ВЕСНЯНОЇ НОЧІ ВСЕ В САДУ ШЕПОЧЕ, ВСЕ ЛЮБИТИ ХОЧЕ…
Тепер дівчина мала досить гулящого часу: один день зовсім вільний, а другий — до пізнього вечора, аж до дев’ятої години, коли її коханий, нарешті, приходив. Коханий — це слово було вже для неї замале. І взагалі слова не було, лише відчуття якогось нестямного піднесення на думку про нього й заразом якоїсь сонної тиші. Якщо на початку любові біохімік не здавався їй надто реальним, якщо раніш її часто змагала нісенітна уява, що він є тільки витвір її мрій, то дедалі більше вона спізнавала його, засвоювала його в усіх його словах, у всіх його рисах та дрібницях, і він поволі зробився їй єдиною дійсністю, що існувала в світі. А тепер ця його дійсність ще посилилась від навали гидких і болісних нещасть, що її зненацька спіткали, і в’яскравилась від тих жертв, що вона приносила його науці. В своєму звільненні, в ненависті сусідів, у вигнанні з помешкання вона вбачала одну причину, що збурила на неї людей, а саме — любов свою. Тим-то всі нещастя свої вона також потай любила, попри розпач і тугу, що вони їй нагонили, любила їх зовсім несвідомо, як неминучі й поправні наслідки, як достойне обрамлення її горіння. А оті поступки, відмови від годин і днів побачення, вчинені заради нього й прийдешнього щастя людей, геть зовсім довершували її любов, ба більш е— здіймали в ній жагучий порив до самозабуття, до цілковитого самозречення!
Оці саме почуття ворушились у ній того дня, коли дівчина прокинулась після розмови з орендарем і одвідин біохіміка, якому вона про розмову ту нічого не сказала, їй хотілось хоч кілька годин побути в затишку! Отже, цей день у Юрія Славенка був щодо дівчини вихідний. Згадка про нього сповнила дівчину радісним сяйвом. Сьогодні він цілий вечір працюватиме. Сьогодні він творитиме, о любий! А завтра ввечері прийде до неї.
Але згадка про орендаря вернула її до прози. Мусить вона, нарешті, почати впорядковувати свої справи, похитнуті до основи у двох найважливіших напрямках: посада й помешкання. Грошей, що вона одержала наприкінці, і тих, що вона трохи заощадила на зимове вбрання, мусило їй вистачити на півтора-два місяця з умовою скоротитись у всіх видатках. Але справа з помешканням різко погіршувала її становище під усяким поглядом. Звичайно, вона мала колишніх подруг, взагалі знайомих дівчат і жінок, з якими останній час не бачилась,— до них належало їй негайно вдатись. Але два тижні! За такий короткий термін вона навряд чи могла на щось надіятись. “Даремно я дала йому заяву”,— думала вона. Та заразом почувала, що інакше зробити не могла. Звісно, вона могла б боротись за свою кімнату, могла б боротись і за посаду, навіть знала законні способи, до яких треба взятись, і безперечно взялась би до них, якби тут не було заплутане її чуття, її “інтимність”, як висловився вчора орендар. І це паралізувало її відпорну дію. Дико було б їй, справді, доводити, що скорочено її не з раціоналізації апарату, а з любовної примхи підтоптаного зава, і що з кімнати її женуть за гадану спокусу літнього сусіди! Її любов була б, здавалось їй, споганена, то ж вона мусила хилитися.
Тому Марта, хоч як їй не хотілось навертатися ще раз до втраченої установи, дістала передусім довідку про своє звільнення й узялась на облік на біржі, де їй за кілька день призначили перекваліфікацію. Пообідавши, вона вернулась додому й вирішила, що на сьогодні з неї клопоту досить. І своїм звичаєм узялася за книжку.
Але література діяла тепер на неї чудернацьки. По всіх книжках — романах, віршах, драмах, оповіданнях,— через сторінку-дві її очі надибували на слово “кохання”, що її просто ображало. Любовні переживання, поцілунки й жага героїв завдавали їй розпачу. Бо в словах і виразах закоханих, у їхній поведінці, в описах любовного захвату й хвилювання, у всі тих шепотах, ласках, стисканнях серця і рук мимоволі і з жахом пізнавала вона своє чуття і свої мрії. Як і в неї, відбувались уже раптові зустрічі, що розцвітали зненацька пристрасним коханням, як і в неї, захлиналась душа від божевільного пориву; як і вона, схилялись дівчата в міцні й свавільні обійми, як і вона, віддавались вони з тугою й страхом. Як і вона! Як і вона!
Хіба іншим не доводилось збуватись посади через любовні інтриги, хіба іншим не траплялось з помешкання вибиратись через обмову й підступи відкинутого чоловіка? Так само! В кожній книжці вона знаходила тепер ту чи ту свою рису, ту чи ту подібну ситуацію, що ранили їй серце, ті самі посмішки, наївності, і болісно, гостро почувала, що коли б вибрати з усього, про кохання чи з приводу нього написаного, по шматочку звідти і звідти, то всю її любов, таку нову й незрівняну для неї, можна було б скласти з тих уривків до найдрібніших деталей. І не гнобило її, руйнувало зрадницьки ту підвалину, на яку тепер більш, ніж коли, вона хотіла спертись.
Похмуре й дратівниче було її читання з того дня, як біохімік кинув їй у мозок підступну думку про заяложеність кохання. Само того зразу не помітивши, дівчина її притьмом у собі затаїла, щоб обмислити й спростувати до кінця. Жодні слова не западали ще їй так глибоко, вся захоплена її душа повстала на них, як на лютого ворога. Немає нічого нового! Адже тоді всі її мрії були б марні, нікчемні, мілкі, ввесь порив був би смішний і недолугий, якщо нічого нового вона не створила там, де шукала неспізнаного й неповторного. Нічого нового в її коханні! Але ж тоді нічого виключного в її чутті, яке вона над усе поставила, в якому втілила свої надії і нестямний запал, нічого свіжого в тих поцілунках, що вона віддавала, як частину себе, і радісні слова, що шепотіла,— це тільки луна була б слів уже сказаних і зужитих! Невже замість прокласти новий і невідомий шлях вона йшла битою стежкою, де мільйони ніг уже лишили свої второвані сліди? “Не можна думати про це, це страшно”,— казала вона сама собі, а все ж думала, як тільки лишалась на самоті в кімнаті. І її романтичне серце сурмило голосну тривогу.
Спочатку ці думки виглядали, як прикре непорозуміння, що вона мусила негайно розв’язати. Але чим більше звільнялося в неї самотнього часу, тим більше вони їй опирались, щодня міцнішаючи й заплутуючи її тугіше в свою мережу. Неначе вона отруту в собі носила, що дедалі швидше в їй розпросторювалась. Марта змагалась. “Звичайно, люди любили, тільки не так”,— бадьорила вона себе. Та література дуже хутко доводила їй противне: люди не тільки любились, але й любились так. Вона зробилась щоденною відвідувачкою бібліотеки, вона читала тепер завзято й упереджено, порівнюючи та вишукуючи, спиняючись подовгу на разючих прикладах подібності, і з жахом знаходила частину себе в кожній любовній історії. А скільки їх проходило перед її очима! Навіть у творах, від її теми далеких, у творах соціальних, революційних, пригодницьких, так чи так точилось кохання, одноманітне, побудоване з тих самих цеглин, як і її власне. Виходить, воно не тільки явище старе, але й скрізь та для кожного неминуче! Як вона цього раніш не знала? “Я закохалась, бо мусила закохатись, кожна дівчина мусить закохатись”,— думала вона приголомшено. Вона не тільки відчувала по-старому, але й повинна була так відчувати. І в свідомості цього була їй більша небезпека, ніж у втраті посади й помешкання.
Звичайно, коли він приходив, ці думки розлітались від першого ж його слова, від звуку його голосу, від дотику його руки. Як справжній чарівник, він самою появою своєю вскромлював страшних духів, від нього викликаних. У його присутності було все нове, а коли він відходив, та сама непевність її осідала. Проте її пристрасть у цих катастрофічних сумнівах здобувала збудної поживи. її любов міцнішала, загострювалась у власному самовикритті, і дівчина, втрачаючи одні ілюзії, нестямно прагнула витворити інші. На уламках колишніх мрій вона викохувала нові надії, в ній зароджувалось і зростало бажання якось вивершити це старе почуття, що її геть заполонило, увінчати його, давезне, новим невмирущим вінком, вчинити подвиг у своєму коханні.
Того дня, прочитавши ще один зухвалий роман, Марта пригнічено відсунула книжку. Гіркота поняла її геть усю. Відразу їй на думку спали її власні слова, промовлені колись у піднесенні: “Я хочу так, як у романі!” І справді, вона любила як у романі, її хотіння достоту здійснились. Але яка туга, глум і ганьба були в цьому здійсненні! Так, як у романі! Чи ж могла доля з неї гірше насміятися?
І дівчина думала тепер про кінці любові, нечисленні й усі їй відомі: одруження, знелюблення одної сторони й обопільне вичерпання, що вибухає сварками, докорами й прокляттями. Що з цих трьох можливостей найгірше? Вона обміркувала їх по черзі, і кожне по черзі здавалось їй найгіршим. Вона в розпачі бачила, що кохання не кінчається, а вироджується. Справді, що спільного з коханням у нудному хатньому володінні, називаному шлюбом, або в нудьзі покидання, або ще в лихій дріб’язковій ненависті знелюблених? І невже її любов, її ясну неосяжну любов теж чекає одна з цих гидотних кінцівок? А безперечно! Бо навіть у неї, мрійниці, сподіванок на вічність чуття не було.
Отже, вона мусила негайно щось учинити, щоб спинити романну течію свого кохання, довершити його якимсь виключним, небуденним кінцем. Мусила на щось зважитись. Це рішення достигало в ній, виростаючи з глибини її чуття, з розпачливого шукання новини, з усіх прикрощів і нудьги останніх, збурених на неї днів. Її стомлена й намучена істота знову взялась гарячковим, жагучим рухом, знову передчуття неможливого повстало в ній, як і першими, ще це свідомими хвилинами кохання. І знову радісне пестливе хвилювання, любовна туга й щасливий біль розчинили її в собі, налили їй серце густою повільною кров’ю.
В цій насолодній млості тіла й душі її намір невпинно окреслювався. Та коли він став перед нею, геть визначений, дівчина відчула, що задихається. Тож вона хутко підвелася, вдягла пальто, капелюха й вийшла на вулицю. Чи не страшного марення вона зараз дізнала? Чи хоч дрібка можливого є в тій божевільній думці, що її опанувала і вжахнула?
Але надворі з першого ж подиху свіжим і теплим повітрям Марті повернувся спокій. Вона пішла своєю Жилянською вулицею до Пролетарської, рівної та довгої, і звернула в неї. Вечір стояв лагідний, тихий, і дівчина якось зразу відчула, що весна вже настала, ось прийшла до неї несподівано, непомічена в пригодах та окремішності її життя. Вона забула про весну, але весна про неї не забула! І дівчина була вдячна за це м’яке тепло, за густу вогкість сталого снігу, за невиразний дух набряклих дерев і за суцільну волохату пелену неба, що її на заході місяць викладав примарним сріблом. Вона тихо йшла вперед, вона гуляла, спочивала. Вільна від трамваїв та автобусів, ця широка вулиця виглядала ввечері затишно й родинно. Користуючись теплом, старі жінки й чоловіки сиділи коло ґанків на стільцях і лавах, плетучи тиху розмову; хлопчаки на пішоходах гуляли в громадянську війну, в червоних і білих, у матросів, комісарів і бандитів з усіма належними розстрілами; дівчатка, стовпившись, голосно верещали підстрибуючи, і крізь походжали пари, найрізноманітніші пари юнаків і дівчат, сміючих, сумних, говорючих, замислених, прудких і стриманих, захоплених і неуважних. “Які вони сліпі”,— думала Марта з жалем і заздрістю.
Нарешті вона вийшла на вулиці, вже їй не відомі, дрібні, колінкуваті, де люду було менше, а весна ближча і дбайливіша. Потім опинилася зразу на головній вулиці, серед світла й юрби, і скрізь ніби знаходила підтримку, кожен крок звільняв її від вагання, додавав їй сили вчинити намір, великий намір її кохання. І вона відчувала весну в собі, переймалась її славним надпоривом, у якому раз у раз шепотіла: “Так і зроблю… завтра зроблю”. Ходила допізна, не почуваючи стоми, й додому вернулась щаслива: її план був розроблений до подробиць.
Другого дня, чекаючи Юрія, вона зодяглась так, як того вечора, коли він прийшов був до неї в завірюху, щоб потім приходити щодня. Ту саму сукню наділа, ті самі панчохи та черевички взула й, дарма що в скруті, грошей не пошкодувала, щоб купити флакон того самого одеколону “Конвалія”. Навіть лампу накрила серпанком. В дзеркалі бачила своє обличчя, змарніле й схудле, позначене двома темними смужками під очима, але воно також здавалось їй тим самим, бо вона думала захоплено: “Зараз він прийде, і я все зроблю. О, коханий, він і не здогадується!”
Біохімік прийшов вчасно, про думки Мартині справді не здогадуючись, але маючи свої власні думки, що забарвлювали в чорний тон його настрій. Сьогодні він одержав нарешті відповідь від Ірен, дуже коротку: “Заходьте, я рада буду вас бачити. Ірен”. Якщо зміст відповіді цілком задовольнив його, дуже порадував і зняв з нього турботу про майбутнє, то сама форма її листа його геть здивувала: лист був написаний по-українськи! Яким способом з Ірен могла зробитись українка? Цього він не міг збагнути. “Всі побожеволіли з цією мовою”,— вирішив він кінець-кінцем. А, проте, цей факт не був йому неприємний, десь там якесь чуття в нього потішилось і ворухнулось. Він був навіть трохи заінтригований, отже, тим більш йому хотілось завітати до Ірен якнайшвидше.
До того ж, з учорашнього дня, в зв’язку з дослідженням нуклеопротеїдів людського тіла, молодий професор з двома своїми асистентами перейшли на сувору наукову дієту. Вже сам із себе цей режим у живленні суперечна витратам енергії на кохання, а найголовніше — вимагав цілковитого спокою і душевної рівноваги, бо всяке хвилювання, видима річ, збочує нормальний процес розпаду клітин, отже, й позначається на сечі, яку біохімік мав аналізувати. Всі ці обставини до уваги взявши, Славенко вирішив, що момент припинити будь-які зносини з дівчиною оце настав. Підготовну до цього працю — зменшити години побачення й звільнити по черзі день — він уже щасливо докінчив, тож лишалось зробити тільки останній крок, і всій справі кінець. Та хоч логічно ця схема виглядала дуже струнко, в практичному застосуванні її він побоювався несподіваних ускладнень. І це його нервувало. Парадне вбрання на дівчині зразу впало йому в очі, бо в процесі зближення Марта для себе й для нього непомітно зменшила дбання за зовнішні прикраси: під усяким поглядом, духовним і тілесним, любов знецінювала її одежу.
— Де це ми зібралися? — спитав, цілуючи її.
— Зібралась піти з тобою погуляти. Ми ще ніколи не гуляли вдвох… ходімо, любий?
— Ох, Марто,— мовив біохімік, сідаючи,— коли б ти знала, як стомлює мене праця…
— Знаю, Юрчику! Але сьогодні підемо… Зроби цей раз для мене! Згода?
Вона палко його умовляла, підкреслюючи слова “сьогодні”, “цей раз”, і він нарешті згодився. “Може, під час прогулянки матиму кращу нагоду поговорити з нею”,— вирішив він.
Тихий і теплий вечір зустрів їх надворі. Густа весняна імла запинала ліхтарі кошлатими колами.
— Де ж ми підемо? — спитав біохімік.
— Я поведу тебе… Ось так, нагору.
Вони пішли Тарасівською.
— Ти почуваєш весну, Юрчику? — спитала дівчина, пригортаючись. І щоб не сперечатись, Славенко погодився, що весну він почуває.
— Це дивний час, час чудес,— казала дівчина. — Ну, хіба не диво, що на деревах з’являється листя, потім цвіт?.. Трава виростає з землі… Була гола холодна земля, а от трава виростає, проліски, суниці. Це так незрозуміло!
— Навпаки,— сказав професор,— було б незрозуміло, якби трава й квіти не росли, коли змінюється нахил сонячної орбіти.
— А чому змінюється нахил орбіти? — спитала дівчина.— Чому буває гарний і поганий нахил у сонця?
— Ти міркуєш, як дитина, Марто,— сказав біохімік роздратовано.— Чому, чому! Наука дитячими питаннями не клопочеться.
В темряві коло муру Ботанічного саду дівчина раптом обійняла його й почала цілувати.
— Любий, єдиний… Юрчику,— шепотіла вона.
— На вулиці, Марто! — сказав він ображено.— Нас можуть побачити!
— Хай бачать… але тут нікого немає.
“Вона шаленіє від весни, як це недоречно”,— подумав біохімік.
— Кажи мені про свої спроби,— сказала Марта.
Ця тема могла наблизити його до суті справи, і він охоче почав:
— Я зараз працюю, як ти знаєш, над дослідженням нуклеопротеїдів людського тіла. Ці півбілкові речовини, що входять до складу наших клітинних ядер, належать до найскладніших частин живої матерії. Як об’єктом спроб тут доведеться користуватись самим собою, бо нуклеопротеїди людини й тварини не тотожні, як не тотожня й діяльність органу, вирішального в цих дослідах, а саме печінки. Бо безпосереднього приступу до них ми не маємо, тож мусимо вивчати їх у результатах їх розкладу, які знаходимо в нашій власній сечі, якщо тебе це не ображає.
— О ні, кажи далі! Це ж спроби мого імені, Юрчику, пам’ятаєш, ти казав?
Він потвердив, але заразом подумав, що казав їй чимало дурниць. Проте розповідав далі дуже докладно, які втомні ці спроби, на яку сувору дієту він тепер засуджений, якого абсолютного спокою йому треба, щоб довести їх до кінця. Дівчина стискувала йому руки, вона шепотіла: “Як гарно! Яка я щаслива!” — бо в ту мить, слухаючи про його роботу, почувала його невимовно близько.
Так пройшли вони коло похмурого будинку колишнього Університету й далі Володимирською до Хмельницького. Нарешті він спитав:
— Де ж ти ведеш мене?
— До Андріївської церкви. Ти там був коли?
— Ні, я не ходжу до церкви. Навіть не знаю… ах, це та, що має незабаром завалитись?
— Кажуть… Я в ній теж не була, як і в ніякій церкві, але коло неї — іноді. Там гарно.
Широчезними залізними сходами вони зійшли на тахльовану паперть церкви, що стояла щільно над урвищем горба. Потім досить вузьким проходом між церковним муром та балюстрадою вийшли на північний бік її, що стримів над прірвою. Простора площадка позад церкви була теж тахльована, і їхні кроки дзвінко пролунали в порожнечі цього відлюдного закутку.
— Подивись, як тут гарно! — прошепотіла дівчина в захваті.
— Так… звідси все якось чудно виглядає,— пробурмотів біохімік.
Просто внизу, не досягаючи рівня їх ніг, були дерева,— якийсь сад чи занедбаний серед міста гайок. Навпроти, вдалечині, широка, налита повінню смуга Дніпра ледве видніла в імлистому мороку. Ліворуч — рівний і плаский Поділ, праворуч — круте згромадження Печерську світились безліччю дрібних вогнів. Вітер подув на них з ріки, але повільний і теплий.
— Як я люблю такі місця! — мовила дівчина пристрасно.— Здається, знаходиш у них себе всю… Отак ходиш скрізь, і ніби полишаєш там трохи, там трохи себе, а тут, у такому місці, все полишене наче вертається до тебе, і ти знову вся ціла…
Вона казала, притиснувшись до нього міцно, віддано, навіть злякано, казала зовсім тихо, хоч він розбирав усі її слова, які дівчина шепотіла йому майже на вухо. Він почував її вагу на своїй руці, і ця вечірня прогулянка, і весь її шепіт здавався йому до кінця безглуздим. Церковна озія, що в мороку виглядала похмуро й таємниче, так само справляла на нього негативне враження. “Якесь середньовіччя!” — думав він.
— Та й саме це місце давнє,— казала вона.— Колись тут були тільки ліси та яри, страшна дичина без стежок, без людей. Звірі дикі тут бігали… І от на цій горі, Юрчику, поставив тоді хреста Андрій Первозванний… Знаєш, що він сказав?
— Не знаю… чи, певніше, забув,— відповів Славенко зовсім негостинно.
Але Марта неначе слухала тільки себе.
— Він сказав, що тут буде місто велике і славне… Як давно це було! І потім справді тут заклалося місто, поволі зростало, і от ми живемо в ньому… Хіба це не чудно?
— Ти віриш у пророцтва?
— Ні… може, вже після того, як місто збудовано, склали цього переказа… Але легенда гарна, Юрчику! Легенда така хороша, що в неї хочеться вірити!
Вона замовкла. І він теж мовчав, насуплено думаючи: “Сказати їй зараз, що ми мусимо розлучитись, так вона ще плигне туди в прірву!”
— Так у коханні, Юрчику, нічого нового немає? — спитала вона раптом.
— Не тільки в коханні, Марто,— почав він, збадьорівши,— але й у жодному людському почутті. Доводиться просто дивуватись…
— А ти глянь,— урвала його дівчина,— скільки вогників перед нами! І скрізь, де горить вогник, там є кохання. Які різноманітні люди, є такі суворі, поважні, а всі вони бувають закохані… Навіть важко повірити, глянувши на нього, а він закоханий… І ти піди вулицями, піди в кіно, в театр, піди на доповідь, і ти побачиш — скрізь, скрізь кохання!
— Ти кепсько бачиш. Певніш, бачиш тільки одну сторону речей. Праці, яка справді є скрізь, ти не помічаєш.
— Я бачу, я все добре бачу… Але ти не розумієш мене, Юрчику! Ти дивишся на все по-старечому — не ображаєшся на мене, ні? Може, ти маєш рацію… Але так хочеться бути наївним і гарним, трохи навіть сліпим… Бачити все кращим, ніж воно є, вірити в щось нове, в якесь щастя. Прокидатись уранці й співати… Лягати спати і мріяти… Так хочеться, Юрчику! Не можна багато думати… От усі отам кохають, не думаючи, і їм хороше… А ти сказав мені, я почала думати…
— Я зовсім не хотів…
— Ні, ні, ти правду казав! Я думала, я читала,— нема нічого нового.
Вона схилилась грудьми на широке кам’яне поруччя.
— Схились коло мене й обійми мене. Ближче, Юрчику! Такого вечора хочеться зробити щось неможливе… таке, щоб лишилося на все життя, щось нове, безконечно гарне… Щоб потім, коли згадати, було тепло, як сьогодні, щоб у спогаді була весна…
Марта замовкла і він почув, що вона тремтить.
— Ти плачеш? — спитав він.
Вона ще хвилину промовчала, потім відповіла зовсім спокійно:
— Ні. Мені трохи холодно.
— Так, тут занадто свіжо. Ходімо додому.
Дівчина не перечила, і вони пішли сходами вниз.
Всю дорогу назад Марта пригнічено мовчала, і її настрій мимоволі заражав його. Та й власні він мав на те причини. Що дурнішого могло бути, як ця прогулянка під церкву, над якесь феодальне урвище! В XX столітті, в добу розуму, це є непрощенне й дике збочення. І потім оці солодкі наївності про весну — вуха в’януть, їх слухаючи! “Гімназистка, справжня гімназистка”,— думав він обурено. Але найбільше обурювався на себе, що за ввесь час не спромігся оповістити їй про розлуку. В душі професор люто кляв себе за слабодухість, і всю надію покладав на решту побачення, уже в кімнаті, йому навіть найраціональнішим почало здаватися закінчити кохання там, де воно й почалося.
— Ти в незвичайному настрої сьогодні, Марто,— мовив він нарешті, коли вони підходили вже додому.
Дівчина здригнулась.
— Все мені незвичайне сьогодні, все,— прошепотіла вона.— Здається, ніби вперше бачу тебе… вперше йду цією вулицею… Аж ось я й дома… Але ти не підеш до мене, Юрчику!
— Чому? — здивувався він. — Ще не пізно.
— Ніколи не підеш,— казала вона вже голосно,— ми ніколи вже не побачимося.
— Ти їдеш десь? — спитав він.
— Ні, я житиму тут… Не розумієш? Ще місяць, ще два, хай рік, два роки, і хтось з нас розлюбить… байдуже хто. Ми будемо сваритись, клясти, дурити один одного, і буде ганебний старий кінець, як старе було й наше кохання. Хай хоч кінець буде новий. Прощай, Юрчику!
— Чекай,— сказав він спантеличено.— Ти зовсім не береш мене до уваги!
— Тебе? О, мій любий! Беру, беру… Тебе більше, ніж себе. Ти працюватимеш… для великого нового світу, для майбутніх людей, які житимуть краще за нас. І я буду з тобою, завжди з тобою, але тільки як спогад… бо ти ще любиш мене. Ти ще любиш, тому будеш згадувати про все, що було… і тобі буде гарно. Я також… Мені ще хотілося поїхати з тобою туди, де я народилась, ходити з тобою вдвох, взяти вночі човна, поїхати далеко й купатись там…
— Я, правда, не вмію плавати,— пробурмотів Славенко.
— От бачиш… Хоч я навчила б тебе… Але я боюся, що це буде запізно… боюся кожної хвилини, що ми ще вдвох. Раптом ти розлюбиш мене несподівано! Ні, ні! Я думала. Іди. Так треба.
Його дивував спокій, з яким вона говорила. І він почував себе перед нею хлопчаком, якого повчають. Його повчають, що за нісенітниця!
— Я розумію, чого ти хочеш,— почав він,— навіть визнаю тобі рацію. Але це поважна справа, яку не годиться розв’язувати коло хвіртки, по-дитячому. Я пропоную піти до тебе й докладно все обговорити.
— Ні. Ніколи,— сказала вона.
Він почував її піднесення, але воно його принижувало. А втім, вірячи твердо в своє красномовство, професор побоювався, щоб у дальшії розмові з нею якось проти волі не похитнути її наміру. Це було б уже зовсім безглуздо. Тому вирішив своєї зверхності тут не доводити.
— Ти жорстока, Марто,— сказав він.— Але я розумію. Того, що ти боїшся, я боюся так само.
— Я знала це! — скрикнула дівчина.— Юрчику мій єдиний, я знала це! Яка я щаслива!
— Хай буде по-твоєму,— провадив він понуро й тужно.— Хай буде… Прощай, Марто.
Біохімік хотів поцілувати її, але вона відхилилась.
— Ні, це було б… як у пісні! Руку можна.
Він поцілував її руку довгим поцілунком.
— Це все,— сказала вона.— Прощай, я люблю все, що ти робитимеш. Не пробуй побачити мене, це буде боляче, але згадуй про мене. Зараз я хочу цілувати тебе, бути з тобою, але я йду. Любий, єдиний, коханий Юрчику, прощай.
Вона повернулась і зникла. Він сказав їй услід:
— Прощай, Марто.
Але ще якийсь час стояв. Чув, як вона відчинила й зачинила двері. Отже, він вільний? Але такий спосіб розлуки здавався йому просто бридким. “Вона пошила мене в персонажі XVIII століття, в якісь дон-жуани, чорт бери!” — думав він, ідучи додому. Далеко краще й сучасніше було б, якби він виклав усі причини, з яких розлука неминуча, пояснив би їй усе гаразд, а вона, поплакавши, погодилася б. І навіть лягаючи спати, відчував іще прикрість.
Але вранці молодий професор, хоч і не переставав визнавати Мартину поведінку за геть нераціональну, своє становище визнав за цілком певне. Чи неоднаково, як саме дійшлось до того, що він хотів? Не процеси важать, а наслідки. До того ж, те дівча вганяє за ілюзіями, хай має їх! Зрештою, все обійшлось прекрасно, він вільний, це основне, і дурень він був, що вчора якось інакше до цього поставився. “В мене є ще рештки сентиментальності”,— подумав він.
Цілий день професор завзято працював і передусім закінчив статтю про наслідки попередньої серії спроб, почату оце недавно вільними від побачень вечорами. Беручи під увагу роботу американського вченого, що з іншого приводу торкнувся, хоч і побіжно, його теми, Славенко твою статтю писав по-англійськи, щоб саме в Америці її видрукувати. Потім відповів на півтора десятка задавнених листів, кожен з них стереотипно починаючи: “Високошановний колего, тяжка хвороба стала мені на перешкоді своєчасно”… і т. ін. Нарешті о восьмій годині ввечері надів чорного костюма й рушив із візитом до професора Маркевича.
Цей відомий фахівець-терапевт кінчив якраз пити вечірній чай у родинному колі й тихо віддавався спочинкові в кріслі коло столу. Дружина його, що жила тепер у нескінченній тривозі, обмірковувала завтрашнє меню; Ірен перетирала чайний посуд тонким білим рушником.
Поява біохіміка, якого провела до їдальні сяюча Пелагея, подіяла, як раптовий сполох.
— А, от хто нас зовсім забув! — скрикнув професор. Добридень, добридень! Чудово! Але хто ж приходить, коли самовар уже погас?
— Його можна підігріти,— мовила Марія Миколаївна, якої пальці від хвилювання тремтіли.
— Хочете чаю, Юрію Олександровичу? — спитала Ірен.
— Дуже хочу, але, на жаль, не можу,— відповів Славенко, посміхаючись.— У зв’язку з спробами, які я тепер проваджу, мені довелось самому перейти на сувору дієту, з якої чай також виключено.
— К бісу науку, якщо вона касує чай! — скрикнув терапевт.— Це ви, молоді, все вигадуєте. Передусім, треба нормально живитися й жити.
— Я цілком з вами згоден, професоре,— сказав Славенко.— Тільки сказав би, що ми повинні жити не нормально, а нормалізовано. Нормальність є наслідок традиції, нормалізація — ознака поступу. В моєму випадкові з дієтою традиційну норму порушено заради норми вищого порядку, а саме — в ім’я наукової роботи. Це є раціональне порушення, яке нічого спільного не має з різними ганебними збоченнями, яким ми часом несподівано підпадаємо і які штовхають нас назад у безглуздий романтизм. На превелике лихо, треба визнати, що наш розум не завжди ставить цим зухвалим виступам чуття належний опір.
— Але вони переборюються в процесі життя і розвою,— мовила Ірен.
— Чудово, я згоден,— сказав професор.
Славенко вдячно глянув на молоду господиню, радіючи її відповіддю: “Вона ніби відгадала мої думки”,— подумав він.
Марія Миколаївна мовчала. Вона могла б тільки сказати біохімікові: “Яка ви пара з Ірен, яка пара!” — але сказати це було б незручно.
Юрій Олександрович розповідав іще з півгодини про свої спроби й наслідки, яких він сподівається, потім звернувся до Ірен.
— Чи не були б ви ласкаві пограти? За цей час я зовсім не чув музики.
— Залюбки. Але раніш я хочу показати вам щось таке, що може вас потішити. Прошу до моєї кімнати. Я покажу вам пару симпатичних ведмедиків.
— Цяцькових, сподіваюсь?
— Не цяцькових, але в усякому разі скляних.
— Слава богу, слава богу,— прошепотіла Марія Миколаївна, коли вони вийшли.
— А як я вистежив його тоді, Марусю, не можу забути! — сказав професор.— Але в мене ще два візити. Чудово… Тепер пошесть черевного тифу, доглядай пильно, щоб усе милось окропом.
За ввесь час знайомства біохімік уперше зайшов до Ірен у кімнату, і витончений, теплий порядок у ній вразив його. Він схвильовано почував пухкий килим під ногами й думав: “Як гарно буде тут спочивати по праці!”.
— Ось мої ведмедики, Юрію Олександровичу,— мовила Ірен, подаючи йому два вироби старовинної української гути.
— Я не здогадуюсь про їх призначення,— сказав він нерішуче.
— Ах, сором! Це ж посуд ваших предків. Сюди наливали вино й пили його ось із цих чарок.
І вона показала кілька синьо-фіалкових скляночок одного з ведмедиками віку.
— Вони нагадують лампадки, на них позначився релігійний дух доби, але й самопевність ваших предків — собі й богові вони наливали приблизно в однаковий посуд. А ви якої думки про це скло?
— Я про нього тої думки,— сказав Славенко,— що посуд моїх предків був нераціональний. Всякий посуд повинен передусім бути зручний до життя. Цього не можна сказати про цих покарлючених ведмедиків… Але ви, Ірено Степанівно, я бачу, цікавитесь старовиною?
— О, старовина тепер у великій пошані. І в мене справді зібралась уже чимала колекція.
Початок її збірки й нахилу до старовинних речей належав до минулого часу її “першого заміжжя”, коли вона від свого милого діставала коштовні подарунки. Такого походження була й каблучка з великим діамантом, що блищала в неї на руці, плетена гадючкою обручка старої французької роботи й камея з витонченим римським профілем у неї на грудях.
— Подивіться,— вела вона, показуючи на етажерку.— Тут порцеляна, майоліка, бронза… Ці хінські статуетки надзвичайно давні… А ось знову ваше рідне — старі межигірські вироби, які я недавно придбала… Я трохи грабую татка на це безділля, але справді, воно того варте.
Професор біохімії дивився на рідкощі, і його погляд спинився на хінських та гіндуських божествах, що нагадували людський відбиток у ввігнутих і опуклих дзеркалах.
— В одному я згоден дати давнім перевагу,— сказав він,— це в тому, що вони краще вміли відтворити ницість людських інстинктів. Але в цьому ніяка їхня заслуга, бо вони жили виклично цими інстинктами, навіть поклонялись їм, утіливши їх дуже влучно в постатях оцих божків. Подивіться пильно на ці потворно витягнуті й потворно сплющені фігурки! Хіба не вособлена в них уся бридота й ганьба нашого чуттєвого шаленства?.. Так, ці ідоли ще живуть у нас, ще порушують іноді чистоту нашої думки. Ми вже повалили їх зовні, але в собі ще до кінця не викорінили. Тепер, незважаючись уже виступити в своїй голизні, ці ідоли надівають личини мрій, безумних солодких поривів і бунтують нашу кров, що повинна спокійно живити мозок. Таким способом вони досягають заповітної своєї мети — похитнути віру в наш розум… Я повинен одверто сказати вам, Ірено Степанівно,— мовив він схвильовано,— що останній час переживав щось подібне. Це позначилось не тільки на моїй роботі, але й на мисленні. Облудно виправдуючи свою власну кволість, я почав був добачати щось непереможне в людській консервативності, похитнувся в певності щодо науки, як абсолютної перетворниці людської психіки. За цей час я висловив більше дурниць, ніж сказав розумного за все життя.
— Не картайте себе,— сказала Ірен.— Це просто данина молодості, яку ми всі так чи так сплачуємо.
— Я не хочу сплачувати данину перебуткам нашого варварства, якої б прекрасної назви вони собі не прибирали,— сказав Славенко.— Тому я такий вдячний вам за вашу відповідь. Своїм товариством ви рятуєте мене,— додав він ніжно.— Ваша відповідь додала мені сили… хоч вона й здивувала мене трохи, власне, мова її.
— Але я так само здивувалась, коли довідалась, що ви почали викладати по-українському,— сказала Ірен, сміючись.— І своєю відповіддю не хотіла дисонувати…
— Але на лекціях я виконую тільки обов’язок!
— Тільки обов’язок? — перепитала вона.
— Безперечно,— відповів він твердо.— Я не шовініст передусім, до того ж не забуваю, що російська мова рідніша нам.
— О, я теж ставлюся до українізації без великого захоплення! Але коли вам захочеться помріяти про ваших славних предків, я зможу бути вам за розмовницю.
— Ви жінка великого розуму, Ірен,— сказав Славенко в захваті і, схилившись, поцілував їй руку, якої вона йому не відняла.
