Ходили два парубки до одної дівки, обидва її любили. І каже один до другого: «Ми оба не будемо її брати, лише один з нас; то, – каже, – якби я перше умер, то аби ти мене на весілля запросив з гробу, а якби ти перше умер, то я тебе буду просити». І так, чи за тиждень, чи що, один вмер. А той другий взяв ся женити і ходив по хатах, просив на весілля. А за того умерлого забув. І як вже ідуть до шлюбу, мали йти вже до церкви, пригадав си. «Йой, – каже, – що я зробив? Я мав просити свого камрата на весілля, та забув; я, – каже, – біжу по нього!»
І пішов по нього на цвинтар. І гріб отворився і він там пішов досередини. І просить того умерлого, і вони там звіталися обидва, і там взялося перед ними по склянці вина і по булці. Вони випили тото вино і булки з’їли. Тоді знов іде друга склянка й ще по булці. І вже вони й другу випили і з’їли. «Ой, – каже той, – товаришу, я вже йду, я вже ту забавився зо три години у тебе, треба йти!»
Вийшов він з гробу і пішов. Приходить до села, вже не спізнає – де він є. Вже тоді ся питає людей. А тоті люде, що він мав брати шлюб, дівка й свати, всі вже й повмирали. То він у гробі у свого камрата був тридцять літ. Тоді казали йому люде: «Іди висповідайся!» І він пішов перед ксьондза, висповідався і потому впав і зробився з нього самий порох.
