Йому відчинили. Відчинив чоловік з грубуватим голосом, якийсь невдоволений, непривітний.
— Чи тут живуть дівчата… що жили півтора року тому? — спитав Степан.
На жаль, інакше спитати він не міг, бо забув їхні прізвища.
— Нема тут ніяких дівчат,— відповів чоловік таким тоном, немов хотів сказати, що тут мешкають тільки чесні люди. І хотів зачинити двері.
Тоді Степан, плутаючись, почав пояснювати йому. Він, власне, шукає свою сестру, яку покинув у місті тому півтора року, і де вона — це можуть знати тільки дівчата, що тут жили. Вони вибрались? Якщо він їх не знайде, то нічого не знатиме про сестру, яка виїхала кудись. У адресовому бюро він був уже. Нічого не сказали.
— Гроші тільки беруть, порядки совєтські,— пробурчав чоловік, трохи зласкавившись.
— Так, страшенний бюрократизм… Одна з них була швачка, така низенька.
— Та тут швачка якась у дворі живе. Пройдіть у хвіртку.
Попрощались вони досить приязно, і хлопець зайшов у темний двір — вузеньку просторінь між високостями сусідських будинків, де росло кілька дерев. Спочатку він не побачив, де б тут взагалі можна було жити, потім постеріг крихітну хатинку, мов той гриб приліплену ліворуч до глухого муру. Бліда стрічка світла в щілині віконниць ледве примітна була в темряві цієї загороди. Спотикаючись через грудки землі та цеглини, Степан підійшов до вікна й обережно постукав.
— Хто там? — почув він жіночий голос.
Хлопець, затремтівши, відповів:
— Одчиніть… це я… Степан… пам’ятаєте, до вас приходив, як Надійка тут жила…
— Степан? — здивовано перепитало в хаті.
— Атож… Степан із Теревенів. Відчиніть, Ганнусю!
Всередині раптом засміялось.
— Отаке! А мене Ївгою звати!
Степан з жахом відступився. Її звати Ївгою? Ївга! Яке непотрібне йому ім’я! Він ладен був упасти тут на землю, заплющивши очі й про все забувши. Але коли вийшов на вулицю, спогад про Надійку знову опанував його, і він знову почав про неї думати.
Тільки це було вже не солодке марення, що допіру так гріло й тішило його, а болісна, ніби зовні накинута потреба, страшна, невідклична потреба, якої причини не були йому й приблизно відомі. Тепер він міркував про справу більше розумом, ніж бажанням, і розважав свій намір з боку реального його здійснення. Що Надійка чекає його, це здавалось йому незаперечним. Свідомість виключного права на цю дівчину й справді його ніколи не покидала. Якщо вона не з ним, то тільки тому, що він досі цього не хотів. Сьогодні він з’ясує їй, що життя можливе тільки в природі, яку вони покинули й до якої мусять вернутись, а місто, душне й нудне,— це страшенна помилка історії. Думки ці, він сам знав, не які й нові, але це тільки доводить їхню правдивість. Та вона це зрозуміє без слів. Зараз він про неї зовсім не турбувався. Але ж вона замужем була! І той Борис такий упертий, певно, і незговірний буде! Поки йому розтлумачиш усі ці думки, поки його переконаєш… А він, дивись, ще й заперечуватиме! Доведеться знімати мову про те, кому дівоцтво Надійчине належить… Ах, як це неприємно! Хлопець глянув на годинника. Двадцять на десяту. Пізненько, але повинен відбути це сьогодні.
Почуваючи страшенну втому, він гукнув візника й поїхав, мляво відхилившись на сидінні. Вогні вулиць, вечірній рух юрби гнітили його, доводили його стому до цілковитого виснаження. Хлопець заплющив очі, і бажання спати, як теплий важкий покров, застелило його думки нерухомою млою. Він почував зв’язаність свого тіла, якесь міцне спеленання душі, і м’яке гойдання ресор колисало його, відсуваючи далі й далі турботний рокіт життя.
Зненацька візник спинився.
— Що? — спитав Степан, прокинувшись.
— Приїхали,— сказав той.
Хлопець, здригнувшись, скочив на землю.
— Може, почекати? — спитав візник.
— Чекайте, я зараз,— відповів Степан.
Він трохи хапливо розчинив двері будинку, де над ворітьми горів потрібний йому номер, але сходами йшов повільно, присвічуючи сірниками. Нарешті спинився на третьому поверсі, подзвонив, і душа його сповнилась байдужістю.
Він прихилився до одвірка й почав думати про те, що вийшов сьогодні з портфелем, а зараз портфеля в нього немає. Очевидячки, він згубив його. І хоч у портфелі, на щастя, нічого важливого не було, Степан відчув глибоку прикрість. “Ех, йолоп же з мене”,— подумав він.
Кроки за дверима урвали його міркування. Він знову захвилювався. Вона чи не вона відчинить? Ні, жіночий, тільки не її голос запитав: “Хто там?” — і хлопцеві раптом спало на думку, що вони, може, вже й вибрались звідси. Це припущення збадьорило його, і він голосно відповів:
— Можна бачити товариша Бориса?
Тоді двері відхилились на ланцюжку, і в щілину глянуло на нього обличчя дівчини-підлітка.
— Бориса Вікторовича немає вдома,— поважно відповіла дівчина.— Вони поїхали в командировку.
— Шкода,— буркнув Степан. І ніяково додав: — Тоді я залишу йому записку.
— Заходьте,— мовила дівчинка.
У передвітальні він повісив на кілочок капелюха, пригладив волосся і ввійшов за дівчинкою до кімнати, де над застеленим цератою столом горіла лампа під широким абажуром з оранжевого ситцю. Він сів до столу, і поки дівчинка давала йому олівця та паперу, крадькома оглянув обставу. На вікнах — мереживні завіси, на підвіконнях — квітки. В кутку матерчаста канапа, коло неї невеличкий килимок. Попід стіною прості, але ретельно вишикувані стільці. І раптом праворуч — величезний поміщицький буфет із горорізьбою, важка окраса помешкання, невідповідна до розмірів кімнати. Було тихо й охайно, всі меблі стояли на призначених їм місцях, додержуючи принципу симетрії, а буфет здавався зверхнім наглядачем ладу, суворим представником непорушних основ тутешнього життя.
Щось торкнулось його ноги — кицька горнулась до його черевика. Він узяв її на коліна й почав зосереджено писати:
“Любий Борисе, нарешті я зібрався тебе провідати, і так нещасливо. Думалось погомоніти вечір про минуле…”
Збоку рипнули двері, і хлопець, підвівши голову, побачив на порозі жінку в широкій червоній хустці, що ховала її постать аж до колін. Степан ніяково підвівся, десь здогадуючись, що жінка ця, може, дивилась на нього у щілину, коли він пестіїв кицьку.
— Це ви, Степане…
— Павловичу,— підказав він, розуміючи її зупинку.
І тільки почувши голос, пізнав її. Це була вона, тільки страшенно змінена, майже спотворена, але в чім саме, він ще не міг сказати. Навіть голос її якось інакше бринів,— якось прикро, певно, погордо. Вона злякала його своєю появою, своєю постаттю, церемонністю й глузливим поглядом. Стискуючи їй руку, хлопець подумав: “Ні, я таки справді йолоп”.
— Сідайте, Степане Павловичу,— мовила господиня.
І він зразу постеріг, що вона вагітна.
— Дякую,— відповів він, опановуючи почуття жаху, образи і болю.
Вона сіла на канапу коло дверей і крикнула:
— Наташко, грій самовар!
— Це, може, для мене! — стурбовано спитав Степан.— Дякую, я допіру пив чай. Якраз пив чай.
— А я ще не пила,— відповіла вона.
Настала прикра мовчанка, і хоч хлопець почував, що ця мовчанка його принижує, а її, може, й тішить, проте слова його страйкували. Опуклий, важкий живіт паралізував його.
Нарешті господиня промовила:
— Рідкий ви в нас гість, Степане Павловичу.
— Атож,— пробурмотів хлопець,— прокляте нікольство… Та й Борис усе в командировці…
Він хотів спинитись, але страх перед мовчанкою видушив з нього ще кілька речень:
— Це я хотів запропонувати… якби Борис, звісно, був… поїхати кудись завтра погуляти… далеко десь… в природу, як кажуть…
— Прекрасна думка,— відповіла вона.— Але я не зовсім добре себе почуваю.
І хлопець знову з жахом відчув, як западається між ними мовчанка, нудна, дратівлива мовчанка людей, яким не варто здибатись. Кожна думка його, тільки виникнувши, натикалась на її живіт і безтямно тікала назад у свої нетрі.
Раптом вона спитала:
— Ви оповідання, кажуть, пишете?
— Так… писав,— сумно відповів хлопець.
— А тепер?
— Тепер не пишу.
— Чому?
— Нема про що.
Вона посміхнулась.
— Хіба у вашому житті не було пригод?
Він здригнувся. Чи не занадто вона дозволяє собі з нього глузувати? І гордо відповів:
— Були, але дрібненькі. Занадто звичайні.
Потім повагом глянув на годинника й підвівся:
— Вибачте, Надіє…
— Семенівна,— підказала вона.
— …Семенівно, я мушу йти. Вітайте від мене Бориса.
— Прошу заходити до нас,— сказала Надія Семенівна,— ми завжди будемо раді вас бачити.
На сходах він дав волю своєму гніву. Яке нахабство! І хто? Хто, питається? Чи не та, що він прогнав від себе, як повію? Думає, як чоловік у неї, так вона цяця. А чоловік її злодій. Хіба на кооперативну платню він міг би купити такого буфета? Отже, він краде. Отже, він буде в бупрі. А сама вона — пузата міщанка! Він сласно прошепотів кілька разів це назвисько й трохи заспокоївся.
На вулиці йому схотілось зійти на Подол, а звідти виїхати автобусом на Хрещатик. Але не зробив він униз і кілька кроків, як хтось гукнув на нього:
— Товаришу! Товаришу!
Це візник, що чекав його. Коли платив йому гроші, жаль згнітив хлопцеві серце. Ну навіщо цей візник чекав його тут? І сам він навіщо сюди приходив?
Ідучи вниз темною крутою вулицею, хлопець думав про мітлу життя, що рівняє позаду сліди минулого, велику, священну мітлу, завжди нову й завжди бездоганну. А все-таки не був спокійний. Цей вечір його тягло туди, де він лишив колись часточки самого себе, і ці крихти, по дорозі розсипані, тепер непереможно його вабили. Він ніби хотів зібрати їх, повернути їх собі, почуваючи нез’ясовне зубожіння свого єства. Тож, дійшовши площі Революції, освітленої ліхтарями й рухливим блиском трамваїв, він поволі звернув ліворуч у вузькі вулиці Подолу. Ось Нижній Вал. Ось і хатка Гнідих, його перше міське пристановище. Він спинився по той бік вулиці й дивився з затінку на знайоме йому подвір’я, на сарай, на ґанок, де сидів був вечорами, і на будинок. Диво! Всі вікна в ньому були освітлені, і чудні звуки крізь стіни його проходили в сонний затишок вулиці. Там танцювали під дзвінкі переливи мандоліни. Завмерлий, струхлявий домок розплющив раптом свої очі і вийшов із тиші домовини. Домок ожив, і в цьому пізньому воскресінні, може, теж позначалась його хода по землі, хода людини, що значить кроки смертю й життям.
Раптом глибокий спокій огорнув його. Як смішно пригадувати! Бо все позаду засипається геологічними шарами, обертається в незрозумілі поклади під гнітющим діянням часу, і божевільний той, хто прагне надихнути спогад новим існуванням! Бо розкладається минуле, як труп.
Та коли йшов геть, постерігав потрохи, що гаданий його спокій є тільки тихий початок зрадливої туги. Щороку більшала, випиналась, важчала вона, як вагітний живіт, і разом з нею дедалі глибше, дедалі тоскніше хвилювання його душило. Він почував у собі страшенний голод усіх звільнених чуттів, шалений порив їх, могутнє піднесення життя в собі, що проривалось крізь мертвечину його недавніх думок. Білим шумом нуртувала в ньому та страшна, чарівна сила, і, захлинаючись у цьому поновленому вирові, він марив з жахом і надією, що віднині життя його буде якесь нове, зовсім не подібне на те, що було, зовсім відмінне від пережитого. І хоч би швидше воно вже почалося!
На площі Інтернаціоналу він купив у кіоску, своїм звичаєм, пук газет і, відійшовши, завмер з несподіванки. Цей вечір був справді казковий! Просто назустріч йому плили світючі незабутні очі, що сміялися йому з завмерлої маски жіночого обличчя, і він пізнав їх відразу, він кинувся до них, як на рятунковий вогонь маяка.
— Рито, Риточко,— шепотів він, стискуючи її руки.
Ту ранку, що вона полишила колись на його долоні, він почував тепер у серці. І ладен був притиснути цю жінку тут, серед вулиці, пристрасно й безтямно, відчути її так, як відчував, танцюючи.
Вона відповіла, посміхаючись:
— Яка несподівана зустріч!
— Тільки несподівана? — схвильовано спитав Степан.
— І бажана,— додала вона.
Він захоплено на неї споглядав.
— Де ви йдете? — спитав нарешті.
— На Малу Підвальну.
Він узяв її під руку.
— Ходімо.
Але за окрвиконкомом у темряві провулка він спинився й жагуче оповив руками її стан.
