Освідчення Насті
Василь не вийшов, а вибіг. Зовсім не думав про те, що треба заховати поважність. Настя чекала на нього в темноті, і з усього видно, що вона схвильована.
– Ви можете трохи побути зо мною? – спитала вона відразу. – Ви мені вибачте… Я чула ваш сміх… Ви, мабуть, були в товаристві. Пройдемось так трохи…
Василь подумав: “Для чого цей докір? Хіба вона не розуміє?” Але не сказав нічого. Він ще не забув, що недавно проводив її до тієї діри в ліцеяльному мурі. Чого вона від нього хоче? Але тут на хіднику взагалі не можна говорити. Треба кудись набік. Обоє почувають, що треба буде говорити. Пішли швидко на доріжку, що веде до глибокого яру, звідки беруть пісок. Іншої дороги, де б не було непотрібних свідків, нема. Ніч. Небо всіяне зорями. Серп місяця висить над ліцеяльною вежею. Сіра, нерівна, хвиляста дорога в’ється між зарвами піску, кущами плазувати рослин та випнутими наперед велетенськими глибами вапняку.
– Я вас мусіла покликати, – проговорила Настя. Голос її помітно тремтів. Василь не знав рішуче, що сказати. Йому хочеться обуритись, але він не має сили. Йому знов хочеться благати її, але знов-таки не може. Мовчить. Ступає нерівно по нерівній дорозі, дивиться вниз, нічого не бачить, бо темно, але коли б і не було темно, то думки його скупчені в ньому самому. Він весь оповитий хмарою, туманом, непрозорим газом, що запаморочує думку.
– Ви – мій єдиний справжній друг, – сказала знов вона. – З вами мені легко і безпечно. А я така слаба… Василю, Василю! Допоможіть мені.
Це було сказано справді розпачливо. Він підняв голову. Очі його вперлися в темноту. Уста міцно затиснуті.
– Я вас не зовсім розумію, – промовив він нарешті. – Ви мені нічого не сказали. Ви тільки робите натяки. Ви мені читали вірша… Оце й усе. Потім я бачу вас там, то знов там… Ваше поводження для мене загадкове. Чим я можу вам помогти?
І тоді вона почала говорити. Голос її часто зривався. Вона все сказала. Вона опинилась поміж двох огнів. Вона любить його, Василя, але одночасно живе з іншим. Це її мучить, бо Василь для неї справді все. Він того не може розуміти, але це так. Він дає їй зміст, він наповнює її бажанням жити і то життям великого лету.
Але вона дуже, дуже нещасна. Вона ось кінчає школу. Сестра не може далі утримувати її. Її вітчим відмовився допомагати їй ще з осени, тому вона й мусіла перебратися до сестри. Сестра служить у старостві. Вона дістає мізерну платню, якої ледве вистачає для неї самої. А до того там довідались, що Настя ходить до української школи, і сестрі вчинили авантюру. Їй загрозили – або, або… Або Настя перейде до польської школи, або сестру звільнять з посади. Василь може собі уявити, що значить для сестри та посада. Для неї це все.
Сестра не розуміє і не може розуміти Настиних сентиментів. Вона хоче, щоб Настя перейшла до ліцею. Там може дістати стипендію. Там йдуть нормально лекції. Скінчивши ліцей – одразу посада. А що дасть Насті українська школа? Куди вона з неї вдасться… Особливо, як полька, як дівчина, як людина, несамостійна матеріяльно? Так розважає сестра і по-своєму вона має рацію. До неї ходить отой, якого Василь одного разу зимою застав. Це якийсь з Познаньщини, заїлий шовініст. Як він почув, що Настя говорить по-українськи, його мало не “трафив шляк”. Того самого дня вчинив сестрі авантюру і перестав до них заходити.
– І що ж далі? – питає Настя. – Сестра тепер майже не говорить до мене. Вона приходить і не дивиться у мій бік, а я ж від неї цілком залежу. Коли вона відмовить мені мешкання, я завтра опинюся на вулиці. А мені ж потрібний спокій. Мені треба вчитись. Я так все запустила. А скінчити я цього року мушу. А тут новий клопіт. Я заручена… Можливо, знаєте з ким. З Миколою… Ми з ним вирішили одружитися. Ми вирішили, як тільки скінчимо школу – одружимось і поїдемо на студії до Чехії. Так ми вирішили. Василю! Не подумайте, що одруження для мене така принадна справа. Ні. Не те. Я не маю іншого виходу. Бо що, справді, я буду робити, як скінчу? Мене ж нікуди не приймуть на посаду. Українці не мають, а поляки не захочуть. Одруження – єдиний вихід. Але останніми часами Микола якийсь дивний. Він починає мене цуратися. Він тепер не може зо мною бачитися в мене, і ми тиняємось, мов приблуди по чужих садках. Це не гарно. Його це не вдовольняє. До того ж він має багато інших справ. Він почав говорити, що тепер не до одруження. Найперше мусимо вибороти право на одруження. Я його розумію. Він має рацію. Але жити також треба. Ні? Жити треба…
Вона на хвилечку замовкла, набираючи сили.
– А до всього ще й ви, Василю… Це вже щось… Я розумію… Щось, можливо, з люксусу, забаганки… Але повірте мені, Василю… Я почуваю, що втрачаю вас. Розумію… Дуже добре розумію. Так не може бути… Ви ж усе бачите. Не можу перед вами таїтися… І не потребую таїтися. Я бачила ваш погляд сьогодні перед кількома годинами. Але що я можу зробити? Скажіть мені, порадьте мені!.. Василечку! Я вас дуже, дуже люблю!.. Я вас таки кохаю – великим, справжнім коханням. Не розумію, як це сталося. Отак просто… Отоді… Коли ви зайшли з Лискевичем… Ви пам’ятаєте… І тоді вже ви… Ви не дивуйтесь, що я отак признаюся… Кажу вже все, бо довго, довго не могла отак говорити. Ви тоді запалили мене, і я написала вірші. Ви їх пам’ятаєте? Напевно. Недавно ви їх мені цитували… Я вас покохала, як нікого іншого і не думайте, що це щось легковажне, переходове, між іншим… Що це – химера молодої, розпещеної дівчини… Бачите самі, яка я розпещена, як бавить мене життя. Я вас покохала, бо ви найкраще мене розумієте. Кожна моя думка вам близька. А вас я також розумію. Почуваю у вас щось, до чого сама прагну… Микола мені не так підходить. Його інтереси далекі від моїх. Він зовсім інша людина. Не можу сказати, що він мені неподобається. Ні. Але я… До нього не так прив’язана, як до вас.
Знов перерва і знов мовчанка. А по хвильці вона сказала:
– Ну от, Василю!.. Сказала вам все. Більше не маю нічого захованого перед вами…
Настала мовчанка. З “Тіволі” чути музику. Вони дійшли до кінця яру. Під ногами м’який, білий пісок. Василь весь час уважно слухав. Сповідь коханої дівчини приносила йому полекшу. Він розумів її клопоти, але з кожним словом з його душі спадав камінь по камені. Увійшла ясність і стала між ними. Але знов: як і чим їй допомогти, порадити? Він ще такий молодий. Він ще ніколи сам не був самостійний. Він знайшов її руку і вперше міцно та щиро її потиснув – її сповідь зблизила їх. Відчув, що це не тільки його кохана, але його сестра, його близька і дорога людина. Повернулись назад і деякий час йшли мовчки. Потім Настя знов заговорила:
– І за що нас так гонять? – Це не було сказано. Це з неї вирвалось. – Люди божевільні! За щось прокляті! Бог!.. Хіба він справді є? Католики… Добрі католики! Храми, фіміями, лоби розбивають перед кожним костельним порогом. Коліна вистоюють… А разом… Їм шкода, коли хтось заговорить мовою матері… Вони язика вирвали б! У душу лізуть! Ніколи, ніколи не буду з ними! З ними!.. Отут! Хай мене крають на кусні!.. На боці гнаних треба стояти! І я буду стояти!..
Василь міцно стиснув їй руку. Настя казала далі:
– Ви пам’ятаєте, Василю, отого добродія, що зо мною танцював на нашій вечірці? Такий високий. Це з суду. Молодий суддя. Поляк. Він був у мене закоханий. Познайомила мене з ним сестра… Але він з тутешніх, тому з ним можна було ще говорити. І я йому також сказала. Все. Все чисто. Він мені говорив щось про західню культуру, що, мовляв, ми несемо католицизм, культуру, цивілізацію. А я йому сказала: коли ваша культура полягає в ненависті до людей – не хочемо її. Ми насамперед люди! Розумієте? Такі, як і ви, як і всі. І ми хочемо жити, бути, бавитись, кохатись, дихати повітрям, грітись на сонці… Так я йому сказала. А він мені: як ви, полька, можете таке казати? – Ви помиляєтесь, коли думаєте, що я говорю від імени поляків, – сказала я йому. Ті на таке не здібні. Ті, кажу, ще самі не встигли вилізти з бриндзи, ще не відшкрябались з багна, в якому лежали, а вже товчуться по чужих головах. Так я йому сказала. Я суддя, – каже він. – Не смієте мені такого казати. – То, прошу, скажіть, що це неправда. Він був елегантний, мав посаду. Залицявся до мене. Сестра була певна, що він зо мною одружиться. Не вийшло. І цього вона також не може мені подарувати.
Василь подумав: “Боже, Боже! Який я був до неї несправедливий! Коли б я міг щось зробити. Вмерти для неї. Допомогти їй. Загладити перед нею свою провину”.
– Настусю, – сказав Василь якнайніжніше. – Треба твердості… Більше нічого…
– Це всі кажуть… Твердості… Твердості! Сама знаю, що не м’якості. Не твердості, а ніжності. Любові. Відданості… Щирості… Чому ви думаєте, що сила тільки в твердості? Хто вам це сказав? Я жінка. Я не камінь. То каміння б’ють молотом, твердим. Бо камінь також твердий. Я – м’яка. Я створена не зі сталі, як це люблять патетично говорити. Не переношу шаблонів…
– А все-таки, Настусю, треба тільки твердості. Не кажу вам сталевої чи якоїсь там гранітної. Не про шаблон тут ходить. Як то каже Семен Іванович: з нас той витримає, хто матиме найбільше характеру…
– Ах, характеру, характеру… З нас ніхто не витримає… Хіба ви! Ви, по-мойому, найтвердіший, – сказала вона дуже переконано.
– Звідки? Я маю враження, що я найслабший.
– Це для сліпого ока. Хто бачить глибше… Ні. Ви дуже суцільний. Це сила. Потім… Я знаю. Ви дуже органічний… Вірю, що ви витримаєте. Так. А ті “сильні” заломляться. Чому? Бо вони… Бо вони… Як би вам сказать? Надуті силою. Ні?
– Я не розумію…
– Дуже гарно ви розумієте. Вони не сильні, а… А безсилі проти моди. Стає модно бути сильними. Чому? Бо хтось написав брошуру, і там було так сказано. Але вони не перевірили, чи можуть вони бути сильними. До сили належить ще й розум…
– І душа! – додав Василь.
– Так. І душа… І як ви тоді правильно сказали на ялинці… І культура. Ви маєте культуру… Селянську, але культуру. Ви маєте міцного батька. Той є сильний. Ви не вдаєте, а це важно… Але ви таки сильні. Я це знаю… Я це чую… Та й всі вони, ті сильні, чують. Вони без вас не зроблять і кроку.
– Ну, ну, ну… Прошу не перебільшувати…
– Мені не до того…
– Вірю вам… Але ось ви, Настусю, все-таки не впадіть. Все-таки тримайтеся. Ви так любите “Контра спем сперо”. Так любите авторку цього: “Буду сіять квітки на морозі”…
– “Буду лить на них сльози гіркі”, – підхопила Настя…
– Так. І сльози. Тільки хай вони будуть правдиві сльози. Гіркі… І… взагалі… Я знов лізу в мораль. Не люблю цього… Словом! Настусю!.. – він міцно стиснув їй руку. “Тож тепер весна золота!”.
І справді весна. Навкруги весна. І на небі, і на землі. І в серцях… Скрізь повно весни. Василеві стає легко… Надійшло прояснення. Він ще не посів якогось становища, але він бодай знає, що є. Ця розмова їх ще більше зблизила. Тепер, здається, і він може сказати їй багато такого, чого досі сказати не міг. Між ними впала перша завіса. Вони вже бачать один одного зблизька.
Коли Василь повернувся додому, було вже пізно, але Євген ще не спав. Він зустрів Василя захоплено:
– Васюк! Ти її цілував? Ти її цілував! – Василь поглянув на нього великими очима, хотів обуритись, але в Євгенових очах стільки щирого захоплення, що Василь проговорив: – Цілував!
Надто вже був би Євген розчарований, коли б цього не було.
Ще того самого вечора Василь писав свого щоденника.
“Ми всі, що виросли під звуки великої війни, якісь трагічні, – писав він. – У нас на устах мовчанка, хоча в душах буря. Чуємо навкруги велике “не можна”. Ми єдина в світі молодь, що не має права вступу у майбутнє. Ми всі мовчимо. Я мовчу. Всі товариші мовчать. Бачу раз у раз погляди мовчазних юнаків і мені стає моторошно. Здається, що вони носять у собі живу розпуку. Вони стоять перед прірвою, до якої їх женуть… Перед прірвою тупої, жагучої ненависті… Вони вчаться ненавидіти.
Але я все-таки вдоволений. Цієї суперечності не можу пояснити. Мабуть, це тому, що дні мої – весна. І також, мабуть, тому, що в мені виростає пересвідчення конечної потреби переступити всі “не можна”. Так чи інакше, Законно чи проти нього. У душі моїй, повірте, купчиться розуміння не законності, а конечності. У мені виростає нова, нелегальна людина”…
Готують замах
Приходить травень. Усі учні на своїх місцях. Тяжко, дуже тяжко сидіти на шкільній лавиці і перекладати Овідія у травні. Особливо тим, що в їх роду ніхто ніколи не мав діла з якимсь модним Овідієм.
Річицький ходить своїми цибатими ногами по клясі, а його чуприна спинається вгору, ніби горить. Кажуть, він жениться. Він тепер завжди чисто голений, трохи порізаний і неймовірно худий. Семен Іванович бігає з лекції на лекцію, вимахує довгими руками, креслить крейдою на таблиці фізичне приладдя і неможливо замащує чорний сурдут. Він має тепер навіть чисту сорочку. Директор моргає своїми мишачими вусиками, говорить крізь зуби, весь у жовто-білому, ніби бритійський губернатор в Індії. Варвара Сергіївна – справжня жар-птиця. Вона прилітає, відлітає, кидає накази, блищить пір’ям, дрібно й швидко працюють її елегантні ніжки.
Сьогодні Варвара Сергіївна принесла нову справу. За три дні державне свято третього травня. Українська гімназія мусить взяти в тому участь. Це перший рік, що українська гімназія буде брати чинну участь у державному святі. Всі мусять обов’язково бути. Дістануть прапори, державні орельчики, зберуться на подвір’ю ліцею і звідти вимарш на Бону. На Боні відправиться урочиста служба Божа католицька.
Це була для всіх учнів несподіванка. Всі спустили очі додолу. Ніхто не дивиться догори. Навкруги мовчанка. Ніхто нічого не питає. Жодного радісного обличчя. Варвара Сергіївна дивиться на клясу, і їй, мабуть, також стає ніяково. Вона швидко розкриває журнал і починає питати…
На перерві хлопці сходяться гуртками.
– Підемо на це свято? – падають зо всіх боків питання. Ніхто не дає остаточної відповіді. Мовчанка. Що треба казати? Всі знають усе і без слів. Гнатюк підходить до Шеремети. Очі його блищать сталевим блиском.
– Ти чув? – питає він.
– Ну? – буркнув Шеремета.
– Наш єпископ буде правити службу на Боні.
– Єпископ? – перепитав Шеремета.
– Ну… Він. Той саме, що тоді… при виборах.
– Ага! – сказав Василь, хоча його це якось не дуже торкнуло.
– Будеш пополудні вдома? – поставив ще одно питання Гнатюк.
– Мабуть…
– Я до тебе заскочу…
Після школи близько години п’ятої Гнатюк зайшов до Шеремети. Євген розложив великий, червоний том “Війна і мир” Толстого. Гнатюк увійшов. Він має широкий, добре скроєний рот. Ніс великий і м’ясистий. Очі кольору сталі. Весь міцний, дебелий, тесаний доброю сокирою з доброго дерева. Василь дивиться на нього і згадує Настю. Ммгу… Це він. Так. Він може подобатись. Не має проти нього нічого поганого в думці. Ні злоби, ні заздрості. Йому тільки дещо хотілося за неї сказати, але він нізащо не наважиться. Це було б виявом сентиментів.
– Може пройдешся зо мною? – запитав він. Василь погодився. Євген не сказав нічого. Він уже звик, що вони всі не завжди з ним рахуються і не завжди кажуть, куди й пощо йдуть. Але Євген переконаний, що вони пішли випити.
Гнатюк і Шеремета пішли просто до “Тіволі”. Там зараз порожньо. Вечір ще не почався. Догори веде нова висаджена молодими липками дорога, а обабіч неї два бетонові хідники. Справа й зліва розбивають клумби й квітники. Сонце світить весело і яскраво.
Хлопці пішли швидким кроком під гору. Дорогою мовчали. Вони дійшли до піддашшя, де грає оркестра, і там зупинились.
– Сідаймо тут, – запропонував Гнатюк. Шеремета все ще не знав, що той від нього хоче. Він думав про Настю. Можливо, вони тут за неї поговорять. – Ну от, – промовив Гнатюк. – Позавтра третього мая. Наша школа піде туди і буде дивитися, як переможці плюватимуть їй у вічі. Всі будуть липати очима. Директор спереду… Розуміється. Виставить черево і буде також липати. А єпископ буде правити молебень вдячності… Ти розумієш це все?
Василь мовчить. Цього досить. Гнатюк каже далі:
– Але ми можемо щось зробити…
– Хто – ми? – питає Василь.
– Не вдавай дурня. Я і ти…
– Чому ти звертаєшся до мене? – питає Василь щиро.
– Слухай… Не будь шістнадцяткою… Тому до тебе…
Василь його перебиває:
– Є люди міцніші, більші революціонери…
– Мовчи, Василю, коли не хоч дістати по зубах… Скажеш, до Шпачука? Та ж то істерика, баба, якій натуркали, що вона також може бути попадею. Я ще пам’ятаю справу з вивісками…
– З якими вивісками? – питає Василь.
– З вивісками… Ти ж там також прославився… Під час виборів…
– А-а!
– Він же пішов і всім розтрубив, що ви вивіски викрали… А вивіски на другий день виявилися на свойому місці…
– То була помилка, – сказав спокійно Василь. – Але ми справді ходили туди.
– А якого чорта він всім розпатякав?.. Треба мовчати. Розумієш?
– Дуже добре розумію… Камінь також мовчить, коли його розбивають молотом…
– Ну, от… Так ти як? Пристаєш?
– Ну, – сказав скупо Василь. Що мав сказати інше. Він не має відваги сказати щось інше. В його вухах ще звучали Насті слова. Але зненацька він відчув страх. Йому страшенно соромно було признатись і він мовчав. Він вже зрозумів, чого ж власне хоче від нього Гнатюк.
– А маєш ти зброю? – запитав він, щоб затерти схвилювання.
– Є. Так хто з нас? Ти чи я? – і Гнатюк дивиться просто у вічі Василеві. У нього грають під шкірою на щоках м’язи. Очі його холодні. У Василя натомість обличчя завмерло, очі гарячі. Він ще непевний, чи не є це якийсь жарт. Він ще навіть не встигає подумати, але Гнатюк не дає йому часу думати. Він наглить. Без надуми. Раз, два…
– Так хто? – питає знов. – Жеребки?
– Так, – каже Василь.
Він чує, що по спині йому лазять холодні мурашки. Що це буде? Куди це ведеться? Він не хоче! Не хоче! Він ось крикне, він втече… Але не крикнув і не втік, а коли Гнатюк наставив два звернені у рурочку папірчики, Василь простягнув руку, взяв без думки один папірчик, розгорнув його і побачив: Я. Він. Василь Шеремета. Звідки це прийшло? Яка рука підставляє йому цей жеребок. Хто це перед ним? Його товариш… Микола Гнатюк. Але ж ні. Це не Гнатюк. Це якесь видиво, якийсь невідворотній фатум. Чому Василеві уста не висловлять якогось протесту? Він же проти того, щоб робити такі речі. Він не здібний. Він… він…
Ні. Немає повороту. Він піде, він мусить, він зробить! Учора він говорив з Настею. Що подумала б вона про нього, коли б довідалась, що він не виявив себе так, як належиться синові народу, якого схопили за горло і душать серед білого дня. Він мусить боронитися. Мало боронитися, – наступати. нападати, дертися пазурами, кусати зубами, плювати в обличчя кожній небезпеці, з презирством дивитися на смерть, на муки, на кару… Так! Так! І це правдиво! І так має бути!..
Звідки беруться у Василя ті страшні думки? Де джерело його ненависті? Ніжний, чулий, добрий, закоханий юнак Василь Шеремета, якого всі хлопці, мов цукерок, завивали в папірці, щоб він не розтанув… Цей цукор, що горів у вогні натхнення, перетворюючись у якийсь мед, що виливав повінь слів. І раптом цей вибух. Він зараз переконаний, що так саме треба. Так і треба! Раз так хочуть, хай буде так…
Все зроблено. Умовляються зустрітись завтра. Де? Там і там. Василь має випробувати зброю. Він ще не тримав в руках такої, але іншу тримав, і того досить. За ним же війна і революція…
Розпрощалися і розійшлися. Вся справа зайняла не більше як півгодини. Навкруги, як і було. Сонце світить, на клумбах копають дівчата, літають голуби. Невже це вертається з гори Василь Шеремета і йде поміж тим самим світом, в якому родився, виріс і зрозумів себе? Ні. Це не він. Це людина з іншої плянети. Вона прийшла сюди і дивується, що оті он, з грубими, червоними литками дівчата копають, начебто нічого не було, що літають голуби і світить сонце. Чому все не зміниться, не повернеться в інший бік, не перекинеться догори ногами?
Будь певний, Василю, що все буде, як і було. Ти є – все є, тебе не буде – все буде. Не повинен дивуватися, що воно так. Так. Хтось так хотів. Комусь так подобалось. І дивись, як мудро навколо. Скільки барв, музики… Скільки розмаху. Як прекрасно уклалися верстви землі, як міцно вчепилось свого місця дерево, як мудро воно покрилось липкими листочками, як дихає запахом кожний нарцис, як віє вітер і ворушить все, щоб воно тріпотіло…
Василь дивиться, мов уперше за вісімнадцять років. Він десь там, в нутрі заскавулів. Він хоче жити. Так. Він хоче жити. Йому страшенно до болю і корчів хочеться вчепитися за поверхню цієї землі і цупко, з корчами триматись її. Він ціпить зуби і чує їх скрегіт. Ні, не вирвати вам його з цього місця. Це його місце. Йому хтось призначив його, і він повинен там триматися.
Коли Гнатюк пішов, Василь пішов також. Байдуже куди. Йому хочеться все-таки якось все це зрозуміти, упорядкувати. Ні. Не виходить. Думка женеться за думкою, поганяє одна одну, перекидає все по дорозі, твориться хаос. Про все це хочеться думати. Про все відразу. Все обійняти, все притулити до себе, скрізь побувати…
Зайшов до хати. Євгена не застав. Ще б пак… Він так тобі ото в такий час буде сидіти вдома, а ще, скажете, з паном Овідієм, у котрого зовсім лиса голова і все в черепі висохло. Він також пішов, бо Євген також частинка прекрасного життя… Він так само якась комашка і так само він має право бути на плянеті…
Василь сам. Добре чи не добре, а сам. Не знає, куди йти. Він вже виштовхнутий на таке місце, звідки не знаєш, де права рука, де ліва, де добре, а де недобре…
Добре, що нагодився Євген. Він побачив Василя і здивувався.
– Ти вдома? – викрикнув він. – Вже? Випили? Ось тобі лист… Від Кирочки, розуміється. Я тому й вернувся… – та-а-м! Вирує! Ходімо на Широку! Зараз всі там! Усі дівчата і навіть Маня… Бачив їх обох з Волобуєвою. Знаєш що? Давай ми їх засядемо! Добре! Василю! Давай! Затягнемо їх сюди… Сюди! – і Євген показав на ліжка… – Але читай! Читай! Чого такий надутий?
Василь не надутий, але він – сам не свій. Жадної усмішки. Він не сміється разом з Євгеном. Листа взяв і розірвав, ніби це шматок паперу з цукерка. Щось там байдуже читає. Євген дивиться і не може вийти з дива. Він читає листа від Кири, а виглядає, ніби йому в роті флюс чи болить зуб. Дивний той Василь. Євген на його місці підскакував би до стелі і порвав би все навкруги…
Василь читає відповідь на свого листа. І між іншим там було:
“Я не помилилась. Лист писаний Вам. Ви ж “головний пан редактор”. Ви ж там отакі вірші пишете. До Надсона ви з презирством ставитесь, а самі, напевно, його читаєте. Ось вам мій “твір”. Не всі, що люблять Надсона, пишуть під Надсона”.
Василь прочитав вірш, який кінчався:
А сором я хочу з відчаю
Розсікти відваги мечем.
Давайте ми в ліс утічем
І там одночас здичавієм…
Василь усміхнувся. З цього війнуло на нього чимсь живим. Уявив дівчинку – рожеву, чорнооку, у білому… Вся – ніжність і соромливість. Вона – юна Дафна, за якою женеться хтось… Сатир, ліс, дудочка, шепіт листу… “Давайте ми в ліс утічем”, – каже йому юна Дафна. Підсідає Євген. Він також хоче знати, чого Василь усміхається.
– Це чудесно! Василю! Це ж прекрасно! Це вона пише тобі! Ходім на Широку! Там, напевно, вона буде!
Василь мовчить. “Ну що ж, думає він. Навкруги мовчанка, а серед неї ми два. Немає куди відступати. Піду на Бону і, поки всі будуть молитися, я виконаю призначення… Зітру себе з поверхні цього світу як отого хробачка, що лазить під моєю ногою на липовому листку”…
Євген дивується. Що за чудасія? Він божевільній! Це тільки божевільні так поводяться.
І Василь цього вечора нікуди не пішов. Намагався читати, писав щоденник. Прощався з усім. Писав заповіт. Писав листи батькам. Просив не гніватися на нього. Він мусить виконати свій обов’язок. А коли пізно ліг, то йому ввижалося, що він десь страшенно високо, під хмарами… Під ним поміст з прогнилих дощок. Крізь шпари він бачить карколомну глибочінь і йому страшно провалитись туди. Як добре було б мати крила, щоб, зірвавшись, летіти не вниз, а догори, і не боятися падіння.
Заснув аж під ранок.
Настав другий день. Такий самий, як і минулий. Скрізь повно весни. Василь йде до школи. Там повно паперу, ореликів – готуються до завтрашнього дня. Кожний має причепити орлика до грудей. Це досить велика паперова пляма. З нею треба йти аж на гору Бону. Василь бачив Настю. Вона йому усміхнулась гарною, можливо, найкращою усмішкою. Бачив також і Киру. Проходила майже біля нього і, здається, також посміхнулася. Василеві все здається. Можливо, йому також здається, що всі до нього сьогодні посміхаються, а, можливо, це справді так. “Гарне дівча”, – подумав він. І подумав по-новому. Подивився за нею, мов хижак. Помітив її литки і її цілу…
Після школи надвечір знов прийшов до Василя Гнатюк. Вони вийшли. Проти них йде Настя. Василь знов щось помітив за собою. Він уперше не почервонів, правда, він не сам. Біля нього Гнатюк. Вони обидва, а проти них – Настя. Вона натомість почервоніла, але Василь почуває себе, мовби це не він. Його серце майже не здригнеться.
– Ви куди? – запитала Настя.
Гнатюк відповів:
– Так собі… Пройдемось…
А Гнатюк сьогодні дуже рівний, дбайливо одягнений, навіть завжди розкуйовджене волосся сьогодні розділене проділом. Він зараз нагадує ту породу людей, про яких не хочеться казати, чи вони розумні чи нерозумні, чесні чи нечесні. Вони тверді, а передовсім мужні. Вони цим і імпонують, їхня мужність створена не на замовлення. Вона виросла одночасно з ними самими, як руки, ноги і все інше.
