Крем’янець
Всемогутня рука, яка колись розділила твердь від невидного неба, яка вілляла води в свої місця, яка поставила над всесвітом страшне світило і всьому малому і великому повеліла затремтіти, радістю бути, – та сама мудра рука одного разу вдарила у твердь плянети і лишила на ній глибокий, широкий, розлогий слід. Від сходу на захід, півмісяцем розсікла вона ланцюг гір Авратинів і, лишивши за собою рештки несформованої природи, вийшла на широкий простір долини, прошитої тонким шитвом хвилястої Ікви. На узбіччях лишились урвиська, порвані рештки затверділого вапняку, уламки гранітних залишків, горби з мішанини піску, крейди, кременю, глиняні стоки та залишки морського дна, на якому міліони літ плазували і вмирали ніким незлічені тварі.
Згусла і ствердла в такій своїй подобі ця ось частина землі. Обабіч станули високі горби. Посередині, мов велетенський шолом, залягла гора. Земля забажала дати рослинність, і з надр її виступило на поверхню дерево всілякого плоду і роду, і поросла свавільно всіляка билина, і вкрила смуглясті узбіччя своїм густим руном зелена мурава і барв різного цвіту оздобила все яскраво і свіжо. Густо і міцно скріпило все жилаве коріння, що втиснулось у кожну щілину в каменю, пробило крейду, розсунуло збиту рінь, вишукуючи для себе вологи, поживи, сили і краси. Буйно і барвисто вкрилась крутояра долина соковитою зеленню.
І крутилась далі плянета в просторі. Мов невеличкий м’ячик у безмежжі, робила вона свій лет. Чергувалися безліч днів і ночей, чергувалися зими, весни, літа і осені. Безконечно творилась не збагнута ніким і ніколи містерія життя і нежиття. І, можливо, тільки зарви гір час від часу відкривають книгу, писану мушлями, і на їх перлямутрових залишках читаємо непомітно маленьку частинку того, що було.
Але прийшла сюди колись перша людина. Вона вийшла на гору серед яру, оглянулася на всі боки і розложила піл каменем своє перше вогнище. Навкруги було повно всілякої звірини і птаства, а там далі, у широкій болотяній ріці, – повно риби. Людина не покинула цього місця, вона тут далі була, далі робила вогнище…
Вона родила тут нащадків, що з покоління в покоління тут вмирали, ховали свої кості під землю і родилися знов. Приходили чужі люди, які несли з собою зброю всіляку, і вогонь, і топори, і меч. Тутешня людина стиналася в лютому змаганні, лилася кров, і поволі всякала в землю. Хтось перемагав. Знов ставав мир і знов росло, буяло, цвіло життя.
Одного разу на тій найвищій горі почали щось мурувати. Це були вже мудрі люди. Вони сказали собі, що цю землю будуть боронити не тільки своєю кров’ю, а й своїм розумом. Вони позносили багато каміння, вони звели грубі мури, вони поробили башти, вони закували в залізо браму, вони поставили людей у кованих панцерах, вони дали в руки тим людям пальну зброю.
Навкруги все підкорилося тим людям, що обшили себе каменем і залізом. І внизу, отам по всіх ярках, по всіх галявинах між дикими заростями шипшини та глоду, де цвітуть дикі черешні та яблуні, повстали хижки. Поволі між камінням повилася перша стежка, побігла зі сходу на захід, уздовж малого чистого потоку, що пробивався між зірваними на горі і зваленими додолу велетенськими каменюками…
І всьому тому дали назву: Крем’янець. Від слова кремінь. Від каміння, що лишилося тут з морського дна і своєю перевагою над іншими породами накинуло усьому свою назву.
І чи знаєте ви це місто? Ні. Ви його не знаєте. Колись поїдьте туди. До нього веде тепер маленька залізнична, зазначена майже на всіх мапах червоною жилкою. Це – невеличка від бочка від станції Дубно, вона проходить попід розлогим лугом річки Ікви, яка перерізує дубові ліси Смиги і в’ється, мов сірий вужик, крем’янистими полями. І не будете шкодувати, відвідавши ці місця. Особливо, коли настає весна, і все заллється цвітом, і ви вийдете на гору Бону, і поглянете на всі боки, куди вам захочеться…
І тоді ви, напевно, здіймете з вашого спітнілого чола капелюх і будете дивитися на це диво, що поклалося перед вашими ногами так спокійно і так покірно. Вам впадуть в очі білі, мов мармур, осяяні сонцем будівлі старого ліцею з його червоноверхими вежами. Вам блисне довгим зигзагом здалека Іква. Вам заманячить в тумані обрію Почаївська вежа. Перед вами тисячами переливів замиготять барви стріх, тіні покритих зеленню ярів, облиті квітами узбіччя пригорків, барва патлатих, старечих каштанів, косатих берізок, шерехатих, сивих акацій, оздоблених широчезними коронами столітніх дубів.
І ви повірите, що це є добре, гарне місце на плянеті…
Третє травня
Сьогодні третього травня тисяча дев’ятсот двадцять третього року місто Крем’янець є саме таке. Сонце встало того дня о третій годині дев’ятнадцять хвилин. Велике, яскраве, жовтаво-червоне. Небо злегка поблідле, ніби вкрите легеньким серпанком. Долиною над містом, виписуючи літеру С, ліг туман. По садах цвітуть рожево-молочним цвітом яблуні. А на всьому разом – велич великого, буревісного молодого життя. Весна розшалілася на всі боки. Вона чудодійно виливає на кожну комашку, на кожну билинку, на все, що тут і там, що бачать очі і чують вуха. Звуки, барви, рух, легкі, ледве помітні відрухи великої гармонії, міцне, п’янюче повітря з переливом пахощів, що поволі, мов хвильки повітряної ріки, пливуть назустріч сонячному сходові, десь там зустрічаються з молодим східнім вітром, що бере їх легко в обійми і повертає назад.
Сонце підіймається вище. Воно, мов божество всесильне і нестримне, підіймає свої велетенські золоті повіки і бачить все. Воно скрізь, де тільки є життя. Кілька позолочених хмарин зупинились на одному місці і лежать, мов пливучі, казкові острови.
Місто прокидається. На всіх будинках мають біло-малинові прапори. Вулицями йдуть люди. Вітер спокійно коливає полотном прапорів. Звідкілясь вириваються звуки першого маршу. Он там під ліцеяльними мурами, мов комашки, купчаться чорні крапочки. Вони спливають малими потічками у більший струм і зникають за ліцеяльними мурами.
Від станції над’їжджають перші чети вершників. На сонці виблискують мідні розтруби музичного приладдя. Мають малесенькі прапорці. Коні йдуть повільно, і здається, що чути цокіт їхніх копит по бруку. Ось вони вже доїжджають до монастиря. Труби блиснули на сонці, і полився грайливий марш кінноти. Вже виразно видно барву прапорців на списах. Білі коні оркестри ритмічно вицокують крок.
Минають хвилини. З ліцеяльних мурів виступають перші колони молоді. Йдуть соколи. Йдуть гімназисти польської гімназії. Йдуть ліцеїстки. Виходять з воріт і загинають довжелезну підкову учні української гімназії. За ними так само виходять семінаристи духовної семінарії. За семінаристами гімназистики гімназії Алексіної. А далі – комерсанти, а за ними почали свій похід народні школи. Спереду улани. Вони виграють марша, а за ними довгою рікою – молодь, молодь, молодь…
І мають скрізь прапори, і скрізь велика весна.
А Микола Гнатюк і Василь Шеремета майже непомітні. Облиті сонцем, сидять вони на сірому камені. Вони дивляться догори на місто, і бачать усе. Вони обидва бліді, мов крейда. Очі позападали, але зір напружений. Біля них пасуться під горою корови й кози. Кілька малих пастушків так само, як і вони, дивляться згори на місто. Біля них тихо, тільки час від часу Василь Шеремета питає:
– Не бачиш нічого?
– Ні, – відповідає Микола.
І вони знов дивляться. Вони хочуть побачити знаний повіз, у котрому має виїхати на гору їх призначення. Але похід проходить, вже досягнув гори, чути, як оркестра заграла гімн, чути католицький однотонний спів, а його немає. Нерви Шеремети напинаються. Він вже пережив перші припливи хвилювання, але зараз надходить дев’ятий вал. А що як на тій он доріжці з’явиться каретка?.. А що, як вона тільки спізнилася? Так. Хвилини тягнуться надто довго. Кров приливає до голови і б’є у скроні. Уста засихають. Очі все більше і ширше дивляться, ніби вони галюцинують.
А на грі співають “Те Део”. Чути дзвінки. Під небо глухо підносяться латинські слова. Десь там є Бог і він все це чує і, напевно, бачить. Ні, ні… Василь не може далі сидіти на теплому, шорсткому камені. Він зривається на ноги. Шкода, що ноги ковзаються по схилі, а то він біг би. Це неможливо! Це неможливо! Кричить ціла його істота. А хвилини йдуть невблаганно. Минає година…
Досить. Василь підходить до Миколи:
– Знаєш, Миколо. Не можу більше! – Микола поглянув на нього своїми сірими очима.
– Не можеш? Так ходи сюди!
Василь вже знає, чого той домагається. Він обережно виймає з-під пояса на животі невеличку річ і передає її Миколі. Але це ще нічого не значить. Тягар з нього не спав. Навпаки. Можливо, навіть збільшився. Микола взяв ту саму річ і старанно засунув його собі під пояс на животі. Він дивиться вперед рівно і, здається, байдуже. Непомітно, щоб так сохнули йому уста, як сохнуть вони у Василя. Василь дивиться на нього і знов пригадує Настю.
Це добре, що вона вибрала якраз його. Він такий міцний, а вона така гарна. Це прекрасне сполучення. І Василеві стає дуже, дуже прикро…
Але призначення не прийшло. Воно чекає десь на них в іншому місці. Даремно. Все скінчилося, і хлопці повільно сходять униз. Схил гори всипаний молоддю. Василь і Микола також молоді. Тепер вони змішалися з юрбою, що з гамором, мов камінці, летить униз. Тільки Микола та Василь блідніші від решти…
Обидва зайшли до Хмелюка. Той також не ходив на Бону. Що там згубив, що має туди йти. Що скаже Варвара Сергіївна? Що скаже… Відомо. Буде гомоніти про обов’язки, про потребу порядку, про те, що вони молоді… Так. Вони і самі знають, що вони молоді… Так воно й є. Замовляють собі трохи їжі і трохи напою – їм тут ніяково сидіти.
Як Василеві, так і Миколі свербить язик, щоб комусь розказати про своє геройство. Хмелюк порядний хлопець і йому можна. Вони беруть усе з собою. За цвинтарем на горі у цей час нікого немає. Там прекрасно. Вони йдуть туди, сідають на свіжій траві. Василеві пригадуються проводи, йому приємно. Він знов живе і скрізь весна. Але чому той Микола так на нього дивиться?
– Ех, ти устриця, устриця! – виривається з його широких уст. Василь випиває чарку і починає оповідати. Хмелюк дивиться на них з заздрістю. Як це так, що вони кажуть йому про це аж тепер. Але Василь признається:
– Не витримав, каже, я. Передчасно підняв руки… От він… Подивись на нього. Він взяв у мене револьвера і стояв, як вояк на стійці… – Так. Василь захоплений Гнатюком. Він обіцяє собі, що буде надалі сильнішим. Але це було вперше. На цей раз досить. Більше такого не треба…
Вони трохи випивають. Настрій підіймається. Всі троє жваво балакають, сміються. Потім встають, кидають в кущі пляшку і швидко йдуть униз. По дорозі внизу вони зустрічають Мединську. Це прекрасний випадок. Біля самої її фіртки. Як це добре, що вони її зустріли…
І що це сталось з Василем? Його серце ані трохи не тьохнуло. Навпаки. Він веселий. Ось він вільно підходить до Насті, бере її руку, підносить до уст і цілує, мов руку дами. Червоніють інші, але не він.
– Відколи ти такий джентльмен? – питає згорда Микола.
Настя дивиться на Василя здивовано й поважно. Вона цього не сподівалася. Він питає її, чи була на Боні. Ні, вона також там не була. А куди вони йдуть? От, так собі…
– Ну, але я йду! До побачення, Миколо, – каже Василь.
– Хмелюче! Йдеш?
– Ходімо, – каже той.
Микола з Настею лишаються, а ті відходять. Василь іде зовсім вільно. Він уже все має за плечима. Чує полегшення. Він щось лишив за собою. Навіть боїться признатися, але він вдоволений, що нарешті позбувся Миколи. Йому від цього стає радісно. Йому хотілося б дуже побачити зараз свого Євгеника.
– Ану зайдімо, – каже він до Хмелюка, коли вони зрівнялися з його фірткою.
З грюкотом, гамором вони заходять. Євген лежить горілиць, весь мов чорна хмара, йому страшенно нудно, увесь час сам, нічого не розуміє, що діється з тим божевільнім Василем. Але і ось той божевільній. Він накидається на бідного Євгена, падає йому просто на живіт, душить його з усієї сили, вириває йому з рук “Війну і мир” і, нарешті, цілує його. Просто цілує і то при всіх, ніби він христосується.
Ніяка сила не витримала б цього пориву. Не витримує його і Євген. Він зривається на ноги і намагається розгойдатися, щоб і собі попасти в тон Василеві. Але це йому не зовсім удається. Василь хоче йому помогти. Він хоче вділити йому частину свого захоплення. Він хоче взагалі щось йому сьогодні подарувати. Він має багато. Стільки йому дано і чому б йому не поділитись з Євгеном. Ну, що б йому таке зробити приємне? Є! У нього є думка.
– Євгене! Ходім! – гукає він.
Вже по дорозі Василь шепнув Євгенові, куди вони йдуть.
– Ні-і! Це неможливо, – засоромився Євген.
– Чому? Ну що ж тут такого? Ну, прийдемо… Добрий день, добрий день.
– Куди? – цікавиться Хмелюк.
– До о. Ніколая, – вирвалось у Василя.
Хмелюк розреготався:
– Що ти, Василю? З глузду з’їхав?
Але не так думає Євген. Він зовсім не регоче. Він соромливо спустив очі. Що сталось? Що сталось? Хмелюк нічого не розуміє.
– Ти, Хмелю, нічого не розумієш. Нас о. Ніколай не цікавить. Цікавлять нас інші речі…
– А які?
– Кирочка й Мирочка…
– А-а! А хіба вони там живуть?
– Там.
– Ну, тоді це інша справа… Але я не піду, – каже Хмелюк.
– Ти йдеш чи не йдеш, а ми йдемо… Ні, Євгене?
Євген тільки стиснув плечима. Він не має відваги. Як так? Прийти, що там робити? До дівчат? Ні! Євген від самої думки паленіє, а що з ним станеться, як він прийде туди. Але Василь невблаганний. Вони вже прямують на Туніки. Хмелюк по дорозі відстає. Євген йде, мов на кару. Він вагається, але йде. Не має сили ставити спротиву. Ось вони все далі й далі. Ось вони вже в тій глибокій дорозі, де така приємна тінь, де стільки птахів і стільки пахощів. Через живоплоти проглядають згори садки, квітники, кущі безу, кущі жасмину.
А хлопці все йдуть. Василь не має стриму. Ось уже видно туніську церкву. Біля неї сад і в саду велика хата. Навколо квітники, розпускається лілея, косетень, цвітуть різнобарвні тюльпани, білі нарциси, лапаті братки. Кущі безу понабрякали і, здається, ось-ось бризнуть цвітом. Жасмин вистрілює нові паростки, які оздоблюються білими бруньками.
І ось вони біля залізної фіртки. Ні! Євген далі не може – то був збілів, тепер знову вкрила його хвиля червона. На носі та на чолі йому виступили крапельки поту. Він не піде. Це надто, надто ризиковне підприємство. Але Василь сьогодні буря. Він ламає кожний спротив. Він уже відчиняє фіртку, а Євген тягнеться за ним, мов каторжник, прикутий ланцюгом. Вони йдуть стежкою просто до оброслого плющем ганку. З обох боків цвітуть нарциси. Вікна з лівого боку будинку навстіж відчинені, до них навскоси заглядає передвечірнє сонце, а з них чути гру на роялю. Вальси Штравса виривається назовні, чути сміх, тупіт ніг. Там безперечно танцюють. Євген западає у землю. Ноги під ним підгинаються. Василь почувається також негаразд. Ну, прийдуть. І що ж? Всі чужі…
Вони собі танцюють. Кира й Мира ж весело бавляться. Але геть всілякі розважання. Мудрування – перешкода чинові. Вони йдуть на ганок. Там плетені стільці і застелений стіл. На столі посуд і рештки тістечок. Тут, мабуть, недавно пили чай. Ще не встиг розвіятись дим. Двері до сіней відчинені, і хлопці входять туди. Ліворуч, праворуч – і просто двері. Василь постукав ліворуч…
І от двері відчиняються. Якийсь незнайомий панич. Кира і Мира в буйному танці вальсу. З ним ще пара дівчат, і ті також танцюють. Василь і Євген втискаються в двері. Вони тут, мов два пастухи, що вернулись зо степу. Шапки тримають у руках.
Але ось виривається Мира. Вона покинула свого кавалера і біжить до дверей.
– А! Панове! Прошу, прошу! Кашкети сюди… Прошу… Знайомтесь… Це, панове, колеги з гімназії. Ікс, Ігрек. Зет… Будьте, як вдома. Танцюєте? – глянула на бідного Євгеника. Носик його зовсім употів. Він щось муркоче під ніс і робить все, що робить Василь. Незграбно переступає з ноги на ногу. Обережно сідає і потрапляє на власного кашкета, якого поклав перед хвилиною.
А валець кінчається.
– А-а! Панове карандаші! – звертається до них один дебелий парубійко, що допіру випустив з обіймів Кирочку. Вона рожева, як звичайно, але чомусь мовчазна. Вона також підійшла до Василя й Євгена і мовчки подала їм руку. На привітання “карандаші” відповіла Мира:
– Пане книше! Кому, кому, а вам би мовчати…
Василь і Євген пізнають, що всі, що тут, є семінаристи, їх четверо. Мабуть, поповичі. Всі вони старші й поводяться зовсім вільно. Мира намагається підтримати товариство нових гостей. Збоку стоїть старе піяніно. Біля нього сидить пані у чорному. Мира підводить і знайомить з нею Василя та Євгена.
– А-а! Ето ви маладци? – виривається з неї. – Наші дєвочкі часто о вас вєдут разгавори.
Яке недотримання таємниці. “Дєвочкі” ніяковіють, але що ти зробиш з такою балакучою “тьотьою”.
– А каторий із вас Лискєвіч? Ви? Етот от, каторий? – звертається вона до Мирочки. – Ето ваш брат учітєлєм у семінарії? Да? Очень пріятно… Не стєсняйтєсь, маладой чєлавєк. У нас все сваї…
Так. “Тьотя Катя” дуже Євгенові допомогла. Вона його врятувала. Він уже має співбесідника. Про батька, про парафію, про старшого брата, що викладає в семінарії. Згадали також Валентина. Всі тут його знають.
– Что ж он тепер? Пйот по-старому? – спитала тьотя Катя. Євген здвигнув плечима. – Дєвочкі, – звернулась тьотя до панночок. – Я єщо заіграю. Пріглашайтє нових кавалєров!
– У нас дами єщо не пріглашають, – відповіла одна. А! Це Кира. Вона заговорила. Нарешті.
– Да, – відповідає тьотя. – Но ані стєсняются.
Це для Василя та Євгена погана атестація. Василь покаже, що вони зовсім не “стєсняются”. І як тільки тьотя заграла новий вальсик, Василь одразу підійшов до першої незнайомої і запросив до танцю. Він трохи вайлуватий, але все-таки танцює. За ним пішла і решта. Євген таки не ризикнув. Кира й Мира танцюють також. Василь тримає в обіймах якусь бльондинку. Вона танцює байдуже і на Василеві питання відповідає неуважно. Можливо, вона невдоволена. Але Василеві байдуже. Він танцює, мов божевільній. Крутить і крутить набундючену панночку, аж їй розвіваються кучері. А коли перестали, Василь дерзнув на більше.
– Що ж, – сказав він. – Ніяких фантів, пошти? Ану заграємо!
– Так. Прекрасно! – озвалась тьотя. – Дівчата, заграйте собі, а я тим часом відпочину… Ми колись також грали в фанти…
– У фанти, у фанти! – загомоніли дівчата. Але тут всі оглянулись. Двоє хлопців зайві.
– Не біда! – сказав Василь. – Ми ось два… Я і він, – вказав він на Євгенчика. – Євгене! Ходи. Сідай… Або ні. Я роздаю фант… Сідайте всі. Ти, Євгене, сюди… А зрештою – все одно… Перстень? Так. Перстень. Хто зичить перстеня? Мирочка… У вас бачу перстень… Стягайте…
Василь почуває себе, мов риба у воді. Ніколи цього з ним не було. Навіть ось семінаристи пасують перед ним. Він уже вносить щось своє. Все починає рухатись. Семінаристи також сідають упереміш з паннами. Усі простягають долоні. Василь роздає фант. Він зложив обидві долоні, а між ними маленький золотий перстень. По черзі вкладає свої долоні в долоні інших і десь має залишити перстень.
Гра дедалі жвавішає. Всі починають захоплюватись. Євген розходився також. Вже зібрано купу фантів. Перстеники, гребінці, носовики, дзеркальце, шпилька. Ще і ще набирається того на столику перед трюмо. І нарешті досить. Розгравання фантів. Василь розграє. Ні, ні… Всі протестують. Розграє тьотя. Ні, розграє він, Василь. Прошу. Починаю. Бере в руку фант.
– Що має робити цей фант? Йому відповідають: Носити пошту!.. Голубів годувати! Заспівати соло! Ні! Соло ні! Носити пошту! Пошту!
– Ну, отже, пошту, – каже Василь. – Чий це фант? – Веселовського.
Веселовський йде до сіней за двері. Стукає.
– Хто там? – листоноша.
– Що приніс?
– Листа.
– Скілько марок?
– П’ять.
– Які? Червоні? Сині?
– Червоні, – відповідає за дверима.
– Сині, сині! – кричать панночки.
– Червоні, червоні, – кричать хлопці, а найбільше кричить Євген, який вже зовсім розійшовся.
– А для кого? – питає далі суддя.
– Для панни Мирослави Красовської, – повільно вимовляє голос за дверима…
– Мирочко, Мирочко! – викрикують дівчата. Мирочка вся, мов в жару. Вона протестує:
– Сині, сині! Я не піду. Не хочу листа… Ні, ні, ні!
– Раз дістала листа, мусиш відібрати його.
– Але з синіми, – протестує Мира, та її вже випихають за двері. Звідти чути тупіт ніг, сміх і по хвилині вбігає червона Мира, а за нею також червоний Веселовський.
– Ні. панове, – каже Веселовський. По-мойому, як грати, то грати. Хто не хоче виконувати приписів судді, не повинен брати участь у грі…
– Правильно, правильно, – загули всі. Василь додав також: – Хто не виконає постанови суду, на того буде накладено окремий присуд… Мира викликає!..
Мира сховалася за дверима. Вона тепер стукає. Знову летять запити. П’ять марок. Червоні. Для Кири… Голосні протести. Всі невдоволені. Стукіт ніг об поміст. Вигуки. Суддя також не погоджується. Повторює: “для кого”?
– Для… для Жені Лискевича, – чути за дверима голос. І зараз за тим: – Але сині, сині…
Всі кричать – червоні. Євгенчик паленіє. Він не може встояти. Він не наважується, як і Мира, вийти за двері, але його вже випхнули. За дверима мовчанка, і по хвильці вривається до кімнати зовсім рожева Мира. – Далі! – кричить вона.
Гра триває. Перебирають усіх. Василя не викликає ніхто. Йому це не зовсім подобається, але сьогодні він не звертає на це уваги. Він щасливий. Він чує себе легко, просто, між небом і землею. Він живе, він сміється. А особливо блаженствує Євген. Він має успіх. Його викликали кілька разів до пошти, потім він розносив каву і то все гарячу. Він кілька разів цілував свою Мирочку… Якось так це все просто сталося, що він не встигав дивуватися.
Час минає. Сонце починає заходити. Молодь почуває себе прекрасно. Скінчились фанти. Василь розмовився з одним семінаристом. Це знайомий Приходи і він уже чув за Василя. Розпитував його про “Хвилю”, чи вийдуть ще інші числа. Потім перейшли на “третє мая”. Чи всі з семінарії брали участь? Ні. Виявилось, не всі.
А чи правда, що владика мав правити службу на Боні? Ні. Такого вони не знають… Про це ніхто не говорив… Ага… Переходять на інші теми, але це останнє якось затямилось Василеві. Дівчата пропонують пройтися в сад. Добре. Тільки вже вечоріє, а їх тут не паристе число. Чи не краще, коли ми з Євгеном відійдемо? Євгенчик цього не розуміє. Як можна саме тепер відійти. Василь знає, що робить.
Дівчата протестують і це якраз йому потрібне. Він ласкаво згоджується і всі виходять у сад – гарний, свіжий, розкинутий над пригорком, з котрого видно далеко; видно верхи ліцеяльних веж, далеко на другому боці – білий будинок лікарні, червоні дахи будови комерційної школи… Там також пурпуром горить весь край неба. Свіжі, білі з позолоченими краями хмарини стоять над заходом.
“Аблака, как рубіни, раслі,
Как агромниє, красниє льдіни”,
[перифраза з поезії російського поета Андрія Білого “Бальмонту”: “облака как рубины, прошли, / как тяжелые, красные льдины”. Не знати, що б мало значити “Василь вгадує Єсеніна” – чи помилку У. Самчука, чи якийсь тонкий задум…]
– декламує один з семінаристів. Василь вгадує Єсеніна. Хтось пропонує пісню. “Дєвушкі” починають “Мой кастьор в тумане свєтіт” [романс на слова Я. Полонського (1853); музику написали декілька композиторів], але Василеві цей тон не зовсім імпонує. Він хоче співати на повні груди. “Ой, на горі там женці жнуть”, – затягає він. Йому підтягають інші, і виходить пісня. Лан котить її далеко по ярах і десь там, під Боною, відбивається. Всі обличчя прояснюються і здається, що вони випромінюють радість. Вони навіть не розуміють, що то є. Вони тільки живуть – такі молоді й здорові, а навкруги так широко й барвисто.
Пісня за піснею… Потім перегуки, потім хтось тікає, хтось доганяє. Грають “цвіт”, бігають по свіжій траві. А вечір зовсім спадає. Василь заспівує “Час додому, час”. Він все спішить, бо чого ж йому справді бути тут, коли до нього не звертається жодна дівчина, коли він весь час несе на собі весь тягар розваги і ніхто його не підтримує.
Він відчуває, що всі тут присутні не личать йому, що вони вважають його за поважного і хоч він і не найстарший роками, але всі мають його за найстаршого. Дівчата не відважуються отак вільно схопити його за руку, крутитися біля нього, розчухрати йому чуприну, як ось тому веселому з ластовинястим обличчям семінаристові. Але Василеві хотілося б також бути таким. Він намагається і він справді сьогодні почуває себе вільно й радісно. Але він вже втомився. Додому! Додому…
Євген не хоче додому. Це перший його щасливий день цілого шкільного року. І як усе це отак скоро залишити. Мира з ним ласкава. Вона викликала його тоді на пошту, вона з ним говорила, вона запросила “приходити”, вона питала, що він робить вдома на вакаціях. Словом, він щасливий як ніколи, бо все те, про що він цілу зиму щодня “мріяв” з Василем, лежачи на своїй канапі, – все це ось досягнуто. Шкода тільки, що він не пережив “першого поцілунку”, бо він же цілував її, але в грі, а це не те саме…
Василь все-таки наглить. Він мусить бути вдома. І так він вже другий день вештається. Ще треба заглянути до книжки. Завтра школа. До нього несміливо наближається Кира.
– Чого ви так спішите? – скромно запитала вона.
– І не думаю спішити, – він глянув на неї. Але вже темно. Нічого не бачить.
– Думаю, що це не останній раз, – проговорила вона.
– І я також так думаю, – відповідає він. – А ви написали гарного вірша, – додає він по хвильці мовчанки. Після цього знов мовчанка.
– Це не мій вірш, – чує він відповідь. Василь дивується. – Я зрозумів, що це ваш.
– Ні. Це я виписала з “Ніви”. Я тільки переклала.
– А!.. Цікаво… Але ми перекладів з “Ніви” не містимо.
– Я і не думала, щоб ви його містили… – відповідає вона тим самим рівним тоном.
Василь далі не питає. Досить. От хіба ще йому цікаво, хто є автор того вірша… Але вона вже забула. Вона не цікавиться авторами. Це все між іншим. Вона взагалі не має доброго смаку. Коли він так ласкавий, чи не міг би він вказати їй якихось поетів, бо вона дуже любить поезію. Василь називає кількох. Чи не має він тих збірок? Ні. У себе не має, але постарається дістати. Вона дуже дякує. Але Василь ще більше ласкавий. Він багато знає напам’ять. Ось, наприклад, чи знає вона оцього вірша? Він зупиняється і патетично декламує.
Решта молоді зайнята своїм. Вони не дуже збиваються до гурту. Вечір поволі розбирає їх та розставляє кого куди. Тих поставив ось там над яром. Вони вибухають сміхом і крутяться, ніби вітровказ. А інші втомилися. Там он під горіхом лавиця. Вони вже сидять у належній одне до одного віддалі, їм досить, коли їхні одяги іноді доторкаються. І так кожний має своє місце цього вечора. Василь і Кира також.
Василь передекламовує все, що знає. Вона дивується, звідки він усе це знає. Вона тихо захоплена і тільки просить його переписати їй деякі вірші. Які? Ось хоч би цей: “Капають, котяться сльози по личеньку” [перший рядок поезії Г. Чупринки “Муки кохання” (1910)]. Нащо їй саме такий? Вона взагалі любить сентиментальні. Але ж вона сама не сентиментальня. Принаймні на нього не справляє такого враження. Ні. Вона таки справді не сентиментальня, але це дуже пасує до її настрою. О! Невже вона має якесь горе, турботу? Вона ще така молода. Ще стільки життя. А навкруги весна. Так, весна, а на серці у неї – осінь…
Це Василя дуже дивує. Чому, панно Киро? Чи бачить їх хто збоку? Кирочка обережно озирається. Ні. Ніхто їх не бачить. Тоді Кирочка каже, але голос її звучить, мов спадна роса. Його зовсім не чутно. Вона скаржиться на своє товариство. Це все семінаристи. Вони тільки танцюють, співають, грають у карти, залицяються. А вона цікавиться іншим – її цікавить поважне життя. Вона любить літературу. Вона могла б читати добрі книжки, але не знає, де їх знайти. Ніхто їй не порадить, ніхто не поможе. Вдома вони мають чималу збірку книжок, але то все російські клясики, переважно додатки до “Ніви” – Достоєвський, Григорович, Чехов, Тургенєв, Гоголь. З усього того їй найбільше подобається Тургенєв. Там багато світла і барв, а також чуття. І ще подобається їй один автор. Це Гамсун. Чи читав Василь “Вікторію”? А правда це дуже гарно написано? Особливо, коли Вікторія [роман Кнута Гамсуна (1893)] вмирає і пише листа. Кира ридала над тією книжкою. Отакі книжки вона хотіла б читати…
А чи знає Кира Лондона? Ні. Вона не знає того автора. Шкода. А його варто знати. Вона тільки бачила одну його книжку в червоній обкладинці у вітрині кіоску. Ага! Василь знає. Це – “Залізна п’ята”. Нічого. Але варто почитати інші його речі: “Місячна долина”, “Червоне Сонечко”, “Мартин Іден”… Це речі, що дуже скріплюють. Ось, наприклад, Кирочка така поважна, а їй подобаються солодкі речі. І це зрозуміло. Вона згадувала Надсона, Тургенєва. Василь не каже, що це погане, але солодке, медове і лишає воно в людині такий саме медовий присмак. А жити треба не тільки солодко. Василь думає, що у наш вік треба також і побавитись, і посміятись, не тільки думати про поважні речі. Ще буде час… Життя само подиктує. Не треба його нагинати. Але ось Василь сам. Він вже стільки читав. Ну… Бачте… Він… Це не є приклад… Він сам не вдоволений з себе… Він заздрить отим семінаристам, бо вони живуть. Вони галасують і бушують. Вони проживуть і будуть мати молодість. А Василь все то змарнує…
І Кира думає. Вона мовчить. Можливо, й правду Василь каже. Василь іще всього не скінчив. Він гадає, що Кира також любить життя. Це все, що вона перед хвилиною казала, це тільки начитане. Вірш, що вона йому післала… Він не знає, хто його автор, але він зовсім, зовсім іншого стилю і змісту…
Так! Цікаво. Але Василь таки справді вже відходить.
– Дякую вам, – сказала вона на прощання і подала йому м’яку, маленьку руку.
Цілу дорогу Євген підстрибував від щастя. Він такий вдячний Василеві. Називає його Васиком, бо Ваською вже боїться. Василь не любить, коли його називають Ваською.
– Васику! Милий! Ти геній! Ти… ти – сам Зевс. Як тобі спала ця думка… А все так просто… От життя…
Василь йде мовчки. Він тільки тепер пригадав, що сьогодні за ввесь той час він ні разу не згадав про все, що минуло. Також не згадав про Настю.
– Все це, Євгене, просто, але інколи треба за це дорого заплатити…
Хлопці вертаються. Ідуть, мов на крилах. Світ для них такий широкий і гарний.
