II
Моє перше Різдво на цьому новому анахоретському місці пройшло тихо, осамотнено, скромно. Ніяких ялинок, ніяких дідів Морозів, ніяких навіть привітань. Мої знайомі були збиті з пантелику моїми змінами адреси і виїзду на цю провінцію, а я, звичайно, не придавав цьому великого значення. І, розуміється, я думав про Лену. Минулими роками ми мінялися привітаннями, я висилав їй щось вишукане з ілюстрованих журналів і скомпоноване у певну цілість з кількох ілюстрацій на тему Різдва. Переважно це були картини загостреного чуттєвого вислову, які мали б характеризувати мої до неї відчування на тлі наших взаємних стосунків. Вона ж, звичайно, присилала мені пречудові, абстрактні зарисовання власної композиції з улюбленою її тематикою народження в релігійних версіях. Але на цeй раз між нами запанувала глибока мовчанка. І з моєї вини. Я просив її не висилати святочних привітань… Просто тому, що не маючи ніяких інших контактів, таке привітання прозвучало б банально і лишень ображало б мої по чуття.
Але я багато, без перерви, наполегливо про неї думав. Я мав три дні вільних, у моїй хаті було тепло, ніякі зовнішні витівки зими не мали до мене доступу, я лежав у піжамі і домашньому халаті на канапі і під шум вітру за вікном намагався читати Томаса Волфа “Поглянь до дому, янголе”, що у мене не виходило, бо на перешкоді була Лена. Наше знайомство, наше Сімко, наші пригоди, наші більші і менші зустрічі, епізоди, деталі, і чим більше про це думав, все більше і більше жалів, що їі немає зо мною у цій затишній хатині. Яка це була б ідеальна, неповторна комбінація таких двох вийнятково загострених течій чуття. Від цієї уяви у мене крутилась голова і не хватало уяви. Я впирався поглядом у голівку Нефретете. або зривався, хапав то тографію, що стояла на моєму нічному столику, ту саму, яку я зробив одного разу, ще коли Лена мешкала при вулиці Шша, у домашньому робочому халаті, у стоптаних виступцях, з рукою піднятою догори, якою нона притримувала розпатлано вітром волосся. Вона була так близько, так близько, ось вона на тому клаптику паперу, її приплющені, не звиклі до гострого сонця, сірі, плятинові очі. І той її гнучкий, високий, довгий стан, що так чарівно умів вигинатися у ритм музики чи любови… І в такий час мені здавалося, що наш розрив не реальний, що він неможливий, що ми не розійшлися, а лиш розірвалися, я був чомусь переконаний, що саме у цей час вона так само, як і я у тоні і ритмі тих самих думок і уявлень. А коли я намагався уявити її подружжя і її чоловіка, невідомо чому був переконаний, що це не подружжя, а примха, фарс, насильство. Це був мій культ — дуже живий і дуже переконливий; він виповняв всі мої атоми і всі мислі. Вона мешкала у тій другій золотій кімнатці, де на стінах висіли три її мальовані гострими мазками кольорові візії, до яких я іноді торкався пальцями, щоб відчутії напруження її думки.
Не мав я рухливіших контактів і з пані Сомерсет. За нашими правилами, це свято було інтимним святом родини, ще перед тим, вона переслала мені, як звичайно, Катрусею, шматок дуже солодкого родзинкового печива, а я натомість вислав їй дуже пишну осріблену, з краєвидом романтичної зими, картку. У день Різдва на її подвір’ї і в її домі було також тихо, від полудня почав падати традиційний, різдвяний, лапатий сніг і широке гілля наших чудових сосон почало одягатися у білі, ватові рукави. Було тихо, справді тихо, божесько тихо. І коли пролітав десь там далеко вечірній потяг, ціла долина здовж озера гриміла громами, ніби у цій тиші проїжджав по сірому небі сам творець грому і блискавки у всій своїй громотворчій подобі і могутності.
Зате Новий рік видався у мене на причуд бурхливим, своєвільно-розгульним і безконечно радісним. Сам не вірив, що у моїй господі може таке статися. Я запросив Боярів — Михайла і Марту, я запросив молоду пару, яка переїхала недавно сюди аж з Едмонтону і яких я знав з нашого табору в Европі, а також, розуміється, я запросив Снилика, але на цей раз не самого, а з його нареченою. Зі Сниликом не була легка справа, він наполегливо кликав мене на забаву до клюбу торгівців, що недавно заснувався, але я вперся і це вирішило. До цього часу я лиш між іншим догадувався, що мій приятель, цей добрий торгівець реальностей, має також цікаву, повненьку, рожевощоку чорнявку з далеких прерій Саскачеванщини, яка прибула до наших берегів, як і ми самі, шукаючи фортуни, і зачіпилася за такого солідного кита торговельного царства, яким без сумніву є наш шановний друг. Взагалі Снилик розцінювався на біржі наречених дуже високо і не мало наших чудових емігранток попекло свої пальчики на цій операції, але чорнявка з далекої Саскачеванщини мала більше щастя і можливо тому, що за нею дось там за обріями лежало дві секції фармарського лану, вкритого золотою пшеницею, якого вона була єдиною спадкоємницею. Зрештою, це могло бути лишень невиправдане припущення, бо ж Снилпк, як і більшість наших чесних таборян ДіПі. на початку прибув не просто до столиці цієї нашої провінції, а до славетньої метрополії світового фармарства Вінніпегу, де він ще не був “Снилик і Ко” і де він пізнав свою чорнявку на якомусь балі чи не з приводу одного з’їзду СУС, не конче орієнтуючись, які саме лани пшениці супроводжували її призначення. А тому дуже можливо, що в цій судьбоносній пригоді головну ролю відограла не так фарма, як невмолимий фатум споріднення сердець, які зійшлися з двох кінців земної кулі у Вінніпегу на вулиці Мейн, щоб створити цю містерію і розігрувати її на романтичних берегах блакитного Онтаріо.
Друга пара — нові торонтці, молодий, русявий інженер-будівельник Іван Медик, старий приятель Бояра, абсольвент відомої політехніки передвоєнного Дан-ціґу і молода його, колишня учителька і прімадона таборових театрів Ярошевича, чорнява пані Ірина — подружжя епохи ДіПі, які так само, як багато інших, об’їхали половину нашої плянети, щоб трохи спізнено, шукати місця під сонцем тут між нами. Я познайомився з Медиком ще давніше і запросив його не випадково, як також не випадково було продумане ціле це моє бурхливо підприємство, про що буде мова пізніше.
Вони прибули двома машинами, знайомим старим приятелем, темно-синім Шевролетом Боярів і не менш знайомим темно-зеленим Фордом Снилика, хоч доїхати під саму мою резиденцію їм не пощастило, просто тому, що мені не пощастило прочистити від снігу весь доїзд від алеї Матіяса до моєї господи. А через те, вони були примушені залишити свої люксусові засоби модерної комунікації зараз при в’їзді до моєї садиби і вже далі пробиватися довгою, глибокою стежкою, що моїм гостям, особливо паням, на диво сподобалось. — Зовсім, як на селі! А тут справді чудово! А які сосни! А яблуні! — Самі захоплені оклики… І мені було приємно їх чути. Здавалося, що я в якійсь мірі до цього спричинився. Снилик рішуче не пізнав моєї антикваріяльної резиденції, а Медик, з виглядом знавця, старанно оглянув і належно оцінив її внутрішній зміст. Пані Марта у першу чергу глянула на малюнки Лени і голосно заявила, що модерного мистецтва вона не визнає і вважає його за звиродніння, натомість пані Ірина, дуже демонстративно виявляла своє захоплення цим мистецтвом і охами та ахами не могла ним нахвалитися. Трохи збоку лишалася мовчазна і скромна фармерка панна Ольга у своему пишному мінковому хутрі, хоча можна було приблизно догадатися, що ціле це моє латане підприємство їй не особливо імпонувало.
А взагалі мій дім — моя фортеця, заповнився рухом, шумом, блиском, засвітилися світла, загомонів “Філіпс”. Я вперше за своє життя зважився на таке патетичне підприємство, всі троє пань, на чолі з Мартою, завзято мені помагали, вони окупували мою маленьку кухню і старанно почали готовити всілякі сендвічі, в той час, як їх достойні мужі, озброївшись цигарками, заповняли мій сальон тютюновим димом і авторитетно рішали долю теперішнього світу. Війна в Кореї, наближення виборів у США, заколоти советських сателітів, виступ на світову арену політики динамічного дядька Хрущова — все це невичерпальна криниця невичерпальних комбінацій і можливостей.
Я тримав діловий контакт між сальоном і кухнею і був трохи збитий з пантелику, бо отримав через Боярів, несподіване привітання від Лени з пречудовою лінографією “Сидяча дівчина”, яку я колись бачив у неї і яка мені тоді дуже подобалась. Отже я мав причину дістати добрий, гомінкий настрій, на що гостро реагувала Марта, безнастанно атакуючи мене в’їдливими заувагами. Я був для неї нечемним господарем, в моїй кухні відгонило мишами, я накупив не тієї ковбаси, мої сардинки зіпсуті. Я натомість засипав її щедро нещирими компліментами про її надмірні господарські здібності, її почуття дотепу, гумору, краси, на що Ірина і Ольга, з блискучими очима, висловлювали також свої претенсії, що їх занедбується в користь Марти. Марта, натомість, не зважаючи на цей жарт, поблискувала, як вовчиця, своїми великими котячими очима, злорадно заявляла, що коли когось тут занедбують, то ніяк не на користь її, а тієї он примадонни, що її фотографії розтавлені по всіх вівтарях. — А вона справді гарна, — вирвалося спонтанно у Ірини. Марта затискала зуби, щоб не вибухнути остаточно, а я, щоб віддячитись усім, поспішно розливав у старі, кришталеві, великі і малі чарки іскристу, червону, французьку маляґу для пань і не менш іскристі “рай-віски” “олд ведінг” з джікджерелом і льодом, для панів. В запасі на моєму столику стояло ще кілька пляшок, між якими спонтанно виділялася барвиста голівка білої смірновки і кілька золотих голівок місцевого шампанського, яке трималося на дванадцяту годину.
Я розносив тацу з чарками, Снилик з великою цигарою в руці, брав віски і намагався щось сказати… Пані і панове! Пані і панове! Та слухайте! Гей там! Кухня! — Кухня не слухала, вона мала свої проблеми. Марта саме входила в ролю. Вона відмовилась від вина, налила собі смірновки і, тримаючи високо перед собою прозору, велику чарку, незалежно проголошувала: — За нашого анахорета! — Її підтримали Ірина і Ольга.
— За великого парубка! За залізного холостяка! — Панове в цей час вже встигли випити і Снилик, всідаючись назад до фотеля і затягаючись цигарою, почав говорити невідомо до кого, що, мовляв, жарт-жартом, а “ми мусимо його зламати”. Він мав на увазі мене, або краще моє парубоцтво. Ця тема всім подобалась і пані навипередки підходили до мене зі своїми чарками і “випивали” за… ітд, ітд… Тобто скоре моє одруження, невідомо навіть з ким.
Всі мої кімнати наповнились шумом, зчинився гармідер, настрій скоро підносився, ми вже пробували танцювати під звуки “Філіпса”, ніхто нікого не слухав, всі говорили, відчувалось, як вгинається старий поміст від надмірної намаги танцюючих, і саме в запалі цієї прекрасної метушні, десь перед одинадцятою годиною, до моїх дверей хтось постукав і коли я відчинив, на порозі, на снігу стояв високий лисий добродій у фраку, який старанно вибачався за турботи і куртуазійно передав усне запрошення шановної леді Сомерсет, щоб ми всі цілою нашою ватагою, загостили до неї і зустріли разом з нею Новий рік. Ця незвична подія мене приємно заскочила, я запросив добродія у фраку до середини, в його руці миттю опинилась склянка віски, ми обступили його колом і дуже шумно “гіп-гіп” випили за його здоров’я. Виявилось, що цього не досить. Снилик висловив ще одну думку. За здоров’я пані Сомерсет! Ще раз “гіп, гіп” і іце раз випито. Після того” всі ми “вирішили” дуже справді шумною ватагою переселитися до моєї сусідки це була винятково цікава пригода, коли ми, не тримаючись стежки, хто, як міг, не відчуваючи ніякого впливу температури, брели по коліна снігом, при чому жінки у своїх назувках, постійно вимагали якогось втручання, а коли я намагався помогти Марті, яка відстала від нас і мало що не загрузла в снігу, вона просто кинулась мені на шию і притискаючись гарячою щокою до моєї щоки, пристрасно шептала: — Ти, ти, ти! Я знаю! Я знаю! — Я намагався визволити її з її негоди, але вона впиралася, так що я мусів її майже нести, при чому до моїх черевик вже набилося багато снігу і я плутався поміж засипаним снігом бур’яном, готовий що-хвилини повалитись у якусь кучугуру. І коли ми виплутались під будинок пані Сомерсет, який весь привабливо світився і на подвір’ю якого стояло з пів тузина авт, ми були обсніжені і пом’яті, ціле наше товариство гармідерно увалювалось до розкритих дверей, не зважаючи на ніякі правила поведінки, де нас зустрічала сама пані Сомерсет у гарній, модній, попелястій сукні, як звичайно під впливом алькоголю з розкритими обіймами. Вона всіх нас гарно вітала, а Снилика і мене обняла і оздобила наші щоки рожевими відбитками своїх уст.
Її просторий, затишний, з великим ватраном, міцно натоплений сальон, а далі за ним велика старомодна їдальня, поєднана ще далі з кухнею, були заповнені людськими постаттями різних статей і кольорів, які в моїх п’яних очах видавалися ілюзійними привидами, що без-цілево снувалися у задимленому просторі. Пані Самерсет намагалася нас знайомити, я вислухав з десяток прізвищ, ні одного з них не затямив, всі мішалися у одну масу, Катруся, у дуже елегантному фартушку, підносила нам чарки якихось напоїв, ми механічно їх брали і механічно випивали без ніяких церемоній, біля мене весь час трималася Марта, а я, пригадую, був вражений великим портретом над ватраном якогось елегантного молодого пана у фраку, якого я вже не раз мав нагоду бачити, але який аж тепер вразив мене своєю самопевною, гордою поставою. Не знаю, яким чином це помітила пані Сомерсет, яка із-за мого плеча делікатно пояснила, що це її Генрі, я стояв і дивився мовчазно зі склянкою в руці, в ватрані догоряли кілька великих полін дров і крізь мою затуманену уяву поставала картина великого минулого. — Чудовий! — вирвалось у мене. — Чудовий: Скільки він мав років? — Тридцять п’ять, — почув я відповідь. Я струснув головою, не відставляючи склянки, обняв за плечі Марту і пані Сомерсет і ми відійшли в напрямку їдальні, де на широкому столі було розложено багато всілякого їстивного. Тут вже були всі наші, Снилик і Михайло заїдали збоку настоянки з тарілок, які вони незграбно тримали в руках, пані Ірина накладала на тарілку шматки індика., а побачивши мене, передала це мені — Дозвольте і мені за вас подбати, — казала вона, на що я великодушно погодився і в моїх руках опинилася тарілка, повна всілякої мішаними, з якою я не міг легко впоратись.
Довкруги було багато рейваху, гомону, приходили і відходили різні постаті, мінялися словами, набирали їжу, наливали склянки, ніхто ніким не цікавився довше, всі були разом і кожний зокрема, спонтанно десь в куті за ватраном заграло радіо, в коридорі почався танець, який передався до сальону і я навіть не зчувся, як почав танцювати з Мартою, яка дивилася мені у вічі впертим темно-заразливим поглядом, а я помітив якраз Михайла з червоним обличчям з цигарою, якого напевно наділив його Снилик, який дивився в наш бік і чогось дуже сміявся. — Ви мене не пізнаєте, — казала Марта. — Все одно її тут нема, — додала вона, ще поки я знайшов відповідь. Я щось буркнув невиразно. — Я з вами танцюю вперше, — казала вона далі. — Вперше? Не вірю, — відповідав я. — Сьогодні вперше… — Но-но-но! Ми ще десь… напевно… А коли ж вперше… Ви гарна жінка… Я вас люблю, — мимрив я незучаснено. Це була безладна мішанина слів серед безладного руху і звуків, до яких долучились якісь звідкільсь співи, і мені видалось, що це там далі співала пані Ірина.
Коли і як прийшла дванадцята година і хто налив чари шампанським — годі сказати. Правдоподібно це була Катруся, яка, можливо, єдина не затратила свідомости порядку, я за цей час лиш раз зустрівся з нею, вона кокетливо посміхнулася, але ніяких виявів особливої уваги між нами не сталося. За Новий рік пили крикливо, розбилось кілька склянок, після всі безпорядно в перемішку цілувалися і мені з того затямилась одна висока, струнка пані на ім’я Ліль, яка вкусила мене за губу. Опісля знов всі в перемішку танцювали і я не помітив, де ділась наша господиня і лишень пізніше я довідався, що їй сталось недобре і Катруся непомітно відвела її нагору.
Це тривало до третьої години ранку, всі кімнати були засмічені, всі меблі переставлені, килими затоптані, скрізь, де тільки було якесь місце — стояли брудні тарілки, порожні чи недопиті склянки й пляшки, заповнені попільниці, розкидані і потоптані грамофонні платівки, гості поволі, здебільшого не прощаючись, зникали, мої власні гості, розуміється, не були спроможні вертатися до Торонта, тому ми ще раз голосною ордою, зі співами і танцями, мандрували через снігову пустелю до мосї господи, при чому зупинялися, бралися всі за руки і танцювали в коло гопака, вальця, або коломийку на одну й ту саму музику, яку самі собі, хто як міг, робили. А після втомлені, мокрі, пом’яті увалювалися до моєї маленької хати, ще довго й без-причинно реготалися, не могли позбутися бурхливого настрою і аж під ранок, з різними коментарями про моє холостяцьке хазяйство, мою біляву сусідку Катрусю, розміщалися, хто де міг, не виключаючи звичайної підлоги, для відпочинку, який дуже скоро обернувся у загальне мертве побоєвище, вкрите різноманітними, барвистими трупами.
Не зважаючи на ніякі невигоди, всі спали до обіду наступного дня, який видався сонячним і білим, бо ми навіть не помітили, що над ранок випав свіжий сніг, що закрив всі сліди наших нічних пригод. Вставали з не меншим галасом, як і лягали, всім хотілося висловитись, минула ніч залишила безліч вражінь, при цьому, розуміється, відсвіжалися, похмелялися, невтомно вертілися по всіх кімнатах і нарешті, під вечір, бурхливо й патетично прощалися з безліччю похвал про нашу чудову зустріч з Новим роком.
Я знов залишився сам. Мав повний, дужий, соковитий настрій. Гострий, білий, холодний день кінчався. Пролітав з грюкотом потяг. Над далекими деревами другої алеї сідало жовте сонце.
Моя господа була збурена, сильний запах тютюну й алькоголю виповняв простір. Я ходив з кімнати до кімнати і все зупинявся перед картиною, яку передала Лена. Її присутність у цьому хаосі вичувалася дошкульно. Хотілося сісти й писати; а разом не знаходив слів. Я був переповнений, перелитий, розірваний. І все таки щасливий.
Була зима, був сніг, були морози. Моя хата ледве видержувала таке навантаження, її природа, її вік творили проти цього спротив. Я вертався з роботи і знаходив в її просторі “собачий холод” і “могильну тишу”. Це і друге змушували до акції, я апелював до своєї довіреної печі, я вимагав тепла, затишку, я накладав у її пащеку сухі, великі, дубові поліна, які загорялися, розгорялися, заставляли метал червоніти, я скидав светра, я читав, я куняв, я мріяв і в центрі цього методичного виру завжди була Лена. Її нова картина у вузькій золоченій рамці, здобула основне місце мого сальону і творила гостру опозицію до моїх антикварних дорогоцінностей, включаючи сюди й фараоншу Нефретете. На її новорічне привітання я відповів драматично стриманою сентенцією, кожне слово важилось і шліфувалось, але було позбавлене правди. Моє наставления не було таке холодне і, можливо, вона це розуміла.
Мої зовнішні двері ґанку звичайно обмерзали білим, іскристим інеєм, а коли розгорялася грубка і я відчиняв кухонні двері, іней розмерзав, стікав до землі потьоками, а самі двері блищали чорним блиском, як мокрий тюлень. Цими днями до них мало хто заходив, за вийнятком хіба Катрусі, звичайно на доручення пані Сомерсет. Її візити були короткі, ділові, формальні. І я не виявляв зусиль змінити їх характер.
Але останнього січня, не пригадую якого дня, коли був на дворі великий мороз, вечірньою годиною, до заморожених дверей застукано. Я одразу пізнав Катрусю, на моє “прошу” вона увійшла обережно і мала стурбований вигляд. — Що сталося, Катрусю? — запитав я, — Ой, пане Павле! Пані захворіла! І ми покликали амбулянс. Чи не могли б ви зайти на хвилинку? — Розуміється, я негайно одягнув свій ловецький кожушок і пішов з Катрусею. Пані Сомерсет чекала на нас у своїй спальні, у ліжку, мала втомлене, бліде обличчя. — Мені зле, — казала вона. — Зараз приїде доктор. Мушу від’їхати до лікарні. Катрен сама. Прошу, Павле, за нею доглянути, Ні-ні-ні! Нічого страшного. Звичайна простуда. І я скоро вернуся. — Я просив її не турбуватися нічим іншим. Все буде зроблене. — Я вам вірю, — казала вона. Незабаром приїхав доктор, а також амбулянс. Було напружено і рухливо. Ми з Катрусею відпровадили її до самої лікарні в Оквілі, довідалися, що в неї не простуда, а серце, що вона мусить залишитися під доглядом лікарів, пробули там пів години, попрощалися і від’їхали до дому. Пані Сомерсет намагалася посміхнутися нам на прощаня і ще раз запевнила, що скоро вернеться.
Ми верталися таксіскою, яких три милі дороги, переважно мовчали, Катруся лиш зідхала, була пригнічена, а коли приїхали, я зайшов до неї, щоб розрадити її самотність. Мила, порядна, поважна дівчина, прив’язана обов’язками до чужого дому, який став їй рідним. Вона перебуває тут ось скоро п’ятий рік, походить з України, з Карпат, з Гуцульщини, з маленького містечка Ясіня, була в таборі ДіПі в Німеччині в Авґсбурзі, виїхала до Канади, як прибиральниця, потрапила до цього дому і знайшла тут своє місце. До речі, її батько був, як і мій, учитель, скінчила таборову гімназію і говорить по-українськи, англійськи, німецьки і мадярськи.
Ми сиділи з нею у затишній, теплій, білій кухні і під цокання старовинного годинника за дверима в їдальні, пили добру, пахучу каву зі свіжими, доморобними тістечками і розмовляли про її господиню. Я довідався, що пані Сомерсет взагалі хворіє на серце, що вона забагато п’є і курить, що мала вже припадки… Що вона дуже нервова, часто нестримана, дуже вибухова… Що має далеку рідню і не тільки далеку за спорідненням, але й за віддаллю, бо аж у Ванкувері, а тут має лишень старих приятелів, переважно з часів її чоловіка, який був директором банку… По смерті чоловіка, вона мала одружитися з якимсь артистом, якого вона дуже любила, але який одного разу виїхав з Канади і назад не вернувся. Вона їздила за ним до Англії, до Єгипту, до Сингапуру, але вернулася сама з розбитим серцем. Багато років прожила одиноко, має приятелів, які заїжджають переважно, щоб випити, а оце четвертий рік живе з Катрусею.
Невесела історія, я вислухав її з тяжким серцем, бо за цей короткий час, від коли я знаю цю пані, вона вийнятково мені подобалась. У ній було щось вийнятково порядне, людське, добро й вона так щиро віднеслася до мене. На жаль, я нічим не міг їй віддячитись, вона нічого не потребувала і це бентежливе почуття мене непокоїло. Єдине, що я завжди терпеливо вислухував її оповідання, без огляду на час і погоду, вона розпачливо потребувала висказатись, не мала перед ким, її земляки були переважно люди замкнуті і вона схопилася за нас. Ми люди сходу, відкритого серця:, прості й не скомпліковані, підходили до вимог її власного буття дуже добре, а тому між нами дуже скоро утворився духовий контакт. Дарма що вона про мене нічого не знала, а я не міг і не бажав нічого про себе сказати, бо наші історії були б для неї зовсім не зрозумілі. Що я міг їй сказати про свого батька, якого за іцось і чомусь кудись вивезли, за матір, яка згинула з голоду. Хто в це повірить? Кому це щось скаже? Що це таке революція, комунізм, фашизм, що в ім’я їх ще можна нищити мільйони зовсім невинних людей. І людині стажу пані Сомерсет, з її зосередженням культур, епох, цивілізації, з її безконечним переходом від добра до добра, від берега до беррга, від континенту до континенту, з її високими мірилами кліматів серця і духа, наші наївні погоні за “ідеалами” чарівних доктрин видалися б дитячими забаганками. Її перевантажена культурами істота дійшла краю висот нашого циклю людського діяння, її тіло не видержує цього навантаження, вона хапається за порожнечу, за наркоз, за дим… І в цьому також за нас сирих, недороблених, забобонних…
Тепер вона була на краю руїни. Вона вмирала. Але вмирала не лишень вона, вмирала її орбіта, сузір’я, квіти, речі, повітря, атоми. Вмирала її золота, сліпуча середина, її соняшні спектри, її сни і візії. Вона була тяжко хвора хворобою епох, довголіттям, наверствуванням давности, надмірним розширенням мозкових функцій, згоранням пульсу й крови…
Але саме це її наблизило до мене. Вичуваю, що я мушу бути з нею, що це мій обов’язок і моє призначення. Первородність людського і мого власного початку вимагає від мене цієї чудової жертви, ми плюс і мінус тієї ж долі.
Цього вечора я пробув у Катрусі найдовше — цілу годину, а відходячи просив її звертатися до мене за кожною потребою. Вона ж обережно питала, чи не дозволив би я їй робити у мене порядки. Розуміється, я рішуче відмовився від таких послуг, нащо вона відповіла тим самим. Зуб за зуб. При цьому її очі іскристо сміялися, а я був змушений мовчазно признати поразку. Між нами постав неписаний договір співдії і за цю одну годину ми вирішили можливо одну з найголовніших проблем нашого життя.
І признаюсь заздалегідь, що ця дівчина мені подобалась, і не лишень як землячка, людина, але й як жінка. Моя стриманість, це був вищий закон, можливо, найвищий, це була тільки Лена. Але Катруся була на досяг руки, ніби сотворена для цієї драми, повна, розцвіла, соковита, здорова. З її великим почуттям порядку, побутової стрункости і чистоти, вона давала сильну поживу фантазії і було б грішно заперечувати її принади. Я любив її мову, її стримане слово, делікатний тон. Ми говорили не про книжки, чи мистецтво, чи політику, а про наше минуле, теперішнє, щоденне й буденне, про хліб і сіль, про тепло і порядок.
Другого вечора ми знов їхали разом відвідати пані Сомерсет. Але ми не могли її бачити. Нам сказали, що вона тимчасово не може приймати візитів. Ми тільки передали їй китицю квітів з допискою побажання здоров’я і від’їхали. На цей раз автобусом. В дорозі Катруся глянула на мене нерішуче і обережно запитала: — Чи ви не будете гніватись, коли я вас щось попрошу? — Чи щось аж таке, іцоб гніватись? — спитав я з ноткою кокетства. — Досить таке, — сказала вона. — Чи я міг би гніватись на вас взагалі? Вас щось бентежить? — питав я далі. Вона дивилася вниз і мовчала. — Бентежить і то досить, — відпоріла вона по хвилині. — Отже я чекаю… Цікавий… — казав я заохотливо. — Це може… Я знаю… Може це не добре… Я розумію. Але минулої ночі я так мучилась. Я там сама! Я боюсь! Я боюсь! Той дім… Великий, старий… Стільки речей.
Я її розумів. Вона мала причини для такої мови. Будинок виглядав містерійне, тиша, старі по стінах портрети, екзотичні маски, таємничі двері. Ні, це не була якась гра, мене хвилювала правдива непідробленість її збентеження, я розумів глибоко її делікатне становище і я лиш намагався не потрактувати його вульгарно. — Ви боїтесь? — зводив я це на жарт. — Завжди, — казала вона. — І сама не знаю чого. І колись… Дома… Боюсь темноти.
Мені пригадалося, що ми всі боїмось темноти, що це безмежна порожнеча, надмірна ділянка небуття, домена демонів і смерти. Цього вечора ми вечеряли з Катрусею разом, у тій самій ясній, білік, затишній кухні. На цей раз Катруся оповідала мені про свої Карпати. Де це є? Я дістав атляс і знайшов ті гори, це їх південний схил по річці Тисі, маленьке містечко в зеленій долині. Її батько був там учителем. За Чехословаччини його вибрано послом до парляменту, за короткий час України він був високим урядовцем шкільництва, за мадярів його було арештовано, але випущено на волю і він знов учителював. За совєтів, його ще раз арештовано і вивезено в Сибір… Звідки він не вернувся. Вона ж з матір’ю і меншим братом, через Будапешт і Відень тікає до американців, по дорозі їх переймають червоні партизани, вона випадково виривається з їх полону, але тратить матір і брата, про яких до цього часу нічого не знає, що з ними сталося, залишилася сама, дісталася до таборів ДіПі ітд.
Та сама шорстка дія, одна з мільйонів, така знана і така зрозуміла. І ось ми тут, у цьому таємничому будинку, що його будували такі ж, як і ми несподівані люди, які мали свої проблеми і прийшли з-за моря. Ми є шматки родин, залишки бурі, жертви епохи. Хто і куди нас післав? На чий наказ?
