В далекому краї, у якійсь державі жили собі дід і баба; у них була дочка Маруся. У їхньому селі був звичай справляти свято Андрія Первозваного: зберуться дівчата в одній хаті, напечуть пампушок і гуляють цілий тиждень, а то й більше.
От дочекалися свята, зібралися дівчата, напекли-наварили чого треба; увечері прийшли парубки з сопілкою, принесли вина, і почалися танці й гуляння. Усі дівчата гарно витанцьовують, а Маруся найліпше. Трохи згодом заходить до хати такий молодець – аж очі в себе вбирає! Кров з молоком! Убраний ошатно, чисто.
– Здрастуйте, – каже, – красні дівиці!
– Здрастуй, добрий молодче!
– Гуляння у вас!
– Ласкаво просимо до нас!
Ту т він дістав калитку повну золота, послав по вино, горіхи, пряники – все є; почав пригощати і дівчат і парубків, усіх наділив. А пішов у танець – любо глянути! Найбільше сподобалась йому Маруся; так і липне до неї.
Настав час по домівках розходитись. Каже їй молодець:
– Марусю! Ходи, проведи мене.
Вона вийшла проводжати його; він і каже:
– Марусю, серце! Хочеш, я тебе заміж візьму?
– Якби взяв, я б із радістю пішла. А ти звідки?
– А з такого-то місця, живу в купця за прикажчика.
Ту т вони попрощались і пішли кожне своєю дорогою. Повернулась Маруся додому, мати її питає:
– Чи добре погуляла, доню?
– Добре, матінко! Та ще скажу тобі радість: був там нетутешній добрий молодець, сам красень, і грошей багато; обіцяв мене взяти заміж.
– Слухай, Марусю: як підеш завтра до дівчат, візьми з собою клубок ниток; будеш проводжати його, то накинь петельку йому на ґудзик і розмотуй потихеньку клубок, а потім по тій нитці й дізнаєшся, де він живе.
Наступного дня пішла Маруся на вечорниці й прихопила клубок ниток. Знову прийшов добрий молодець:
– Здрастуй, Марусю!
– Здрастуй!
Почалися ігри, танці; він іще ближче тулиться до Марусі, ні на крок не відходить. Уже час і додому йти.
– Марусю, – каже гість, – проведи мене.
Вона вийшла надвір, стала з ним прощатися й тихенько накинула петельку на ґудзик; пішов він своєю дорогою, а вона стоїть і клубок розмотує; весь розмотала й побігла подивитись, де живе її наречений? Спочатку нитка по дорозі йшла, потім потяглася через паркани, через канави й вивела Марусю просто до церкви, до головних дверей. Маруся спробувала – двері замкнені; пішла навколо церкви, знайшла драбину, підставила до вікна й полізла подивитись, що там коїться? Вилізла, глянула – а наречений стоїть біля труни і покійника їсть; у церкві тоді ночував небіжчик. Хотіла було тихенько зістрибнути з драбини, та з переляку не остереглася і стукнула; біжить додому – себе не пам’ятає, усе їй погоня ввижається; ледве жива прибігла!
Уранці мати питає:
– Що, Марусю, бачила того молодця?
– Бачила, матусю!
А що бачила, не розказує. Увечері сидить Маруся, гадає: іти чи не йти на вечорниці?
– Іди, – каже мати, – погуляй, поки молода!
Приходить вона на вечорниці, а нечистий уже там. Знову почались ігри, смішки, танці; дівчата нічого не знають! Почали по домівках розходитись; каже нечистий:
– Марусю! Ходи, проведи мене.
Вона не йде, боїться. Ту т усі дівчата на неї накинулись:
– Що з тобою? Чи засоромилась? Іди, проведи доброго молодця!
Нічого не вдієш, пішла – як Бог дасть! Тільки-но вийшли надвір, він її й питає:
– Ти вчора до церкви ходила?
– Ні!
– А бачила, що я там робив?
– Ні!
– Ну, завтра твій батько помре!
Сказав і зник.
Повернулась Маруся додому сумна й невесела; уранці прокинулась – батько мертвий лежить. Поплакали над ним і в труну поклали; увечері мати до попа поїхала, а Маруся лишилася: страшно їй самій удома. «Піду-но, – думає, – до подруг». Приходить, а нечистий там.
– Здрастуй, Марусю! Чого невесела?
– Які веселощі? Батько помер.
– Ой, бідолашна!
Усі журяться за неї, журиться й він, проклятий, ніби не його робота. Почали прощатися, по домівках розходитись.
– Марусю, – каже він, – проведи мене.
Вона не хоче.
– Що ти – маленька, чи що? Чого боїшся? Проведи його! – причепилися дівчата.
Пішла проводити; вийшли надвір.
– Скажи, Марусю, була ти біля церкви?
– Ні!
– А бачила, що я робив?
– Ні!
– Ну, завтра твоя мати помре!
Сказав і зник.
Повернулась Маруся додому ще сумніша; переночувала ніч, уранці прокинулась – мати лежить мертва. Весь день вона проплакала, от і сонце сіло, темніти стало – боїться Маруся сама лишатися; пішла до подруг.
– Здрастуй! Що з тобою? Ти сама не своя! – кажуть дівчата.
– Які вже там веселощі! Учора батько помер, а сьогодні мати.
– Бідолашна, нещасна! – жаліють її всі.
Настав час прощатися.
– Марусю! Проведи мене, – каже нечистий.
Вийшла проводити його.
– Скажи, була ти біля церкви?
– Ні!
– А бачила, що я робив?
– Ні!
– Ну, завтра до вечора сама помреш!
Маруся переночувала з подругами, уранці встала й думає, що їй робити. Згадала, що в неї є бабця – стара-престара, вже осліпла від довгих літ. «Піду-но я до неї, пораджуся».
Вирушила до бабці.
– Здрастуйте, бабусю!
– Здрастуй, онучко! Як Бог милує? Що батько з матір’ю?
– Померли, бабусю!
І розповіла їй усе, що з нею трапилось. Стара вислухала й каже:
– Ох, бідолашечко ти моя! Іди мерщій до попа, попроси в нього: коли ти помреш, щоб вирили під порогом яму, та несли тебе з хати не в двері, а протягли крізь той отвір; і ще попроси, щоб поховали тебе на перехресті – там, де дві дороги перетинаються.
Прийшла Маруся до попа, гірко заплакала і впросила його зробити все так, як бабуся навчила; повернулася додому, купила труну, лягла в неї – і зразу й померла. От сповістили священика; поховав він спершу батька й матір Марусиних, а потім і її. Винесли Марусю попід порогом, поховали на роздоріжжі.
Невдовзі випало одному боярському синові проїздити повз Марусину могилу; дивиться – а на тій могилі росте дивовижна квітка, якої він ніколи не бачив. Каже боярчук своєму слузі:
– Піди викопай мені ту квітку з коренем: привеземо додому і посадимо в горщик, хай у нас цвіте!
От викопали квітку, привезли додому, посадили в горщик і поставили на вікно. Почала квітка рости, красуватися.
Якось не спалося слузі вночі; дивиться він на вікно і бачить: диво сталося. Раптом квітка захиталася, впала з гілки на підлогу і обернулася красною дівчиною. Квітка була гарна, а дівчина ліпша! Пішла вона по кімнатах, дістала собі різних напоїв і наїдків, напилась-наїлась, ударилась об підлогу – зробилася, як і раніше, квіткою, піднялась на вікно й сіла на гілочку.
Наступного дня розповів слуга боярину, яке диво йому вночі привиділось.
– Ет, брате, чого ж ти мене не розбудив? Сьогодні вночі будемо вдвох пильнувати.
Настала ніч. Вони не сплять, чекають. Рівно опівночі квітка почала ворушитися, з місця на місце перелітати, потім упала додолу і з’явилася красна дівчина; дістала собі напоїв і наїдків та й сіла вечеряти. Боярчук вибіг, схопив її за білі руки й повів до своєї кімнати; не може вволю на неї надивитися, красою її намилуватися.
Уранці каже батькові, матері:
– Дозвольте мені одружитися; я знайшов собі наречену.
Батьки дозволили.
Маруся каже:
– Я піду за тебе тільки з тією умовою, щоб чотири роки до церкви не ходити.
– Гаразд!
От повінчалися, живуть собі рік і два, і прижили сина. Якось наїхали до них гості; підгуляли, випили й почали хвалитися своїми дружинами: у того гарна, у того ще краща.
– Ну, як собі хочете, – каже господар, – а ліпше моєї дружини в усьому світі немає!
– Гарна, та нехрещена! – відповідають гості.
– Як так?
– Та до церкви не ходить.
Ті слова здалися чоловікові образливими; дочекався неділі й велів дружині збиратися до обідні.
– Знати нічого не хочу! Будь зараз же готова!
Зібрались вони і поїхали до церкви. Чоловік заходить – нічого не бачить, а вона глянула – сидить на вікні нечистий.
– А, так ось і ти! Згадай-но колишнє: була ти вночі біля церкви?
– Ні!
– А бачила, що я там робив?
– Ні!
– Ну, завтра в тебе чоловік і син помруть!
Маруся просто з церкви кинулась до своєї старої бабусі. Та їй дала в одній пляшечці святої води, а в іншій – оживильної і сказала, як і що робити.
Наступного дня померли в Марусі чоловік і син; а нечистий прилетів і питає:
– Скажи, була біля церкви?
– Була.
– А бачила, що я робив?
– Мертвого жер!
Сказала та як хлюпне на нього святою водою – він так прахом і розсипався. Потім покропила оживильною водою чоловіка й сина – вони враз ожили й відтоді не знали ні горя, ні розлуки, а жили разом довго і щасливо.
