— Мені здається, що це саме питання дуже пасувало б вам, — відповів я.
— Бізнес. Двадцять п’ять тисяч боргу. Зрештою, знайдіть подібну русявку і зробимо контракт.
— Як мені видалось… — почав було я, але він мене перебив: — Зарано! Починаємо! Але скажіть: чим можу служити ? Бо служити людям — продавати — купувати їх мрії, моє найсолодше заняття.
— Хочу продати свою хату, — знечев’я заявив я.
— О! — на секунду здивувався Снилик. — Мені ця думка… О! Це гарно, — продовжував він, — лишень хотів би знати з якого приводу.
— З простого приводу… Хочу купити щось інше… Прибуткове, — говорив в тон Снилика.
— Гарна думка, золота думка… Просто хороша думка. Я вже вам казав… Не замуровуватись в хатах. Рости, рости, шукати! Я вам продам… І продам добре… Забувши, скажемо, скільки за неї дали, я вам продам… За… Скажемо — чотирнадцять ґрен.
— П’ятнадцять, — відповів я.
— П’ятнадцять, мій друже, ледве витягнем. Вона без гаражу. Але ставимо п’ятнадцять, а дістанемо чотирнадцять — добре. Ви там пролили потів — що?
— Прийшлося.
— Дуже гарно… Чергове питання — щоб ви хотіли набути?
— Якусь елеґантну рудеру… Для нових потів. Снилик на хвилинку задумався, здавалося він вже бачить мою “нову рудеру”, запала мовчанка, його секретарка збоку завзятюще зацокала на машинці, задзвонив телефон, з вулиці доносився гуркіт тяжких машин, королева в своїй володарській величності ласкаво дивилася на нас зі своєї висоти. Моя роля “бізнесмена” мені імпонувала, я починав бачити світ іншими очима. По хвилині Снилик озвався: — Знаєте що? Маю для вас об’єкт!
Я підняв голову. Мої очі загорілися. Снилик дивився на мене вперто.
— Лишень не в Торонті, — продовжував він… І ніяка рудера… Дільниця поля, город… У Оквілі.
— О! — вирвалось у мене. У Оквілі! Город! Що буду робити з городом?
— Нічого. Абсолютно нічого. Не орати, ні сіяти, а просто збирати. Як птахи небесні.
— Але ж я ніякий городник, — боронився я зухвало.
— Зараз поясню, зараз поясню… Лишень слухайте: чи ви не бачите, як наше Торонто на всі боки розповзається? На схід, на північ, а особливо на захід, а ще краще в напрямку Ніягари. Ще рік, ще два, ще десять і це буде одне безконечне місто. І ніхто його не зупинить. І тепер, де тільки є ще якесь порожнє місце — фарма-не-фарма, город-не-город, сад-не-сад — хапайте його. Це все скарби, копальня золота. А чи знаєте, що я вам пропоную? Два і пів акра пречудового місця, недалеко озера, над річкою по гай-вей два, зі всілякими деревами, кущами і навіть садом… П’ять чудових яблунь! Гори яблук. А знаєте ціну? Не повірите. Дванадцять тисяч! Усього дванадцять тисяч! Які я думаю зредукувати на десять. Продає колись багата, самотня вдова, хронічна алькоголічка, до речі золота людина, продає за безцін, бо потребує нагло грошей, боржники намагаються забрати це за половину ціни і треба нам хапати. Одне лиш — вона вимагає готівки. І зараз! — випалив Снилик і многозначно замовк, затягаючись сигарою з виразом, що ось, мовляв, що я тобі пропоную. Тепер слово за тобою. Він питально дивився мені просто у вічі своїми малими, сірими очима.
Мене весь цей патетичний монолог мало не збив з ніг, хотілось зірватися і бігти, хапати, загортати, лишень це його останнє “вимагає готівки” і “зараз” зненацька мене приголомшило, але не встиг я відкрити рота, як Снилик далі рецитував свою поему: — Але це ніякий, абсолютно ніякий страх. Навіть для нас з вами. Скільки приблизно ви могли б мати власної готівки? — запитав він тоном лікаря, який встановив діяґнозу.
— Чотирнадцять тисяч, — сказав я непевно.
— При умові, що ваша хата піде за чотирнадцять тисяч.
— Приблизно.
— Рішено. П’ять ваших тисяч в кишені. Дві тисячі охоче вам дасть Українська Кредитова Спілка на Каледж, а решту гіпотека Канадської Тростевої Компанії. На тому вашому городі є також котедж… Не дуже показний, кандидат на руїну, але з вашою допомогою, зможете там мешкати, як єпископ. Три кімнати й кухня. Додайте за три сотні старого “фольксдойча” і доїжджатимете до вашої роботи, як міністр, значно скоріше вія гайвей Квін-Елізабст, ніж тут трамваєм. Пів години дороги.
Цього було абсолютно досить, я був цілком готовий, але Снилик все ще не скінчив: — А головне… Чи ви знаєте, що це взагалі значить? За два-три роки ви свої акри помножите два-три рази. Мі-ні-мум! Ручаю вам головою. Ви дістанете за кожний акр десять тисяч. Це ж ідеальне місце під будову.
Під будову? У мене закрутилось в голові. Будова моя магічна мрія, щось будувати — ні! Я готовий не повірити. Хотілося скоріше бігти, бо що, як воно втече. — Коли можемо це бачити? — вирвалось у мене спонтанно.
— Котра це у нас година? Четверта. Хочете — їдемо зараз!
— Їдемо! — викрикнув я і мало не вдарив об стіл кулаком.
А за якісь там десять-п’ятнадцять хвилин, ми вже сиділи в розкішному Форді Снилика, який виплутувався з міських вулиць, виринав на гайвей Квін Елізабет, набирав розгону і зі швидкістю сімдесят миль на годину, віз нас у напрямку півдня. За двадцять п’ять хвилин такої їзди, ми повертали вліво на лінію дев’ять, пересікли кілька вуличок і виїхали на довгу, просту висаджену коренастими соснами алею, здовж якої, з обох боків, стояло багато ультра новеньких, чепурних, мешканевих котеджів-банґалов з пречудовими зеленими травниками, старанно плеканими квітниками і добрими; просторими гаражами. У мене загорілись очі. Це був кінець жовтня… Листя сипалось зливою. Жовто-іржава-кривава барва заливала землю. Довго-шпилькові, густо-зелені зі широкими, парасоляними коронами сосни шуміли на вітрі. Починало темніти.
За одним новеньким банґалом у саду яблунь з побитим приморозками квітниками, ми повернули вправо і в’їхали на просторий, порожній, густо зарослий посохлою тварою простір, відгороджений від алеї занедбаним живоплотом під рядом високих сосон. Зліва, збоку стояло п’ять коренастих, майже здичілих яблунь, а далі за ними в зарослому гаю з туї, ясенів, кленів і кущів бозу, стояла простора, двоповерхова з мезоніном вілла колоніяльного стилю з відкритою задньою терасою і округлою, заїздною площею перед ренесансовим портиком входу. Далі просто від вулиці, у густих кущах диких оливок і заростів бозу, виднівся невеличкий котедж з посірілим, дерев’яним будиночком біля нього. Далі за котеджом, спадом до низу, стелився зарослий сухим високим бадиллям всіляких бур’янів город, що сягав до зарослого кущами й деревами невеличкого, з глибоким річищем, потоку, за яким далі барвів барвами осени густий гай. Зліва, за межею городу знаходився гарно упорядкований сад, чи парк зі стриженими травниками, доріжками, лавицями, кількома тополями і велитенською, широкою, косатою вербою.
Усе це разом творило привабливий шматок незужитого простору, на середині якого гордовито красувалася барвиста таблиця “фор сейл” фірми мого шановного приятеля і я міг лишень дивуватися, звідки і як він про такі речі довідується. Ми йшли просто вниз високою засохлою травою перемішаною з люцерною, звіробоєм, петровим батогом, ромашкою та всілякою іншою рослинністю, яка бурхливо тут росла і давала схорони-ще для безлічі живого літаючого, повзучого і стрибаючого сотворіння. Ми і тепер вигнали кілька дивних птахів, можливо фазанів, які з обуреним крекотом, вирвалися з трави і полетіли в напрямку сусіднього парку. Ми так дійшли до низу з його потоком, що був зарослий широкими кущами глоду, по якому велися вверх і розкладалися на всі боки повзучі рослини, подібні до дикого винограду чи плюща, чи хмелю — я не гаразд розбирався у тих відмінах ботаніки, як також мені не легко було встановити і назвати багатто з тих високих і широких, подібних до ясеня, дерев які повзносились понад кущами і творили привабливу атмосферу пралісу, з якого весь час стікала барва осіннього сезону. Одно з дерев було брутально повалене бурею і його два рази вища від мене корінище мальовничо і загрозливо, ніби замок лісових гномів, сторчало над самим потоком.
Річище потоку було глибоке й порване, на дні якого в сумраці гущавини, булькотіла по камінні вода, якої не було видно. Така мелянхолійна, забута ідилія, що так прекрасно пригадувала спогад про цю країну з часів індіян, дармащо зараз за її межею стояли білі впорядковані бонгала, у вікнах яких почали появлятися привабливі вогні вечора. Це був шматок минулої невинности і навіть було шкода нівечити його непорочність і ім’я наших цивілізаційних примх.
У моїй думці я вже жорстоко розправлявся з тим простором, мої пляни очищали і краяли його на шматки, я вже бачив тут на місці бур’янів і фазанячих гнізд бозна які витівки нашої вибагливої предистинації. Беру! Розуміється! Рішено! Це вже моє. І враз я гостро відчув, як в мені прокинувся мій заколисаний всілякими доктринами інстинкт власности, Він був живий і хижий, і запопадливий, як голодний звір. — Беремо! — сказав я в голос зовсім до себе, хоча стосувалося воно до мого приятеля Снилика. Здавалось, мій голос виходив з підземелля, з якогось льоху за семи замками… І раптом я відчув також спрагу, мої уста засихали, я втягав широко вогне повітря зі запахом цвілого листя. Це може бути моє? — питав я себе здивовано. І ніхто не буде перечити? І вважати мене за злочинця? Я можу робити, що захочу? Я знав ці питання, вони звучали наївно, але вони були в моїй концепції життя невід’ємним складником, з яким я мусів рахуватися. Тепер, по довшому часі, мені навіть не хочеться вірити, що я міг такими питаннями так поважно займатися.
Снилик був помітно вдоволений, його амбіція виразно тріюмфувала, він позирав на мене скоса і його міцні, вольові уста кривилися у своєрідну подобу усмішки. Ми мовчазно домовились і що залишалося, це зайти он до тієї будови там далі на горбку, на подвір’ю якої перед входом стояло троє авт різніх кольорів грайливо освітлених світлом двох бронзових ліхтарів з обох боків входу. Всі нижні великі вікна тієї будови привабливо, крізь спущені жалюзії, світилися і вже здалека було видно, що там за ними мусить бути тепло і весело. Ми підійшли до високого з різьбленим портиком входу, що нагадував можливо часи Вікторії і застукали мідною стукалкою, прикріпленою до дверей клямрою у вигляді пащеки лева.
Нам відчинила, як мені показалося, високого росту красуня з рожевими щічками у білому, кокетливому фартушку, яка нагадувала мені одну реклямну голівку з цигарок “плеєр”. Вона була русява і світло, що падало згори, робило її русявість ще більше ясною і вражаюче гострою. Не було видно її очей, але я вже робив заключения, що вони сині, як небо і ясні, як сонце, бо взагалі це був настрій захоплення. А ще більше здивування, коли, побачивши нас, наша русявка виразно зраділа і нашою мовою викрикнула: — О! Пан Снилик! Дуже і дуже приємно! Заходьте! — Добрий вечір, панно Катрусе! — відповів на це Снилик. Чи могли б ми бачити пані Сомерсет?
Мені одразу пригадався Сомерсет — Моум — улюблений мій автор, якого я не так давно читав і якого тематика так нагадує нашу власну атмосферу. — О, розуміється. — сказала Катруся. Я зараз… Буде рада. Вона трішки занята, — додала Катруся і відійшла до просторого, притьмарено освітленого сальону, звідки було чути гармідер багатьох людей. Ми залишились у широкому голі зі сходами до верхнього поверху, присілії до малого столика на якому лежала телефонна книга Торонта. Незабаром появилася пані середнього росту, років понад п’ятдесят, дуже благородної постави з вилинялим, розбитим, рудим волоссям. — О! Містер Снилик! — зраділа вона. Я був знов вражений, самі вигуки. — Дуже гарно. Прошу ось сюди, — запросила вона до малого бічного зліва сальонику з тяжкими, м’якими меблями, якоїсь тьмяно зеленої декорації, вказала нам на два фотелі зі столиком, на якому вже стояла попільниця вщерть заповнена недопалками, з повітрям у якому дуже гостро домінували запахи тютюнів. — О, містер Снилик: — повторила вона. Було помітно, що вона під алькогольними впливами і має гарний, вибуховий настрій. — Що ви принесли мені цікавого? Дозволите чарку? — і не чекаючи відповіді, гукнула до дверей. — Кетрен! Дві скач і сода! Чи добре я вибрала? — Ми погодилися. — Отже, що ви мені принесли?
— По перше, шановна пані, оцього ось молодого пана… який хотів би стати вашим сусідом, — відповів Снилик.
Пані Сомерсет глянула на мене зацікавлено, я відповів їй посмішкою. У ній було щось елементарно-приваблююче і безпосередньо-приємне. — Я шкотка, — казала вона, — ви українці. Моя Кетрен мене переконала, що ми можемо гарно розумітися.
Увійшла Катруся з тацею чарок. — Прошу, панове… Мене вибачте, я вже готова, Я трохи п’ю. Минулого літа я побувала в Англії. Як вам сказати — Европа гарна, але ми вже не ті. Тягне сюди й туди — океан це наш поділ. Але тут у нас… Що можна сказати? Я люблю наше відлюддя… Це… — вона помітно намірилась говорити. Снилик, мабуть, це знав, а тому він делікатно повернув справу до теми. А коли йому це пощастило, він ще делікатніше з виразною настановою перемоги, заявив, що він має намір прийняти її пропозицію, лишень з маленькою коректою, тобто він контр-пропонує десять тисяч готовими грішми, які зобов’язується передати на її конто за два тижні від сьогоднішнього дня. Пані Сомерсет, здається, зрозуміла мого приятеля цілковито, вона посміхнулася і одразу без вагання, з тією самою вдоволеною посмішкою, взяла слухаль-це телефону, що стояв тут же збоку на високому роко-ковому столику, викликала якогось пана і сказала: — Містер Сміт! У мене тут оферта на мою ділянку. Коли ви будете до диспозиції? Два дні? Гаразд. Дякую. Отже, панове, — звернулась вона до нас. Ще по одній скач. За два дні мій адвокат чекатиме вас… — Така то адреса і така то година. Ми випили ще по одній скач, заручилися ще кількома подробицями, обіцяли бути точно на призначений час у адвоката, дуже приязно з безліччю компліментів і подяк розпрощалися…
Було темно і накрапав дрібний дощ, чого ми не сподівалися. Хотілось оглянути ще й “мій” котедж, що стояв збоку закинуто у темній віддалі, але він був замкнутий, тому ми лиш змінили табличку “фор сейл” на “солд”, ще раз загально глянули на весь той поземок, що мені якось особливо імпонував своєю принишклою, романтичною загадковістю, ніби Е ньому зберігалася, якась казкова таємниця.
Цілу дорогу назад новенькою, блискучою автострадою королеви Єлисавети у ритмі і темпі безконечної рухливої низки білих і червоних світел, я був весь під враженням тієї казкової таємниці. Мені також видавалось, що я потрапив у тяжкий полон, що взяв на себе великий риск, що хата моя ще не продана, що матиму непосильний борг, безліч нових турбот, праці, відновлення котеджу, переселення, доїжджання кожного дня до міста. Але всі ці страхіття мосї казки я мав намір подолати помахом однієї чарівної палочки “гокус покус”. На мене найшла божевільна легковажність і я прийняв її виклик.
Зрештою, не було відступу, діло пущене в рух, манера, з якою Снилик робив це чудо, мене збивала з ніг, здавалося, він ніде й ніколи не вагається, швидко і коротко думає, а ще швидше й безпосередніше діє. Його динамічна настирливість механічно впливала на людей, заражала їх і змушувала діяти в його ритмі.
Ми обидва знали, що наше підприємство не зовсім безпечне, що воно наскрізь фантазія, але ніхто з нас про це не говорив, ми вдавали людей абсолютно безпечних, ні одна рисочка нашого вигляду не сміла зрадити якогось вагання. Зрештою, будемо думати про це завтра, пізніше, а поки що ми робимо. В голові роїлося від безлічі найодчайдушніших плянів, я уявляв себе в ролі великого підприємця, організував будівничу компанію, будував цілі дільниці будинків, мої люди по всій провінції, мої машини по всіх дорогах. Тим часом я при землі і міркував над тим, як саме найкраще відновити мій занедбаний котедж і як до нього вселитися…
Під цим настроєм в’їжджаємо до Торонта і під’їжджаємо до моєї вулиці Глен, де на самому перехресті нам переїхало дорогу авто-танк опалової оливи фірми “Дніпро”, на що Снилик зауважив, що це добрий знак, коли той танк повний. Будемо надіятись, що він повний.
З таким настроєм ми розпрощались зі Сниликом, я обережно наближався до дому, на половині Боярів притьмарено світилося, і мені було треба їх бачити. Після славетнього балю в Парк-Плаза, я уникав зустрічі з ними, але тепер я мусів це статус кво, будь що будь, порушити. Боявся, що це не так легко мені вдасться.
І був приємно розчарований. Бояри зустріли мене сливе радісно, пані Марта, у своєму елегантному халаті, поралась у кухні, а пан Михайло, як звичайно після праці, сидів у фотелі біля ватрана під лямпою у домашньому одінні і читав свій невідмінний “Телеграм”. Марта вийшла мені назустріч і поспіхом, здавалось розгублено, казала: — Дуже гарно, що ви про нас ласкаво згадали, а то ми вже, було, гадали, що ви розгнівались.
— Завіщо? — відповів я тоном найщирішої невинности.
— Що ми тоді без вас від’їхали. Але мені так розболілася голова… Хіба то був баль? Дім божевільних. Такого безладдя я ще не бачила… Але ви… надіюсь, не каєтесь? — казала вона з ноткою лукавства. — О! Нічого, — відповідав я далі невинне. — Ви щойно з дороги і може голодні? — питала вона далі. — Ні. Гарно дякую. Недавно вечрряв, — відповідав я. — Маю чудову шиночку… І голляндський сир… І салат з крабів, — гомоніла вона спокусливо. — Пречудове. Але я все таки недавно вечеряв, — настоював я на своєму. — А з ким це ви приїхали? — несподівано запитала вона. — 3 таким добродієм, мабуть вам знаним Сниликом, — відповів я з підкресленою увагою. — А чи не була це часом якась Сниличка? — невгавала вона. — Ні-ні-ні! Справжній, грубий, майже лисий Снилик, — відповів я. — Чи не захопились ви часом бізнесом? — запитала вона з виразною ноткою іронії. — А чому б ні? — відповів я на це. — Бізнес? Ви і бізнес! — викрикнула вона. — А чому б ні? — повторяв я те саме. Марта дивилась з таким виразом, ніби між нами одразу мала початись відома суперечка.
Михайло відчув це також, відложив свою газету і мабуть хотів, було, також щось сказати, але Марта міцно тримала стерно розмови. — Бо ви і бізнес — різні поняття, — казала вона.
— Це вимагає пояснення. Що по вашому Я?
— Якесь… Щось… О, не кажіть. Я вас так знаю. Зрештою, не моє діло.
— А от уявіть… — почав, було, я нетерпеливо, — я саме цим зайнявся. І пропоную вам одне діло.
Михайло, що сидів і чекав на свою чергу, повернувся остаточно в наш бік.
— Цікава, цікава, — сказала Марта з подвоєною сплою іронії з виразним бажанням знищити мене остаточно.
— Продаю свою хагу. І пропоную це діло вам, — відповів я нагальне.
— Хочете тікати? Від нас? — вирвалось у Марти.
— Чому тікати? Справа значно простіша: потребую грошей.
— Навіщо вам гроші ?
— Кажу ж, що бізнес.
— Але ж ми тільки що купили авто, — майже перелякано сказала Марта. Її настрій одразу змінився з грайливого на розгублений.
— Ідеальне поєднання: авто плюс хата, плюс…
— Але ж, Михаиле, — перебила мене Марта тривожним тоном.
— Почекай, почекай, — озвався нарешті й Михайло. — Дай сказати чоловікові слово. Хочемо знати, в чому справа.
— Справа дуже проста. Берусь за діло… Потребую готівки… Продаю хату.
— Чому тепер? Так скоро? — хвилювалася Марта.
— Трапилась робра нагода. І мушу її вивжити.
— Не так зараз. Не сьогодні. Ми ще не готові.
— Яка різниця? Сьогодні — завтра. Платите комірне… Додайте десяток долярів і маєте власний дім.
— Але ж, Михаиле! — зовсім хвилювалась Марта. Ми ж не маємо ніяких на це засобів.
— Почекай, почекай. Не хвилюйся. Дай сказати чоловікові слово, — твердив своє Михайло.
— О! Я не розумію… Що за така наглість… Він вже все сказав.
— Нічого не сказав. Одні оклики. Як це має бути, що має бути, які умови, — казав спокійно Михайло. Йому ця ідея виразно сподобалась.
