— Ха-ха-ха! Розпач? Не звертайте уваги. Це примха. Полежу, полежу і піду танцювати. Чи маєте музику?
— Блю-танґо, заздрість-танґо, редроз-танґо, компарсіта-танґо… Що ще? Ча-ча, бумба, румба, рокен-рол…
— Досить, досить, досить… Але ж ви не танцюєте.
— Хто вам сказав?
— Хтось казав.
—Який феноменальний брехун. Але досить танґо, вернімось до обіду. Йдемо до ресторану ? Тут є…
— Ви ж казали, що в “адміралі” тонни харчів, — знов перебила вона мене.
— Але ж ми не збираємось грабувати бідного Лисого.
— Якого Лисого? Він буде вам вдячний, що зможе відсвіжити свої запаси. Що там знайшли?
— Від молока райських птахів до голубців, вареників і шинок “есекспекерс” включно. Найблагородніші консерви, які тільки існують на плянеті.
— А чи крім молока райських птахів є там також коров’яче ?
— Лишень “карнейшен”.
— Отже, мій милий паладин, треба б дістати і свіжого молока. Є там якісь вітаміни?
— Вся азбука. Цибуля, помаранчі, хрін, ананаси…
— То чого більше ? Шинка, цибуля, соки… А хліб ? Чи є хліб?
— Справжній житній “бівер”. Я привіз персонально.
— Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні…
— І прости нам провини наші…
— Як і ми прощаемо винуватцям нашим.
— Амінь.
— Чудово! — викрикнула Лена. Отже ми вміємо молитися. А якої ви віри?
— А ви якої?
— Мій батько був…протестант. Це я пам’ятаю.
— А мій православний.
— А ми? А ми? Якої ми?
— Це питання. Хіба що за батьками.
— А чи це можливо? Чи можемо вернутися? Така смуга, такий вогонь, така Гірошіма… Чи можливо нам….
— Просто не знаю…. Взагалі… Особисто не допускаю повороту. Минуле — минуле! Нема назад.
— А як Бог?
— Новий початок. Все нове. А Бог… Хіба ми знаємо, як його висловити? Молімся і все. Все міняється, абсолютно все. Відкриті простори. Йти і брати…
— А яка по вашому буде Канада?
— Сплав націй… Нова, тверда, нержавіюча сталь рас, мов, духів смаків… Твердиня свободи, закована льодом півночі… Плюс гранітний аеродром космічної аеронавтики.
— Люблю вас слухати.
— Ви ж все це знаєте…
— За вийнятком вас…
— Я? Найпростіша формула. Га два о. Наша розмова вирвалась несподівано, хоча засад-ничо вона не була несподіванкою, бо ще у Торонті я бачив на її столику кілька книжок з дуже мудрими написами і можливо сона з ними хоч поверхово знайомилась. “Революція всесвіту”, можливо цікавила її просто з куртуазії, її гарна голівка не була найкращим місцем для великих думок, але бувають і несподівані вийнятки. Чому конче Сократ мусів бути огидою і чому б краси не можна сполучити з мудрістю… Це, зрештою, не моя тема… Не маю наміру сперечатися з Богом, Лена, здавалось, відгадувала мої сумніви і, подаючи мені коробку “блек меджік”, підозріло питала: — Ви мені не вірите?
— Прошу вибачити. Я не готовий, — відповів я.
— Для мене?
— Взагалі. І для вас. Ви не беріть мене драматично. Особливо коли я намагаюся мудрувати.
— Я старий демагог, нема потреби вибачатися, — казала вона і ще більше привставала, тримала своє накривало біля грудей і дивилася на мене очима кота. — Вгощайтесь вашою чоколядою… Це тема безконечна. Ще наговоримось.
Я сидів обережно на краю її м’якого ліжка, яке пахло цвіллю і парфумами бозу, дивився в її обличчя з легкою іронічною посмішкою, ми обоє вважали нашу розмову за звичайну гру не так думок, як настрою, ми взаємно пізнавались і намагались показатись одне перед одним в найкращому, по можливості, несподіваному, трохи екстравагантному вигляді. Лена була вийнятково близько від мене і в такій позиції, яка могла мене бентежити, в кімнаті було душно, тьмяно, велике дзеркало — комода відбивало піввиразні зариси наших фігур з плястичною лінією живота, грудей і профілю обличчя моєї партнерки.
Ми не мали чого більше говорити, їли чоколяду, склянка з помаранчевим соком стояла на столику, я був насторожений і запитав: — Лено. Скажіть щось про себе.
— Нічого так не зношу, як говорити про себе, — відповіла вона сердито. — І хто б хотів слухати. Або вірити. Кому, скажіть, потрібно вислухувати ваші божевільні пригоди.
— Епопея людства не раз страждала подібним.
— Наш досвід унікальний. Бо довгий… Тривалий. Це втомлює. Набридає.
— Чи ви вдоволені тепер?
— Об’єктивно… Суб’єктивно, далі кривавлюсь. Серджуся, що інші люди — люди, а я відлюдок. Ми за ражені неспокоєм… І безсиллям.
— Коли я вас вперше побачив, здавалося, що ви окреслена.
— Пізніше переконалися, що ні. Маєте рацію. Інколи люблю “бути як усі”, не відрізнятися. Мабуть, належу до втомленої частини світу, можливо з Парижу, Европи взагалі… Старих Атен. Режим мого дитинства не змінив моєї природи, він лишень над нею знущався. Більше зіпсув мій характер. Політичне я зовсім невтральна, безбарвна, ніяких сект, ніяких ідеологій… Круглий космополіт, а тому небезпечна.
Я був здивований. — Чому небезпечна? — спитав я її майже поважно.
— Я можу зрадити, видати, продати, не дотримати слова. Мені не можна вірити… Я не маю принципів… Зо мною треба бути обережним.
Не дивлячись на всі ці страшні слова, мені не було страшно, а скоріше дивно, здавалося, що вона морально чиста, не любить себе такою і намагається маскуватись цинізмом. Я нічого не відповідав, лишень взяв її руку і поцілував, чого я ніколи сливе не робив. Вона різко, як дівчинка, вирвала руку і глянула на мене насуплено. — Не лякайтесь… Нема потреби боятися, — відповів я на це з посмішкою і одразу встав.
— Час обіду. Я голодний. Вибачте, — сказав я і в моїм голосі звучала погроза. Я залишив Лену і вийшов. І одразу вдався до кухні.
Холодильник відкрив передо мною всі свої скарби і по короткому часі на електричній плиті шкварчало дві сковороди, булькотів кофейник, а я, як дириґент опери, завзято орудував дерев’яною мішалкою і витанцьовував при тому якийсь патетичний канкан. Я мав добрий, ударний настрій, мені вдалося здобути кілька консервів вареників зі сиром фабрикації одного нашого земляка з Гамільтону, які я негайно перетворив на звичайні вареники із сметаною і мальовничо розложив на порцелянових тарілочках зі золотими обводками “мейд ін Джепен”…
Далебі, по короткому часі, на круглому столі головної кімнати, покритому білим настільником, стояло накриття на двоє осіб для грибкової юшки “кемпбел”, вареників “есекс”‘, кави “юбан”, молока “карнейшен” і чорного житнього хліба “бівер”. Краяна салата зі шматками червоної редьки доповнювала загальну атмосферу цього консервативного натюрморту.
Лени не прийшлося кликати, вона відчула і зрозуміла мою запопадливу метушню і з’явилася на моїй сцені саме в слушний час, переодягнута у чорні сатинові штани і білу, найлонову, зі золотими обводками, безрукавку, нагадуючи Одру Геббурн, яку я недавно бачив у журналі “Лайф” і з якою познайомився на екрані кіно-театру “Одеон”. Лена спокійно, зі заложеними назад руками, підійшла до столу, глянула на цілу декорацію, кліпнула задоволене довгими віями, я лишень підставив їй легкого, плетеного стільця, а сам засів насупроти магічного кругу і не чекаючи почав їсти грибкову юшку.
Лена не спішилася, вона спокійно, з легкою іронією, затискаючи руки в пелені, дивилася на стіл і питала: — А де ж квіти?
— Які квіти? — відповів я механічно.
— Квіти. Букет. Рожі.
— О! В холодильнику не ростуть рожі.
— Це ті вареники?
— Це ті вареники.
— Їх можна їсти?
— Будь ласка, спробуйте. І насолоджуйтесь. Настала коротка тиша, ми їли і незабаром знов озвалася Лена. — А де ж музика?
Я мовчки встав і відкрив радіо-апарат, мав щастя натрапити на полудневий концерт “сі-еф-ар-бі”, і під ці ностальгійні мелодії — та-тарарам — та-тарарам — ми надхненно священнодіяли, але коли дійшло до кави, Лена примхливо знов запитала: — А де мій японський чай?
— Наша “Коломия” визнає лиш каву “юбан”.
— Але ви прекрасно знаєте, що я п’ю лишень японський.
— Вперше довідуюсь. Але чому?
— Із-за кольору. Люблю зелений кольор.
— Мистецтво. Врахую, врахую… Хвилина мовчанки, мелодія з “Онєґіна” і знов Лена: — Але слухайте. Там в холодильнику є курка. — Не курка, а півень, — відповів я монотоном.
— Яка різниця?
— Дуже істотна. Курка несе яйця, а півень співає в опері.
— Звідки знаєте, що це такий Карузо?
— Він сам признався.
— Що за інтимності.
— Зворушливі. Товариші по нещастю. Він заморожений, а я закоханий.
— Скажіть щось дотепніше. О! Я зовсім облилася і через вас.
— Ще не цілком зовсім. Може знайти нагрудника?
— Перестаньте нарешті!
— Вибачте. Я вже перестав. Бачите, моя тарілка порожня.
— Бо ви не вмієте їсти. Хапаєте, як голодний.
— Я був голодний.
Наш улюблений тон мови, але наш настрій чудовий, інтригуючий, цікавий, ми довго огризаємось біля столу, а коли отямились, була година третя. Лена залишила все, як було, на столі, відійшла на веранду, простягнулася ліниво, як кицька, на ґумовому лежаку, закурила свою “де мурьє”, дивилася в небо й мовчала. її солом’яні, стоптані сандалики валялися на рогожці, мов би їх розвіяв вітер.
Я зложив до зливної раковини на кухні брудний посуд і долучився до Лени. Було гаряче, тому я знов передягнувся до купальника. Мій лежак лежав поруч з її на віддалі пари метрів, ми мовчали, було сонно, перед нами гуло моторами озеро, далеко в синьому тумані маячів протилежний берег, на тлі тепло-синього неба плавно гойдались в повітрі білі птахи.
Міцно припікало сонце і я мусів тікати до води, вода була чиста, тепла, по пахви глибока з пісковим дном, Лена заздростила і намагалася вцілити мене лушпиною з помаранчі, я віддячувався бризканням на неї водою, а потім я виліз на поміст і танцював незграбно якийсь танець, обтрушував, як мокрий пес, воду, яка швидко стікала з мого рожевого, покритого волоссям, тіла.
Лена також скаржилась на спеку, я роздобув в котеджі велику, смуглясту парасолю і розпустив її над її лежаком, а потім ми лежали побіч на рогожці горі-лицем, Лена робила мені збитки, намагалася запхати до ніздр мого носа якусь шматку, це мене лоскотало, я обернувся горі-спиною, тоді вона кошлала моє волосся, масувала мою спину і вискубувала на плечах волоски.
— Ай! Лено!
— Що, Павле?
— То ж болить.
— Помилково я взяла кілька нараз. Я буду по одному.
Я швидко повернувся догори животом. — О! Це ще краще. У вас на грудях справжні джунґлі.
Я піймав її за руки. — Но! Це насильство! — казала вона спокійно.
— Апелюйте!
— До кого?
— До Бога. До Об’єднаних націй.
