— Добрий день, Павле Івановичу! Тут Зіна! — почув я відповідь.
— А! Дуже приємно! Чим можу служити?.. Слухайте, пане Данилів…
— Слухаю.
— Але слухайте уважно!
— Уважно!
— Тут біля мене гарна, атрактивна дівчина…
— Винятково зворушений.
— Яка хоче з вами познайомитись…
— Чи не завелика честь для такого мрачного схимника, як ваш слуга?
— Ніяких коментарів. Так чи ні?
— Розуміється — так! До ваших послуг. Де і як можу бачити панну…
— Лену Глідерс…
— Панну Лену Глідерс?
— Вона навідає вас.
— Навідає мене? Чекайте, чекайте! У мене забилось дихання.
— Ніяке дихання, це абсолютно серйозно.
— Розуміється. Абсолютно. Коли матиму шану її вітати?
— Завтра. Будете дома?
— Хіба увечорі
— Розуміється — увечорі.
— Година восьма?
— Домовлено!
Це для мене сливе удар, разючий шок. Та Зіна, та Зіна з її вольовим носом. І що за агресія, чому так спішно, який сенс і що це за така малярка і навіщо я їй здався? Головокружна сенсація, загадкова тема, двадцять чотири години роздумів, огненний знак питання… Я ще ніколи не затратив стільки часу на подібні справи, як цього разу, а другого передвечора я старанно зброївся, щоб належно зустріти інвазію і бути у формі, як посадник Лондону, коли його урядово відвідує королева. Чисто голене обличчя, легкий, ясно-сірий, так званий тропік, одяг виняткової елеґанції, в тон одягу краватка і легкий, ажурний, кокетливий загальний тон і вигляд. Я так звик. Це ж бо либонь тільки дівчина… А я зіпсутий успіхами парубок. Тра-ля-ля!
Я чекав тієї восьмої години з нахабною певністю, мов би султан турецький, який чекає свою одаліску, але разом, на цей раз, я вийнятково чомусь боявся зустріти це явище для мене ще небувале, по своєму загадкове з виразними ознаками містерії, а одночасно приходило на думку, чи це не є якийсь жарт, придуманий легковажною Зіною, або, можливо, щось зараз станеться, хтось застукає до дверей, якась Ніна чи Валя, або ось-ось почую знизу голос “телехфон” і та сама Зіна насмішкуватим тоном заявить, що наше домовлення ніщо інше, як звичайна її примха. Я панічно нетерпеливився, нетерпляче поглядав на свою “Омегу”, ступнював напруження, сам на себе за це сердився і не міг цього зупинити. Восьма година, восьма година, восьма година, так повільно йде час, я весь слух і увага, там десь внизу мають відчинитися двері, я почую невиразні жіночі голоси, легкі сливе нечутні кроки по м’якому килимку сходів і тривожне, делікатне застукання до моїх дверей. Це має ось-ось статися, чекання, олив’яно тяжке чекання, біжить секундна стрілка, але знизу ніякої реакції. Там усе мовчить вийнятково глибокою мовчанкою, хоча я мусів би розуміти, що ця ві-зита далеко не належить до звичайних і що такій дів чині не так легко вибратися на таку авантюру з такими відчаяними намірами. Години виразно показують її довгі, складні вагання, її нерішучість важиться секундами, час вайлувате сприяє її відвазі… Восьма рішальна година, п’ять довжелезних хвилин по восьмій, нестерпні десять інших хвилин і нарешті п’ятнадцять тяжкостопих секунд, відчеканених, як вистріли з рушниці і ось те, що мало статися — співуче, знайоме “Пане Павле! Телехвон!”. Зриваюся, як чорт. Напевно якась мара втискається до мого чекання, якийсь фатальний зрив. Намагаюся втримати гідність і достойність чоловічого накорінка, силуваними широкими кроками йду до фатальної ніші, беру слухальце телефону, кажу “гальо” і чую незнайомий, легко картавий, нерівний, притишений жіночий голос. — Пане Данилів. Вибачте мені. Ми ще не знайомі. Я Лена Глідерс. Моя приятелька Зіна, без моєї згоди домовилась про мою з вами зустріч. Я не погоджуюсь. Вибачте. І прошу мене не чекати!
Кліп-кляп і телефон замовк. І кінець. Мене набито по морді, я весь обурення, я біжу до своєї кімнати, я зриваю з себе одяг, краватку, розпатлую волосся. Чортяка має забрати цілу ту Зіну з її маляркою, це виразне знущання і такого не можна дарувати. Ось піти й подзвонити їй і на гарячу голову відчитати їй свою думку! Но, но, но! Тільки не це. Краще стриматись, залізний спокій, льодове мовчання, повна, вбивча іґнорація. Я вже було вибіг до телефону, зупинив себе перед самою нішею і саме в той час, коли він задзвонив знову, а я без надуми, механічно схопив слухальце, я почув голос Зіни. — Чи Павло Іванович ? — Так! Це я! — вибухнув я сердито. — Вам дзвонила Лена? Що вона не прийде? Помилка. Кокетство! Страх! Не беріть поважно. Вона ось тут твердить: хочу бути людиною! Хочу бути людиною! Самостійною! А разом боїться. Просить вибачення і просить зачекати. За п’ятнадцять хвилин вона буде у вас!
Що це все значить, що це за тон, за мова, за нахабство. Якийсь виразний скандал, я нікого не хочу бачити, ніякої малярки, ніякої людини, ніякої авантюри. Як тільки прийде — покажу двері і справа скінчена, я був лютий, я хотів виглядати бридко, я розщібнув сорочку, виставив свої зарослі груди і навіть скинув штани та надів свій бурячково-китайський халат. Побачить і втече. А тим часом, розлігся на канапі, заложив ноги в нічних капцях на поруччя і вирішив за ніяку ціну не вставати, навіть коли мала б прийти сама Бриґіда Бардо.
Але все таки я нервово поглядав на годинник і нервово чекав! Що за чортяча проба нервів! Ті прокляті п’ятнадцять хвилин гатили по моїх нервах, як молоти по ковадлі і були вони не п’ятнадцять, а двадцять, двадцять п’ять, я навіть знов почав сумніватися і мій настрій дуже гостро почав мінятися з буревійно лютого, на непевно-переляканий і я навіть почав вагатися чи цей мій розтріпаний вигляд зможе вистачально виправдати мене перед судом невмолимости і коли ті фатальні п’ятнадцять хвилин наближалися зовсім, я зненацька, мов опарений, зірвався на ноги і почав поспішно натягати штани. Та було вже пізно. До дверей справді делікатно застукано, я не розумів, як це і коли сталося і хто там за дверима, але я з поспіхом натягнув штани, як на зло плутався в кожній холошні, назував черевики, ледве накинув піджак, але краватки так і не встиг зав’язати, як і не встиг привести до ладу своє густе, темно-каштанове волосся. Я передчасно, механічно відчинив двері і дослівно… Так. Повірте мені. Я занімів. Перед мною, як у якійсь брутальній казці, стояла свіжо, демонстративно, вишукано одягнута, дуже молода, газельно перелякана дівчина, яку я пізнав на перший погляд… Та сама, з того перехрестя Дандес — Батерст, яку я так подивляв і яка мене так вразила своєю динамічно-визивною подобою. Я, мабуть, зробив провокативно великі очі, моє обличчя, мов з ґуми, розтягнулося у здивуванні, а на мене дивилися перелякані, великі, не знаю якої вже барви, очі і дуже непевний, мало не дитячий, уривний голос запитав:
— Чи це тут?
— Лена Глідерс? — перебив я її вигуком, але мій голос зірвався, раптово упав і я розгублено занімів. Дурнішої, банальнішої, наївнішої сцени в моєму житті я ще не переживав. Школяр початкової школи напевно, на моєму місці, виглядав би достойніше.
— Чи можу зайти? — почув я скромне питання.
— О! О! Вибачте! Розуміється! Прошу… І вибачте… Я… Я вирішив… що ви… Той телефон… Але прошу, дуже прошу. І прошу сідати. Тут, тут… — я почав поспіхом звільняти від газет і книжок мої обидва стільці. Така маса друкованого паперу, я щойно тепер це помітив. “Лайф”, “Франкфуртер Іллюстрірте”, Віккі Доґан у купальному костюмі, королева Фрідеріка в регаліях, дивовижні риби зі синіми смугами, гола, рожева дівчина з Таїті у прозорій воді з віночком червоних азалій на смуглявій голівці, голова Молотова з кирпатим носиком, задиракуватими вусиками, в окулярах і підписом “нет!” і різні, прерізні ілюстровані, як “Пост”, “Тайм”, “Меклейн” — все це поспіхом, ніби осіннє листя, я згортав обома руками і робив місце моїй містерійній гості, яка скромно і здивовано стояла біля дверей, одягнута у легку, коротку, сріблясту суконку з високим, під саме підборіддя, китайським коміром і великими очима гляділа на мою метушливу безпорадність.
Звичайно, я не звик бути безпорадним, ані розгубленим у таких випадках, де в дідька ділися мої уславлені ароґанції і що це за дивовижа діялась взагалі. Моя гостя також, як мені видалось, не відзначалася великою відвагою, я вказав їй місце і вона слухняно, як школярка, присіла на краю канапи, стиснула щільно свої гарні стрункі ноги у прозорих нейлонових панчохах, на яких делікатно тримала невелику округлу солом’яну торбинку, мов би хотіла цим закрити свої провокуючі коліна. Я намагався безуспішно защіпнути комір своєї сорочки, який настирливо не хотів слухатись і розпачливо шукав дотепніших слів, щоб розпочати розмову.
— То це ви є та легендарна Нора Глідерс, — нарешті вирвалось у мене.
— Не Нора, а Лена, — почув я спокійну відповідь.
— Ах, вибачте! А чому справді Нора? Чи не ремінісценції з Ібсена? Ваше прізвище скандинавське? — намагався я виправдати свою розгубленість.
— Ви знаєте Ібсена? — легковажно запитала вона і враз спохватилася, намагаючись затерти свій нетакт. — А чому легендарна? Ви ж мене вперше бачите? — питала вона з ноткою, в якій проривалися її природні властивості спротиву і насмішки.
— О! — хотілося мені вийти з непевності. — Можливо не вперше… І багато чув…
— Багато чув? Хіба що від Зіни. Це вона творить леґенди. Не розумію, де могли ви мене бачити.
— Де небудь… На вулиці… Випадково. Чим можу вам служити?
— Нічим. Хотіла вас бачити.
— Мене?
— Ви здивовані?
— Смертельно. Чому? — я починав входити в свою нормальну ролю, мені відмикався язик.
— Мені сказали, що ви знаменитість.
— Це також творчість Зіни, у неї багатий язик.
— Можливо… Що ви винятково твердий, зарозумілий парубок, якого не бере ніяка зброя. І я читала вашу статтю.
— Та, та, та! Виходить, я танк, сталевий тигр, мені ця місія імпонує у наш мілітарний вік. А яку статтю ви читали ?
— Вже не пригадую.
— Це добрий знак… Щоб не перебільшити моєї зарозумілости. І ваше післанництво мені імпонує… Хто його автором? Чи також Зіна?
— Розуміється.
— Не тільки багатий язик, але й багата фантазія. Чим пояснити її аґресивні наміри?
Вона не відповіла а питала своє: — А чи це правда, що ви аж такий…
— Зарозумілий? — перебив я її.
— Ну, хоч би.
— Хіба не бачите? Зіна і тут не помилилася. Зарозумілість, моя професія. Зіна і це прекрасно врахувала.
— Ні, це ширша опінія.
— Чи не аґенція Галюпа? Як тут не бути зарозумілим… Стільки уваги. Але вибачте, чим можу вас погостити? Курите?
— Ні.
— Не курите? — вирвалось у мене щире здивування. — І напевно не п’єте?
— Чай, каву.
— Маю “рай-віски”, “скач-віски”, коньяк, чері…
— Не вживаю.
— Може належите до “свідків Єгови”?
— Можливо.
— То може перейдемо до кав’ярні?
— Хіба тут погано? Маєте гарне мешкання.
— Гарне мешкання?!
— Багато книжок, журналів. Де берете час на читання ?
— Просто читаю. Без часу. Інколи просто в роботі.
— На роботі? Коли?
— Я механік, мої машини крутяться, а я під їх шум читаю Міченера.
— І Франсуа Саґан.
— Також. Вона забавна дама, шматок парижських парфумів не зашкодить. Але вибачте… Знаєте що ? Мене дуже кортить піймати вас на фото,
— Зжальтеся. Я фатально не фотогенічна. Говоріть щось далі.
Але я схопив апарат, що лежав на столі готовий для вжитку і не встигла вона отямитись, як блиснула лямпка.
— Це буде жах! Я протестую.
— Запізно! Я люблю жахи!
— Я ж перелякана, як коза.
— Це те найкраще. Безпосередність.
— Ха-ха-ха! — вперше засміялась вона. — Ви невмолимий… І неможливий.
— Вибачте. Я обіцяю надалі бути можливим.
— Обіцяйте, що як вийде погано — покажете мені. Я вражлива на фотогеніку.
— Обіцяю. Також, як вийде гарно. Ви ж, здається, абстрактна…
— Тільки не в фото.
— А чи фото не може бути абстрактним ? Малювати кретинів чи фотографувати кретинів, яка різниця?
— Це точка сприняття. Краса кретинізму з фотографії не конче відповідає мистецькій точці.
— Я цього, вбийте мене, не можу збагнути, моя дубова естетика мертва, як камінь, ви мусите втаємничити мене у ці первородні сили доброго чи недоброго, добра і зла, бо інколи видається, що ці точки так переставились, що ми забули куди вони властиво належать. Чи моя проповідь щось вам каже?
— Дуже багато, лишень цього не можна пояснити. Це можна лишень відчути.
— Відчувати, відчувати і відчувати! А де зрозуміти? Пояснити? Чи математика непоясняльна?
— Я не матиматик, але думаю, що її пояснення остаточне і воно не міняється.
— А мистецтво? Ілюзія? Естетика?
— Це засадничі зрадники. Їх завдання — мінятися.
— Вибачте. І сама краса?
