Благословенна мить…
Все, що сталося, мусило статися. Воно лежало на дорозі, якою мав пройти юний Василь, і він не міг його обійти. Можливо, це був тільки жарт, маленька проба, але воно опекло молоду душу і залишило в ній свій слід. Юнак торкнувся чогось, чого ще не знав… Заглянув у безодню, яка не має ні початку, ні кінця. Він уперше став перед входом до того темного, куди постійно відходять і звідки ніколи не вертаються. І це трохи передчасно завершило його юначий вік.
На цім можна було б поставить крапку. Василь піде своєю дорогою далі. Він буде знов і знов вертатись назад, помилятись, творити якісь нові форми, кохати, падати і вставати. Але це вже матиме інший, трохи відмінний стиль.
У зв’язку з мандрівкою до Смиги Василь має новий клопіт. Невідомо чому, але йому тепер конечно хочеться блищати. Він дивиться на свої стоптані, полатані чоботи, і вони не вдовольняють його. Він бачить свою руду, вилинялу з виложеним коміром блузу, і його уста кривляться. Він розкладає свої протерті на колінах штани, і це наганяє на нього справжній смуток. І звідки раптом ця вибагливість. Він хоче мати жовті, такі, як у вітрині Грінберга, сандалі, він хоче мати сірі, ясні, як це носить король кременецьких мод Марко Захарченко, штани, йому імпонує біла з широкими чорними смужками або чорними горошинами сорочка.
Йому раптом забаглося навіть краватки і Бог знає чого ще, чого він ніколи не бажав перед тим. На його лівій руці цокотить і показує час годинник, але цього йому не досить. І щоб сказав на це його суворий батько Федір, який ніколи не зрікався тяжкого чобота? О, тут перед Василем тяжке завдання. Цей мур не легко буде пробити, бо батько післав його “на школи” не паничити, а вчитись…
А тут, як на зло, все вимагає від Василя блиску. Ось хоч би ця сама Смига. Це ж весна, теплінь, сонце… Які дивовижі вичаровує природа. Завтра Смига, а сьогодні – перший дощик з громом, з запахом озону, з білими хмаринами по дощі. Все тоді пнеться з землі догори, випинається кожний хробак і кожна билина. У звоях молодої лілеї переливно горить роса. Як можна в такий час юнакові топтати землю тяжким чоботом?
На другий день сонце вперше зійшло літньою силою. Довго горіло десь там за обрієм, а потім вирвалось майже зненацька і залило цілу землю. Василь і Євген встали о п’ятій. Вони мають досить роботи. Вони завзято миються. Вони по черзі стирчать перед дзеркалом. Вони вирівнюють свої штани. Хотілося б бути – пурх-пурх – метеликом, а не такою брилою землі.
Коли виходили, на бетонових сходах було ще вогко. На листі кленів, безу та молодих пагонків мальви, причаївшись, стояла обережно роса. На хідниках було чисто, вимито, свіжо. Високо на шпилі замкових руїн горіло сонцем каміння і здавалось, ніби вони хотіли відірватись і летіти назустріч сонцеві у простори.
У такий час приємно взад і вперед розкидати по хіднику ногами, розмахувати ними з усієї сили, захлинатись і напихати повні груди свіжим до пересади повітрям. Хай грає шалене серце, бо воно є також одна нота великої симфонії з голубами, що рвуться до небес, і золотими хрестами на всіх церквах. Ранок здоровий, м’язистий, повногрудий, мов Геркулес, закучерявлений золотом сонця, ступає також по всіх верхах кременецьких гір, і хлопці, можна сказати, біжать за ним навздогін Директорською догори, щоб просто через гаї, проваллям, понад крейдяною білою зарвою, грайливими стежками дійти до станції.
Дійшли. Пів до сьомої. Потяг щойно формується. Паротяг окремо шипить на бічній колії, почмихує звільна, дихає легким димком і гострим чадом вугілля. Гурти верескливих дівчат мордують помпу, витягають, мов гуси, шиї, підставляють долоні під струм холодної води, п’ють її устами і бризкають одна на одну мокрими пальцями. Варвара Сергіївна – чиста, біла, випрасувана, з буйним завитком на голові, в гурті найстарших учнів оповідає про подорож до Швейцарії. Вона має свіжі, рожеві, мокрі уста, рум’яні щоки і агатово-чорні очі. В руках у неї напханий круглий саквояж…
Гриб, Біленко і Гнатюк, а біля них ще кількох, стоять на пероні, мають виструнчені ноги і набрумкують модерне джімі, хитають у такт головами і розкидають поглядами на панночок при помпі.
Василь і Євген також вливаються до гурту. Євгенчик найперше турбується, чи є “вона”. Напевно! Отам, мов херувимчик, нерозлучна зі своїм двійником – обидві у коротких, ясно-кремових суконочках та білих шляпочках з короткими панчішками. Василь побачив Настю. Вклонився. Коротка усмішка. Вона за всіх дівчат вища, достигліша, можливо, краща. Василь дивиться і не червоніє більше. Навіть не віриться, що це вона, та сама Настя…
Он стоїть вона, а навкруги – Варвара, Надія і Настя-друга, і Катя з сьомої кляси, і багато-багато інших, більших, менших… Але Настя між ними надто вирізняється. Василь все ще кидає потайки погляди і йому приємно, що вона така… Прекрасна завжди, у всі часи. Який щасливий той Гнатюк, що вона його вибрала, але він напевно того не усвідомлює. Він не з таких.
А Василеве кохання… Можливо, це не було те, справжнє. Можливо, це був тільки цвіт, з котрого має ще зродитися колись те дійсне, справжнє… Але яке воно було… Як буйно, яскраво воно цвіло. Скільки барв і скільки животворчої сили вилонило воно з глибини Василевої істоти. І який він вдячний отій он чудовій, юній дівчині, що саме вона дала йому його… Мила! Кохана! Ніколи незабутня… Вічно свята в моїй душі!..
– Здоров, Шеремето! – хтось міцно ляпає його по плечі. Оглянувся – Гнатюк.
– Здоров!
Потиснули руки. Перед Василем цупкий, барчистий юнак з міцними, білими зубами.
– А Шпачук не з’явився, – каже він. – Куди йому! Він зайнятий поважними справами.
Підходить Козенко, підходить Стасюк. Всі тут на пероні і всі чекають потягу. Пів до сьомої. Сонце вилетіло в простір, ніби розжарене ядро, вистріляне з гармати. А там далі – долина, розгортається широчінь, обрій, поодинокі, зовсім білі на синьому хмарини, синюваті обриси пригірків, темні, ніби тушем кинуті, п’яли дерев, зелені килими ланів, якими ходить своєю легкою ходою польовий бог і топче їх, збиваючи хвилю барви старого спижу.
Потяг сформовано. Паротяг спереду. Стовп диму і пари виривається з його чорного нутра і розлягається. Вагончики з написами ПКП і римськими III стоять один за одним, мов слухняні раби за своїм паном. З шумом вдираються до них хлопці та дівчата. Рух, вигуки, розкотистий сміх, помахи хустинок, стрибки сюди, стрибки туди, метушня Варвари Сергіївни та Семена Івановича, які намагаються надати стихії якогось ладу, – все це творить образ, гідний окраси весни. Десь з’явилися величезні галузки розцвітлого каштану, хтось уже заквітчав ними вагон; ті он групою, мов молоді пташата з кубла, повисували з вікон голови, попростягали руки і кричать, щоб їм дали зеленого. Потяг свистить, на перон виходить вартовий станції у червоній рогатівці.
– Сядаць! Завєраць! О-о-од’язд! – кричить він. Двері з грюкотом зачиняються… – Нє вольно стаць на… – Останнє кондукторові слово зникає.
Потяг уже рушає. Сотні голосів кричать якесь гаа-ааа-ооо! і при тому махають руками, хустинами, головами, хоч на пероні, крім кількох залізничників, нікого не лишається. Рідко коли відходить з цієї маленької станції така криклива і барвиста каравана. У вагонах тісно. Не всі можуть сидіти, а ті, що сидять – сидять пліч-о-пліч, нога при нозі, п’ятьох, шістьох на одній лавиці, на колінах, де прийдеться, навіть вишкрябались на полиці і там галасливо розляглися.
Дівчата виокремилися від хлопців. Так забажала Варвара Сергіївна. І добре. Хлопці зовсім їх не потребують для щастя. Вони можуть самі перекидатись дотепами, підспівувати вояцькі пісні.
– Миколо! – Гов! – Нічого! Це тільки, чи ти здоров! “Вийшла Дуня за ворота, а за нею солдат рота, гей, гей, гей, Дуня-я, Дуня – ягідка моя!” – починає хтось, і з усіх вікон по полях і розлягається: “Гей, гей, гей… Дуня-я, Дуня – ягідка моя!”
Пісня всім подобається. Скінчились слова, але тут огортає Василя бажання імпровізації. Потрібні тільки перші рядки, яких співається соло. Василь імпровізує: “І було б усе гаразд, тільки вривався Тарас!” – Хор підхоплює: “Гей, гей, гей… Дуня-я, Дуня – ягідка моя!”. “Тарас Дуню пригортає, Дуня губки відвертає! Гей, гей, гей!…” Дівчата також пробують співати. Вони затягнули “Їхав стрілець на війноньку”, але спів хлопців зовсім заглушує їх. Варвара Сергіївна сидить з дівчатами і посміхається. Вона вдоволена.
За переділкою сидять директор у свіжому, кремовому убранні, Семен Іванович у темно-синій з виложеним коміром сорочці, Річицький у старому, але старанно випрасуваному білому полотняному костюмі і Їжакевич у звичайному дбайливо утриманому убранні, з краваткою та з усім, що до того належиться. Вони, мабуть, шкодують, що сіли так далеко від хлопців, а ті там тепер виробляють, що хочуть… Вони прислухаються до хлоп’ячого співу, потім директор питає:
– А котрий то там імпровізує? – Вусики його невдоволено моргають, бо він не може встати, піти туди й крикнути: – Ей, ей! Тихо там!.. Семен Іванович посміхається в свої невеликі, рудуваті підківкою вусики.
– Це, здається, Шеремета, – каже він по хвильці. – То знаєте… Молодь, – додає він до сказаного.
– Но, но, но! Добре, добре, добре! Але це зовсім не пісні для учнів. Вони ж не солдати… Зробите їм, Семене Івановичу, зауваження.
Їжакевич посміхається також, бо йому й самому хотілося б отак поспівати, і філософствує:
– А от цікаво… Як тільки всідає до вагона більша кількість організованих людей, вони відразу почувають себе по-вояцьки… Навіть це помітно у жінок… От хоч би й пісні – і ті й другі відразу почали з вояцьких…
Директор, що не дуже розбирається в піснях, питає:
– А хіба й дівчата співають вояцької?
– Ну, – каже Семен Іванович, – “Їхав стрілець на війноньку”. Хм… Не чую в тому нічого вояцького… Саме для дівчат пісня… – Я кажу про ту… ту Дуню…
Після того вчителі розважають про характер пісень, про їх походження. Пісня, мовляв, віддзеркалює душу. Чи ми маємо добрі вояцькі пісні? Пісня – дуже важливий чинник в життю народу…
А потяг собі біжить. Він ні на що не зважає. Ось він уже розігнався, кілька разів для бадьорості свиснув і женеться просто на ліс, що отам ледве синіє на обрію. Дим розбивається від легкого подуву південного вітру і обережно, ніби боячись упасти, стелиться по молодих, зелених житах…
Все це триває одну мить. Ось вже і ліс. Паротяг хрипло перебоями засвистів і пересік навскоси биту дорогу Крем’янець-Дубно. Ось уже з обох боків ліс. Справа більше шпильковий, зліва – листяний. Ще мить, і потяг зупиняється. Крихітна станція з правого боку. Невеличкий і дерев’яний будиночок. На чорній дошці ще помітні сліди напису по-російськи “Смыга”, але тепер там написано по-польськи. Зліва широка площа і на ній безладно звалено багато почорнілого від часу дерева…
Тут дуже почувається вплив весняного сонця. У квітниках біля будиночків яскраво цвітуть малинові півонії, бузковий коситень, без не може дочекатися і, здається, ось-ось розцвіте враз. Пахне живицею, свіжістю… Все до пересади зелене.
Молодь з гамором висипається. Вистрибують з вагончиків. Дівчата чепуряться, хлопці гуртуються до походу, директор не може втриматись, щоб не втручатися до цього галасливого товариства. Він раз у раз робить зауваження. Той непристойно розхристався, у того погано начищене взуття, в іншого розпатлана голова. Він також не забув хлопцям їх співу. Но, но, но! Ви там… Гей! Що це ви там співаєте? Це ви, Шеремето, відзначуєтесь…
Але його, мабуть, ніхто не слухає. Варвара Сергіївна намагається перекричати всіх, але куди їй. Вона щосили кричить:
– Ша, слухайте! Тепер ділимось на гуртки. Не можна всім отакою оравою… Кожний гурт маршує окремо, але в тому самому напрямку.
Незабаром все довільно упорядковується. Усі йдуть просто в ліс на захід. Скоро зникає станція. З усіх боків ліс. Під ногами безліч квітів – браки, зозульчині слізки, медяники… Місцями синіють кущами фіялки. Скрізь розгортається папороть, росте глуха кропива, ріжні трави. На всьому ще блищить роса, і дехто з учнів роззувається, але їм не легко йти босоніж. Вони стрибають обережно на пальчиках. Дівчата наривають квітів, плетуть з них віночки і заквітчуються. Сміх, вигуки, свист…
Йдуть довго. Ліс стає щораз цікавішим. Величезні дуби й сосни маєстатно здіймаються і закривають небо. Безліч птаства скаче по гілках і, здається, намагається перекричати галасливу молодь. Подекуди крізь гілля проривається навскіс сріблясте соняшне проміння, творячи привабливий образ світла й тінів, прояснюючи повітря, зеленаво-сірі стовбури дубів, широке, мокре від роси листя. Як багато тонів, барв, руху, свіжості… Як чудово десь недалеко викуковує зозуля і як старанно стукотять дятли.
Нарешті ліс змінюється. Кінчається ділянка старих дерев і починається молодняк. Кущі грабини, молоді дубки, гнізда ліщини, ріжні кущі диких рослин, як вовчі ягоди, горобина, а між ними – молоді пагони малини, ожини та чорниць. Варвара Сергіївна десь там кричить, що всі мають зупинитися. Тут є прекрасні галявини з молодою, рівною, зеленою травою, де можна розбити табори, поділитись на гуртки і розпочати забави.
Усі зупиняються. Справді, кращого місця не знайти. Сонце вдирається сюди і несамовито гріє. З великого лісу повіває приємним холодком. Там далі тече невеличкий струмок, десь там далі навіть має бути якесь джерельце, де можна брати чисту воду. Чудово. Ось тут прекрасна галявина під густими кущами осичини вперемішку з дубняком. Гурт молоді – дівчата й хлопці – негайно її займають. Не всі тут змістяться, тому решта шукає собі іншого місця. Ті, що залишаються, одразу падають у траву – їм хочеться обнятись з сирою землею, торкнутись її не тільки ногами, але й руками, а навіть устами. Трава, мов барвисте руно, і кожному хочеться тут посидіти чи полежати.
Але вони прийшли сюди не сидіти чи лежати. Ось вже з’явився на сцену Гриб, який завжди в таких випадках перший.
– Молоді, дорогі дівчатонька й хлопчатонька! – починає він. – Славне козацтво, славне лицарство! Дозвольте мені сьогодні на цьому славному місці розпочати нашу денну програму. Першою точкою нашою хай будуть забави… Щоб не зламати славної традиції всіх шкільних забав, розпочнемо знаною грою в кота та мишу.
– Бравоооо! – заплескали і загули всі…
Враз встають, роблять коло, хтось там за кота, хтось за мишу. За кота, звичайно, хлопець, за мишу – дівчина… Кота не сміють пускати в коло. А увірветься до кола – не сміють випустити назовні. Поставали. Миша вже в колі. Кіт починає бігати, нявкає, шукає дірки, де б йому продертися до середини. Мишка струнка, насторожена. Кіт ось рвонувсь вперед, кинувся з усієї сили, але дарма… Не пощастило йому прорватися. Але він не втрачає надії. Він знову і знову намагається прорватись. Мишка стрибає з викриками від одного кінця кола до другого…
Але – увага! Мишко, тікай! Кіт прорвався і не встигла вона крикнути, як він уже біля неї. Вона майже непритомна, метнулась, її швидко випустили, і коло знову зімкнулося перед самим котиковим носом. Він з розгону цілою силою вдаряє в коло з надією прорватися, але дарма. З кота вже капає піт. Він засапався. Мишка вже стрибає поза колом і звідти дражнить його. Його завдання тепер вирватись з кола і там на чистому полі розправитись з тією спокусою. Він ходить, міркує, обдурює то там, то там ланкових кола і от… Раз! Рвонувсь!.. Прорвав! Кілька хлопців чи дівчат попадали назад. Крик, регіт. Мишка з переляку забуває, що треба вбігти до кола, тікає набік, але котові тільки того треба. Він хижо кілька разів стрибнув і бідна мишка – ах, ой! І попалась. Серце їй б’ється, ніби від справжнього переляку. Кіт тримає її деякий час і пускає…
Кіт і мишка міняються. Гра йде далі. Всі набирають смаку й азарту. Обличчя швидко розгоряються, щічки, мов яблучка, оченята горять, горять і блищать, мов краплини роси.
Цю гру змінює інша. Дівчата мусять відпочити. Хлопці грають лози. Шкода, що тут мало розгону. Ряд хлопців стає на певній відстані і схиляє голови. Задній розбігається і стрибає… Через першого, через другого, через третього, через усіх до кінця, а перестрибавши, сам стає спереду, нахиляє голову і впирається рукою об коліно для рівноваги. А задній без перерви знов стрибає. Дехто не перестрибне, дехто не витримає тягару і падає – дівчата збоку дивляться, декому плещуть, з декого сміються. Кожний стрибає з усієї сили, щоб не осоромитись.
Після цього починають іншу, також хлоп’ячу гру… Роблять піраміду. Стають у кількох, беруться за руки, інші вилазять на перших, ще інші – на других і нарешті висока у три поверхи піраміда… Дівчата захоплено верещать і плещуть. Хлопці організують нову гру для всіх. Виступають співаки – солісти, декламатори і танцюристи… Тут уже відзначаються Біленко з Грибом, панна Варвара та панна Надія. Тепер з приємністю підсуваються ближче також і вчителі. Вони вдоволені грою молоді. Варвара Сергіївна і сама з приємністю заграла б дещо. Вона такі речі любить. Шкода тільки, що не взяла черевиків на низьких закаблучках.
Починають співати. Найбільше всім імпонують речі гумористичні. Гриб з Біленко дуже дотепно проспівали “Сидить дід на печі”. Вони не тільки заспівали, але й заграли, їх засипали бурею оплесків. Вони комічно розкланялись, наслідуючи старих діда та бабу. Дівчата проспівали свої знані “Розіслався гай зелений” та “Коли розлучаться двоє” – їм також плескали, але більше з чемності, ніж з потреби, бо все це дуже в гімназії знане і оклепане.
Особливого і то несподіваного успіху досягнув тут також Василь Шеремета. Досі він взагалі нічим не “прославився”. Грав, бігав, стрибав, як і всі. Але ось капосний Гриб вийшов і заявив, що тут між ними є славний-преславний поет, який протягом одної хвилини зімпровізує на будь-якого епіграму…
Це викликало бурю захоплення. Всіх дуже заінтригувало. В один голос всі зажадали поета-чудодія на сцену. Виявилося, що це Шеремета. Він уже, правда, не так хвилюється, як колись, але в кожному разі хвилюється. Але нічого… Виходить… Гриб – конферансьє. Наперед умовляються, на кого мають бути зложені епіграми, бо все-таки Василь повинен трохи подумати. Але це має бути непомітно. Гриб повинен так довго розважати публіку, поки Шеремета не придумає чогось.
І от… Готово. Гриб заявляє: – Зараз буде зложена епіграма на славного вченого мужа нашої школи, славнозвісного соціолога пана-товариша Козенка. – Вибір дуже влучний, бо Козенко майже не виявляє себе, тримається окремо. А особливо він уникає дівчат. Шеремета виходить і, звівши очі до неба, ніби замислюється, й починає:
А!.. Козенко? Де є енко…
Не денщик і не Шельменко…
Це є мудрий райський змій…
І хоч Єви він (Шеремета розводить руками) не має…
Зате скільки він читає,
Скільки знає… Боже мій!
Виривається громовиця реготу і захоплення. Посипались оплески. Варвара Сергіївна регоче до сліз. Невідомо чого вона така весела. Семен Іванович також сміється і киває головою. Навіть директор, навіть Річицький – і ті сміються… Василь сходить зі сцени… Він дуже поважний. На обличчю ані рисочки легковажності. Це ще більше подобається публіці. Йому тепер не дають відсапнути.
– Біс! Біс! Да капо! – крики і оплески переходять у бурю… Це триває деякий час, бо Василь тим часом складає епіграму на іншого. Нарешті Гриб заявляє:
– Епіграма на нашого славного трибуна Гнатюка Миколу!
Знов оплески. Знов виходить Василь. Він повторює, але так само поважно, всі рухи з попереднього.
Е! Гнатюк!.. Що наш Гнатюк?
Це розвага і бон-тон.
Це не Гриб і не… Мицюк…
У одній особі он
І Катон, і Ціцерон…
– Бравооооо! – ревуть хлопці. Всі плескають. Всім здається, що це дуже влучно. Гнатюк сам вдоволений, бо попереду Козенко був трохи збентежений. Але Гнатюк плескає й регоче.
– Добре, добре! – каже Семен Іванович.
– Харашо, єй Богу! – через сльози говорить Варвара Сергіївна. Коли вона дуже зворушена – мусить перейти на російську. А особливо захоплений Річицький. Він і не сподівався, що Василь зненацька виявить стільки знання клясики. Вдоволений також Їжакевич, бо тут згадано історію. А директор то не може втриматись, щоб не реготати. Це нарешті зняло з нього маску суворості.
Тепер вже Василь не відчепиться. Від нього знов вимагають нового. Але на цей раз не Гриб, а він сам вибирає собі об’єкти. І коли публіка втихомирюється, він починає:
Гриб – Біленко – Валентин.
Це гучная троіця.
Кожний з них – то сим, то тим,
Як струна настроїться.
Один басом, баритоном,
Славним тоном тенорком,
Кожним, кожним вечорком
На Туніках у Варвари
Тари-бари,
Трум-трум-трум!..
Зрив реготу. Особливо подобається це останнє – трум-трум-трум, що Василь висловив з особливим теплом і ніжністю. Потім почали падати також оклики: – На автора! На автора! – Василь деякий час ніби не реагує, але виявилося, що він уже щось компонує. І коли домагання збільшились, він ще раз вийшов. На цей раз тон його підвищений і не такий поважний.
У поета Шеремети
Безліч лету, безліч лету!
В небо, в хмари він летить.
Поза хмарами шугає…
А як рими не хватає,
Він тоді, мов сич, кричить…
Надувається й гарчить,
Олівці всі загризає
І в… Овідія шукає…
– Ні. Це направду добре! – не витримує Річицький. Василь зовсім його купує. А після того, як Василь перечитує ще кілька подібних речей, вся публіка готова піднести його на руки. Це так і сталося. А спричинився до цього Семен Іванович. Він, видно, також у думці віршував, потім несподівано зривається – високий, гнучкий, як звичайно розмахує руками. Учні зустріли його громом оплесків. Він закинув рукою пасмо довгого волосся і почав:
Як я бачу, з Шеремети
Маєм доброго поета.
Нам поетів дуже тра…
І за ці його прикмети
Ми поета Шеремету
Підкинемо на ура!
– Ура! Урааа! – кинулись всі до Василя, схопили його, як нечистий грішну душу, і не встиг він ахнути, як уже злетів разів із десять у повітря. всі плескали, сміялися, збилися в гурт, стрибали. Василеві було смішно і ніяково. Він вирвався з гущі натовпу і зник у кущах.
Варвара Сергіївна запропонувала знов гру. Треба руху. Більше руху. Що має бути? Хтось пропонує турнір. А що це таке? – цікавиться Варвара Сергіївна. Їй пояснили. Ні-ні… Щось таке, щоб грали всі. Хлопці та дівчата. Хтось з дівчат викрикнув:
– Горілого дуба! Горілого дуба! Горілого дуба! – закричали дівчата. Варвара Сергіївна знає цю гру.
– Так. Горілого дуба, – сказала вона. – Я також граю, Семене Івановичу! Ви зо мною!
– Авжеж, – погоджується Семен Іванович і стає в парі з Варварою Сергіївною.
Швидко творяться пари. Шеремета хоче також грати. Він виходить з кущів, і назустріч йому вибігає молоденька дівчина четвертої кляси у коротенькій спідничці. Це – Арабасова. Метке, бистре дівча, трохи розпещене, одне з тих, що хоче бути завжди на виднооці. – я з вами! – швидко каже вона і хапає Василя за руку. Василь байдуже погоджується, і вони біжать займати місце.
Пари стають одна за одною. Спереду хтось “горить”. Задня пара вибігає на два боки і, оббігши навкруги, мусить схопитися за руки. Той. що горить, намагається когось із них піймати. Той, що лишається, далі “горить”. Василь стоїть спокійно, але його партнерка крутиться безупинно. Він глянув на неї. Гарненький профіль з чорненькими бровенятами і волоссям, підстриженим стрішкою. Вона встає навшпиньки і шепче:
– Наставте вухо.
Василь наставляє. Вона йому до вуха шепоче:
– Кирочка вас любить…
– Аа! – відвертається Шеремета.
– Так-так, – киває голівкою Арабасова. У неї це виходить так просто і самозрозуміло. Потім вона знову шепоче Василеві:
– Складіть на мене віршика…
– Як ваше ім’я? – питає Василь.
– Люба.
Василь думає, а потім шепоче їй:
У нашої Любочки дві червоні губочки…
Хорошенький носик – і цього вам досить…
Люба прискає зо сміху.
– Прекрасно, прекрасно… ще, ще… – домагається Люба, але їхня черга бігти.
– Біжім! – крикнув Василь.
– Ловіть мене! – вже на бігу крикнула Люба, і вони побігли. Але Любочку відразу спіймали. Василь залишається “горіти”.
Горю, горю, поки згорю!
Кого люблю, того зловлю, –
говорить він, і вже хтось там ззаду біжить. Ов… Це досить швидкі. Василь ще не встиг зробити кілька кроків, як вони вже схопилися за руки. Василь “горить” далі. Він швидко проказує своє і кидається. Хто там? Якийсь хлопець і Кира. Василь кидається за нею. Вона тікає. На дорозі кущ. Вона звертає і хоче обминути. Василь біжить за нею. За кущем Кирочка чіпляється за щось і падає. Коротенька її спідничка розвіялась. Вона не встигла зірватися, як на неї з розгону налетів Василь. Вона встигла повернутися горілиць, але не стигла поправити спідничку. Василь нагнався, але зумів втриматись на обох руках. На одну мить він побачив перед собою зовсім перелякані, великі, мов у Васнецовського херувима, чорні очі, розкриті від остраху уста. Його груди майже торкнулися її грудей. Але це триває одну мить. Ось він уже зірвався і допомагає встати дівчині. Розчервонілі і до сліз зніяковілі вони біжать до гурту, тримаючись за руки.
