— А, пустіть.
— Не так скоро.
— Пустіть!
— Нема милосердя.
— Є милосердя.
— Де?
— Я вас вкушу.
— Кусають лишень собаки.
— І суки.
— Ну, добре. Кусайте! — я ще міцніше стиснув її зап’ястки.
— Ой! Не буду, не буду!
Я пустив її руки, на зап’ястках з’явились білі знаки, які швидко ставали червоними, Лена дмухала на них і бурчала: — Тиран! Будуть синяки.
Я зірвався на ноги і пружно з розгону шубовстнув у воду, я поринав з головою, я виринав, я порскав, як тюлень, мені було приємно, радісно, легко, але коли я вигулькнув з води в останнє і зиркнув на веранду — Лени там не було. — Лееено! — кликнув я, але відповіді не дістав. Я миттю вистрибнув на поміст, біг наверх, з мене текло, я лишав сліди, вбіг до великої кімнати, все там мовчало, двері до Лениної кімнати були зачинені. — Лено! — кликнув я ще раз, знов не дістав відповіді, збоку лиш бурчало радіо, я шарпнув спонтанно за ручку дверей і побачив Лену перед дзеркалом, як вона спокійно натирала кремом обличчя. — Ви щось згубили? — питала вона спокійним тоном і додала: — Звичайно, до дверей треба застукати.
Я був по школярськи збентежений і зовсім розгубився. — Я вас образив? — вирвалося у мене.
— Як ви можете вриватись до мене у такому вигляді? — питала вона тим самим тоном.
— Я вас образив? — повторяв я своє.
— Ні. Ніі! Нііі!! — викрикнула вона до дзеркала і повернулась до мене.
Я втік. Я отямився. Я вирвався з кімнати, двері якої одразу за мною зачинилися… Я був шалено вдоволений, почуття двоїлося, троїлося, множилося, хотілося доброї музики, я почував себе обновленим, відсвіженим, дужим. Я знов вийшов на веранду, перед моїми очима стелилася бурхлива панорама води, неба, далеких берегів. Все довкруги жило живим, хижим ритмом, все гомоніло, рухалось, бігло, летіло — молоде, свіже, пружне. Моє тіло і мій дух вливалися і доповняли загальний тон, ритм і настрій.
Незабаром до мене долучилася Лена. Вона мала відсвіжене обличчя і зачесане назад хвостом волосся. Виглядала дуже молодо, як школярка, вона взяла мене машинально під руку і запитала: — Містер? Як справа з вечерею. Ви готовили обід, а я…
— Пропозиція прийнята, — перебив я її в тон її мови.
— В такому разі переходимо до наступної точки: що б ви бажали на вечерю?
— Марципани!
— Кес-ке-се марципани?
— Одна казкова їжа, яку готовлять з молока райських птахів і ще з якихсь небесних мадриґалів.
— Заскладний рецепт. Вернімося до реальности.
— В такому разі курку.
— Ви ж казали, що там лиш півень.
— Завелика жертва. Інша пропозиція: краби, кетова ікра і сосиски. Це номер один. Номер два: чорний хліб, часник, шинка “ессекс” і кава “юбан”. Плюс масло і ецетера, ецетера…
— Докиньте до того вітамінів і асортимент схвалюється.
— Мультівітамін “віґор”.
— Салата. Чи маємо салату ? Редька…
— О, мій Боже! Хай буде. Помідори… Щось таке… Салера… Трава, лопухи, кінський щавель… Давайте краще підемо в ліс і перейдемо на меню жираф. Го-го-го!
— В такому разі приступимо до виконання програми. — І вона відійшла. Я хотів було йти за нею, але до кухні мене не впущено, можу піти собі на коротку прогулянку.
На прогулянку я не пішов, але з тієї самої зовнішньої веранди, спостерігав зграю малих човнів, які змовницьки згуртувалися в одному місці трохи далі від берега, мов мушки, біля чогось їстивного насупроти випозичальні човнів “Єрін бей”. Це рибалки. Вони вийшли на вечірню ловлю. Сонце ще освітлює їх скісним промінням і відкидає по воді довгі, фантастичні, забарвлені червоними відтінками, рухливі тіні. Це, мабуть, їх випробуване місце, цікаво що там ловиться, бо я також належу до того дивовижного сорту людей, які можуть годинами чепіти в певному одному місці, слідкувати за вудкою і вважати це за насолоду. Я ловив бички у дніпровському лимані, камбалу в затоці Кілу, лосося у протоці Св. Юрія біля Ванкуверу.. А що коли б так відновити цю зоологічну гру і от хоч би завтра до сходу сонця, коли все ще спатиме, при такій рівній сентиментальній погоді, виїхати в якийсь закуток цього чудового озера.
Ця ідея мене захопила і я рішив її виконати, треба тільки оглянути оте рибальське знаряддя, яке я бачив у задній комірці котеджу, воно там припало порохом, ніхто ним, мабуть, не цікавиться, але тепер, можливо, прийшов і його час. І коли я його оглянув — був здивований його численністю й різноманітністю, залишалось хіба розібратися в ньому, розплутати линви та запастися наживою. Прийдеться пройтися вечерком до “ґрін бею”, щоб роздобути цього добра.
А десь по сьомій годині я почув з котеджу індіянський оклик, — Агууа! Це, розуміється, Лена кличе на вечерю і коли я, переодягнутий у свій білий одяг, появився у бічній, критій веранді з виглядом на озеро, там стояв критий квітчастою скатертиною малий стіл, на якому нагромаджено безліч всілякого посуду, включаючи сюди аж три відміни ножів, виделок, склянок, як також великий, впотілий дзбан якогось кольорового напою, який самозадоволено височів над цілим столом. А крім цього, тут пишався вражаючий симбіоз всілякої консервної кулінарії — шинок, ковбас та риби, кількістю на добрих десять косарів.
— Що хочете цим сказати? — вказав я на стіл.
— Чим саме?
— Цією ось масою.
— Живемо в епосі маси, — відповіла вона.
— Ви збираєтесь все це подолати?
— Перше слово, очевидно, за вами.
— За якого звіря мене вважаєте?
— За чоловіка.
— А що це таке? — вказав я на дзбан.
— Вітаміни. Помаранчі, цитрини, ананаси. Прошу ласкаво сідати і наливати. Де ваша музика?
За хвилину ми мали і музику. Ми сиділи одне напроти одного, наші погляди зустрічалися, наші очі і уста посміхалися, наші думки напевно йшли в унісон. Ми були такі внутрішньо зосереджені на цій процедурі, поєднані близкістю, інтимністю, співгрою і коли можна говорити про невловне почуття вдоволення і щастя, то саме тоді ми почувалися елементарно щасливими.
Перед нашим зором за широким вікном веранди, простягався розлогий краєвид озера, внизу під живоплотом барвів різними кольорами занедбаний квітник з його здичілими мальвами, розрослими кущами фльоксів, відцвілими ірисами і нерозцвілими жоржинами. Усі вікна наростіж відчинені і шум озера наповняв довкілля…
Враз нас зацікавила несподівана поява двох дуже метких, маленьких сотворінь над квітами, які здавалось бреніли в повітрі… Їх крильця так швидко тріпотіли, що зовсім зникали з зору і видавалось, що ці зелені потворки, на невидимій ниточці, висіли в повітрі.
— Колібрі! — зауважила Лена. Неймовірне! — додав я. — Живі іскри, — казала Лена. Ми захоплено спостерігали ті ірраціональні сотворіння і разом, здавалось, були по своєму з ними поєднані незвичністю ситуації. — Вони дуже непередбачені, — казала Лена. — Як і ми, — додав я механічно. — Думаєте? — питала Лена. — Ви ні? — Можливо. — Як ви їх уявляєте? — О! Неуявне! А так хотілося б. — Як дуже хотілося б? Як зробити кругосвітню подорож? Мати суконку від Діора? — питав я.
— О, Павле! Це цинічне порівнання.
— Чому? Погляньте на їх виконання. На їх одяги. Що можемо ми додати до цього? Химеру? Зробити виставку на Медісон авеню? Картини, які ми видушуємо з нашої кволої фантазії?
— О, но-но-но! Не впадайте у мізантропію. Їх світ хоча і дуже недосяжний, зате незмінно стабільний. І прямолінійний. Наш — різкий, дикий, крикливий. А головне — ми їх бачимо, розуміємо і любуємось. Вони наш об’єкт.
— Ви дуже задоволені.
— Розуміється, задоволена, що я не колібрі, а людина. Хоча по суті, я також колібрі. Бо я жінка.
— Непередбачене сотворіння.
— Як жінка — так. Як людина — ні.
— Чи хотіли б зробити щось непередбачене? Як жінка?
— Що наприклад?
— Наприклад… Наприклад одружитися зі мною!
Коротка перерва. Вона була приголомшена, але миттю отямилась.
— Друже мій! Ви ж мене зовсім не знаєте.
— А хіба… Саме тому, — відповів я.
— Що будете робити зі мною?
— Мучитись.
— Що за пасія мучеництва? Для чого?
— Для… Хоч би такої рації, як любов.
— Одначе… — І вона урвала мову на пів слові, замовкла зайнялася стурбовано їжею. Я чекав на закінчення речення, вперто дивився в її обличчя, але закінчення не прийшло. Мене це інтригувало, я не видержав мовчанки: — Надіюсь, що ваше “одначе” скаже щось більше. Хтось сказав, що замовчені правди стають отруйними.
— Інколи отруйними стають висловлені… На вашому місці я б не шукала правди.
— Не будьмо аж такими песимістами.
— Що можете запропонувати іншого?
— Оправдання. Ну, любов. Ну, чому не сказати думку?
— На жаль… На жаль… Мені залишається мовчанка. Нема вибору. І вам також.
Можливо, вона мала слушність. Я замовк… Мовчанка. Тупа, невдоволена мовчанка. Яка потрапить влазити у нутро суті і спричиняти там найбридкіший непорядок. Я далебі не знав, іцо казати, треба було знайтися, вимагати, повчати, зробити сцену, але в нашому випадку це була б дуже недотепна мова.
— Не робіть такого вигляду, — казала Лена. Це вам не личить.
— Ні-ні-ні! Це мені не личить! Ніяк не личить! Вибачте!
— Бо таки не личить. Ви не маєте ніякого виправдання… Те що ми тут з вами ? Це експеримент. Можливо примха. Конвенціоналісти можуть вбачати в цьому виклик моралі, але це не має нічого спільного з мораллю. Конфлікт, пригода, авантюра. Чи ви не хотіли колись пережити шматок незвичного?
Вона звичайно не любила пояснювати свою поведінку, а ще менше мала для цього талант, але в даному випадку щось змушувало її до цього. — Ну, добре, казала вона. Допустимо, ви маєте рацію. Допустимо любов. А що поза любов’ю? Тисячі протиріч. Я задихаюсь від бажання бути всім, знати все, мати безліч. Я хотіла б малювати, як Гоґен, продавати, як Пікассо, жити на скелях Гаванських островів, стояти на вулькані, мати перед очима океан, чутися, на землі і командувати, як небесне божество… Що ви на це ? Я хотіла б мати чоловіка, але я не знаю якого… Адама без штанів з раю, ґанстера з Чікаґо, чекіста з Москви. Це примхи звичайної шельми, зараженої ненаситністю незвичного, голодної на гострі враження. Ви хотіли це знати — маєте! Вдоволені?
Я мовчав. Мені здавалося, що вона невдало шаржує, що це звичайна поза, вульгарна недоречність, що вона просто бреше сама на себе і не відомо чому. Вона і сиділа не нормально, згорблено, незручно і враз вона змінила цю поставу, поставила лівий лікоть на столі, поклала на долоню свою гарну голівку і дивилася на мене з лукавою, визивною іронією з очарованими очима дикої, але невинної шельми, далеко не тигриці і зовсім не пантери, а звичайного ретроградного амура. — А це значить, що ви крокодил. Ананас. Паскудник.
Я прижмурив очі, знизнув плечима і висловив поволі одно її преславуте твердження: — І це значить ніколи, ніколи.
— Бо ніколи! — відповіла вона визивно.
— Добре. Ніколи. Але все таки ми одружимось.
— Хто вам сказав?
— Старокрайова ворожка з Батерст.
— Дурепа!
— Будемо бачити.
