Одного разу, коли піп після літургії поїхав на похорони, дід Яким, церковний сторож, мусив залишити ключі від церкви у сина попа, студента Андрія. А той якраз сидів у своїй кімнаті та читав Марксів “Капітал” .
Віддавши ключі, дід присів на стільці трошки спочити, а далі спитав:
— А що то воно за книжка? Грубезна яка… не інакше як Біблія.
— Біблія, діду, нова Біблія,— неуважно відповів Андрій, вішаючи ключі на гвіздок.
— Та воно й видно, що нова… ач, палятурки які чистенькі,— гомонів дід.— А он у волості Семен Левадний та ще дехто кажуть, ніби всі студенти безбожники, невіри та ті, як його… соціалісти, чи що… Отже, видимо, брешуть… Виходить, що не так… Сидиш ти отеє, Андрійку, та й читаєш святу книгу… А вони брешуть, туману наводять. Що вигадали — соціалісти, бодай і не згадувати! Завтра ж привселюдно вистрамлю їх… Еге ж… Ану, сину, дай мені її лишень подивитись…
Дід висякався, витер руки об штани і обережно взяв книжку.
— Ось де воно, святе слово, записане… Горечко нам, неписьменним,— не вчитаєш… Ач, яка книжка товста та гарна… скільки в їй того слова божого є… А вони кажуть — соціалісти… Господи, прости і помилуй мене по милості своїй великій…
Дід встав, перехрестився і гучно поцілував Маркса; потім обтер губи, знову перехрестився і забубонів молитву.
