Справи, справи
Ранок зустрів їх сонцем. Повно сонця. Господиня заявила, що сьогодні виймають другі рами. Сусіди вже давно повиймали. Вона тільки чекала, коли вже поїдуть ті лобурі. І справді. Хлопці ще не встигли відійти до школи, як вікна вже виймаються. Приходить старший син з обценьками та молотком, відгинає цвяхи, відриває приклеєні газетним папером рами, викидає вату, вугілля. У кімнаті стає ясніше, більше простору і шум з вулиці чути виразніше.
Василь та Євген йдуть до школи біля години дев’ятої. Сьогодні немає викладів. Треба тільки відібрати свідоцтва та вислухати “отченаша” від Варвари Сергіївни. Вчорашній вечір поклав на них свою лапу. Обличчя їх трохи нагадують стеарин. Перед відходом Євген не витримав. Він довго кріпився, довго крутився біля Василя, але Василь не звертав на це уваги. В голові у нього і те, і друге, і розмова з Крупом, і свідоцтво, яке, напевно, не буде ідеальним, і Настя, яку мусить бачити. Євген трохи соромиться вчорашнього. Особливо ті прокляті сльози. І який дідько їх навіяв? Ніколи він не почував себе аж таким шматком клоччя. Але ось Василь вже збирається, шукає щось. Чекати далі нікуди.
– Василю! Ти ж мені обіцяв, – звертається Євген до Василя. Дивиться на вікно, а там син господаря, говорити одверто не можна.
– А! – пригадав Василь. – Ну, добре. Зачекай. – Взяв шматок паперу, конверта, присів на кінець столу і, не думаючи, почав писати:
“Шановна Панно! Одержав Вашого листа. Не міг передати його на адресу, бо мій товариш Прихода сьогодні від’їжджає. Другим разом прошу передавати йому безпосередньо. Не знаю Ваших віршів, але коли вони під Надсон – зрезигнуємо з них наперед…
Що ще? Підняв голову. Сторінка 14 з 33
Щось там ще було? Ага. Надутість. Але ж то не до мене. Недотепна “Хвиля”? Подумав. Але це дотепно сказано. Усміхнувся. Ні. щось у тієї дівчини є. Не кожна відважилася б щось таке написати. Тон його листа трохи… Ааа! Байдуже.
“Коли ж маєте щось краще, просимо передати. Думаю, що коли хтось надутий, то це не повинно порушити Вашої великодушності чи вплинути на Ваші літературні… аспірації”.
Чи аспірації? Так. Хай відчує, що це редакція. Кінець. Підписав: В.Шеремета. Це вийшло майже велично. Заліпив конверта і написав адресу: “Панні Кирі…”
– Як її прізвище? – звернувся до Євгена. Але Євген також не знає. Все одно. “Панні Кирі. Пер боте”. І досить. Пішли.
Євген дістав листа, і вони пішли. Обидва вдоволені. По дорозі Василь ще раз згадує вчорашній вечір. Не може забути Крупових слів. Чимсь він зачепив Василя за болюче. Він подражнив щось, і цього не можна було йому отак дарувати. Це Василь відчув уже тоді, хоч був п’яний і хоч не завжди відважувався вступати з Крупом в одверте змагання.
У школі рух, ніби на пасіці першого теплого провесняного дня. Входять, виходять, вітаються чи прощаються. Вигуки зо всіх боків. Василь дістав свідоцтво. Воно трохи ліпше, ніж попереднє, і Варвара Сергіївна тільки подивилась на нього многозначним поглядом.
– Як хочете – ви можете учитись, – сказала вона і кивнула своєю гарною голівкою.
Василь пригадав, що він не дуже то вже й учився. Це якось вийшло само собою. По-французьки все-таки двійка, але це єдина. Латину натягнув на три. Це перший раз, відколи він ту латину вчить. Все решта чвірки і жадної п’ятки. Зрештою, і це гаразд. Учень з п’ятками завжди підозрілий, хоча Василь дуже добре пам’ятає ті роки, коли він ще не знав ні гуртка, ні журналу, ні панни Настусі, ні розмов вечорами, і коли його свідоцтва були виключно з п’ятками. Тоді він не думав, що це підозріло.
Ось з Євгеном вже набагато краще. Він має кілька трійок, але жадної двійки. Має також п’ять. З релігії. Йому трошки ніяково, бо він і сам не знає, як це могло статися. Він же направду ніколи ще в о. Ніколая не відповідав. І, мабуть, саме тому. Усі учні, що не встигли відповісти, а таких більшість, дістали від о. Ніколая найкращі оцінки.
Євген, як тільки дістав свідоцтво, одразу зник. Він уже стирчить на дворі. Василь не має часу за ним слідкувати. Ось і нагодився враз Гнатюк. Він передає йому якусь візитівку. “Прошу зайти сьогодні о годині п’ятій по обіді до канцелярії Просвіти”. Це пан Малюк з титулом секретаря української парляментарної репрезентації. Василь знає його. Він також скарбник і бухгалтер Просвіти. Що він там хоче від нього. Цікаво. Василеві трохи імпонує, що старші від нього так його запрошують. Чи ще хтось дістав таке? Гнатюк? Козенко?
Чудесно! Це щось, мабуть, цікаве. Можна один день ще побути в місті, тим більше, що Насті ніде не видно. Де вона? Василь крутиться, мов миша в колесі, і дарма. Він навіть натрапив на таку сцену. Ось там хтось стоїть. Це Євген і Кира. Про щось розмовляють. Василь уперше, хоча здалека, трошки більше придивився до тієї дівчинки. Це не Мира і то не тільки з кольору волосся. У цієї помітне щось поважне. Вона не така елегантна. Її вишневого кольору плащ не так зграбно лежить на ній. Очей не видно, але вираз обличчя, як на дівчину її віку, поважний. Ага! Це вона читає його листа.
Але Василь довго над цим не зупиняється. Має свої інтереси. Підійшов Гнатюк і вони широко попрямували до головної вулиці. Проходить біля Євгена з Кирою. Василь підняв кашкета і злегка кивнув на привітання. Кира червона. Вона завжди червона, і не тільки її плащ, а й уста і личко. Щось дуже дитяче є у виразі цього червоного личка…
Василь не має наміру сьогодні довго возитись з Гнатюком. Хай собі йде своєю дорогою. Він ось виступає, ніби скороход, і торочить знов якусь політичну нісенітницю. Щось там десь Шпачук…Якісь гуртки молоді… Якийсь кіоск з совєтськими газетами і книжкою Джека Лондона “Залізна п’ята” [роман американського письменника Джека Лондона] в червоній обкладинці. Що той Шпачук затіває і де він бере гроші?
Але все-таки на звороті з Директорської на Ліцейну Василь звільняється. Він ще має деякі справи біля монастиря. А куди Гнатюк? Додому? Ну, так до побачення. Він буде також у Просвіті.
Вони розійшлися. Гуртки молоді розходяться у різні боки.
Василь не має куди йти. Та справа біля монастиря звичайна вигадка. На думці в нього тільки побачитись з Настею. Але ось він уже на Широкій. Тут помітний рух. Він йде вулицею справді в напрямку монастиря, але тільки так собі – пройтись ось туди до готелю “Європейського”, подивитися біля кіна “Світовід” на картинки і вернутися.
Ось знана ювелірна крамниця. Василь завжди проходить біля неї і завжди тут зупиняється. Нічого його так не цікавить, як годинник. Він вже давно мріє про годинник. Має вісімнадцять років, а ще ж ніколи не мав свого годинника. Це так прикро, а з погляду європейця – ганебно. Мати на руці таку блискучу річ, завжди мати змогу поглянути на нього і знати годину – це крок уперед. Це наближення до Європи. Це заощадження часу. Це, зрештою, естетична насолода. Ні, як не кажи – годинника він мусить мати.
Василь уже прикутий біля вітрини. Очі його за шклом, і бачать вони такі приваби, що годі відірватися. Він переживає дитинство. Він просто не може відірватися. Той он золотий годинничок в пуделечку з жовтого оксамиту. Ні! Це не для Василя. На того треба продати цілого коня і то невідомо, чи вистачить. Але ось той скромний нікельовий… На руку. Хіба то йому не вистачить? На перший раз? Напевно, вистачить, і він цілком добрий.
Його щось так і тягне до крамниці. Він не має грошей, він однаково не може нічого купити. Не тільки годинника, а навіть отої шпоньки. Навіть ланцюжка до годинника. Де він візьме гроші? Що за така химера…
Але він все-таки чомусь заходить. Має дуже поважний і незалежний вигляд, ніби він зовсім не Василь, а якийсь купець-багатій. – Хотів би поглянути на годинники… – заявляє він спокійно. – Прошу. Які дозволите показати? Такі? Ось ці? Це дублє… Швейцарська фірма. Прекрасний хід… – Ні. Василь хотів би щось скромніше. Це меншому братові подарунок. Він ще малий носити такі годинники. – Ну так прошу оці. Також прекрасний годинничок, нікель, крайовий виріб, добрий хід. – Скільки коштує? – П’ять тисяч марок… – Василь злегка непомітно здригнувся. Він дуже стриманий. Вигляд у нього, мов у китайця. Втілення спокою. Але п’ять тисяч. Це мішок пшениці. Батько ніколи не погодиться…
– Ну, добре. Я цей годинник беру, – виривається у Василя. Він зовсім такого не думав. Це вирвалось у нього без його волі. Це чортзна-що. Але продавець вже виймає годинника, вже бере папірець, вже загортає. Відступу не може бути. Він уже сказав, а слово назад не повернеш. Він, правда, ще може обіцяти, вийти ніби по гроші і не повернутися. Але продавець уже пустив у рух всю машинерію. Він не тільки загорнув годинника. Він також розбалакався. – Ви, паничу, тутешні? Міський? – солодко питає. – Ні? А я думав міський. Такий інтелігентний панич! Батько ваш. напевно, поміщик? Ні? А я думав поміщик, але, напевно, священик…
Ні! Василь вже не має відступу. Всі шляхи перетяті. Нарешті ось найважливіше.
– Я вас знаю, – заявляє продавець. – Я вас звідкись знаю. Я вас часто бачу перед моєю крамницею…
Кінець. Піти і не вернутись виключене… Що скаже він, коли знову одного разу Василь буде проходити біля цієї крамниці?
Можливо і не скаже нічого, але що подумає, як подивиться. Він же інтелігентна людина.
І Василь бере годинника. Він не має з собою грошей. Але прошу ось тут завдаток, а решту він зараз принесе.
– Ні, ні. Прошу. Чи ж я вас, паничу, не знаю. Нащо зараз гроші. Можете мені їх принести завтра. Прошу взяти годинника…
Ні. Василь не бере годинника. Хай не подумає, що він може взяти годинника і піти собі, не заплативши. Василь кладе годинник збоку і виходить. Він зараз вернеться…
Василь пішов на вишневецьку рогатку до Фройка. Але й тут труднощі. Фройко мав уже досить клопоту з його батьком. Батько сказав, щоб більше не давати. А ще п’ять тисяч! Навіщо йому п’ять тисяч? Це страшні гроші. Чи знає він, скільки то треба пшениці? Ні. То буде п’ять пудів. Тепер весна, але все-таки пшениця не така дорога, як хтось собі думає. Ні-ні! Фройко не може дати стільки грошей. Найбільше одну тисячі… Більше ніяк не може.
Що має робити Василь? Відмовитися від годинничка, не дотримати слова, показати себе у такому невигідному світлі. Він міркує, але що тут поможе міркування. Фройко сказав своє і пішов. Він навіть не хоче з ним довго розмовляти.
Але Василь все-таки не здається. Він робить ще одну спробу. Ручиться, що ось по святах Фройко дістане свої гроші. Коли батько відмовиться, він сам заплатить. Але Фройко не так одразу йме віри. Звідки він сам заплатить? Що він, Круп, чи що? Круп має свій маєток, а що має Василь? Боже милий! Що за розмови. Які то вже гроші, що за них має бути стільки розмови. Це не варто доброго слова. А Васильові потрібні гроші…
Фройко починає думати. Це вже добре. Подумавши, Фройко нічого не каже, йде до своєї хижки і виносить п’ять бузкового кольору папірців. Василь йде назад, і по короткому часі годинничок у нього на руці.
Почуття дитячої радості наповнює Василя. Він має годинника! Це його годинник. Прошу! Хочете знати котра година? Ого! Ти вже маєш годинника?! – Розуміється. Нічого тут дивного. Я вже давно мріяв про це. – Яка фірма?.. Е! Сміття. Польський виріб. – Но! Добре мені сміття! П’ять тисяч… – Василь підіймає руку і слухає годинника. – Годинник перша екс. Хоч послухати? Гуде, як дзвін. – З виглядом знавця Хмелюк послухав годинника. – Здається, нічого. Часом з такого годинника можуть бути люди, – знизив він свої песимістичні настрої. Для порівняння він витягає з кишені свого годинника. Для нього це новинка. Це бувалий, вичовганий з пожовклою покришкою. – Це, – сказав він, – австрійський годинник… Перед війною батько купив його в Радивилові у “шмуглярів”.
– Але – до побачення. Треба йти… Будеш у Просвіті? – А ти? – Я буду. – Як звільнюся від буфету, також прийду… А додому як? – питає Хмелюк. – Як звичайно, – відповідає Василь. – Нащо Бог дав людині ноги?..
Василь йде окрилений своїм годинником. Йде просто до Насті. Десь у нього набралось тієї відваги, хоч відсипай, тільки коли вже ступав сходами, серце почало свою музику. Ледве простягнув руку до дзвінка. Чекання. Ні, цене звичайне чекання. Це чекання якогось присуду. Він весь кипить. Найкраще було б кинути все і повернутися, але вже немає часу. Хтось за дверима є. Чути стукіт. Ще одна хвилька, двері відчиняються, а в дверях – Настя.
– О! Василю. Дуже добре, що ви прийшли. Також хотіла вас бачити. Заходьте! – промовила, але Василь помітив, що вона ховає від нього обличчя. Коли увійшли, він помітив, що очі її червоні, так, ніби вона плакала. Настрій її недобрий. У кімнаті дуже накурено. На столі у попільниці кілька недокурків.
– Я був у вас вчора, – сказав Василь.
– Учора мене не було. Маю стільки неприємностей. Я вже другий рік у тій самій клясі. Вітчим погрожує… Як не скінчу цього року, буде мені погано. У школі також маю неприємності. Математика. Я вже мусіла взяти собі помічника… Ні. Я мушу цього року скінчити. Обов’язково. Інакше не може бути… Боже, як добре, що ви зайшли. Яка це добра сила вас сюди запровадила. Ах, Василю! Як мені тепер погано!
– Чому? – Василь весь в напруженні. Він готовий узяти в її неприємностях якнайближчу участь. – Що таке?
– Ах, усе! Кругом. Не везе мені, Василю. Для мене просто немає місця на землі.
– Але що таке? Прошу! Можливо, я…
– Ні, ні… Ви є ви. Ви мій хороший, добрий, щирий… Ах, нащо то вам. Давайте про щось інше – їдете додому?
– Не їду, а йду.
– Вертаєтесь за два тижні?
– За два, – тоном упадку зазначує Василь. Він дивиться по кімнаті. Чогось пригадався йому Гнатюк. Чого він стає між ними в цей час. Це, мабуть, тютюн винен. Запах його нагадує Гнатюка. Той курить, і його тютюн має цей саме запах. Це неприємно вражає Василя.
– А я буду тут… Всі поїдуть, – казала вона розпачливим тоном. – Всі товариші мої… Ах, ті товариші. Навіть не приходять, щоб попрощатися.
– Ну, а я? – каже Василь і не втримався, щоб не поглянути на свого годинника. Настя помічає також цей рух. Побачила годинника і зацікавилась, мов дівчинка.
– Василю! Що я бачу? У вас чудовий годинничок. Покажіть…
І не чекаючи відповіді, вона взяла Василеву руку і приклала її до свого вуха. О! Василь на якомусь там небі. Який він вдячний тому любому годинничкові! Потім вона відняла вухо, але тримає його руку і дивиться на дрібненькі стрілки.
– Як він чудово цокотить, – каже вона. – Я б його слухала завжди. Василеві видається, що уста її усміхнулись, що всі засвітилися знов, що всі плянети зупинилися, що десь сяє велике, чарівне сонце…
– Як хотіла б я мати таку забавку, – сказала вона. Вона ще не скінчила речення, як годинник був знятий з руки.
– Прошу, – сказав Василь. – Прийміть його від мене! Я буду щасливий!
– Василю! Що ви?.. Ніколи в світі…
Але Василь вже зірвався з місця. Зроблено. Він кидає їй:
– Прощайте! Будьте здорові, – і ніби дикий, вилітає з хати.
– Василю! Верніться! – чув він ще за собою її голос, але не вернувся. Він тікав. Йому здавалось, що вона неналежно оцінить його вчинок. Боявся, що верне йому того годинника. Ні! Вона мусить його мати. Хай їй цокає завжди. Хай вона кожну хвилину дивиться на нього і згадує, від кого має його. Хай він нагадує їй завжди про того, хто відійшов, але хто мусить бути з нею невідступно…
І що зустрічає він вдома? Клопоти. Господиня визвірилась:
– Що це ви думаєте? Обід уже захолов, така пора, вже ось скоро вечерю, а не обід давати. Панич Євген вже від’їхав, а ви ж як? Ночувати тут не можна. Я хочу якось цю хату вивітрити…
Євген вже від’їхав? Зовсім забув, що існує Євген, але ось записка.
“Любий Василю! – пише той. – Дуже шкодую, що ми ще не бачились. Я ждав, ждав, але Таня наглила, і ми від’їхали. Ти маєш велике щастя. Божевільне щастя. Ти! Будь здоров! Пиши! Цілую, і наперед – Христос Воскрес! Твій Євген”…
Василь якось мало звернув на це уваги. Він все ще при Насті. Вона ось тут, і тут, на досяг руки. Вона з ним на кожному кроці. Він мусить йти ще до Просвіти, але найперше – що там таке з нею? Згадав також, що вона плакала, відчув той запах диму, знов пригадав Миколу Гнатюка. В голові вирують якісь недобрі, злі, підступні думки. Зсередини виступає і підіймається до горла ще небувале в нього почуття дикого обурення. Яскраво відчуває, що очі загоряються і наче палають. Ану його на все те! Йому треба йти до Просвіти. Там уже незабаром розпочнуться сходини.
Встав. Господині якось твердіше, ніж звичайно, сказав:
– Я буду ще цю ніч ночувати, – і не глянувши в її бік, вийшов.
Просвіта міститься в сутеренах будинку, що належить послові до сойму Богдану Савенкові. При вході невеличкий ганочок. Сама кімната низька, з трьома вікнами. На стінах Шевченко і Франко.
Застав там вже всіх. Чимала громадка переважно молоді. За столом Крук. Високий, дебелий, з великим расовим носом добродій з приємним поважним виразом обличчя. Він відкриває сходини. Спокійно і по-діловому заявляє, що ці сходини мають характер інформаційний. Просить затримати дискретність. Просить також зважати, бо органи поліції люблять стежити за рухами всіх, що тут бувають. Потім звертає увагу, що між нашим громадянством з’явилися деякі ознаки дислокації ідеологічного порядку і це власне змусило його, як ділового заступника голови Просвіти, зробити цю інформаційну нараду. Особливо, на його думку, з’явилися не зовсім безпечні прояви ідеологічної розбіжності між нашою молоддю, що також може зле вплинути на розвиток українського життя в цілості.
Він розвинув свою думку виразніше. Між нашою молоддю помітна чинність комунізму. Є виразні і багатомовні ознаки цього явища. Багато молодих людей, які, так би мовити, не закінчили своєї школи, і далися піймати себе розкладовій агітації, що має своє вихідне становище поза межами нашої провінції.
І т.д. і т.д…. Зрозуміло. Це остереження. Немає двох думок. Крук пояснює деякі основні засади цього явища та закликає молодь передовсім до науки. Він. зрештою, сам був молодий і розуміє, що молодь рветься не тільки до науки, але має також потребу витрачати свою енергію в інших напрямках. Молодь потребує організації, діяльності, руху. Потрібні організації спортові, туристичні, розривкові. Влада, що тут тепер має все в своїх руках, не дозволяє нашій молоді себе проявити. Тому не диво, що молодь сама шукає виходу з цього становища. А що молодь не завжди розуміє, де є її справжня мета, тому охоче сходить на манівці, особливо, коли піддається впливові сторонніх чинників. Він тому пропонує, щоб молодь трималась бодай свого грунту і коли вже конечно хоче проявити себе якось і політично, то може включити себе в роботу українських, а не якихось сторонніх політичних угруповань. У першу чергу він пропонує партію Українських соціал-революціонерів. Про цю, власне, політичну групу має зараз коротку інформативну доповідь товариш Кручко.
Встав товариш Кручко. Це худенький добродій, козлячої будови, з борідкою а ля Ленін. Мова його тяжка, з перебоями, з повсякчасним еканням, з несподіваними поривами то вгору, то вниз. Говорячи, він ввесь час має спущені вниз вії, дарма, що голова його задерта догори. Назву партії скорочує. Він називає її усерепе. Пояснює її політичну програму. Заявляє, що вона найбільше підходить до селян, бо стоїть між марксизмом і буржуазними партіями. Також заявляє, що свого часу ця партія мала в Україні найбільші впливи і при виборах до Центральної Ради зібрала найбільше голосів.
Хлопці уважно слухають. Василь Шеремета, Микола Гнатюк, Хмелюк, Козенко, чомусь Стасюк, чомусь Москалюк, Гриб, Біленко… Бракує тільки Шпачука. Василь найбільше спостерігає Козенка. Той сидить до нього в профіль. Він справді нагадує революціонера часів французької революції, як їх часто можна бачити на старих гравюрах. Щось є також від Шатобріанового профілю і щось від Троцького, як це помітив Василь ще при перших з ним розмовах. Він слухає уважно, але інколи помітно усмішку, що легко пролітає на його стиснутих тонких устах. Він тут єдиний, що не сприймає промови Кручка безпосередньо і має вже на все готову думку… Решта слухає без застережень. Вони цікавляться всім, що говорить Кручко, і по-своєму переживають. Цікавий, наприклад, Стасюк. Це недалекий, малорозвинений хлопчина з добрим шкільним свідоцтвом. Він також чомусь сюди потрапив і також уважно слухає Кручка…
Це все триває довго. Розходяться пізно ввечері, з безліччю палких намірів присвятити себе роботі, до якої їх покликано. Василь іде з Гнатюком та Козенком. Зліва Козенко, справа Гнатюк. Козенко, розуміється, не мовчить. Його язик старанно працює. Він має також руки, і ті роблять всілякі викрутаси відповідно до мови. Він також не дуже захоплений промовою Кручка. На його думку, вони спізнились. Те все минулося. Такий соціалізм сьогодні нікого вже за собою не пірве.
Гнатюк також не мовчить, але він розважає, що, властиво, ми ще не зовсім знаємо, що нас пірве. Нас може пірвати всяка холєра, яка тільки не має сумління, але має досить долярів. Зате мовчить сьогодні Шеремета. Хто знає, що з ним сталося. Він тільки слухає, і здається, що й слухає він не так уже уважно, як би цього вимагала поважність справи. Незабаром Шеремета з цього концерту випав. Нічого не залишалося, як тільки попрощатися, побажати веселих свят і розійтися…
Але це не значить, що Василь Шеремета не думає. О! Він думає, мов проклятий. У нього безліч думок. Навіть хотілось би, щоб їх було менше. Він не живе, а горить. Його очі бачать глибоко під землею. Його душа напинається, мов вітрило в бурю. І те, і се, і так всього багато, і все то тиснеться до голови, до розуму, до серця. Все заповнюється враженнями, стає так тісно в цьому невеликому одязі, що обіймає собою людську постать з назвою Василь Шеремета. Хотілося б трохи звільнитися від дечого, поскаржитись попередливо на молодість, на вісімнадцять років, на потребу учитись… Але звільнитись не дають, не хочуть дати, навпаки. Все навкруги звужує коло, заганяє в кут, насторожує перед увільненням, зброїть до протинаступу.
І аж в постелі Василь ще раз пригадав заплакану Настю і ще раз виразно відчув запах тютюну. Йому пригадались також недокурки, що лежали в попільниці.
