Вона випручнулась і шепнула не дуже невдоволено:
— Ви божевільний!
— Завжди такий,— радісно відповів він, знову беручи її під руку.— Схиліться до мене. Ну, ближче! Ну, не будьте скупою! Я шукав сьогодні цілий вечір. Коли хочете знати, то я й портфеля свого сьогодні десь одбіг. Але знайшов вас. Ви не можете мене зрозуміти. Після того як ви поїхали тоді, я не міг нічого робити. Я жив тільки спогадами про вас, надією вас побачити.
— Справді? Я теж вас не зовсім забула.
— Тим краще! Але й зараз я ще не певний, що це ви. Розумієте? Ви в іншому вбранні, і мені здається, що, може, це вже й не ви.
— Треба доказів?
— Ви відгадали мою думку! — скрикнув він.
Вона на мить, на одну мить торкнулась його уст колишнім поцілунком.
— Це я?
— Так, ви,— погноблено відповів він. Потім спитав: — Ви надовго в Київ?
— До осені.
Він вдячно стиснув їй руку. Він трохи побоювався, що вона скаже — назавжди.
— Я безтямно люблю вас,— шепнув він.— Ви особлива, ви якась чудова.
Вся туга його зненацька полилася любовним шепотом, зворушливими словами, ніжними назвиськами, сміливими, збудними порівняннями, що в них мінилася вся глибінь його чуття.
Раптом вона спинилась.
— Годі, пустунчику! Я вже дома.
Він бурхливо скрикнув:
— І я піду за вами! Я піду до вас!
Вона погрозилась пальцем.
— Не можна. Я живу в батьків, як вам відомо.
— Ах, як це не дотепно,— плаксиво промовив Степан.— Що ж робити?
— Завтра ми танцюємо в опері. Чекайте мене.
— Тільки завтра?
— Тільки завтра. Але я хочу квіток.
— Ви їх матимете.
В мороку присінок, ледве освітлених лампою з другого поверху, він цілував її палко й запитливо, вимогливо, нестримно, мов шукаючи в глибині її уст весь вік сподіваної розгадки. І швидко пішов, буяючи радістю знайдення.
Ніколи не почував він ще такої могутності самопочуття. Земля, здавалось, пливла йому під ногами оксамитовим килимом, і дахи будинків вітали його, як велетенські капелюхи. А в голові, в прекрасній, вільній голові низками, роями в щасливому захопленні линули всеосяжні думки.
Не чекаючи ліфта, хлопець притьмом збіг на шостий поверх, і до кімнати ввійшовши, розчинив вікна в темну безодню міста.
Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам’яні пальці. Він завмер від сласного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок.
Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей.
