— А! Павло Іванович! Добрий вечір! Присідайте! — заговорив він на моє привітання. Був дуже чемний, радісний, гомінкий, беру біля нього місце, підходить кельнер, замовляю борщ і вареники.
— І як це ви сьогодні зайшли аж сюди? Я знаю, що ви волієте “Вікторію”, — говорив він далі тим самим бадьорим тоном.
— Просто тому, що ближче. Спішу на роботу, — відповів я.
— Робота. Павле Івановичу. Знаю, що ви прекрасний механік, ви працювали на корабельні, а тепер чомусь взялися за чоколяд, — продовжував Трухлий.
— Пришилося, — кажу виминально.
— Чи не хотіли б змінити заняття ? На щось краще ? По фаху? Марнується така сила, — казав він далі.
— Розуміється, хотів би, але як? — відповідав я.
— Є багато можливостей… Змінити і все… Можна б знайти протекцію, якесь добре, прибуткове місце, от хоч би на корабельню.
— Де тут корабельня?
— Не конечно тут. В Монтреалі, Квебеку, Галіфаксі. Між іншим, я маю деякі знайомства… В Оттаві. Можна б влаштуватись. Все таки набути добру кваліфікацію, доброго фаху… Коли б навіть повернутися до дому…
— Повернутися? — запитав я здивовано.
— Можливе і це. Як не кажіть, а… Не кажу, що нам тут погано, але все таки дома є дома.
Кельнер приніс мій “обід”, я почав їсти, Трухлий розгорнув філософію повороту, я слухав, мовчав, не перечив. — Все таки, де людина родиться — там її місце, яке б воно не було, — закінчив він свою мову.
— Єдине, чи ми знаємо, де ми родились, — спокійно відповідав я. Нас вигнано з нашого місця ще дітьми, батька заслано, мати померла з голоду. Чи таке місце можна вважати своїм?
— Пам’ятаймо, що це була революція, — казав Трухлий з ноткою виправдання.
— А чи вона вже скінчилась? — відповідав я.
— Але напевно скінчиться.
— За дві-три генерації. А чи нам тут погано? Навіть на своїй чоколядні я дістаю чотири рази більше, ніж там на корабельні, — казав я спокійно.
— Не все міряють долярами, — відповідав Трухлий.
— Погоджуюсь. Є вартості моральні, наприклад, свобода, справедливість. Чи ви не погодитесь, що, наприклад, ми тут на вулиці Батерст, більше чусмо нашу рідну мову, як у Києві на бульварі Шевченка. Це також вартість.
— Не все в мові.
— Також погоджуюсь, але інші не так думають. Мого батька фактично за мову й заслали. Що він хотів у рідному Харкові більше чути рідної мови… Але цього не хотіли інші. Чому? І мого батька послали за це на Сибір.
— Але, наприклад, у нас у Вінниці, як я працював на цукроварному заводі, нам ніхто не боронив української мови.
— Але ви напевно нею мало розмовляли, як що розмовляли взагалі. І напевно знали чому. І без заборони. І напевно між вами були такі, які за це поплатилися Сибіром. Все це є чимсь подиктоване і ми знаємо чим. Не вдаваймо наївних. Мірою цих чеснот є реальна, намацальна дійсність і її ми не можем заперечити.
Наша розмова не тривала довго, я квапився, на мене чекала робота, ми попрощалися з Трухлим дуже коректно, але згодом, пізніше, на роботі я ще довго міркував над цією нашою розмовою. І становище Трухлого ставало для мене багато виразнішим. Я не мав сумніву, що в якійсь мірі і з якимись намірами він мною цікавиться значно більше, ніж цього вимагало звичайне знайомство, тим більше, що наше знайомство не було ніяк близьке і ніяк доужнє.
А все це разом ще більше згустило мої попередні розважання з приводу “ніколи вам цього не скажу”. Мені здавалося, що і так ця мова ясна і що я її перфектно розумію.
Але все таки озеро Сімко мене цікавило. Воно так близько від Торонта, а разом так близько від моєї якоїсь приреченої мети. Було, розуміється, прикро, що все це чомусь пов’язане з такими нісенітними ускладненнями, але разом я вже був переконаний, що ніякі ускладнення взагалі не зможуть нічого тут перерішити. Моє рішення вже запало і не так тверде, і не так незломне, як неухильне, коли хочете — фатальне, можливо навіть давно призначене долею…
Отже озеро Сімко. Назване іменем першого губернатора провінції, між затокою Джорджа і озером Онтаріо, двадцять вісім миль довге і шіснадцять широке, з трьома островами, оточене лісами, фармами з добрими місцями для відпочинку, веслярства й рибальства.
Чого більше треба? Я був захоплений, легковірний, щасливий. Це мала б бути перша моя така пригода, я не був зіпсований курортами, товариством, вигодами, я не бачив ні Кан, ні Маямських бічів, ані ніяких інших рів’єр, а тому ця моя несподівана проекція п’янила мою уяву абсолютно. Розуміється, що ті різні “ніколи-ніколи” давали багато поживи для роздумів, але разом з цим, в мені вже пустила корінь і почала розростатися нестримна думка одруження з нею, в яку я почав навіть по своєму вірити.
Лишень я довідався, що саме в цей час, дістати котедж на тому озері не така вже легка справа, що це найвищий сезон, що всі котеджі зайняті, що про це треба було подбати скоріше. Але це не значить, що справа програна, я ще не починав цієї гри взагалі. А також, чи це мусить бути конче на озері Сімко? Онтаріо має тисячі пречудових озер і сотні тисяч котеджів, варто лишень заглянути до оголошення будьякої газети. І почав я думати не лишень про котедж… Про одруження… Про нове мешкання… Можливо власний будинок. Мої круги зацікавлень справді шалено розросталися. Лена любить все гарне і наше домашнє вогнище не повинно з цього правила виділятися.
Лена… моя жінка ? Дружина! Той пречудовий примірник елеґанціі, примхи й вибагливоси. Чи це правдоподібно, чи це в природі речей? Гаразд, гаразд — мовчу, не роблю виклику долі, під сонцем все можливо, але разом багато несподіванок.
Тим часом насторожено вслухаюся в повідомлення бюра погоди — “гаряче і душно, температура вісімдесят, легкі хмари і легкий південно-західний вітер. В середині тижня можливі громовиці”. — Ідеально. Я весь рух, зацікавлення, напруження, я переповнений думками, настроями, інтересами.
Вже другого дня, саме з цими вибуховими настроями, значно скоріше ніж було домовлено і значно нетерпеливіше, ніж належиться, з’являюсь перед дверима будинку на вулиці Шша, Лена на диво не була здивована, здавалось вона мене ждала і саме тепер, вона зустріла мене, мов ясного князя, її усмішка знову со-няшно-вишнева, вона одягнута по домашньому в робочому капоті, можливо щойно скінчила прибирання кімнати, зовсім цим не збентежена, а з небувалим, безпосереднім захопленням, ніби школярка, яка успішно здала іспити, була піднесена і мало не кинулась мені на шию.
І вже на сходах, коли ми, тримаючись за руки, піднімалися до її кімнати, вона захоплено повідомила:
— Отже знаєте що? Їдемо! Маємо котедж! На цілий тиждень!
Вона любила подібні гураганні несподіванки, але ця була найгураганніша. Розуміється, що першим свідомим, конечним відрухом з мого боку, мав бути протест, справа котеджу — моя справа, але Лена очевидно все це пророчо передбачувала і старанно обдумала. Вона піднесла свою гарну, зарозумілу головку і дивлячись на мене резолютно, прорекла: — Но, но, но! Ніяких запитів і ніяких протестів, мій милий! Нічого не станеться! Все буде добре! Я деспот і нема відклику!
Я зрозумів, що це мав бути той самий котедж Лисого з тими різнімн примарливими духами в стилі Трухлого, це був деспотизм і я не мусів на це погодитись, але весь той деспотизм був піднесений у такій чудовій, шовковій рукавичці і з такими вийнятково спокусливими інтенціями, що відоме леґендарне яблуко Єви, виглядало проти цього дитячою блискоткою. І мій язик не мав сили повернутися, щоб сказати якебудь слово спротиву, він був цілковито паралізований невмолимістю цього тиранського приречення. — Добре, гаразд, мовчу, — сказав я, коли ми вже були в її кімнаті, — насолоджуйтесь вашим деспотизмом, але запам’ятайте добре, що всі інші бюджетові проблеми цього карколомного підприємства рішаються виключно засобами мого грубого банкового конта!
— Ідеально! Я цього тільки й чекала! Чи ви вже маєте купальник?
— Два. А в якій стадії розвитку ваше бікіні?
— Думаю без. Чи погоджуєтесь?
— Лишень в рямцях “ніколи — ніколи” і в абсолютному вигляді. При місяці, в тумані.
— Танець кістяків.
— Щось в цьому напрямку.
— І пам’ятайте, що я маю намір бути дуже скучною — набирайте більше книг.
— Наміри можуть мінятися залежно від погоди.
— А що кажуть боги?
— Канадська радіо-компанія твердить, що має бути ідеально.
— Але все таки будьте озброєні.
— Читали ви “Бридотник” Сартра? — запитав я.
— Думаєте, що це найвідповідніша лектура проти скуки ?
— Ні, лиш маючії на увазі вашого партнера.
— Маю намір і це перевірити.
— Дуже запобігливий намір.
— А вам рекомендую Франсуа Саґан. “Бонжур Трістес”.
— Зворушливо вдячний, але я вже зайнятий, — казав я.
— Чим?
— Лена Глідерс.
— Повторюю — вона наміряється заморити вас скукою.
— Пам’ятайте, що я також трохи поет, не пишу віршів, виробляю чоколяду, але скука є також частиною мого надхнення. Я еґоїст.
— Вважаєте, що скука — привілегія постів? — питала вона.
— Взагалі муз.
— Це звучить розпачливо.
— І егоїстично. Це свого роду люксус, засолоджене марнування часу, на нашому континенті не поплатне.
— А що поплатне?
— Залізо. Бетон. Дороги. Великі, довгі, безконечні земні і небесні дороги. Т ще будови. А “і скучно, і ґрусно, і некому руку пожать”, це вже не грає більше… Навіть коли запустити бороду. Борода пасувала московським боярам, але ню-йоркським бітнікам це лиш сліпа кишка. Місце для бруду і сміття.
— Бога також малюють з бородою.
— Не всі і не завжди. І залежить якого. Наприклад, мого Бога не можна змалювати. І всі ті, що намагаються намалювати Бога — беруть на себе завелику відповідальність.
Лена любила такі діялоги, вона їх інспірувала, тягнула мене за язик і ми завжди поступово, мов по драбині, сходили все вище і вище з нашими міркуваннями. Сьргодні я мав до неї цілий ряд претенсій, але вона була в такому райдужному настрою, що руйнувати його якимись невеселими запитами було б злочином. У неї появився якийсь круглий дзиґлик, покритий розмальованою гавайською шкірою, вона примостилась на ньому посеред кімнати, разом з ногами, сиділа згорнена обнявши коліна, нагадуючи скульптуру птаха. Вона дивилась на мене з під лоба, трішки лукаво, трішки іронічно, трішки зацікавлено, кидала свої запити чи свої відповіді, але здавалось, що її думка і її уява зайняті чимсь іншим, далеким не тутешнім. Що і про що вона думає? Я не питав словами, але питав поглядом. Вона одначе мовчала. Можливо вона хотіла щось сказати, але як звичайно, не знаходила потрібних слів. Наші відносини починали бути складними.
IV
У суботу, о дев’ятій годині рано, автобусом “Ґрей ковч”, з автобусної станції при вулиці Бей, ми з Леною, обвантажені малими валізками, ніби пара молодого, щасливого подружжя, виїжджали на озеро Сімко. Дуже тепло, соняшно, шумно, рухливо. Повільні, незграбні, тяжкі, деякі двоповерхові, автобуси сірої, алюмінійової барви, поблискуючи вікнами, підсувалися до своїх пгронів, втягали до свого нутра довгі черги різноманітних, різнокольорових пасажирів, щоб опісля повільно, з приглушеним рокотом, висуватися на вулицю і зникати десь там за рогом будови. Все кудись їхало — Ню Иорк, Фльорида, Дітройт, Чікаґо, Мускока, Норд Бей, Монтреал. Щасливі, сяючі, переважно молоді обличчя.
Ми з Леною займаємо двоє поруч, м’яких, обтягнутих сірою матерією місць, наші обличчя розчервонілі, наші очі сяючі. Біля нас довкруги люди, але ми у своєму переділі почуваємось зовсім відокремлено і внутрішньо зайняті самі собою. Ми мовчимо, маємо вигляд звичайних пасажирів, але ми переживаємо, ми напружені і схвильовані. Ми гостро відчуваємо незвичність, привабливість, інтриґуючість нашого підприємства. — Вам вигідно? — питаю я Лену з надзвичайною увагою. — А вам? — питає вона мене тим же тоном. Вона біля вікна, я від проходу, нам обом дуже вигідно, ми так близько одне від одного, ми так себе гостро і вражливо відчуваємо. Біля мене та сама чарівна істота, яку я зустрів поглядом на вулиці, яка мене тоді так зворушила, яка своїм незвичним єством порушила мій колишній застояний світ, яка примусила мене стати подражненим, настороженим, невротичним, перевантаженим бурхливими імпульсами. В буденній мові, це зветься залюбленість, я погоджуюсь прийняти на себе цю одіозну назву, це мене особливо вдовольняє, вона ось діткливо біля мене, вона має на собі тонку, білу, нейлонову, без рукавів, блюзку, на ній коротка, сіра, яка не закриває колін, спідниця, між нею і мною така мала віддаль, так мало перешкод, мої і її коліна й руки постійно торкаються, я відчуваю ті дотики дуже гостро, вони мене хвилюють і напружують, моє тепло тіла мішається з її теплом тіла, я чую її в своїй крові, в своїй плоті. Велика насолода робити подорож у такому поєднанні, можливо простір вимагає такого напруження, можливо він цим доповняється, як вином, і стає чарівно обезвладнюючим.
Ми сидимо і чекаємо, ми не рахуємо хвилин, мотор автобуса десь там ззаду спокійно діє, пасажири всідаються, стрілка годинника наближається до своєї мети, мотор враз здрігається і починає, ніби звір, якого несподівано торкнули по носі, гарчати, ціла велика, потужна коробка напхана людьми рушає з свого місця, обережно випихається з під накриття і слухняно, мов пес, повертає вліво на вулицю Бей і пускається бігти в напрямку півночі.
Вулиця Бей — вулиця автомашин, величезні вітрини заставлені цим блискучим товаром всіх знаних марок світу, це найбільший ринок продажу авт цього міста, а разом це одна із спокійніших вулиць, протилежність до її рівнобіжної сусідки Ионґу з її турбулентним, кругоденним неспокоєм, кипінням і гамором. Ми просуваємось в напрямку Блуру, з’їжджаєм на Ионґ, пересікаєм Сен Клер, Еглінтон, виїжджаємо на вільніший простір, перед нами і за нами, туди і назад, машини, це безнастанний рух, це сила, це емоція, це барвіння металу, це соняшна метаморфоза… І це ми з Леною, зачарована частина цього прекрасного круговороту.
Як приємно, коли ця велика машина з такою певністю несе вас в те маленьке невідоме з такими спокусливими перспективами, ми з Леною так мало говоримо, ніби ми чужі, а разом ми такі драматично поєднані долею. Це рівна, асфальтова лінія, це окремі поселення, це фарми, це зелені поля, це розстелені килими збіжжя, це різноманітні точки коров, це запах сонця і цвіту. Ми все це сприймаємо, як належне, годинник швидко міряє час і за одну таку годинну одиницю, ми вже звертаємо з головної дороги, протискаємося на заповнене рухом побережжя з великим простором лазурної води, рухом човнів, вітрильників, барвінням котеджів, перламутром далекого обрію. Наш автобус постійно робить зупинки і постійно спорожняється, Лена напружено слідкує за побережжям, щоб не пропустити нашої зупинки, я почуваюсь загубленим у часі і просторі, мов блукаюча комета. Нарешті і наша зупинка. Ми поспішно забираємо наші валізки, властиво я поспішно забираю валізки, Лена йде до виходу, я йду за Леною, ми спокійно висідаємо… І ось ми на місці… М’яке, свіже повітря, зелені дерева, півголі люди і повно безжурного настрою, у якому розчиняються і зникають всі людські турботи. Земля, вода, рослини, птахи, небо і хмари з їх кольорами — все це тут призначене творити і роздавати щедро дари вдоволення.
Після Ванкувера з його океанськими берегами, це вперше я опинився в такому оточенні і взагалі вперше в житті “виїхав” на відпочинок. Яскравість цієї події підсилювалась моїм емоційним наставлениям, присутність Лени визначала весь клімат настрою. Моя горда супутниця вела мене в те загадкове незнане, я, обтяжений валізами, ступав біля неї, як символ цікавости і от нарешті, не так далеко від автобусної зупинки, на невеличкому виступі берега, над самою водою, обнеселий зі синьою покрівлею, будинок, на якому при вході воплотом, з широким виглядом на озеро, дерев’яний, білий зі синьою покрівлею, будинок, на якому при вході красувався на жовто-синьому тлі напис “Коломия” українськими літерами.
— Коломия! — викрикнув я і здивовано зупинився. Лена здивована не написом, а моїм викриком, в чому справа, той напис її не зворушував. — Чи ви знаєте, що таке Коломия? — питав я її.
— Якесь містечко в Карпатах, як не помиляюся, — казала вона. — Чому воно вас зворушує?
— В нашій мові, це не лишень назва міста. Це символ… Провінційности, закинутости, далекости… Щось як і Кобиляки.
Лена сміється, вона виймає ключ і відмикає зовнішні двері “Коломиї”, що виходять на широку веранду із сходами до невеликого помосту на самому березі… Все тут залишене, двері й вікна закриті і замкнені, ніякого сліду мешканців.
Ми увійшли до чималої, півтемної, зі затхлим, гарячим повітрям кімнати, відхилили й розкрили вікна, впустили світло й повітря і перше, що кинулось у вічі, це недокінчений портрет Лисого, який стояв на мольберті насупроти закоптілого ватрана. — Моя робота, — заявила попередливо Лена. — Ніяк не вашого стилю, — додав я. — Реалізм, — відповіла вона.
Я мав причини дивуватися. З головної кімнати з її великим, округлим столом, на всі боки вело четверо відкритих дверей. Три спальні, кухня, убиральня… Меблі, лежаки, гойдалки, радіоапарат… Готові для спання ліжка, одяги, халати, костюми, рушники, білизна… Холодильник заповнений харчами і навіть рибальське знаряддя…
Лена квапилася вияснити ситуацію, вона приїжджала сюди робити той самий портрет, сам Лисий рідко тут бував, він зайнятий, тепер він виїхав до Кінґстону, його молода друга жінка виїхала до батьків до Манітоби, його одружений, від першої жінки, син, який також недавно прибув з Европи, має свій власний котедж на Мускоці.
