Надворі грюкнула фіртка. Враження, ніби її рванув раптовий вихор. Василь не встиг підскочити до вікна, як так само брязнули з завісів двері до кімнати. Це Євген. Буревій, а не Євген. Вулкан, що вирвався з кратера. Він найперше кидається на шию Василеві.
– Васю! – виривається з нього. – Прекрасно! – стогне він. Лишає Василя, зриває шинелю, кидає її на Василеве ліжко, біжить кругом стола і повторює: – Люблю, люблю, люблю! Да, Василю. Я люблю! І вона також. Я ось допіру був з нею. Ось так, як з тобою. Говорив!..
– Але, Євгене! В чім річ?
– В чім річ? Ти не розумієш? Я щойно бачився з Мирою. Я проводив її від самого Хмелюка до Туніцького цвинтаря. Сама підійшла. Розумієш?.. Сама. Я йду з Нуждіним… Розумієш? Я йду… І от навпроти Хмелюка вона… Розумієш? Вона раптом підходить до нас, йде з другого хідника просто на нас… Розумієш? Я кажу Нуждіну вибач і зупиняюсь. Нуждін пішов. А вона підходить до мене… Розумієш? Підходить, перепрошує. Я хотіла з вами поговорить. Будь ласка, кажу. Дуже прошу… А серце прокляте – як таран. Мало мене не розтрясе. І я помітив… Знаєш, що я помітив? Вона мене любить! Розумієш? Вона також любить.
– Вона тобі сказала? – питає Василь цілком поважно.
– Ні. Вона не сказала, але я відчув. Розумієш? Відчув… Та це ж можна одразу відчути. Вона любить мене, ти це розумієш? Ага! Був би забув!.. Вона передала тобі оцього листа… Казала передати тобі або Приході…
Євген передає листа. Руки його тремтять. Він все ще бігає навколо столу.
– А про що ж ви з нею розмовляли? – питає Василь, підходить до вікна і читає на конверті напис: “До редакції “Хвилі”… Перший лист до редакції “Хвилі”. Василь дуже зацікавлений, розриває конверта.
– Ну, про що говорили?.. Про все. Багато…
– І про поляків в Білозірці також? – не видержав нарешті Василь.
Євген, мов скажений, кидається на нього.
– Василю! Ти чув? Ти нас бачив? – викрикує Євген.
– Розуміється. Пройшли мені під носом і не помітили…
– А як ти!.. А як ти!.. Зі своєю Настусею. Думаєш, не бачив? Попід заборами, – кричить далі Євген.
– Це вже ти вигадуєш!
– Під забором Гуляницького… Вигадую? Да. Вигадую…
Але Василь вже не слухає. Він вже читає листа. Які лапаті, виразні, вперемішку криві і прості літери. Рожевий, полотняний папір. Кілька чорнильних плям. Лист писаний російською мовою, і ось його переклад:
“Шановний Пане! Ви завжди такий надутий, і я знаю чому: Ви пишете вірші. Не бійтесь… Ми з Мирою не такі вже дурненькі дівчатка, як ви собі гадаєте. І коли ви вже конечно хочете знати, то пробачте, але я також пишу вірші. З усіх поетів я найбільше люблю Надсон. Ви смієтесь, бо це вже поет не модний. Тепер всі за Блоком [російський поет]. Але пощо я маю невідомо що вдавати. Я в такому віці, що Надсон мені дуже подобається…
Натомість Блок, а особливо “Дванадцять” з Ісусиком в рожевому віночку нічого мені не каже. Мирочка цього ще не розуміє. Вона більше цікавиться фільмовими артистками і сама себе такою уявляє. Як виросте, каже, піде до Голівуду. Але повірте – і вона цілком розумна дівчина. Шкода, що Ви такі недосяжні і зарозумілі, а то і я щось могла б дати до Вашої недотепної “Хвилі”. Кира”.
Зовсім, зовсім лапате “Кира”, мов кілька жуків нараз…
– Кому вона дала цього листа? – питає Василь.
– Мені.
– Розумію… Але для кого?
– Для… Приходи… Ні. Скорше, для тебе. Вона сказала або тобі, або Приході. Скорше, тобі. Тобі, Василю… Це від Кири… Васька! Підемо завтра разом… Як тоді… Розумієш? Цей лист зовсім виразно переданий для тебе… Для редакції. Відповідь можна мені передати… Передам. Від кого лист? Можна прочитати?
Василь нічого не має проти того. Ось які вони дістають листи. Будь ласка. “Недотепна Хвиля”… Нічого! Витримаємо.
– Кира! – викрикує Євген. – Ясно! Це до тебе! Василю! Це, напевне, для тебе… Ти уяви, коли б це не було для тебе – нащо вона передавала б це мені? Вона ж знає, що я з Приходою не зустрічаюсь. А вона виразно сказала для тебе. Прихода тут ні при чому. Завтра, Василю, йдемо! Разом… А ти, Василю, направду… Ну, не сердься… Ти таки справді став надутий. Колись був хлопець, мов шовк, а тепер… Ні, ні… Це хай Прихода, але тобі таке не личить. Вона має цілковиту рацію. І звідки ти взяв, що вони дурні дівчатка? Ну. зрівняй з іншими. Котра в гімназії зрівняється з Кирою?.. Або… з Мирою? Ну, котра? Все то корови, а не дівчата… Одна Лавінська, але то лід… Не дівчина – лід. Заморожене масло! Що, ні? І ластовиння – ніби побризкана чоколядою… Але Кира, а Мира… Ти знаєш? Ти розумієш? Ти все розумієш!..
Євген ще довго гомонів, а Василь одразу сів писати відповідь. Засвітилась бронзова лампа, відбилось світло у похилому дзеркалі на стіні, освічуючи нагнуту Василеву спину. Він сидів, ніби прикутий ланцюгом до столу, він мучився всіма муками, але що до біса ясного написати? От клята дівчина. Вона собі сіла і написала. А що напишеш їй? Зрештою, чи варто їй писати взагалі? Пощо? Які там у біса в неї вірші? Надсон. “Только утро любві харашо” [поезія С. Надсона]. Якісь занавісочки серпанкові, цвіт безу під вікнами. Ні. Василь не пише. Встав. Зім’яв написане і викинув до самовару за дверима.
– Ти не пишеш? – з острахом питає Євген.
– Не можу! Не виходить! – з серцем говорить Василь.
– Чому не можеш? Ану спробуй!
– І на якого біса я маю їй писати?
– Ну, Василю! – з повним докору голосом говорить Євген. Це йому не підходить. Він би мав завтра причину ще раз заговорити з Мирою. Він передав би листа, нав’язалось би те й друге… – Ні. Василю!.. Це вже вибач. Це не чемно. Панна пише до тебе. Ти уяви собі її положення. Уяви себе на її місці. Ти щось задумуєш. Ти довго, довго з тим ходиш і не знаєш куди з тим… У воду чи під землю… То-то бо й є, що ти. Василю, таких речей не розумієш… От коли б ти так проболів цілу зиму – дні і ночі, тоді б ти повірив, що то є.
У сінях хтось застукав, і Євген утих. Він одвернувся. На його обличчю благання, радість, неспокій і безліч інших переживань.
– Та ти почекай. Ще напишу, – лагідніше проговорив Василь. Двері відчинились, і на порозі – Валя Лискевич.
– Здоров, – буркнув він і хрюкнув. Він має звичку хрюкати. У нього щось у горлі. Молодшого брата зовсім не помітив. Не скидаючи кашкета, одразу проговорив: – Васька, урх! Збирайся!
– Куди?
– Та збирайся, грх… кажу! – він знизує по черзі обома плечима, голову має нахилену вперед.
– Куди? Ну кажи…
– Васька! А ти признайся, грх… Завів я тебе коли в погане місце? Ану признайся, грх… – За кожним разом, як тільки він хрюкне, киває одночасно головою.
– Але я хочу знати куди, – вперся Василь.
– Побачиш… Одягайся… Каєшся ти, що пішов тоді до Настусі? Ні. Закохався ти до неї? Закохався. Ходімо і тепер… грх!.. Не будеш каятись.
Євген сидить на своїй твердій канапі, заклавши ногу на ногу. Тонкі кортові штани тісно облягають його молоді стегна. Він мовчить, і тільки погляд його просить: “Ні. Прошу, прошу… Не йди”. Василь його розуміє.
– Ні, Валентине! Я сьогодні без Євгена не йду…
Щойно тепер той помітив брата.
– В-іі-н? Та куди з ним? У нього ще молоко на губах…
– Давно воно висохло у тебе, – ображено відповідає Євген.
– Ну, от… Подивись на нього. Він весь у милі… Куди з ним?
– Ні, ні, – твердить Василь своє. – Я без нього ні кроку…
– Василю! Як хоч – йди. Мені з ним також немає ніякої приємності…
– Ні! Сьогодні всі разом. Як йти то йти… А ні – сидимо дома! Кінець. Крапка!
– Ну так бери й його, – погоджується нарешті Валя.
– Ну, Євгене? Йдеш? – звертається Василь до Євгена.
– Ні, не йду! – каже той, але непевно. Василь бачить, що йому хочеться йти.
– Е! Що там… Одягайся! Кінець третини, розпуск, прощання… Йдемо!
Якось зібрались. Вийшли. Гарний темний вечір. Небо чисте. Зорі. Приморозок. Вже на хіднику Валя шепче Василеві:
– Знаєш?.. Приїхав Круп! Вперся і давай, давай Шеремету! Я сюди, я туди – не виходить. Без тебе, отже, не буде випивки, а він продав сьогодні віз пшениці. Уяви! Перед Великоднем… Віз пшениці!..
У Хмелюка в задній півтемній кімнаті справді Круп. На голові у нього сокільська рогатівка. Побачив Василя.
– А, от… Нарешті. Величність! Прошу! – і показав біля себе місце. – А тепер кличте Мотю, – звернувся він до Валі. – І Женька тут? Прекрасно. Ви, Женьку, здорово того… Витягнулись. Голите вуса?
– Ще ні, – соромливо і просто відповів Євген. Розмова точиться по-російськи. Увійшла кругленька Мотя, принесла насамперед пляшку чистої і поставила серед столу.
– П’ять шклянок! – скомандував Круп.
– Будуть, будуть, – сказала Мотя. – Зараз. А що на закуску?
– Тепер піст, – кинув Круп. – Чогось під піст… Огірочки, синя капуста, грибки в маринаді… Щось такого. А найперше оселедець! З молочком. В маринаді. Зрозуміло? Так, Женю. От ви й виросли. Ну, і що ж далі?
“А мір, как пасмотріш [А мір, как пасмотріш – перифраза поезії М. Лермонтова “И скушно и грустно”: “И жизнь, как посмотришь с холодным вниманьем вокруг – Такая пустая и глупая шутка!”] с халодним вніманьєм вакруг,
Такая пустая і глупая шутка”…
Повірте мені. Я вже давно голю свої вуса, у Котовського воював.
– Я за далі не думаю, – каже Євген.
– І мудро робите, – підхопив Круп. – Один африканський філософ говорить: жити і думати – значить не жити. Живе лише те, що співає… Пташки там, всякії павіяни… Навіть жаба в болоті чується краще, ніж Кант, коли він заліз у свої теорії. Ну от. Чудесно. Так, наливай, Валю! Мотю! Так де ваш брат? – звернувся він до Моті.
– Який брат? Я не маю ніякого брата…
– А от той, високий, худий… Що був за буфетом.
– То мій хазяїн…
– А я думав – брат.
– Чому?
– Бо він протилежність вам. Ви во, – і він показав руками щось округле, – а він во, – і показав свій стек.
– Ну так, Василю… Женю, Валю… Ваше здоровля! – всі підняли чарки і впили.
– Пішло, – сказав Круп. – А я боявся – загрузне. Признаться, місяць не пив. Учився, мов семинарист. Бабка майже повірила, що і з мене вийде дворянин.
Пили. В таких випадках п’ється. Василь і Євген сп’яніли після першої чарки. Тим більше, що ті чарки справді були малими скляночками. Євгенові очі посоловіли. Василеві також. Міцніше тримався Валентин і то з двох причин: із звички і зі страху не виявитись перед Крупом недосконалим піяком. – Е, ми вже й не такі види бачили, – казав він. Василь цього не міг сказати, хоч і йому доводилось. Зрештою, всім доводилось. І Євген тягнув не зле, як на свої шістнадцять років. Він вже роз’їхавсь, то правда, але причиною цього не сама чиста, а… Про це краще тут не згадувати. Він скоро розійшовся, почав говорити, намагався співати своїм гнилим голосом. Його перебивали, але він, наслідуючи студента з “Днів нашей жізні” Андреєва, завивав диким голосом:
– Але ж я хочу співати! Мене розпирає щастя!
– Женю! Співайте, тільки не з нами. Я чув, що коні мають твердіші вуха.
Василь завів розмову з Крупом. До цього, власне, мусіло прийти. Коли Круп бачить перед собою Василя, він мусить говорити. Так і тепер. До всього ще й п’яний. Весь повернувся до Василя, боком до Валентина і боком до Євгена. Лівою рукою він все підливав.
– Ви, Василю, ростете, як з води. Ще вчора ви являли собою не більше не менше як порядного орангутанга. Ви мені вибачте. Я людина проста, як каже моя бабця, фрейліна двора його імператорської величності, – що на язиці, то і на пиці. Я вам шпурляю правду межи очі. Розумієте? От на днях я вступив у одно місце. Якийсь добродій подає мені український журнал, а в нім стаття про Толстого. Я читаю. Мені, зрештою, Толстой ні сват ані брат. Той лаптєвий апостол може собі бути, чим хоче, мені байдуже. Ханджа, позер, амбітник. Але та каналія в журналі пише, що він не художник. Ви розумієте: оце вам ваші представники культури.
І тому мене ніщо сьогодні не дивує. Кажуть, посадили до тюрми якогось там посла до сойму. Той добродій з вусами і в шароварах виліз на бочку і ненько-українським тоном почав громити Польщу. Це серед ярмарку – кругом дядьки, жиди… Наша ненька-Україна страждає під ярмом, її ляхи душать… Не маємо школи… Ну, знаєте… Яка там та Польща… Два аршина з половиною довжини, але все-таки… Та ви знаєте, що я такому послові зробив би? Коли б він був у Росії? Я б його повісив у стайні за одну ногу, як здохлу ворону. От що б я з ним зробив.
Ні, брате! Боротися за право треба, але не так. Чому ось я ношу оце на голові? – він зірвав і кинув у кут свою рогатівку. – В соколи записався. І всі там зі мною говорять по-російськи. Чому? Питаю. Чому не говорять вони там з українцями по-українськи? Я один, а їх там безліч… І все-таки по-російськи. Я вам скажу. Бо ми і росіяни маємо того самого Толстого. Одного, другого, третього. Толстой є скрізь Толстой. Так само в Мексиці, як і в Індії, як у Нью-Йорку! Що він там не говорить, але він це говорить стома мовами. Що можете ви проти того поставити. Статтю того пана з журналу?
От, наприклад, Шевченко. Можливо, він і направду поет. Я його не читав. Але що може зробити поет? Віршем? Ні. Віршем багато не втнеш. Потрібна тяжка артилерія. Роман, музика, малярство. Треба публіку за чуба взяти. І то не тільки ненько-українівську, а цілу, всю, як є земна куля… Ви думаєте – чому знають Росію? Тому, що вона на карті від о-о-о до о-о-о? – він розмаєним помахом руки закроїв чималий простір. – Ні. Не тому… Тому, що має вона Толстого… Того самого недотепу Толстого. А потім Чайковського… А потім Рєпіна. От, наприклад, Достоєвський. Здається, патологія. Але спитайте ви кожного дурня Європи в циліндрі і в краватці, хто такий Достоєвський, і кожний вам відповість…
Кого поставите ви на місце Достоєвського? А шароварний посол вилізе на базарі на бочку і кричить: ми їм покажемо! Ми маємо право на своїй землі! Звідки той осел знає, що таке право? Право є от… – І він показав нігтем, як б’ють вошу. – Права немає. Є чуб. Чуб і є право. Я взяв за чуба – моє право. Мене взяли – їхнє. От і все. І нічого тут брикатись, мов підрізане теля. Так, так, Василю! А тепер давай ще дьорнемо! Євгешка вже весь, як шкло.
І він знов налив. Всі не сиділи, а гойдалися, мов тирса. Василь нахилився вперед. Він, мов риба, викинута з води, намагався вловити більше повітря, щоб щось відповісти Крупові. Але не знаходив справжніх слів, язик утік, поламався, очі перестали світити.
– Це все правильно, Крупе, – переплітав він язиком. – Що тут казати. Ти,Крупе, герой, тільки от на відході. А шкода. Останній з могікан. Скільки століть царствували твої предки на святій Русі?
– Від Івана Грозного, – сказав той, вирячивши сірі очі.
– Ну, от… Від Івана Грозного. А тепер відходите. Скидаєте шапочку і “до свіданія”. “Стоїть буржуй, как пьос галодний” [цитата з поеми російського поета О. Блока “Дванадцять” (1918)].
Так, мій милий Крупику. “Как пьос галодний”… Як знак запиту… А от я, Крупику, щойно виходжу на арену. Мої предки були раби. От воно як. Твій дід мав право сікти мого діда на стайні. Глупо, страшенно глупо!.. Але то все дурниці. Все дурниці. Очевидно, мої предки на краще не заслужили. А шкода, що ви пасуєте.
Блакитна кров… Жаль, жаль… До побачення, до побачееееннння! – шепелявив зовсім п’яний Василь і вдавав, що він з кимсь прощається, що підходить до ручки і цілує її.
– Валю! – кричав він. – Вал… Валь! Правиль… но я цілую ручку мадам її іммпераааторського… “Биистри, как волни все дні нашей жізні!” [російська пісня (сер. 19 ст.) на основі поезії А. Сребнянського] – раптом заспівав Василь, а йому підтягнув Валентин. Але пісня не клеїлась. Вони перейшли на щось інше. Василь шумів. – Моя господиня… мадам Цимбаллл каже… Я, каже, не українка… Я ніяка українка… Я… Я імператорська малоросіянка Богом-Христом роджена! – кричить він в саме вухо Крупові. – А ви Достоєвського тичете… Та розумієте ви, звідки взявся ваш той самий – ек! ек! – Достоєвський? Не понімаєте? Я вам – ек! – скажу. З Ро-росії, що гине і розкладається!
“Русь, і тиии билааа прекрасной,
А тєпєр гнійот твой дух…
Бєєезобразний труп ужасний,
Посінєл і весь рас пух… пух… пух!” –
[джерело цитати не встановлене]
заспівав знов Василь.
– Ти, Василю, брешеш, як каналія, – озвався нарешті Валя. – Але Круп! Добре, сучий син, бреше! Навчився! А ще недавно я вчив його до ручки підходити…
Круп мовчав. Він підпер голову рукою, вперто дивився в одну точку. Мовчав. Твердо і вперто мовчав. Василь у п’яному тумані дивиться на нього і йому видається, що у Крупа на чолі морщиться шкіра, розпирається череп. Він його розуміє. Василь зовсім не хотів так сказати. Само сказалося. От сказалося і все. Круп тут також винен. Щось він у ньому також зачепив, і Василь не зостався в боргу. Потім устав і, хитаючись, пішов у похилі двері до виходу…
Коли вернувся, у роті було терпко, губи злипалися, гикав. Годі! Досить того…
– Підемо. До побачення всі… До побачення… Йдемо, Євгене!
Круп ще залишився. Василь з Євгеном викотились під зоряне весняне небо. Вулиці були порожні. Ліхтарі світились тьмяно і самітньо. По дорозі, коли вони трохи відсвіжились, Євгенові також захотілося говорити.
– Ти, Василю, йому сказав добре… Але ти сказав мало… Треба було йому просто в пику кинути: ми ще молоді. Ми ще ростемо… У нас також буде Толстой… Ще більший від Толстого… У нас ще буде…
– Ех, Євгене! Нащо там губу паскудити. І так все зрозуміле!..
– Ні, Василю! Тут ти не маєш рації! Він…
– Що там він? Від нього це залежить? От проп’є останні десятини і… набік! А ми все-таки одного разу світ догори ногами перекинемо і кінець…
Вдома господиня сердилась, але хлопці не зважали. Євген ще раз пристав до Василя.
– Але ти все-таки напишеш? Листа напишеш? Напиши, Василю!
– На якого біса буду їй писати? Надсон, серпанки… Зустріну колись і скажу…
– Ні, Василю! Я тебе ніколи не просив, а зараз прошу: напиши! – голос його затремтів. Він підійшов до Василя, обняв його і справді розплакався! – Ти цього не розумієш… Я, Василю, не можу… Я її люблю! Я готовий за нею в пекло… Я цілу зиму її кохаю… Сьогодні перший раз зустрівся з нею, і ти… мені не хочеш допомогти…
– Ну, досить, Євгене! Напишу. Завтра напишу! Для тебе!
Вони ще довго гомоніли, вовтузилися, роздягалися, вкривалися і все говорили. Господиня вже двічі стукала в стіну… Але все-таки час спати. Вони згасили лампу, вкрились, і кімнату залила ніч.
