— Так. Я думав про щастя двадцять вісім років і прийшов до висновку, що воно не існує. А на двадцять дев’ятому змінив свою думку. До речі, ви не помітили, як мені стало двадцять вісім років? Це було позавчора. Шахрай з цього часу — чисто працює!
— Але він приніс вам щастя,— сказав Степан.
— Краще був би не приносив,— зітхнув поет. — Я не боюсь ні старості, ні смерті, але все неминуче мене обурює.
Він уперся долонями в підборіддя й хвилинку дивився мовчки перед себе на повну залу, що тремтіла від рухів та голосів, його худе, давно не голене обличчя поросло куцим чорним волоссям і здавалось без міри стомленим. Потім заворушив пальцями, гладячи шорстку щоку.
— Щастя? — сказав він зразу.— Навіть щастя мене не задовольняє. Річ у тому, що я був щасливий і не помічав цього.
Він налив склянки властивим гострим рухом.
— Вся справа в тому, що щастя нічого спільного з задоволенням не має. Коли б інакше було, ми не могли б зрозуміти людей. Чуттєві й розумові перемоги надто минущі, щоб зародити щастя — постійний настрій радості вищого порядку, тобто абстрактної. Щастя — це високий тонус духовного життя, як здоров’я — фізичного. Щастя — це духовне здоров’я. Окремі болі та виразки не можуть його схитнути. Що таке щастя? Це естетичне почуття від самого себе, від свого “я”. Естетичне почуття виникає від споглядання або гармонії, або величі. Гармонійність “я”, тобто певна рівновага в середині людини, є нерухомість, загальмування на певному духовному стані. І естетика гармонії в нашому разі є щастя непрагнення, щастя погодження з життям, підлягання йому, тобто щастя раба. Воно єсть, воно щастя, але нікчемний ступінь його. Розумієте?
— Розумію, але не так швидко, будь ласка. Ви вигадували це двадцять вісім років, а я мушу сприйняти за десять хвилин, не забувайте.
Поет посміхнувся.
— Ви не були такий дотепний, коли ми вперше здибались. Я продовжую. Естетика величі є піднесеність якогось душевного елемента над рештою, запанування його над рештою, активна боротьба з нею, отже, рух, прагнення. Щастя величі — діяльне, а гармонії — приємний сон кінець кінцем. Тепер найголовніше. Щастя величі може виникнути від піднесеності або чуття, або розуму. Перше ви зрозумієте на прикладі першої-ліпшої релігії. А останнє, щастя від свідомості, що душа впорядкована принципом розуму й підпорядкована йому, і є найвище щастя — тим часом, а може, й назавжди, якщо не здійсняться пророкування теософів. Я теж не йму їм віри, але ми так мало знаємо, що в майбутньому може здійснитись всяка дурниця. Я не певен навіть, що не буду в раю…
— Не згадуючи вже про пекло?
— Згоден, якщо там буде пиво й такі приємні чорти, як ви. Отже, на варті життя мусимо поставити розум. Він добрий, він усе приймає й прощає. Він уміє спиратись на причини. А чуття нищить їх. Щастя чуттєвої величі є щастя заперечення, а розумової — ствердження, чуття — обурення, розум — терпимість, чуття — запал, розум — гострота, чуття лишає кінець кінцем попіл, розум — тільки рани. От вам повна картина щастя. Яке вибираєте?
— Чуттєве, хоч воно й обмежене.
— Кожен вибирає те, що може. Що ж до обмеженості, то не забувайте, що й усе наше життя обмежене певним часом, простором та умовами, від нас — у найкращому разі! — мало залежними. Я особисто припускаю гірше. Коли мені кажуть про незалежність націй чи жінок, я хочу відповісти: друзі, тільки одна незалежність є — незалежність нашого життя від нас! Отже, обмеженості лякатись нема чого, бо прагнення до безмежного завжди приводить до порожнечі.
— Уже дванадцята.
Це сказав пивникар, приємно посміхаючись. Звичайно, це дитячий час, але він, як чесний громадянин, за обов’язок має виконувати приписи закону, то більше, що штраф величенький.
На дверях він уклонився.
— Сьогодні трохи шумно було, вибачайте.
Він натякав на скандал із тарелями.
— Заводьте алюмінієвий посуд,— порадив поет.— Він не б’ється, а самий метал користується тепер величезною популярністю.
Потім звернувся до Степана:
— Хочете, погуляємо трохи? Чудова українська ніч.
Хлопець вагався.
— Я трохи стомився,— сказав він.
— Обіцяю мовчати.
І пішли вдвох до опери, де вистава вже кінчалась і незайняті візники поволі роз’їздились униз вулицею Леніна. Дійшовши до Шевченківського бульвару, приятелі повернули назад. Поет справді мовчав, наставивши капелюха й устромивши руки в кишені пальта, а Степан, п’яніючи від холодного місячного сяйва, скинув галоші й сковзався по намерзлих пішоходах.
На чергове побачення з Зоською хлопець ішов неспокійно, навіть з деяким острахом. Яких слів мусить добрати, щоб висловити те важке, складне почуття жалю й прощання, що його гнітило? Шаблон любові підказував, що для розлуки мусить бути достатня причина, ревнощі, зрада, сварка принаймні або хоч повільне охолодження протягом довшого часу. Та чи й зважиться він, чи зрозуміє вона?
Зоська вже чекала його. Сиділа на кріслі в пухкій блакитній кофточці, недбало скинувши черевички, і посміхнулась, коли він увійшов.
— Як я скучила за тобою! — сказала вона.
Хлопець нерішуче спинився біля порога, дивлячись на неї збентеженими очима.
— Я теж за тобою скучив,— відповів він.
В цих словах було стільки туги, що й для нього вони забриніли несподіваною щирістю.
— Іди ж сюди,— прошепотіла вона.
Він кинув на стільця пальто та капелюха й підійшов до неї похилою ходою злочинця.
Вона посадовила його поруч на килим и підвела руками його голову:
— Поцілувати тебе?
— Поцілуй.
— Ти хочеш?
— Хочу,— розпачливо шепнув він.
Вона ледве торкнулась його уст своїми устами і, здригнувшись, зразу припала до нього таким довгим, безтямним поцілунком, що він почав задихатись.
— Так я тебе люблю,— сказала вона.
Він погноблено мовчав, гладячи й цілуючи їй руки.
— Ці два дні, коли ми не бачились, здавались мені такими довгими, як два безконечні роки,— казала вона.— Не знаю, що сталося зі мною. Хотіла навіть на посаду до тебе прийти.
— Весна? — пробурмотів він.
— Ах, звичайно, весна, як же я не догадалась!
І тихенько заспівала, хитаючи ногою:
Весна, весна, весняночка,
Де твоя сестра-паняночка.
Степан дивився на неї, любуючись на її маленьку бадьору постать, захоплюючись радістю, що в її голосі бриніла. І йому схотілось узяти Зоську за руку, водити її квітчастими полями, і щоб вона співала так — співала для нього, для сонця, для розкішного обрію, білими хмарками помереженого.
Він стиснув їй руку й сказав:
— Зосько, підемо в поле, коли стане сніг?
— Ах, підемо, і я сплету вінок!
Він не міг себе стримати і в солодкому пориві каяття, в спалахові всіх спогадів, що були йому з дівчиною зв’язані, пригорнув її і став цілувати поволі, божевільно, в очі, у волосся, у губи, захлинаючись від радощів покори, як не цілував ніколи.
— Ти… Зосько… я не можу без тебе, не можу… — шепотів він.
Коли заспокоївся вона погладила його по голові:
— Ти — божественний.
Але йому мало було цих поцілунків. Щось невичерпане й натхненне лишилось ще в його душі. Він хотів зробити для неї щось виключне, хотів, щоб їй завжди було радісно коло нього, як зараз, хотів зв’язати її з собою назавсігди.
— Зосько, я давно про щось думаю,— сказав він захоплено.
— Про що?
— Давай поженимось.
Вона відсахнулась.
— Ти збожеволів!
Ні, він зовсім не збожеволів. З блискавичною винахідливістю, мов і справді про це віддавна думавши, почав поважно викладати їй свої докази. Передусім фактично вони вже й так подружжя. Розлучатися ж вони не збираються, ні? Гаразд, то треба зробити висновки. Він живе, як злидень, без ніякого затишку. В житті — безлад, який і писати йому заважає. Та й не можна ж вічно користуватись чужою кімнатою! Одне одного вони вже досить знають. Навіщо красти десь годинки побачень, коли вони взагалі можуть бути вкупі? Їй теж краще житиметься, якщо вона любить його, звичайно. Всі ж женяться, і дивно, як вони ще й досі не поженились! Матеріальний бік цілком забезпечений. Та він і посаду допоможе їй знайти кінець кінцем.
Він спокійно зважував міркування “за” й не знаходив жодного “проти”. Потім спитав:
— Скажи, ти хочеш? Зосько!
Вона лукаво відповіла:
— Звичайно, хочу. — І смутно додала: — Якби ти знав, як важко бути коханкою. Скільки я перемучилась!
Він вдячно поцілував її.
— Тепер уже кінець твоїм мукам. Але батьки твої?!
— А я їх питатиму? Вийду заміж, та й уже.
Тепер вона сіла коло нього на килимі, і почалося захоплене обговорення майбутнього життя. До загсу вони підуть, коли буде кімната, яку Степан шукає. Але, може, треба зразу дві? Поміркувавши, погодились, що дві важче знайти й важче умеблювати. Хай згодом. Степан розгортав широкі плани роботи й розваг. У Зоськи відразу прокинувся жіночий дух порядкування. Вона вмить уявила себе господинею з необмеженою владою в хаті. Два килими, або вона й заміж не виходить! На сніданок — конче яєчка.
— Це дуже поживно. І смачно,— сказала вона.
Він пригорнув її і шепнув на вухо:
— Крім того, заведемо собі пацанка.
— А що таке пацанок?
— Це такий маленький хлопчик.
— Ах, хлопчик, це дуже гарно!
Нарешті Степан догадався глянути на годинника. П’ять на четверту. Справді, шахрай з цього часу!
Коли одяглись, дівчина сказала, згадавши:
— Завтра ж та вечірка. Ми підемо?
Він чемно поцілував їй руку.
— А чому ж? Коли хочеш, оповістимо там про наші заручини.
— О, це буде фурор!
Зоська стягла з нього шість карбованців пайки — за себе і за нього,— дала йому адресу й сказала приходити о десятій увечері. А сама мусила раніше піти, щоб допомогти господині.
Але він не хотів розлучатись з нею до завтра.
— Сьогодні ми в театрі? — спитав він.
— Тільки щоб назад — візником!
