Окинула поглядом все, що тут було. На стінах густо висять картини, стоїть одно старе, міцне, дубове ліжко, прикрите чистою, білою прикривкою, стіл старанно прибраний. До вікон входить передвечірня холодна і шорстка темнота.

Пізніше ввійшов Іван, і вони опинились на самоті. Не вперше вони були самі, але тепер це було те інше, якась грань вичувалася між тим, що було, і тим, що бути має. І вони знають, що цю грань вони тепер повинні перейти. Але над ними висить враження минулої ночі, Мар’яна все ще вичуває під серцем гостро наболіле місце, коли їй здавалось, що всьому кінець, що станеться найстрашніше. І коли живий і сильний Іван підійшов до неї, обняв її міцною рукою, вона пригорнулась до його грудей не так з почуття ніжності, як з бажання висловити свій біль і знайти лік від нього. Це деякий час тривало, не було ніяких слів, потім Мар’яна звела свій зір до Іванових очей, хвилинку пильно в них вдивилась.

— Не бійся, Мар’яно, — сказав він. — Все буде добре.

Вона кивнула йому головою.

Далі Мар’яна почала поволі й обережно відкривати постіль. Появлялись білі, чисті подушки, розгорталася біла розлога поверхня ложа, ніби крила великого білого птаха, що є готовий до лету. А після цього Мар’яна підійшла до Івана, що сидів при столі спиною до неї і перебирав привітання, обняла його за шию і шепнула йому на вухо: — Підемо, милий…

Весь хутір поволі пірнув у темноту, в якій на всі боки шуміли пружні вітри. Дерева саду на всі способи хиталися. Принишкло, мов замерзлі в льодах кораблі, стояли будови. Здавалося, що все обернулося в слух і увагу, що все причаєно вслухалось у вічний простір, ніби чекало, що звідти, з висоти чорного неба чи з глибини білої землі, впаде страшний голос Бога, що створив це небо, цю землю, ці дерева і цих людей. Над цим місцем стояло страшне питання часу, питання, що в своїх початках, ніби перше джерело, витікаючи з одної точки, поволі розливається і обертається у грізну течію могутньої ріки, що наповняє собою океани.

На хуторі повисла задума. Один тільки Водяний, що фактично не належав до цього комплексу, стояв осторонь. Він не поділяв загального настрою. Ті вісімдесят десятин землі, що лежали під його ногами, не в’язали його сумління. Вони були для нього тільки шматком поверхні цієї планети, по якому ступають його ноги, не лишаючи там своїх слідів. Він кожної хвилини, мов птах, може здійнятися в простір і летіти. І ввечері, коли всі розійшлись, він зістався на розмову з Танею. Це тривало недовго, а вислідом було, що він, мовляв, не лишається тут ані одної секунди, що у нього і так уже все готове, що він мусить іти і мусить діяти. Інакше — “вони нам скрутять шию, мов курчаті”.

Таня легко стримувала його, просила залишитися бодай до ранку. Ніч, він стомлений, у полі метелиця. Ні. Рішено. Нема, як і нема потреби чекати. Вираз його очей, брів, чола вказував, що він саме так думає і думає поважно.

І коли Андрій увійшов, щоб сказати Тані добраніч, він побачив, що Водяний уже зібраний в дорогу. На ньому щільно лежить його короткий кожушок, увесь легкий, і бракує йому лише того, що мають усі воїни.

— О! — здивувався Андрій.

— Ви, — сказав Водяний до Андрія — як дійдете до нашого віку, матимете змогу нас порівняти. Мене й Івана. Не знаю, хто з нас має рацію. Це будете знати ви.

— Ви обидва маєте рацію, — каже Андрій. — Іван не має тепер рації лише тому, що він зв’язаний, а ви вільні.

На цьому погодились. Ні. Не треба нікого турбувати. Він відходить непомітно. Навіщо зайві слова.

Таня й Андрій провели Водяного в темноту ночі аж до воріт. Таня була зворушена, особливо, коли той цілував її руку. Андрій це вичув, зрозумів, лишив їх двох і вернувся до себе. Вітер вдаряв у стіну будинку і намітав під дверима замет.

І не встиг Андрій зачинити за собою дверей своєї кімнати, як до нього постукали.

— Прошу, Таню, — каже він спокійно. Двері відчинилися, і швидким кроком увійшла не Таня, а Мар’яна. Вона вже була в нічному, попелястої барви, халаті. — Дай мені свій палець, — сказала вона. Андрій здивовано подивився, посміхнувся і наставив їй вказівний палець. — Не цей, а цей, — сказала Мар’яна, взяла його руку і на мізинець насадила золотий персник з брильянтом.

— Що це, Мар’яно? — питає він здивовано.

— Мовчи. Нікому нічого не кажи. Колись довідаєшся, — шепнула вона, міцно, похапцем стиснула його руку, кинула “добраніч” і побігла. Коли відходила до дверей, за нею маяли поли її халата і було видно її ноги. А коли вийшла, в ухах Андрія деякий час стояв шелест матерії, і його ніздрі вловили тонкий запах її улюблених парфумів “кельк-флер”. Андрій пильно вдивлявсь у персник; від його блискучого камінця виходив промінчик сяйва, що западав у його душу і там щось дивне і хвилююче викликав.

Він боявся залишитися сам з цим останнім враженням і, щоб його перебити, мав намір ще раз зайти до Тані.

Саме в цей час лугом, нахилившись вперед, засунувши руки в боброву муфточку, майже з заплющеними очима, бігла Ольга. Вітер дув з лівого боку від Дніпра. Одяг вкривався сухим снігом. Ноги в кальошах сховзались, і вона часто збивалася з дороги. З кожним сильнішим поривом вітру вона зупинялася перевести віддих, виймала з муфточки руку і прикладала кінці пальців у рукавицях до уст. Навкруги зовсім порожньо. За весь час дороги не зустріла живого створіння. Лише від Ліпляви інколи чути гавкіт собак, а з боку Канева — окремі потріски, що нагадують виляски з батога. Неба зовсім нема. Одразу від голови починається і невідомо куди здіймається чорне провалля. З нього інколи виривається зграєю попіл з вітром, що вдаряє об сніг і зриває його з місця.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Улас Самчук – Морозів хутір":
Залишити відповідь

Читати казку "Улас Самчук – Морозів хутір" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.