Насті він мусить імпонувати – дарма вона каже, що любить Василя. Це не може бути. Ні-ні. Це неправда. Микола мужчина… Вона пішла, бо бачила, що вони не мають наміру залишитися тут.
Аж на горі Василь помітив, що Гнатюкова сіра блуза на животі випнута. Він зрозумів. Це було далеко на горі. Міста майже не видно. Вечоріло. Навкруги лягав спокій. Вони сіли просто на моріг, хвилинку мовчали.
– Ну так що? Не передумав? – спитав Микола.
– Ні! – проговорив Василь.
Гнатюк почав говорити, що і як треба робити. Говорив взагалі. Ось так і ми мусимо… Багато, багато всілякого. Василь не потребує всього чути, бо ті слова – його слова. Що Гнатюк може сказати нового? Вони тепер забули за все. За батьків, за школу і навіть за Настю… Страх подумати… Така відданість, таке напруження…
– А ти голову вище! – сказав Микола. Він ніби бавиться. Він впливає на Василя. Василь справді зводить голову. Можливо і Василь мужчина, тільки Бог не хотів додати йому трохи більше простоти. Трохи більше до всього презирства… Трохи нахабства.
– Ходімо далі туди, – сказав Микола.
– Ходім.
Зайшли в долинку між молоді сосонки. З одного боку з-під землі видирається кам’яна глиба.
– Ну, ось тут. – І вийняв старого револьвера. – Дивись. Стріляють отак… – Націлився в камінь і вистрілив. Звук невеликий. Ніби хто цвіхнув батогом. – А тепер ти. Бери. Ціль в той камінь… Уяви, що то… Ну, хай йому чортяка! Ціль.
Бац! Гнатюк біжить до каменя.
– Не влучив. Паршивий з тебе майстер. Ще раз!
Бац! Гнатюк знов біжить.
– Паршиво! Не виходить! Промажеш!.. Ну, досить. Немає більше набоїв… – Взяв від Василя револьвер і застромив за пояс. – А тепер ходімо. Там нас чекатимуть… До мене.
Вони пішли навпростець через Туніський цвинтар. Згори це вартий подиву краєвид. Верхи дерев, десь-не-десь світло, на розіп’ятому полотнищі вгорі стирчить місяць, з усіх боків співи, з “Тіволі” – оркестра. Усе розкричалось. Ні! Не можна так надто наопашки зрікатися того всього. Але Василь німий. Жадне слово з нього не вирветься. Хочеться кричати, але мовчить. Йдуть широко і вільно, ступають дорожкою через кладовище. Від хрестів кладуться тіні. Василеві спадає раптом думка: “Отут десь, можливо, і я лежатиму. Цікаво, де саме? Тут чи тут? Коли б міг бачити, як то виглядатиме…” Але й цього не сказав Гнатюкові.
Гнатюк мешкає під самими Туніками. На пригірку довгий партерів будинок. Навкруги – сад, серед двору стара акація. Над вхідними дверима світиться електрична грушка. Знадвору вхід просто до великої кімнати… двері скляні…
Коли вони ввійшли на широку, відкриту веранду, то бачили що в кімнаті повно молоді. Всі реготали. Хтось стояв раком, очі зав’язані, а решта гатили його ззаду. Від диму не видно світу. – Гууу! – загули всі, коли побачили Миколу та Василя. Немає де сісти, ані місця стати. Все запхане. Все запхане. Микола пхнув ногою двері, і вони відчинилися. Увірвалось чисте повітря, цілий двір освітився. Стовбур старої акації також освітлений. Летять з темноти якісь метелики і крутяться біля лампочки.
Усі тут. І Гриб, і Біленко, і Стасюк, і молодший Гнатюк, і навіть Нуждін. Хто їх всіх зігнав? У кімнаті троє діжок, на стіні якийсь портрет… Якийсь патлатий тип, вирваний з якоїсь книжки, без рами…
– Валентине, ну, давай, – сказав Микола. З’явилися кілька пляшок і чарки. З’явилося трохи ковбаси, цибуля, кілька головок часнику. Налили чарки – випили. Потім ще і ще. З кожною чаркою робиться гамірніше. З дверей разом із світлом валує дим. Усі мотилі тікають. Василеві стає тісно. Йому хочеться конечно кинутись комусь на груди, розревітися і все висказати. Але він кріпиться.
Гриб і Біленко заводять пісню. Всі тягнуть за ними. Козенко задер свого носика і тепер він вже не Троцький, а комар. Він, видно, не звик пити і оп’янів неймовірно.
Василь уявляє себе героєм якоїсь поганої повісті і йому ще більше хочеться ревти. Ніколи не було у нього такого бажання ревти. як сьогодні. На ціле горло він співає і цим намагається помогти собі. Посередині – довгий, міцний дубовий стіл, на столі вже все розкидане, стоять калюжі, насипано цигаркового попелу. Козенко співав, співав, а потім щось із ним сталося і він крикнув:
– А тепер танцювати! – Вискочив на стіл, крутнувся, кілька чарок полетіло додолу і з бренькотом розбились, потім зіскочив на другий бік і пішов навприсядки. Декілька хлопців і собі пустилися за ним навприсядки. Решта почали награвати на губі гопака. Козенко виявився завзятющим танцюристом. Ніхто від нього такого не сподівався. Він підскакував з усієї сили, тупав, викручувався. Лампочка під стелею розгойдалася від руху повітря, по стіні скачуть дикі, пелехаті тіні, –
Гой, сиса морда лиса,
як не віриш – подивися!
Завзятюще приспівує Козенко. Всі втомлюються кричати, деякі хриплять, але Козенко невтомний. Він все більше і більше розходиться. Його обливає піт. Він розхристаний, але не перестає танцювати. Це заражає також Василя. Він не витримав. Довго стояв, але нарешті і собі зірвався.
– Поля! – крикнув хтось. – Шеремета танцює! – Всі закричали, бо це була також несподіванка. Ще ніхто не бачив, щоб Шеремета танцював, а тепер ось як він витупує, аж земля гнеться… Губна оркестра посилилась. Танок збільшився, ніби вогонь, коли долляли оливи. І коли обидва танцюристи зовсім потомилися, вони ненароком зіштовхнулися і попали один одному в обійми.
– Це ти, Шеремето? – п’яно і хрипко спитав Козенко.
– Я, Козенку!
Вони тісно, тісно обійнялися і почали цілуватися.
– Це ти, це ти! – говорив, заплітаючись, Козенко. – І чудово. От ти і я. Ми разом… Ми з тобою потанцювали… Так і треба. От. Гей, гей, козацтво преславне, запорозьке, чорноморське, славні хлопці, щоб ви всі виздихали. Чого так дивитесь на нас? Ми маємо також право на це! Понімаєте? Чого, Грибе, вирячив баньки? Ніжнік… Пробач! Нужндік! Ходи, квочко сіра, сюди! А я, хлопці, чуюся сьогодні як напередодні свята. Ось біля мене Шеремета. Це наш герой дня! Візьмімо на ура!
– Давайте, давайте! – загули всі, підхопили Шеремету і підкинули його майже під стелю. – Ще! Ще! Ще! – кричав Козенко. Потім всі кинули Василя коміть головою на Грибове ліжко. Воно провалилося. Козенко схопив Василя за ноги і потягнув його щосили. Василь переїхав через ліжко поперек і розтягнувся на підлозі. Йому закрутилася голова і він майже стратив притомність. Але, полежавши хвильку, опам’ятався. Над ним уже стояв Козенко у білому простирадлі і говорив:
– Маємо покійника. Він за свого життя був порядний і чесний, творив безсмертні діла. Він увійде до історії з усім, що має. Він викликає у нас подив… – Тут втрутився Микола. – одійди геть! – крикнув він на Козенка. – Сідай, крякало! – відіпхнув Козенка набік, взяв під руку Шеремету і звів його на ноги.
А ніч йде, тікає, місяць лізе по склепінню небесному, місто вщухає. Хлопці розходяться, хто куди і хто коли. Василь йде з Козенком. Вони один одного підпирають.
– Ти, Шеремето, дурень! – меле Козенко. – Ти… думаєш, що… ті каналії переможуть… Ти думаєш, що я проти тебе… Іди геть! Я не проти тебе… Іди до біса! Я тільки… Ти знаєш, яке халєрне наше положеніє… Плюю я на нього, от і все!.. Де ти живеш? Я тебе заведу, а то ти ще застрягнеш десь… Ти, хлопче, п’яний, мов віхоть… Де ти живеш? Біля староства… Почекай… Вони ще тебе самого під самим носом знайдуть… Будь певний…
Вони йшли довго. Йшли глибокою вулицею. До них звисало гілля дерев. Під ногами м’який пісок. Василь п’яний. Він п’яний до нігтів на пальцях. Він ще не був ніколи такий. Під ногами крутиться і тікає земля. В голові з шаленою швидкістю біжать уривки чогось, що, здається, з ним було, але вже відійшло. Він з усієї сили тримається на ногах, пручається сам із собою. Йому стає нудно. Козенко підтримує його з усієї сили. Крок за кроком вони вилазять з провалля на рівнішу дорогу. Ось вони вже вилізли на ту вулицю, що веде до Василевого мешкання.
– Козенку, – виривається з Василя. Очі його заплющені. Голова хоче кудись зірватися, але не знає куди. – Козенку… ти собі йди своєю дорогою… а я своєю… Ти собі, Козенку, йди…
Козенко перечить:
– Мовчи, Шеремето, а то я тебе запхну отуди під пліт… Кажу тобі… Я веду тебе аж додому…
– Ні… Не веди мене додому… Не хочу… Ти собі йди своєю дорогою, а я своєю…
Але вони йдуть та йдуть. Доходять до будиночка, де мешкає Настя. Василь раптом зупиняється.
– Стій! – каже він. Йому зненацька приходить якась думка. Він її не усвідомлює виразно. Це щось біле, непрозоре, мов молоко. Він міцно тримається на ногах. – Козенку! – каже він. – Дивись! – і показує на вікна, де мешкає Настя. – Бачиш?
– Бачу, Шеремето.
– А що ти там бачиш? – питає дуже поважно Василь.
– Бачу паркан…
– Дивись, Козенку, вище… Бачиш? – знов так само поважно питає Василь. Козенко не менш поважно відповідає:
– Бачу.
– Що ж ти там бачиш?
– Димар, Шеремето…
Василь не вдовольняється.
– Дивись нижче, – каже він.
– Бачиш?
– Бачу.
– Що ж ти там бачиш?
– Вікна…
– Ну, от… Вікна. Скільки їх бачиш?
– П’ять, шість… Шість!
– Не шість, а три…
– Ні. Шість бачу, – каже Козенко дуже спокійно і поважно. Він ледве тримається. – Нагорі три і внизу три!
– А ти дивись тільки нагорі… Там три! Затямив, Козенку…
– Затямив…
– Ну от… Так, ходімо далі…
І вони плентаються далі. Вони один одного підтримують. Доходять до повороту доріжки, що веде до яру, де беруть пісок і де недавно Василь розмовляв з Настею. Василь тягне Козенка туди до яру. Козенко не розуміє, куди вони йдуть, але не перечить. Доходять до місця, де зовсім тихо, безлюдно, де дорога вузька… Тут обидва зупиняються.
– Тяжко тобі, Козенку, стояти? – питає поважно Василь.
– Тяжко, Василю, дорогий, – так само відповідає Василь.
– Так сідай. Тут м’яко… Не бійся… А я буду стояти. Як сяду – не встану…
Ці слова вплинули на Козенка. Він хотів сісти, але побоявся, що також не встане. Він комічно присів навшпиньки, але не втримав рівноваги і повалився наперед головою. Василь дивиться на нього згори і спокійно каже:
– Ти, Козенку, ліпше не качайся… Можеш розбити носа. – Сам Василь хитається над ним, мов годинникове вагалко, ноги йому заплітаються і він непевний, чи втримається навстоячки.
– Ні, – каже Василь. – “Слаб і сміріться гатов” [цитата з поезії О. Блока “Ангел-хранитель” (1906)], – цитує він Блока і спокійно валиться на землю. Він хотів сісти обережно, але земля виявилась ближче біля нього, ніж він розраховував, і він важко гепнув на пісок.
– Де ти, Козенку? – питає він, випльовуючи з рота пісок.
– Я тут, – чує він спокійний голос. – У мене тече з носа.
– Цікаво, – говорить по-філософськи Василь, – що там у тебе тече з носа?
– Я ще, Шеремето, не знаю…
– Сідай, Козенку, тут ближче… Сідай тут… Я далі не можу… Я слабий… Я не можу поворушити ногами. – Козенко присувається до Василя і обіймає його.
– Ах ти, Василю, – каже він. – Ти мій друг чи ні?
– Так, Козенку… Ми з тобою кревні брати… Тільки в тебе ніс гострий, а в мене тупий… Ти тонкий, а я грубий… Ти любиш попа, а я попадю… Ти віриш у… Ану його до всіх чортів, які тільки є в пеклі. Ми з тобою сьогодні випхнуті за межі, гик, – гикнув він… За межі… е-е-е… – Йому помагає Козенко: – де кінчаються люди і починаються свині… – Так, голубе сизий. Так, мій милий… А хто б подумав… Ти, Козенку, був завжди із своїми Герценами… Ти їх, мов щур, гриз і вдень, і вночі… Ти був, Козенку, такий вже ідейний, такий ідейний, що Господи… Ти вже, здається, самого Маркса почав гризти… Ні? Не кажу я правду, Козенку? І ти, здається, уже перейшов до Соловйова… І все “ні почом”, як кажуть наші дядьки… І впився. Га!
– Буває, знаєш… Я вірив, що людина… Що чоловік, як каже Горький [як каже Горький – репліка з драми російського письменника Максима Горького “На дні” (1902), що стала крилатою фразою: “Человек – это звучит гордо”], звучить гордо, – говорить десь за плечима у Василя Козенко.
– А тепер? Що? Вже не думаєш? – питає Василь.
– Ні. Думаю… Тільки іноді ось так буває…
– Все то, Козенку, людське. А знаєш, що?
– Ну? – бурмоче Козенко.
– А знаєш ти – що? – ще раз перепитує Василь. – Я завтра вже не буду жити. – Козенко не дивується.
– А що ж ти будеш завтра робити? – питає він флегматично.
– Я завтра, Козенку, умру…
– Ну, то вмирай собі на здоров’ячко… Що мені до того.
– Так, Козенку. Я завтра, мабуть, умру… Я завтра маю стріляти. Всі підуть на Бону, а я… я піду також… Там буде наш… наш… А ти пам’ятаєш, Козенку, як у Варшаві вбили митрополита? – запитав він зненацька. Козенко якийсь час мовчить. Він, мабуть, щось пригадує.
– А що ти там, Василю, верзеш? Ти помацай себе за голову… Чи вона ще ціла?
– Ціла, Козенку… Але я завтра її розіб’ю… Я продірявлю її кулькою…
– Ти, Василю, дурень… Що ти там верзеш? У мене з носа тече і я вже тебе закапав… Ти краще відсунься…
Але Василь каже далі своє:
– Але мені хочеться жити… І зо мною піде ще хтось… Ти знаєш його… Він є наречений… Розумієш? Наречений на загубу… Одна дівчина буде плакати, Козенку… А що нам до того, що хтось буде плакати… Ні, Козенку? Що нам до того, питаю я… Мене завтра на цьому світі однаково не буде… Я буду в землі… Буду гнити, як здохлий кролик… І земля буде забирати від мене моє тіло… Ти розумієш, Козенку? І зістануться з мене одні кісточки… Руки… ноги… черепок… пальці… волосся… А все решта піде в землю… Так… Піде в землю і з мене виросте квітка…
– Ні! – протестує зненацька Козенко. – Не квітка, а будяк… Будяк з тебе виросте, Василю… Бо ти ось тут серед ночі на дорозі валяєшся… І грішиш… Ти мелеш дурницю… Смерть, Шеремето, – не забавка… Про смерть отак по п’яному не говорять…
– Може ти кажеш правду… Я не сперечаюся… Хіба я що кажу? Хіба я не кажу правди? Ти все думаєш, що я п’яний і верзу дурниці… А от ти завтра побачиш… Побачиш, чи я плів дурниці…Отак з дурниць, з дурниць і вийде не дурниця… У нас на селі діти бавились у весілля… Їм треба було вітати молоду, як то роблять, з вогнем… І вони запалили солому… під клунею… І вийшов вогонь… А ми, Козенку, також діти… А тепер можна вже й вставати… Тільки ти, Козенку, не говори про це. Нащо? Ліпше не говори… Хай то буде між нами… Це ліпше… А тепер встаньмо…
І Василь почав вставати. Земля під ним хиталася, ніби він лежав не на піску, а на розхвильованому морі. Він підіймав голову, але з ним також підіймалась земля. Він пробував звестися на руки, але вони ламалися в ліктях, ніби сірники. Козенко пручався також, але йому це вдалося скорше. Він якийсь час лежав, щось міркував, щось перекладав в пам’яті… Одно сюди, друге туди… Потім у голові йому почало прояснюватись, ніби над ними пройшла якась хмара і засвітило сонце. Він рукою обтер носа і почав зводитись. Став на ноги. Перед ним ще лежить Василь.
– Ну! Гей! Василю!.. Вставай! Підемо… Дай руку…
– Мені так добре на сирій землі, – чує він голос. – А скільки на небі зір… Бачиш, Козенку? А пам’ятаєш, як вмирав на полі бою князь Андрій [Андрій Болконський, персонаж роману російського письменника Льва Толстого “Війна і мир” (1869), був поранений у битві під Аустерліцом]. І як йому хотілось жити… Кожному жити хочеться… Зорі до нас моргають… Вітер для нас віє… Весна…
– А ти вставай! Треба нам вже йти, – каже Козенко.
– Я тут, Козенку, залишусь. Ти собі йди. Я тут залишусь. Хай мене ніхто не бачить. Тут собі ніч, та я, та ти… Тут ми самі, без законів. Тут ніхто нас не гнобить… Думай собі, що хочеш… Мені так, Козенку, добре при сирій землі, як нашим предкам у чистому полі, на степу… Ми так звикли вже до сирої землі, що відлипнути від неї тяжко.
– Бо ти, Василю, п’яний, – спокійно каже Козенко.
– П’яний. Але я все пам’ятаю. Ось лежу я на землі, мов гора… Сам-один під зорями. Руки заложив за потилицю і дивлюся на небо. Під моєю спиною земля. Я чую її. Нерви мої зростаються з її нервами. Кров моя пульсує разом з її кров’ю. Я дихаю разом з нею в один такт… А ти, Козенку, кажеш, що я п’яний… Я вже тверезий, тільки ноги мої ще не хочуть слухатись моєї голови. Хай не слухаються. Я ось зате полежу тут, бо інакше я не полежав би… Мені було б соромно…
– Добре, Василю, коли й ти сам не будеш слухатись твоєї голови, – повчає Козенко. – А тепер вставай…
– Ти. Козенку, не поет. Ти – пісна, черства личина. Ти не дивишся на зорі. Ти з усього смієшся. Для тебе немає краси… Недаремно ти писав: “Краса красою, а життя життям”, і там доводив, що в купі гною живуть черви і вони важливіші, ніж квіти, бо хоч не пахнуть, зате переробляють гній, з котрого виросте стебло, а на ньому колос, а з колоса буде хліб, а хлібом нагодують дітей…
І ти так, Козенку, дивишся на все. Бо в тебе таке гостре, гніде око, бо ти не бачиш барви, а як бачиш її, то як бачиш?… Скептично. Ти в неї не віриш. Це ми тільки думаємо, що ось та барва червона. Ми так її назвали, а вона, можливо, синя чи бузкова, чи якась бура, як шкура ведмежа. А я, Козенку, хотів би заспівати якусь пісню. Якийсь гімн хотів би я заспівати.
Я хотів би дати світові щось дуже гарне. Я дивлюсь на всіх наших товаришів… На тебе, на Приходу, на Гнатюка… На всіх дивлюся і думаю, що от як добре було б, щоб ви всі якось залишили по собі слід на землі. Подумай тільки, Козенку… Перед нами на цій ось малій поверхні пройшли міліони, ні, куди там міліони – біліони таких, як ми. І всі вони зникли невідомо куди і ми не знаємо, хто вони були і для чого вони тут були… Не знаємо також, як вони жили і як зникли.
Я, Козенку, хотів би, щоб так не було з нами. Розумієш мене? Я вас хотів би всіх возвеличити. Я вам хотів би дати безсмертя. І я нічого за те не хочу від вас. Я тільки хочу так, бо я думаю… Козенку! Я тобі щось скажу: мій батько і всі мої предки так не думали. Ти це добре знаєш. Вони жили собі, як живуть таргани у припічку. Вони нікого не зачіпали і тішилися, коли й їх не зачіпають. У них напевно була душа, бо вони мали мову, лаялись нею, але та душа була малою, ось як ця піщинка серед моря цього піску. Така душа ні на що не могла здатися.
Але я, Козенку, вже інший. Не знаю, яким вітром мене привіяно у цю гущавину дрібненьких душ… Не знаю, хто мене пхнув сюди у це півпекло… Як то у Шевченка – пригадуєш: “у тому раю на землі, у тій хатинці у гаю я бачив пекло” [перифраза поезії Тараса Шевченка “Якби ви знали, паничі…” (1850): “В тім гаю, / У тій хатині, у раю, / Я бачив пекло…”]. Щось так, здається. Не пам’ятаю зараз. Пекло я бачив так само, як і Шевченко, бо й він так само, як ось ми, невідомо звідки прийшов до тієї хатинки чи краще до тієї буди собачої, де люди жили разом з тарганами і поросятами…
Мені вже, знаєш, душно. Ще не сходить сонце? Я ще всього не сказав. Така ось, Козенку, ніч… Куди ми підемо? Сідай краще біля мене… Ти, Козенку, все-таки золота душа. Я тобі це кажу одверто, бо куди з правдою? Ти мені подобаєшся, і я зовсім на тебе не гніваюся, що ти смієшся з мене. Як я смішний, то смійся. І я, властиво, ні на кого не гніваюся. Я мирна людина. Сам не знаю, чому я взявся до цього…
Ні. Краще вже мовчати. То недобре звучить. Якась у тому істерика. І я тобі признаюся: я добре тямлю одну твою розмову… тоді… пам’ятаєш, як ми верталися з якогось засідання.
Ти казав про неспокій, про чинний спротив… Але я в це, скажу тобі одверто, не вірю. Поки ми не виростемо, нічого з того всього не вийде… Але це не значить, що не буде спротиву. Буде. Це само собою. Хочемо ми того чи не хочемо… Але вирости нам треба. О! Тоді буде спротив інший. Так, Козенку… А мені вже однаково…
Вони говорили довго. Козенко присів. Посвіжіло. Оп’яніння в них проходило. Мова їх ставала дедалі тверезіша. Козенко ввійшов у свою нормальну колію. Він висловив і свої думки. Вони не могли розірватися, мов дві ланки одного ланцюга.
Небо на сході почало рожевіти. У кущах “Тіволі” засвистали якісь пташини. Зорі поволі зникали. З темряви ледве помітно виступили обриси Бони. Легкий туман стояв над сонним містом. Весна.
