Прорвалось
На селі, біля огнища предків, життя завжди має свої суворі закони. Все чергується так, як треба – день і ніч, праця й відпочинок, широкі обрії, але обмежений зір, все на своєму місці. Василь знає це. Він побув дома кілька днів, а вже знов оббувся у тих умовах. Вечорами відбуває мандрівки у інші, можливо кращі, світи, але це тільки вечорами, при малій нафтовій лампці на краю свого родинного столу. А приходить ранок, і все відпадає, мов відмерлий лист рослини. Все таке земне, позбавлене лету, земля і дерево…
Василь почуває, що нерви його втихомирюються. Чекає свята, старого, родинного, овіяного романтикою. Дні підносять свою моральну температуру. Всі це яскраво почувають – і навіть звірята, птахи і все живе. Має намір піти на всеночну, гостити у рідних, проїхатися кудись, приймати колядників.
Але не все так сталося. Майже перед самим Святвечором, коли починає сутеніти, коли докінчують на подвір’ю останні приготовання, Василь дістає пошту. Приносять її від старости. Привітання від товаришів з Різдвом, а між ними лист від… Насті… Це страшенно несподівано. Ніколи в його житті такого не траплялось. Він схопив листа і побіг, мов божевільний, сам не знаючи куди, щоб його не бачили жадні очі. Боявся його розривати, а коли розривав руки тремтіли. Лист дуже короткий: “Дорогий Василю! На другий день Різдва Просвіта робить ялинку. Як не розледащіли – будьте там. Н.”
Цього досить, щоб довести хлопця до божевільного стану. І кутя, і дідух, і урочистість вечері, і батько, що мов патріярх возсідає на свойому місці, і свічки замість лампи, все те для Василя тратить змисл. Якась вища, могутня сила вириває його з родинного середовища. І коли він на другий день стояв у церкві на всеночній, коли слухав “Христос рождається, славімтє”, в його уяві іноді повставав простір залі комерційної школи, він чув звуки “Дунайських хвиль” [вальс Йосипа Івановича, написаний в 1880 р.] і бачив її танцюючу, сяючу, срібноволосу… Відганяв видиво напруженням волі, дивився в обличчя почорнілої Матері Божої і з глибини душі, ніби кров з рани, виступала молитва. Велика, добра, всерозуміюча, і всепрощаюча: “Мати Любові, не відмов мені своєї ласки і даруй мені мою пристрасть! Гріх це, чи святість? Не знаю. Я люблю!..”
Ніякі сили не втримають тепер Василя дома. Ніякі запрошення в гостину, ніякий гнів. Вже, мовляв, запанів. Ми йому не товариство. Що тут поможуть слова?
На другий день свят зараз по обіді Василь вийшов. Не дивився на годинник. Він має досить сили, щоб не боятися заметеної дороги. Мороз його не бере… Має гарячу, молоду кров. Вітер не може йому перешкодити. Розсікає його, мов летун, а щоки горять вогнем.
Скоро починає вечоріти. Білі, здається безмежні, поля зливаються з обрієм. Василеві здається, що він ступає в ту безмежність, що під ногами немає землі, що він оповитий мряковиною, але він не чує жадної втоми, йому не докучає холод, почувається бадьорим і щасливим.
Ось уже і місто. Далеко внизу горять розсіяні вогники. Йде в долину, вітер потроху вщухає і на вулицях майже зовсім зникає. Чується своєрідний міський ритм, їдуть кудись візники з балабонами, горять у вітринах ялинки. Ялинка відбувається у тій самій залі комерційної школи. Василь до неї не готувався. У кишені майже нема грошей. Не заходив до голяра. Одяг його здорожений, засніжений, а коли сніг ростав, на ньому лишились крапельки води. Як був, так і пішов на вечірку. Купив вхідний квіток і непомітно пробрався до залі. Скільки тут вишитих, яскравих сорочок, барвистих плахт, маючих стрічок, сяючих дівочих очей. Гремить Гакманова оркестра. Посередині залі палаюча ріжнобарвними огнями, оздоблена безліччю цяцьок ялинка. На сцену виходить так само барвистий, ніби польові маки, хор під керівництвом високого, худого диригента. У перших рядах повно міських знаменитостей; голови установ, директори, лікарі, адвокати, купці . Звучно, розмашно рванулась перша коляда:
Ой, видить Бог, видить Творець,
Що весь мир погибає!
Зала помітно здригнула. Очі всіх загорілись у такт пісні, звуків і барв, доброго настрою, теплоти і вдоволення.
Возвістити в Назареті,
Стала слава у вертепі…
промовляють прекрасні, свіжі голоси дівчат, хлопців, між котрими Василь бачить багато знайомих. Стає так приємно, що Василь шкодує, що й він не там, на сцені, і що він також не співає. Це помітно і з іншими. Всі, що слухають таку поривну, знану пісню, не можуть сидіти спокійно. Всім хотілось би також прилучитися до хору, щоб звуками вилити свою любов, свою радість.
Багато задніх місць лишається порожніми. Василь не хоче займати їх, хоча ноги втомлені. Йому видається почеснійшим, стояти десь збоку, у якійсь ніші і, заклавши ногу на ногу, та принявши позу Наполеона незалежно слухати, ніж сидіти десь далеко у задніх рядах між сидухами та сторожами. Що за дивна у нього вдача? Звідки та претенсія і самопевність?
Настю помітив одразу, щойно ввійшовши. Вона сиділа в середніх рядах з якимсь добродієм, але вже не тим, що танцювала на гімназіяльному вечері. Одягнена скромно і просто. Та сама сукня, у якій була з ним у театрі. Він, здається, щось їй казав тоді про ту сукню… Здається що вона їй дуже личить, чи щось подібне…
На першій перерві одразу зустрілися. Це сталося не без вагання. Вона виходила до роздягальні, дивилася на всі боки. Побачила Василя і одразу до нього потягнулась. Він уже стояв, мов прицв’яшений, у своїй ніші з виразом і я не я, – мішанина Байрона і селюха.
– Ну, от…
– Нарешті, – посміхнулась вона докірливо.
Нащо той бідолаха стільки клявся, що кінець, що більше не піддасться, коли один її кривий усміх – і вже він плазує, мов чорний раб. Душа його зразу листком стелиться і можна взяти його цілого простою голою рукою. Він, правда, трохи ковтнув села, вітер довго хльостав по його щоках, очі горять напруженням, але що це перед обличчям цієї величі?
Вона дорікає йому за нечемність. Кокетування. Жіноче кокетування. Нечемність! П’ятнадцять кілометрів у сніг, у бурю, у свято? І дивиться, уста тремтять від напруги, і хочеться вирвати все, що є на серці і викласти, мов карти, перед нею. Все до кінця.
– Будьте до мене трошки великодушніші, панно Насте, – каже він, а очі його синіють буряно…
– Моя великодушність тут не поможе. Рятує вас те, що ви прийшли. Я писала не тільки вам… Іншим також писала…
Цього могла б і не згадувать. Яке діло, кому й коли вона писала.
– Іншим, мабуть, далеко, сказав він.
– Але чи ж не гарний вечір? Жалієте, що ви прийшли?
– Я ще надто молодий, щоб жаліти, – відповідає він, мов мудрець.
– Ні. Я знала, що буде гарна вечірка. Наші хлопці могли б тут бути.
“Наші хлопці”. Хто ті “наші” хлопці? О, Боже, як то все комплікується, скільки зайвого, нікому непотрібного. Настя пропонує сісти. Добре. Залишімо ту башту з слонової кості і поміняймо її на скромний стілець, що отам стоїть ще вільний. Вечір гарний. Багато барв, багато звуків, але публіки все таки не так багато. Василь і Настя сіли саме перед тим, як на сцену довгою строкатою чергою входить хор. Барвистий інструмент звучав на цілу залю. Багато очей і вух видивлялося і вислухувало…
Та сама стара історія. Діва без мужа родила сина. Сталось це в яслях на сіні між вівцями, козами та пастухами. На небі з’являється ясна зоря. Зі сходу йдуть поночі спотикаючись, тріє царіє. Вони несуть ливан, злато і кадило. А Ірод безбожний дуже злобний став. Він по всьому царству військо розіслав. Казав діток убивати, кров невинну проливати, Христа шукати… І все те саме. І матки, що плачуть-ридають. І янгол, що веде Марію з Йосипом через піски і Пустелі до Єгипту. А одночасно ввижається образ, що висить у кожній церкві на іконостасі. Все там висловлене барвою. А тут звуком. Стара історія, а не можна її ніколи забути. Про неї говорять і говорять роки, віки, тисячоліття, і нікому вона не набридне.
Це Василя заспокоює. У нього схвильоване серце, воно дзвінко стукає в стінки своєї в’язниці, бо чує, як до нього вривається якийсь ворог. Але звук і барва лагіднить стан. Він може, наприклад, не торкатися її сукні, а цим самим уникнути, безпосердньості. Все таки між ним і нею маленький простір, а це багато значить.
У перерві між співом і танцями вони відходять на бік пройняті патосом мови. Це завжди так буває. Треба тільки почати, підкласти якусь іскру… І тоді вже піде. Настя пригадала, що він колись згадував їй про цікавих жінок. Її цікавить, наприклад, така Марія Башкирцева [українська художниця]. Чи чув він про таку?
– Чув. Вона залишила цікавий щоденник…
– Одне скупчене, миготливе життя… Якийсь екстракт… Не думаєте, що це гарний приклад? – питає Настя.
Василя це цікавить.
– Можливо, – каже він. – Але мені такі речі незнайомі. Скільки вона жила?
– Двадцять чотири роки… І за той час встигла бути співачкою, маляркою, письменницею, кілька разів кохати і то виключно принців, вивчити серію мов, читати Платона в оригіналі і поривати на маскових балях серця ловеласів… Хіба це не цікаво?
– Безперечно, – погоджується Василь…
– А як ви, Василю, ставитесь до жінок?
Це ще питання. Василь тут зовсім безрадний. Він майже над цим не думав. Питання поставлене надто категорично. Він щойно думав про Марію, яка тікала з дитиною до Єгипту.
– Ваше питання мене заскочило. Я ще про ці речі не думав…
– Але ж ви багато читаєте.
– Безперечно. І в книгах завжди є жінки. Це так. Але спитайте мене, котра може бути моїм ідеалом…
– Це дуже цікаво, – сказала Настя. – Власне, Василю, цікаво. То ж саме цього книга вимагає. Автор дає не слово, а людину. Ні?
– Можливо так.
– І який вам автор найбільше промовляє до душі?
– Мабуть Гамсун… [Гамсун Кнут (1859 – 1852) – норвезький письменник]
– Цікаво, чому?
– Чистота, – коротко відповів Василь.
– А наші? Наприклад Винниченко [український письменник і політичний діяч]?
– Добре. Але трохи якесь усе з химерою. І не завжди для мене зрозуміле…
– А як вам його жінки?
– Признатися? Це розуміється смішно… Мені хотілось би знати таких. Але я б ніколи таких не покохав…
– Чому? Чому, Василю? – щиро здивувалась Настя.
– Не знаю. Це ось таке почування…
– А читали ви Кобилянську? “Царівну?” [повість О. Ю. Кобилянської (1895)]
– Напевно.
– Ну, і?..
– Не знаю… Панно Настусю… Я не можу сказати. Для мене це не аналіз, а почуття. Кажу вам так, як є. Скажіть мені краще ви… Чому, наприклад, наші письменники вигадують жіночі постаті в своїх романах?
– Ви так думаєте?
– Таке у мене враження.
– От, я також не знаю, як на це відповісти. Можливо, у нас ще не створився тип жінки…
– Як то не створився? У життю, чи романах? – зацікавивсь Василь.
І поки в залі роблять порядок, вони ходять взад і вперед по коридору, оминають пари молодих людей, які сміються та бавляться, і по-своєму формують майбутню українську жінку. Кожний висловлює свій погляд. Типом Василевої жінки є Анна Кареніна [роман російського письменника Льва Толстого (1878)]. Настя погоджується, але це тип аристократки. Твориться нова верства людей… Василь одразу висловлює думку, що та нова верства мусить знов повернутись до аристократії. Інакше життя не може йти. Жінки старої Греції і римські матрони не сміють уступити місце гуріям, що тягнули на Версаль гармати…
Але Марія Антуанетта [французька королева, дружина Людовіка 16-го, страчена під час революції]? Хіба це ідеал суспільства? Можливо, ні. Це тільки стичність крайностей. Це, зрештою, королева. Але жінка в кепці, в шкіряній куртці з наганом, що розстрілює інших жінок, – це мусить минутись так само скоро, як воно приходить… Буря ломає столітні дуби і підносить з землі сміття і було б дуже прикро, щоб те сміття стало оздобою великої природи. Це не Василеві слова. Василь на таке не одважився б. Це він десь вичитав. Але ці слова Насті подобаються. Вона над цим уже думає. Низи, низи… Все низи, все виповнює наш національний організм. А де ж верхи? Він і вона ступають в ногу. Походять і повертаються. На чолі у них знак думання. В залі вже заграла оркестра і почались танці. Коридор майже спорожнів, і вони можуть говорити вільніше.
Згодом переходять на іншу тему. Кохання. Вічне й незмінне… Аристотель-мудрець і Аглая. Беатріче і Данте… Василь і Настя. Непомітний дотик двох істот – його – її, перемінна гра, горіння нервів, душ, і дим, і чад, і муки Танталові, і райська насолода… От, говорить Василь піднявши голову, ніби перед собою бачить огненний знак запитання. Хто може розгадати це? Люди говорять – природа… Природа. Приваба, дурман, запах душі, барвистість квітки… Очевидно, що так. Безперечно…
Але до цього звичайного закону розмноження втручається закон трагедії, добра і зла, мораль і навіть політика. Ну? Настя ступає і дивиться на кінчики своїх блискучих черевиків. Музика грає, і вальс бушує по всіх кутках. Поставлене “ну” чекає на відповідь. Що скаже вона? Яким лицем обернеться? Уста її складаються ніби для поцілунку. Очі блищать, ніби в них засвічено більше огнів, ніж звичайно. В її голові роїться думка, але одночасно, майже з того самого джерела вилонюється почуття, і їй здається, що шкода цей добрий, тонкий запах душі прикривати холодними дотиками думки. Вона це і висловлює Василеві, який з нею цілком погоджується… Кохати, це значить – зробити кругосвітню мандрівку.
– О, це прекрасно! – захоплено говорить Настя. – Це добре сказано… Тільки я б додала: – подорожувати весь час океаном. Бо вічні бурі… Василь з цим також погоджується. І взагалі вони чуються однозгідними. Не тільки ноги ступають у такт, але так само в парі мандрують і думки. Ах, як би чудово зараз потанцювати, але Василь не наважується. Це не значить, що він не вміє танцювати, але з Настею у нього нічого не вийшло б. Він надто багато думав би про те, як він танцює… Це вже якась кара… Власне. От це і є те справжнє…
– Вам напевно хочеться танцювати, – сказав Василь.
– Ну… Я танцюю охоче… – відповіла Настя. – Тільки вже, коли ви є тут… А, зрештою, я вас можу також навчити. Танець чудова річ… Своєрідне доповнення…
– Я це розумію, – сказав він скромно і більше не відважився на слова, щоб часом дійсно не захотілося їй почати його вчити.
І як добре, що їм сьогодні ніхто не заважає. Можливо Настя не тієї самої думки, але Василь висмаковує свою насолоду до кінця. Він не даремно брав той простір, лиця його ще й досі пашать. Тепер його ніхто не відірве від цього джерела. Добре, що до нього допався.
Вони можуть обійтися без танцю. Ось вони переходять до іншої теми. Говорили за “ідейних” та “неідейних” учнів. Василь належить до цих перших. Але він не завжди згоджується з таким розумінням ідейності, яке у них плекається. Ідея не сміє перешкоджати жити, цвісти, барвіти… Політика, яку роблять старші, не сміє хапати за руку дітей і підлітків та їх за собою тягнути… Так. Розуміється. У Спарті це звалось виховання… Клали на тверде ложе і сікли. Ах, яка в тому до дідька мудрість, чи сила? – презирливо говорить Василь. – У Атенах цього безглуздя не було, а все таки це Спарта, а Атени зісталися короною Елади. Що значить ідейний хлопець? Особливо у нас? Анахорет? Засліпленець? Маняк? Але цього Василь не сміє сказати Козенкові, чи Шпачукові… Це тільки перед дівчиною доходить він до такої зради ідеалів… Якийсь Галілей, чи Ньютон з червоним, круглим обличчям, що хоче вже повертати думки, які тільки що починають брати розгін…
Настя направду заслухалась. Багато з цього є для неї несподіваного. Цей шматок людини має направду думки, що іноді блищать. Вона не танцює, але хто знає, де є більша насолода – у ритмі тіла, чи ритмі душі. Вони навіть можуть покинути все і відійти у морок ночі, сховатися від очей, яким не потрібні тут зайві розмови.
– А що ж по-вашому? – питає Настя. Це було на попередню мову Василя.
– По-моєму? Боюсь сказать… Культура по-моєму… – каже він, як безперечний знавець подібних справ.
– І як це розуміти?
– Просто… Культура! Ну, що мені потрібно більше? Чи Приході, чи Шпачукові? Культура… І більш нічого… Я знаю… Аа! Даруйте, прошу вас… Найліпше тут вжити слово “культурний процес”, бо це щось з хемії. Перетворення… Мужик, це скажемо, одна формула – А плюс там якесь Ц, чи Д. Інтелігент, це друга формула – Е два і щось там ще… Перехід від одного до другого, це не механічна сполука, як каже нам Семен Іванович, а складний хемічний процес. А щоб все це сталося, потрібний середник, що зветься культура. І що більша, міцніша, старша культура, то предес той є скорший і певніші дасть наслідки…
Василь направду блиснув. Рожевий, плохенький, скромний Василь. Він вже не є проста точка в життю. Він уже якесь розумне речення. З нього все виривається несподівано і кусками. Надто гвалтовний процес думання. Мовчить, мовчить і раптом розрив, вилив, повінь, пожежа. Слова не даремно десь там гуртуються, ніби військо перед наступом, щоб піти у бій шалений і жорстокий…
Василь все таки шкодує, що він не може танцювати. Як би було чудово зараз лишити все – думки, і слова, висипати все те на бік, обняти ось цю чарівну істоту і закрутитися у буйному вихорі, мов пісок на куряній дорозі. Піти у танець і кружляти, кружляти без кінця і без початку, заплющити очі і нічого не думати, мов мотиль, який гарного весняного дня також, мабуть, нічого не думає, а жиє… І на що йому, саме йому сушити собі голову всіми цими питаннями? На що мудрує він, і хвилюється, і інших хвилює, коли жити можна значно простіше і значно вільніше…
Але ось ця дівчина також тут. І вона щось міркує своєю гарною голівкою. Хіба гарні голови на те, щоб думати? Хіба гарні очі на те, щоб бути поважними? Хіба гарні уста на те, щоб вимовляти такі слова? Певно, що ні. Ти, Насте, марнуєш свої скарби, закопуєш у землю таланти, які дістала від Господа Бога. Ти маєш отам танцювати, крутитися вихором у музичній вирві, Ти маєш дзвінко сміятися, а очі твої мають розсівати тепло, світло, привабу…
Вони ось уже вирішують питання романтизму нашого часу. Настя тієї думки, що романтизм ніколи не вмре.
– Безперечно, – погоджується філософ Василь. І це слово рішає. Отже, це справді безперечно. – Це тільки, – каже він, – вони, наші маленькі нащадки фарисейчиків, вдають, що вони сама матерія. А в дійсності… – Так! Я це також помітила. Чому кричати проти романтизму, коли на кожному кроці більше романтиків, ніж сміття.
– Вони соромляться. Так вони соромляться! – твердить Василь. – Соромляться самі себе… Це перші неоромантики. Вони визволяють працюючих і не помічають, що це зовсім не визволення, а романтика…
І багато інших істин вирікає цього вечора Василь. Невідомо, що було б, коли б він того не сказав. Але пропало. Він уже те висловив. Ось він уже гнівається на . своїх товаришів, що багато з них “заздрісні плази”. Що вони готові “всадити кожному в горло штиха”, коли той щось має, а він не має. Це зовсім, на Васильеву думку, не визволення трудящих, а просто… – грабунок. Бо я можу всадити тобі в горло штиха, а ти мені цього не зробиш… Яке право, – сердиться Василь, має Шпачук називати його куркульським сином? Жадного права. Шпачук має завжди гроші. Можна спитати: звідки? Хто йому їх дав, щоб він, Шпачук, називав його, Василя, куркульським сином?
– Так! – каже рішучо Василь. – Не куркульським сином хочу бути. Фордовим сином… Сином князя Кентебері!…
– Це, Василю, прекрасно, – зауважує Настя. Це мені нагадує ту саму Башкирцеву.
– Ні, це мої слова, – говорить червоний Василь.
– Безперечно, але це мені нагадує ту жінку…
Василь трохи соромиться. Він дивиться в землю. Щось він забагато наговорив. А чи не пора їм йти? Так. Мабуть час. Що мають тут вештатись…
Вони пішли до роздягальні і незабаром вже були попід каштанами, сковзаючись по замерзлій доріжці. Василь при тому розвиває думку про куркулів. Він має на це свої погляди. Куркуль, на його думку, має різні значення. Куркуль псіхологічний і куркуль політичний. Большовики підшили під це слово, як і під слово “буржуй” все, що їм не подобається.
Настя натомість все ще при свойому романтизмі. Вона все твердить що час, який переживаємо, один з найромантичніших. Тільки його ніхто не помічає. Це помітять пізніше. Лети у височінь і далечінь. Нові винаходи. Відважні мандрівки в праліси диких континентів. Напруженість, ризико, розмах духу. І хай собі базікають про куркульство… Ніяка ідейна маска не створить з нього Колумба… Заздрість ніколи ще не замінила сили. Напружене надхнення, вияв волі, кохання чогось… Мені здається, Василю, наш час найромантичніший з усіх часів. Дуже добре, що тепер живемо… Ви мене розумієте?
Вони йшли поволі попід залізною огорожею саду Гуляницького. Під ногами приємно поскрипував білий, чистий, свіжий сніг. Десь за молочними хмарами світить місяць. Певно у цей час наша плянета світиться, мов жарина. Що ближче доходили до Настиного мешкання, то хода їх зменшувалась. Дійшли до фіртки й зупинилися. Малий будиночок, де жила Настя, майже зливався з сірим тлом, тільки три його чорні віконечка вирізнялися, нагадуючи недокінчену картину.
– Боже мій! Як тихо і гарно! – сказала Настя своїм протяжним голосом. – Мені не хочеться ще йти додому. Пройдімось іще трохи…
І вони вернулись.
– Ви маєте силу, що впливає організуюче на мої почуття, – казала вона. Він намагався мовчати. Можливо і так наговорив забагато. – Ваша присутність обдаровує мене глибшими думками. Я можу з вами висловитись. Ви, можливо, думаєте про мене, що я легковажна. Не знаю, як вам сказати. Вловити мене, моє наставлення, мої хотіння… Я змагаюсь сама з собою і не знаю, чи розумієте ви, що значить з собою боротись. Мене тягнуть, чи краще поривають за собою кілька сил. Гарні, розумні, цікаві!… І я ще не знаю, яка з них візьме перевагу… Але поєднання всіх їх разом – виключене… Не знаю, Василю… Чи можете і чи в силі ви оцінити любов, яка… Яка йде від душі… – вона похилила голову, і голос її збентежено притих.
Василь намагався вловити сенс її слів. Відчував, що це щось стосується до нього.
– Неприємно усвідомлювати, що ти розснажуєш чиєсь почуття, яке йде від серця, – проговорив Василь обережно.
– Щось я не Так сказала, Василю. Уявім собі бурю… Над океаном. Видається, що вся її сила скерована, щоб збити хвилю. Тим часом:
Моя любов така велика,
вона дволика і столика…
Це писав мені один незнайомий, – сказала вона. – Ви мене розумієте? Буря не тільки робить хвилі. Вона топить пароплави, убиває людей, вириває дерева, руйнує будівлі. А завтра зникає… Так і любов. Знаю приятельку. Вона кохала. Бувало так, що вона з кимсь проводила вечір. Здавалось що той, з ким вона проводить вечір щасливий. А між тим вона отруїлась… І зовсім не за того, з ким проводила вечори… Така природа любові.
Ці слова Василь розумів. Розумів їх так, як вони сказані. Але він мовчав. Боявся розкривати їх, щоб глянути до них у середину. Відчував до неї страшну ніжність. Почуття його напиналось, мов вітри, і здавалось, що ось-ось щось станеться. Стане, впаде перед нею, обійме її коліна, прокаже їй молитву. Ах, що це, що так сковує його чинну волю? Взяв тільки її обережно під руку і трошечки, трошечки наблизився. Відчував край її одягу і дотик її руки.
Деякий час йшли мовчки. Йшли, дивилися вниз, перед себе, дорога западала і западала і, видавалось, що вони йдуть у якесь біле підземелля. Це не було небо, це був простір без початку і кінця з туманними завоями, вируванням безфоремного мороку, щось подібне до того біблійного хаосу, коли земля була невлаштована і дух Божий носився над нею. Один раз несподівано Настя взяла його руку і з притиском сказала: – Вассси-лю! Мабудь Василь ніколи не забуде звучання того слова. Воно зістанеться в найглибшому закутку його душі, там, де хороняться великі і святі цінності…
Надходив поволі світанок. Непомітно насувалась та сіра поволока на сонну землю. Не раз і не два доходили вони до фіртки, але знов і знов верталися, щоб ще і ще переживати те саме. І нарешті невідкличне прощання. Затримала довше його руку. Її тепло входило до нього, і він чув його кожним нервом.
Був п’яний від напливу щастя. Йшов, і земля під ним гойдалася, мов крижина. Все навкруги видавалось не дійсним…
