І це сталося. Це був четвер 29 жовтня, п’ять років і шість днів, від коли я ступив на цю землю. Це був справді яблучно — соняшний день, я не пішов на роботу, а сів до авта, заїхав до Оквілу, знайшов міську управу, знайшов кімнату номер п’ять. Молода, гарна у білій блюзочці секретарка, гарними пальчиками з полірованими нігтями, заповнила коротку заяву, я її підписав, додав дві фотографії і рішення запало. Залишається тільки чекати. Не маю причин чогось боятися. Всі мої 1831 день канадського буття ясні і чисті, як цей соняшний день. Можу дивиться назад, вперед, на всі боки і бачити себе серед однієї багатої, розмашної ідилії. Від океану до океану, від полюса до границь США, мільйони й мільйони гектарів неосяжного простору — тундр, прерій, лісів, гір, озер, ланів і рік! Така вийнятково проста, виразна, пречудова земля. Мудрої праці і великої свободи!
Я брав іноді ґлобус і шукав по п’ятдесятому рівнобіжнику на другому боці плянети місце свого народження. Це місто Харків. Мого батька забрали серед ночі, моя мати померла з голоду. Мені було тоді шістнадцять років.
Тепер я в це не вірю, так само, як і тітка Ен, як і мільйони й мільйони інших тіток, бо це справді грубий наклеп на людську гідність. Хто б справді міг таке вчинити ? І для чого ?
Сьогодні я в це ще менше вірю, я ось тільки що вернувся з міської управи, це одинадцята година ранку, я залишив своє авто на вулиці, забіг на хвилину до свого кабінету, набрав телефон Снилика. — Слухай, Степане! Маю вільний день, — казав я. — Але не маю вільного я, — відповів він. — В такому разі чекай на мене о першій у “Вікторії”. — Щось маєш? — Щось маю. — Чекаю.
А за мить я вже мчався здовж озера двійкою, біля Клекстону повернув вліво, пересік автошлях Єлисавети, доїхав до п’ятки, повернув вправо, в Куксвілі повернув вліво і далі по кількох зворотах опинився у затишній, зарослій садами місцевості, на схилі долини, по якій зі шумом тече бурхлива річка Порт Кредіт. Мене заманив сюди привабливий шматок простору, зарослий бур’яном, травою і рештками старого саду з покрученими деревами, на яких все ще червоніли перезрілі овочі, закритого від півночі стіною пралісу десь з часів індіян. По землі у густій, сухій, ніколи не кошеній траві, догнивали купи яблук, а все разом виглядало, ніби залишений Адамом і Євою рай з кущами перестарілого бозу і лозами повитого на дерева дикого винограду. При заїзді до цього едему стояла табличка “на продаж” — “Чемберс — Мередіт”, а його загальний простір на перше око, обіймав не менше сотню акрів з дуже спокусливими будівельними перспективами. Один той стихійний краєвид з тією бурхливою річкою набивав смак, але й разом оскому, бо ціна його напевно не менш вражаюча, ніж самий краєвид.
Між іншим, мій записник нотував цілу серію всіляких “об’єктів”, але цей останній вражав мене особливо і їдучи назад в напрямку Торонта, в моїй голові мимохіть снувалися привабливі пляни його освоєння. Ця справа у мій теперішній стадії розвитку видавалася мені рисковною і дуже невиразною, особливо з точки погляду фінансів, я ще не знав її ціни, але я знав, що вона напевно засолона, на що вказувала також та сама табличка “на продаж”, яка вже стоїть там з самої весни.
Перед першою годиною я був в їдальні “Вікторія”, замовив обід і чекав на свого чудодія в цих справах Снилика.
Ця сама славетна “Вікторія”, яку мені приходилось не раз відвідувати, притягала нас своєю щирою, хаотичною безпосередністю і своєрідним пролетарським шармом, від якого ми ще не встигли звільнитися. Вона нагадувала тунель чи вагон підземної дороги, у якому безнастанно товклися різної шерсти люди, переважно з цієї самої вулиці Квін, на якій, як казали, можна іноді почути також англійську мову. Засадничо тут зібралися мови чи не всього світу — ось ті двоє дівчат біля столика говорять по-німецьки, ті он понурі добродії при барі лаються “пєруном” польською мовою, дівчатка у білих, не дуже чистих халатиках за баром гомонять по-українськи, маленький, хрипливий радіо-апарат на полиці під стелею біля плякату “кока-коля” і цигарок “плеєрс”, передає польську передачу з Боффало, купа зашмарованих шоферів спереду біля бару регоче виразно італійським реготом. Все це нагадує давні роки, можливо нашу революцію, можливо останню війну, табори Ді-Пі. А також якусь північну, трохи мрачну, трохи надривну атмосферу, у якій сили Демона і сили Вотана змагалися в перегонах за першість перемоги.
Степан Снилик мене дослівно сердив, він неймовірно на цілу пів годину співнився, я з’їв свій борщ зі сметаною, свою телячу котлету з пюре і салатою, випив навіть прохололу каву зі сирним пиріжком і тоді він щойно, весь заклопотаний, появився і перше заявив, що це місце для нього тепер дуже незручне, що він тепер більше перебуває на Ронцесвейл, що взагалі у нього час — то гроші, а тому я мушу… ітд, ітд, а коли я пояснив свої пляни з останньої моєї поїздки, він заявив, що все це він добре знає, що в його реєстрах тисячі подібних об’єктів, а цей там на Порт Кредіт, нотується на біржі, як один з найдорожчих, бо той вельмидостойний, бувший королівський суддя, таємничий радник Мекмілан, що є його власником, вважає, що це одна з найсфектовніших місцевостей майбутнього люксусового поселення, а тому він за той шматок пригорбка вимагає не більше — не — менше, як триста тисяч долярів. В той час, коли подібні об’єкти ще можна дістати за сто — сто-двадцять тисяч. — Там є сто акрів? — запитав я. — Сто акрів. Але вони поза пляном розбудови великого міста. З цим можна почекати, воно так скоро не продасться. — Чи мусимо брати конче всі сто акрів? — питав я. — Не в цьому справа. Справа в ціні, — казав Снилик. — Мені це місце… — Я знаю, знаю, — перебив він мене. Це не жінка, це комерція… Зрештою, звідки взяти такі гроші? — Я сам не знаю. Я ніколи не знав, звідки беруть гроші, але звідкись беруть, — казав я. — 3 цим ще зачекай, — казав він наполегливо.
Він запропонував мені інше місце, п’ять акрів і недалеко від Оквілу. Ми рішили і це оглянути. Я мусів знати ціни, місця, ринок. Снилик мав сотні ферм в різних місцях Онтаріо, далі від Торонта, за десять тисяч дуже добра ферма з будинками, але це мене не спокушало. Я не збирався займатися хліборобством. Мене цікавили будови осель, мотелів, готелів. І здавалось, ми могли щось тут зробити. До речі, Снилик бештав мене за моє марнотратство часу на заводі, мовляв я марную свої таланти, але я не хотів відриватися від твердого ґрунту, поки не здобуду ще твердішого. Як також, я не хотів в’язатися якимись тривалими вузлами з моєю чарівною приятелькою тіткою Ен, поки не здобуду своєї власної, незалежної і міцної позиції. Це можливо пахне міщанством, але добрим міщанством і тому його запахи мене не бентежать, а підбадьорюють.
Хоча мої стосунки з тіткою Ен невтомно продовжувались і не лише біля мого ватрана і не тільки вечорами, але як траплялось з нагоди, ми разом зривали яблука і переносили їх до пивниці, ми викопували коріння жоржин і ховали його на другий рік, ми їздили на вистави меблів до Торонта, ми просиджували в бібліотеках за пошуками літератури про італійське ренесансове мистецтво, чи читали перед ватраном черговий номер якогось чергового журналу, ми розмовляли про новий фільм “Во віки вічні”, ми їздили до Месі Голу на концерт хору бандуристів Китастого і ми навіть танцювали у якійсь кав’ярні “Панама” в Торонті. Розуміється, що Катруся була постійною нашою дуже активною, але переважно мовчазною, супутницею.
Різдво цього року припадало на п’ятницю, отже ми мали вільні три дні і всі їх заповнили нашими домашніми справами, включаючи сюди велику, шпилясту зі справжніми шишками сосну, яку ми з Катрусею привезли з Оквілу, обнизали величезними синіми і золотими електричними лямпками і з великою помпою, під звуки колядок з платівки хору Городовенка з Монтреалу, встановили у моєму просторому сальоні. Самий Свят — вечір зробили з кутею, снопом пшениці, урочистою вечерею з варениками, голубцями, запеченим у тісті судаком і всілякими іншими дванадцятьома стравами, на чому наполегливо настоювала Катря, а до неї згодом, як тільки зрозуміла про що йдеться, долучилась також тітка Ен. Не обійшлося без голосних і багатих подарунків, як то цілого комплоту білизни з тузином нейлонових панчіх (“садизм”) для Катрусі, домашнього жовтогарячої барви, сатинового на ваті халату (“тисяча й одна ніч”), для Ен і стільця-гойдалки, індіянської люльки і нічного каптура (“райське блаженство”), для мене. При тому, розуміється, вислухали цілий концерт колядок на багатьох мовах, з яких особливо припав до вподоби “Щедрик” Леонтовича, якого весь час передавали різні радіостанції Америки й Канади. І мали пречудовий настрій, сміялися до сліз, бавилися, як діти, провели сливе всю ніч, Ен божилася, що за ціле своє життя не мала такої живої і радісної ялинки.
Невідомо чому, а може наперекір тому, що я не люблю відписувати і взагалі не маю замилування до святочних привітань, я дістав пару тузинів різдвяних і новорічних карток з різними гуцульськими краєвидами, позолоченими дзвінками, свічами, яслами, а між тим також картка трагічно абстрактного малюнку, правдоподібно якогось народження, оригінальної роботи з криптонімом Е. Г. з підписом “Той, що родився”, без зворотної адреси з печаткою “Парі — 7. 21. 12. 53”.
Моя уява бунтувалася, я читав в халаті статтю “Червоний Геміґвей”, пив рай-віски з джінджерелом, але не міг ні запити, ні зачитати маленької картки з дивовижним зображенням якогось народження.
Зрештою, Париж для неї найвластивіше місце на плянеті. Латинський квартал, мансарди, Сартр, бородаті мученики, патлаті красуні — атмосфера, яка допоможе рішити проблему “народження людини”, бо наша юна Канада лякає її своєю безпосередністю і прямотою понять. Їй імпонує рафінованіша правда і старечіша непокора.
А також наближався Новий рік. Мій сороковий. Водорозділ за яким починається дорога вниз. І хто знає, чи не в ту долину, де починається “земля обіцяна”, яку можна бачити, як на ласкавій Божій долоні, з непередмірного висока.
Катруся і Ен вимогли терором і настояли, що цей Новий рік має бути відзначений в літописі наших подій огненною печаттю випаленою на брамі тріюмфів нашої розбудови. Ен не могла забути нашого минулого року, а тому їй хотілося повторити його у поширенім розмірі, на цей раз у моєму будинку. Ми намагалися домеблювати недомебльоване, ми декорували нижню забавову залю ми заставили бар пляшками й чарками, ми запросили дванадцять пар гостей різних мов, між якими не бракувало навіть мови японської. Ен пригадала деяких своїх старих друзів — посла до провінційного парляменту прогресивно-консервативної партії Джона Лавлока з прекрасною дружиною Джоселін, інженера компанії Месі — Гарріс Елана Говела з дружиною Джін, редактора “Сатердей Найт” Вільяма Дейвісона з дружиною Россл, інженера того ж Месі — Гарріс Нікаїдо Садао з дружиною Кімі… З моїх приятелів, розуміється, запрошені Бояри, Медики, Снилик все ще з нареченою Ольгою і кількох інших сливе випадкових, як наприклад, новий мій знайомий прекрасний акордеоніст Іван Смолик із заводу Форда і приятелька Катрусі панна Лариса Петренко з Гамільтону, яку ми покликали для товариства Смолика.
Була п’ятниця, був легкий, двадцять ступенів, мороз, падав і не падав пір’їстий сніжок, довкруги на всіх будовах горіли кольорові світла, сосни шуміли таємничим шумом, всі вікна нашого будинку сито розсвічені, широкий заїзд майористо ілюмінований. Пушистий, білий, як неполірований мармор, сніг обтуляв веранду і бавився іскристими переливами з гостротою сяйва електрики, спрямовуючи всю свою наснагу на підкреслення чіткости і простоти пейзажу. Моя стара, забута хатина, що стояла трохи далі на границі моїх володінь, видавалася старенькою жебрачкою, яка прийшла жебрати права для свого існування і її поблідлі тіні молодого пів-місяця підпирали її своїми милицями.
Гості почали з’їжджатися біля години дев’ятої, машини з притишеним, блаженним муркотом під’їжджали і зупинялися покірною чергою вздовж переднього фасаду, їх різнокольорові силуети відбивали світла будинку. Ми з Катрусею вітали гостей зараз при вході, тітка Ен оперувала на терені великої вітальні, яка вперше мала відограти цю свою генеральну ролю. Огонь ватрана ідилійно поблискував, її лямпи дискретно заливали простір ясністю, її буфетний столик виблискував рай-віскі, скач-віскі, смірновкою, сколом, альбертою, мартелем, австралійськими, південно-африканськими і нашими домашніми винами, різноманітними водами, склянками, чарками, чарами. Одні наливали самі, іншим підносили, настрій помітно, тепло, обережно зростав. — У вас тут екселент. Як давно ви в Канаді? — питав мене містер Дейвісон зі своєю склянкою скачу, коли ми стояли перед широкою панорамою вікна з його сніжинками, що повільно спадали донизу. — П’ять років, — відповів я спокійно. — Похвально. Дуже похвально, — казав він на це. До нас підходили інші панове, як і ми зі склянками, створився чоловічий круг, почалась розмова, яку провадив містер Дейвісон — високий, тонкий, з худим обличчям, у звичайному, темному одязі, який помітно цікавився моєю особою. — А як ви дивитесь на ці справи взагалі? — питав він мене пізніше. — Які наприклад ?… — хотів я уточнити питання— — Ну… Наприклад… Творення Канади… модерної нації… з різних елементів… — Позитивно, — відповів я. — Думаєте, це нам вийде? — продовжував Дейвісон з виразним наміром витягнути з мене думку. — Це нам вже вийшло, — відповів я тоном безперечности. На мою думку, Канада готова, модерна нація. — До нас долучився Медик, який любить розмови на цю тему. — Як-що Канада, казав він, позбудеться почуття меншевартости і якщо її основні складники англо — французи перестануть сперечатися хто з них кращий — Канада буде не тільки модерною нацією взагалі, а зразком модерних націй всесвітнього значення. — Чому так думаєте? — питав Дейвісон. — Вона має стиль, розмах, свіжість почувань. Вона може оминути почуття вузького шовінізму. Шануючи гідність всіх своїх складників, можна знайти їх синтезу. — А питання раси? — продовжував Дейвісон. — Між нами багато знавців цієї проблеми. Не треба її уникати… Ані баналізувати… Не мішати елементів непоєднальних і не стримувати поєднальних. Не насилуючи біології, засобами зовнішнього прикладу, впливу, наставления можна дійти до вирівняння протиставлень, — казав я тим самим своїм незаперечним тоном, що так мені не подобався. — А колись, згодом, — підтримував мене Медик, можна дійти до вирівняння самої біології. Раси схильні мінятися під впливом клімату, психологічної атмосфери і навіть політичної системи. — Це практикується у з’єдинених стейтах, — докинув хтось. — У нас це може дати ще ефективніший вислід, — казав я. Маємо нівелюючий простір, нас формує; стихія. У третьому, четвертому поколінні годі сказати, хто звідки походить. І не лише зовнішньо… — Але багато з моїх земляків, казав Дейвісон, переконані, що коли керівні функції переберуть не англо-сакси — країна опиниться на краю загибелі. — О, це, можливо, страхи оправдані засадничо, — казав на це я, але практично цього не може статися тепер, бо англо-сакси і французи лишаються далі ведучими силами, але потенціяльно це все європейські елементи і їх нема потреби боятися. Всі вони збагачують смаки. Англо-сакська солонина. Французькі вина. Німецька шинка. Українські голубці. Польська ковбаса. Китайський чап-суй. Мадярський ґуляш, — казав Дейвісон. Чи Торонто тепер англо-сакське ? — питав він далі. — Тепер воно по дорозі в канадське. Його архітектура наближається до Америки, а коли взяти на увагу, що його архітектори у великій мірі належать… — До нас наближався інженер Садао і всі ми засипали його питаннями на цю тему. Він дескретно посміхався і нарешті сказав: — Ми японці не любимо про це говорити. Коли ж говоримо — тратимо рівновагу. — Найкраще діяти, — додав Медик. — Можливо. Діяти. Думати. Шукати. Ми в Азії й італійці в Европі маємо ті самі завдання: навчитися мовчати. — Мовчати? — хтось викрикнув. — Чи це не є також золото? — питав Садао. — Але ж чи можливо мовчати людям з таким чудовим голосом, як мають італійці? — запитав той самий голос. Всі засміялися.
І поки ми так рішали основні проблеми Канади, решта гостей, особливо наші дами, під впливом чарок, а також під дириґентурою тітки Ен, почали проявляти більше руху, мінятися місцями, підносити голоси і по часі все обернулося у загальну, гомінку каруселю. Метка, говірлива чорнявка, пані Дейвісон, підбігла до свого чоловіка. — Вільям! Не думай, що ти тут сам. Ти нам зовсім забрав пана Данилова. — Но-но-но! Я вам його не забрав! Ось він — маєте! — До ваших послуг, місіс Дейвісон, — казав я. — Я лиш хотіла сказати, що у вас тут так приємно, що хочеться танцювати. А ваша наречена! Чудо! І де ви таку взяли! О, пане Данилів! Кажіть мені просто Росел. Так буде краще. А я вас буду звати Павль. Гаразд? — казала вона. Вона взяла мене під руку і ми обійшли довкруги всіх гостей, з кожним щось розмовляли, а коли дійшли до Марти, вона сказала: — Попереджую, пані Дейвісон, що той пан дуже небезпечний. — Це ви знаєте з досвіду? — питала пані Росел. — 3 гіркого, — сказала Марта. — Це мене інтригує. — Дехто дорого за це поплатився. — Ви знаєте, що ціна в таких випадках не грає ролі, — казала Росел.
До нас підійшло ще кілька пань. — Тут роблять проти вас змову, — казала гарненька японка Кімі… — враховую і таку небезпеку, — казав я. — Пані хочуть танцювати. — Приєднуюсь до змовників. Пані і панове! Відкриваємо похід вниз. — До мене підбігла Катруся. — Але тітка Ен просить на перекуску. — Ніякої перекуски! Пізніше, пізніше! На танець! Хто за танець? — Всі! — В кожному разі, казала Катруся, буфет до ваших послуг. — Гууу! — Всі кинулись вниз прожогом, де чекав на нас простір замаяний бальонами, бар, мій “Філіпс”, купа платівок — танґо, мамбо, рокен-рол, бім-бом-ба, ча-ча. Я зайняв становище диригента, але довго на ньому не вдержався, бо тітка Ен вимагала першого танцю з нею, а потім прийшлося танцювати сливе з кожною з моїх гостей і коли б не треба було міняти платівки, я мусів би танцювати без перерви. А коли музика на хвилинку зупинилася, хтось з гостей заявив: — Пані і панове! Бар! Не забувайте бару! — А тоді наливались чарки, все вирувало, музика грала, понад головами прошуміли серпентини, вибухло кілька бальонів, наближалася година дванадцята і моїм завданням було розлити шампанське.
У цьому випадку моїм помічником став Снилик, він був червоний, як буряк, на голові мав дивовижний, позолочений, папіровий каптур, його смокінґ був чимсь облитий, на шиї мав хомут серпентину, ми стояли за баром, розливали шампанське і не тільки до бокалів, але також на стіл, перед нами все крутилося, а Снилик казав: — Слухай! Цей рік! Пам’ятай!… — Що маю пам’ятати? — Цей рік! — О! Цей рік! Чудовий! Що маєш на увазі? — Багато. Передусім… я женюсь! — вирвалось у нього. — Ґратулюю! — казав я. — Але й ти, чорте, маєш нарешті також того… Я сказав Катерині, що коли… Пам’ятай. — А що вона? — Я їй казав: не він так я. — А що, питаю, вона? — Запізно! Ось наближається дванадцята! Та ваша тітка Ен. Сам Господь Бог власними руками підніс вам її на золотій таці. Вона ж Катрусю адоптує. Чисте золото з брильянтами. Думаю, що той сад над Порт Кредіт буде твоїм. — Пам’ятай за дванадцяту, — відповів я. Пані і панове! — проголосив я. Пані і панове! Дванадцята! Іване! Став музику. Пані і панове! Тост за Новий рік!
Всі кинулись до бокалів, я пригасив світло, радіо проголосило дванадцяту, приготована платівка заграла “Добрий вечір тобі, пане господарю”. Всі випили, а потім за чергою і без черги, вперемішку, хто з ким і де з ким цілувалися, раз, і другий, і хто зна ще скільки. Ми з Катрусею привіталися перші, вона кинулась мені на шию і шептала: — Милий, милий, милий! — Після ми віталися з Мартою, з Росел, з Джоселін, Кімі, Олею, Ларисою, Іриною, тіткою Ен, зо всіма їх чоловіками, з цілим простором, з повітрям, настроєм. Ми були обліплені карміном жіночих уст, обсотані серпентином, обнизані забавками, радіо нам щось грало і ми щось танцювали. Усе разом уявляло рухливий, гомінкий зліпок силуетів обнятих шалом вдоволення.
Мені здавалося, що з цього місця, як з найвищої точки буття, я бачу своє минуле — неймовірні роки, дивовижні події, незбагнуті люди. Хвиля за хвилею підпливали і відпливали порвані згадки, губилися в далекій віддалі тіні, закривалися обрії, обривалось здивування. Крапля за краплею, ніби лава вулкану з подихом сірки, відпивалися й гасли жорстокі роки. І чому те “щастя людства” мусить оплачуватися такими не людськими жертвами?
І от нарешті ці останні п’ять коротких років, які минули, як одна мить, і ми ось тут разом — Друзі, в обіймах, в поцілунках, танцюємо танець тріюмфу і любимось любов’ю єднання.
— Павле! Танцюємо! — чую захоплений, змінений, екзальтований голос Катрусі. О! Що з тобою? Ти сумуєш! — тривожно питалась вона, намагалася вгадати мій настрій у цьому притьмареному освітлені. — Ні! Ніколи! — заперечив я. Танцюємо! — І ми бурхливо, безладно, порвано танцювали гарячу італійську польку, всі шалено крутилися і в цьому вирі, разом з нами, мішався, біг, крутився космос, системи плянет, сузір’я Андромеди.
А після цього тітка Ен нагадала, що нагорі чекає на нас перекуска. Одразу, як голодна зграя, всі кинулись наверх — бурхлива орда виряджених, безтурботних… Бігли по сходах, накинулись на стіл їдальні, набирали їжу, розходились хто куди, творили панораму, а разом живий паноптикум стола, індиків, курчат, риби, холодців, салат, оливок, огірків, помідорів, червоних гвоздиків, білих орхідей, жовтих, зелених, червоних, брунатних суконь, чорних одягів, білих маніжок і м’якого, ласкавого світла, у якому, заклопотано на всі боки оберталася маленька тітка Ен у своїй жовто-бронзовій вовняній суконці з великою низкою дерев’яного індіянського намиста, подібна до жрекині ацтеків; бачив повногруду, звинну Катрусю обтягнуту, як риба лускою, блискучою, елястичною, голубою шатою, бачив наших гостей, бачив друзів і коли я усвідомлював мою з ними пов’язаність, мені робилось тепло від повноти й сили цього судьбоносного єднання.
— Бачу, що наші пані сьогодні не дуже дбають про лінію, — казав інженер Садао. — Коли так смакує? — відповідала його дружина Кімі. — Хто сьогодні думає про лінію? — озивався з другого кінця редактор Дейвісон. — Як хто? А я! — А також я! — Я вже замучена дієтою! — озивалися жінки. — Бідні жертви пересичення! — А ви не злорадьте! Це загроза! — Пильнувати лінії? — Краси! Краси! Що таке лінія? — А що таке краса? — О, Вільям! Ти скучний! — Але не сьогодні, не зараз! Я вже давно так не танцював ча-ча! — А справді! Ти розминувся з професією. — Епоха рокен-ролю! Нічого не поможе!
Дуже ефектовно, як звичайно, виглядав мій прекрасний Снилик з його неймовірними талантами обливатися. Його сорочка, навіть при цьому матовому світлі, виглядала, як райдуга зо всіма її кольорами, а коли додати всі ті звої серпентини, навішані навіть поза вухами, він міг би правити за різдвяну ялинку. Його кругленька наречена Ольга старанно набирала йому з кожної страви і він все те не менше старанно споживав, не дивлячись на те, що основним його теперішнім мотивом було твердити всім і кожному, що для здоров’я треба зберігати найгострішу норму харчування.
Моя пречудова, на цей раз мрійливо-лірична, давня, перевірена і невтомна адораторка Марта, виявила справді “найстрогішу норму”, але не тільки харчування, а передовсім своєї звичайно темпераментної і не конче обрахованої поведінки. Вона була безнадійно загублена між трьома соснами долі, при чому присутність тріюмфуючої Катрусі паралізувала всі її, і ті найрисковніші, заміри. Ми тільки раз з нею танцювали танґо — раз і тільки “з новим роком” обмінялися гарячим поцілунком. Поза тим, вона була “однією з гостей” і однією зі зграї чудових представниць кращої половини людей. Вона сиділа з пані Іриною і, здається, чимало уваги приділяла її чоловікові Іванові, у той час коли її власний Михась зарядившись поважною дозою “альбертівки”, вів безконечні, пропаґандивні монологи з котримсь з наших англо саксонських друзів.
А взагалі багато, дуже багато і дуже від душі говорилося, ще більше сміялося, робилося намагання співати, ходилося з місця на місце, вставалося, сідалося, танцювалося, залицялося, спостерігалося широкий, білий, нічний краєвид з вікна, виходилося під сніжок, розкривалося дружні обійми Новому рокові.
Роз’їжджалися біля третьої години ночі, були намагання задержати гостей до ранку, це нам не пощастило, всі запевняли про свою повну й незаперечну відповідальність за свою безпеку, ігнорувалися всі можливості поліційного втручання, пані довго й гамірливе одягалися у свої футра, сіни заповнились метушливими, одягнутими фіґурами, які без перерви обіймалися, цілувалися, прощалися і нарешті поволі виливалися у відкриті двері під ясні зорі новорічної ночі.
Сніг перестав падати, температура помітно падала також, небо очищалося. Одне за одним вибухало бурчанням авто і поволі висувалося на алею Матіяса. Я провів їх усіх по черзі, аж поки наше подвір’я не затихло і здивовано на всі боки оглядалося, чи це справді вже все нарешті скінчилося.
Ніч була далі святочно-рухлива, сусідні оселі далі світилися, наш будинок також довго підтримував загальний ритм настрою, аж поки десь за пару годин, під сірий світанок нового дня і він нарешті неохоче втихомирився. Його вікна одне за одним гасли, біля нього, як вірний пес. згорталася й залягала тиша.
VII
З кінцем лютого я дістав з міської управи Оквілу запрошення з’явитися до них. Там чекав на мене солідний пан у звичайному одязі в окулярах і з лисиною, який попросив мене сідати перед його бюрком і який почав завдавати мені одне за одним питання. Ім’я прізвище, рік народження, місце народження, подружній стан, релігійне віроісповідання, головне заняття, коли прибув до Канади, яким кораблем, на який документ, скільки провінцій має ця країна, яка в них найбільша, яка найменша, яке головне місто Бритійської Колюмбії, як зветься прем’єр федеральної влади, як голова міста Оквілу, якими привілеями користаються громадяни цієї землі, який їх соціяльний устрій, що таке демократія.
На кожне питання я відповідав, усе йшло без найменшої затримки, солідний пан був помітно вдоволений, його очі посміхалися, на закінчення ще одно питання:
— Чи маєте нерухому посілість? Я відповів так. Що саме? Я відповів також. — В якій приблизно вартості?
— Приблизно пів сотні тисяч, — відповів я. — І ви до цього часу не одружені? — Ні, ваша достойносте (солідний пан був суддею), але ми на добрій дорозі, — відповів я з усмішкою. — Надіємось, що та дорога не буде далі аж така довга. І наперед вам ґратулюю. Наша країна потребує активних людей. Дякую. Побачимось за три місяці, — Солідний пан приємно усміхнувся, подав мені руку і ми розійшлися.
