КВІТИ НЕВІДОМОГО ЛИЦАРЯ
Додому вона вернулась коло сьомої години ввечері, покінчивши свій діловий день. Не так від роботи, як від глухого внутрішнього хвилювання, дівчина почувала себе до краю стомленою. “Ах, хоч би не прийшов ніхто!” — думала вона дорогою, бажаючи затопити грубку, зручно вмоститися коло вогню та почитати, а може, й просто помріяти.
В кухні дружина кооператорова кінчала останні господарські справи перед тим, як іти на посаду. Тетяна Ничипорівна, жінка заокруглених форм у своїй побудові, була до байдужості спокійна. В лагідності, з якою вона до життя ставилась, можна було б убачати високу мудрість, коли б це ставлення виявлялось у філософських трактатах, а не хатньому побуті. Ця жінка, через непохитну вдачу свою, скрізь приносила застиглість, лад і тиху вигоду — була жінка затишку, симетрії, рівноваги. Марта завжди уявляла її оточеною юрбою дітей, яких вона втихомирювала б і розважала. А насправді в Тетяни Ничипорівни була тільки одна дитина, дочка Ада, і на Мартине запитання, чому вона більше дітей не має, мадам Іванчук лагідно відповіла:
— Ніяк не можна. Грошей мало.
Кооператор усім завжди казав, що дружина його служить у нархарчі, але відповідь ця хибувала на зайву загальність. Точніше сказати, Тетяна Ничипорівна завідувала буфетом у Караваївських лазнях, і ця посада була джерелом постійної прикрості для кооператора, якому працювати в такому місці здавалось страшенно непристойним.
— Добридень… чи вже вечір,— привітно відповіла вона Марті на вітання. — А вас сюрприз чекає. У кімнаті.
— Мені не сюрпризів, а спати хочеться! Ох, як натомилась,— сказала дівчина.
— Ну, що ви, не повірю! У ваші літа тільки танцювати та гуляти,— добродушно обізвалась Тетяна Ничипорівна.
Засвітивши в кімнаті електрику, Марта побачила той сюрприз: великий кошик білих хризантем, оповитий широкими, світло-кремовими паперовими стрічками. Він несподівано виріс перед нею, як виліплений із снігу, що ось-ось розтане,— тихий, урочистий і покірний. Він так виглядав, немов прийшов до неї звідкись далеким посланцем, приніс їй чиєсь далеке й прекрасне вітання!
Першу мить дівчина стояла, геть зачудована; її серце радісно кинулось і велика ніжність до квітів огорнула її. Це була ніби чарівна зустріч, щедра винагорода за її недавнє збентеження. Перед ними вона теж розцвітала, ставала легка, як їх пишні маківки, в очах своїх почуваючи біле сяйво хризантем.
— Чудові, чудові,— шепотіла вона.
Зненацька цікавість у ній зайнялась: від кого ці квіти? Хто послав їй цю розкішну посмішку любові? Вона хутко, не роздягаючись іще, підійшла до кошика и почала в ньому ритись, шукаючи картки. Але нічого не знайшла.
Це вже втретє вона одержувала отак квіти. Перший кошик місяців з п’ять тому, другий, може, місяців зо два й оце зараз. Ну, та про перші два вона хоч думати щось могла, могла хоч приблизно здогадуватись за присилачів, вибираючи з-поміж тодішних своїх знайомих і їх відмову пояснюючи бажанням заінтригувати себе. А тепер була цілком безпорадна в здогадах! Власне, й здогадуватись не було чого, бо якраз смуга в її житті зайшла, коли дівчина лишилась самотня, коли всі попередні знайомі відійшли від неї, розчаровані, а нові розчаровуватись ще не прийшли. Не рахувати ж, звісно, кооператора та Льови, неодмінних, мовляв, спутників її життєвого руху!
Тепер вона зв’язувала ці три букети одною безпосередньою ниткою, робила незаперечний висновок, що одна рука їх до неї скерувала. Острах узяв її тоді, так немов хтось давно вже за нею стежить, весь час стоячи за її спиною й непомітно пантруючи кожного її руху. Чого він хоче і хто він такий? Їй уявилась велика сувора постать, що тихо ступає в її сліди й несе в собі страшні несвітські бажання,— може, й зараз бродить десь коло будинку, чекаючи її появи?
Вона здригнула й хутко роздяглася.
Розпаливши в грубі, Марта під діянням тепла ще глибше поглинула в уяву. З якихось порізнених уривків, що послужливо спливали їй у пам’яті, уривків, до різного часу навіть належних, вона пристрасно зшивала прудкою голкою бажаний образ. Плутаючи з дійсністю власні мрії, ніби явно снячи, ліпила дівчина чоловічу постать, відчувала її близьку присутність і невимовлені слова. І ця постать, яку вбачали її нерухомі очі, нашила на неї жагучим огнем, поволі перетворюючись у казкового велетня, в радісний кошмар неспокійного чуття.
В двері раптом постукано.
— Хто там? — злякано скрикнула дівчина.
На порозі з’явився Льова. Він міг без сторонньої допомоги зайти в помешкання, бо в цьому будинку ніхто не мав підстави боятися злодіїв, тому чорний хід був відімкнутий до пізнього вечора.
— Ах, ви не могли хоч би один вечір не прийти,— буркнула Марта, не ховаючи невдоволення.
— Та я, Марто, власне, на хвилинку,— стурбовано промовив той. — Ви самі ж учора просили… ось книжку…
— Ну, роздягайтесь без передмов! — сказала дівчина.— Чекайте, ось руки помию.
Тим часом Льова скинув кожушанку часів військового комунізму, погрів коло вогню задубілі руки й обережно закурив.
— У вас квіти,— сказав він, коли дівчина вернулась.
— Атож, квіти! От з кого вам брати приклад! Якийсь таємничий невідомий присилає мені вже третій кошик. Абсолютно невідомий! Далекий лицар! Та не стійте ви, як стовп! — Льова був хоч і худий, зате довгий. — Зразу цілу хату зайняв… Сідайте на своєму стільці. Це я розумію — прислати незнайомій квіти. В цьому є щось некорисливе, високе, миле. А ви от скільки мене знаєте…
— Але ж, Марто, ви самі… самі казали мені, щоб я…— ніяково забубонів Льова.
— Знаю, що сама вам заборонила,— суворо спинила його дівчина.— Смішно було б, якби ви уривали з своєї платні на букети. Але можна б було хоч одну квітку десь вирвати й подарувати!
— Тепер зима, Марто… квітки не ростуть…
— Не виправдуйтесь!
— І потім… одна квітка, це якось надто сантиментально… і не сучасно… Інша справа отакий кошик…
— Не сучасно! Що ви так несучасного боїтесь? Все щире завжди сучасне. А “отакий кошик” чому інша справа?
— Тут… тут розмір і ціна викупає!
— Я захоплена, що ви нарешті сказали щось дотепне! — скрикнула дівчина. — Але ж, любий Льово, як нудно цілий рік чекати від вас одного-однісінького дотепу.
Льова тупо посміхнувся.
— Третій букет я так одержую,— задумано казала Марта.— Три — це зачароване число, і невідомий лицар мусить з’явитися, тричі про себе нагадавши,
— Це було б дуже до речі,— раптом промовив Льова.
— Ви теж маєте якісь плани на мого невідомого лицаря,— спитала дівчина, пильно на нього глянувши.
Льова страшенно зніяковів.
— Ви, Марто, завжди… підозрюєте мене, ніби я.
— Знаю я, що ви думаєте! А втім, може, й краще було б, якби невідомий лицар… справді з’явився,— сказала вона. — Але, Льово, ви уявити не можете, в якому кепському стані опинились ми, сучасні дівчата, з цими лицарями! Раніш дівчина могла вільно мріяти, уявляти собі князів, принців, королевичів, чи як там,— це дурниця була, але можна було мріяти, розумієте? А дівчина чи взагалі молодість без мрії — це якось нудно… Мрії — це добра половина нашого життя, правда? Ну от ви — служите в соробкопі, продаєте, коли не помиляюсь, ковбаси, як вам у такому становищі обійтися без мрій?
— У мене є мрії,— хрипко відповів Льова.
— От бачите! А зараз мріяти зробилось надзвичайно важко. Тобто, простіше сказати, мріяти знову-таки можна, але з мрії нічого не виходить. Немає готових образів для мрії, ви розумієте мене? Мрії нема за що почепити, виходить не мрія, а туман… От припустімо, почати б мріяти за народного комісара. Але ти знаєш, що народний комісар — це ділова людина, ти прекрасно уявляєш його, тобто реально, який він є, зрештою, портрети його можна побачити, почитати його промови… Ні, про народного комісара ніяк не можна мріяти! — скрикнула вона. — Це… зовсім не той стиль.
— Зовсім інший стиль,— погодився Льова.
— Або от пісенька є,— вела дівчина:
Не хочу я чаю пити
з побитого чайника,
а хочу я полюбити
ДПУ начальника…
Це просто смішно, це вже пародія на мрію… У мене сьогодні одна товаришка заміж вийшла. Дуже симпатична дівчина, така проста, тільки з себе негарна. Довго вони чекали з нареченим, а тепер у них з’явилось помешкання, вони й побрались. Так просто: було не можна, бо не було помешкання! Найголовніше, каже вона, “треба жити”! Ні, так жити не можна! Треба створювати собі ілюзії.
— Ви, Марто, це… дуже правильно сказали,— обізвався Льова.
— Отже, хай живуть ілюзії!
Марта поривчасто підійшла до квітів, нахилила велику хризантему й притиснула її до щоки.
— Фу, яка вона холодна й… вогка! — скрикнула дівчина, випускаючи квітку.
Льова злякано на неї глянув. Вона сіла на стільця проти нього й за хвилину похмуро сказала:
— Льово, зачиніть грубку, вона вже зовсім перегоріла … Знову в хаті холодно буде… Сядьте коло мене,— сказала Марта, коли він упорав грубку. — Я сьогодні і взагалі останній час дуже погано себе почуваю… Якась неврастенія. Так іноді стане важко й… неприємно. І потім самотність… Почуваєш, що ти замкнута в якомусь невеличкому колі. За цим колом є багацько людей, може, дуже цікавих, напевно дуже цікавих, але ти їх не знаєш… Це ясно, що всіх людей знати не можна, але чому ж все-таки так мало? Але іноді це буває й приємно… Іноді хочеться, щоб нікого-нікого не знати!
— Вам треба закохатись, Марто,— серйозно сказав Льова.
Дівчина обурено схопилась.
— Яке ви маєте право так казати! — скрикнула вона. — Що це за неповага до жінки? Ось ваше справжнє чоловіче обличчя! Для вас ще одної революції буде замало! Який егоїзм і яка висока думка про себе! Чоловіки можуть сумувати, це в них, бачите, вищі пориви, а жінці треба тільки закохатись, і все буде гаразді Так, по вашому, виходить? Вона виконає свою роль… Чоловіки будуть творити, керувати й даватимуть жінкам щастя закохуватись у себе! Чому ж ви не сказали просто: вийти заміж? Хоробрості не стало? У, гидота! Як ви сміли так думати? Я скільки разів казала вам, щоб ніяких розмов про любов між нами не було, це умова нашого знайомства. Коли ви цієї умови додержати не можете, то прошу надалі не приходити!
Вона стояла горда, схвильована й говорила, рубаючи кожне слово. Глибока образа бриніла в її голосі — може, якраз тому, що Льова своєю щирою порадою торкнувся бажання, що нишком мучило її, розкрив таємницю немудрої мрії, що може прибирати в дівочій уяві найхимерніших форм.
— Яка вона прекрасна,— захоплено думав Льова.
Через марність свого чуття до дівчини він фатально почав зазнавати втіхи від приниження. А що його постійне зринання з соробкопівського небуття в ту хвилину, коли Марта лишалась самотня, її не могло не дратувати, то й крику та гдирання в їх розмовах, отже, й таємної радості для хлопця було досить. Отак Льова робився добровільним козлом відпущення для Мартиного чорного настрою, послужливою метою для проявів її гніву. Кілька разів траплялося, що дівчина й справді його вигонила; тоді Льова йшов сповнений гнітущої насолоди від цілковитого знищення свого “я”, від болісної образи, що нею жив якийсь час на самоті, потім починав знову тужити за дівчиною й знову з’являвся до неї в потрібну хвилину.
Марта, зненацька заспокоївшись, стомлено сіла й запитала:
— Та в кого ж, зрештою, закохатись?
Льові й на одну навіть мить не спало на думку, що — закохайтесь у мене. Але він ураз пожвавішав.
— О, Марто, нащо ви так кажете?.. Ви мали… багато нагод…
— Чекайте! Всі нагоди були нікчемні. Студентів я виключаю, бо кінчила вже профшколу. Ці хлопці так, між наукою, хотять до речі десь там здобути й дівчину. Це для них своєрідна, дуже приємна розвага, а головне — це закінчити школу. Це цілком законно,— засміялась вона,— але й я їх теж цілком законно виключаю. Письменники шукають заразом і матеріалу — це щонайменше гидко. Господарники надто бундючні, молоді інженери надто захоплені своїм фахом, планами, заводами… Бухгалтери, вчителі, адміністратори — все це не те, не те… Бо мені хочеться,— сказала вона в підступі нудьги,— закохатись безтямно, так, як у романах колись писали… Я хочу так, як у романі!
Льова кивнув головою.
— Але й він мусить закохатись так само,— суворо додала вона.— Він мусить усе забути, покинути працю, знайомих, обов’язки, все, все! Забути все, почати щось нове, неповторне…
— Марто, як ви чудово говорите!..
Очі в Льови сяяли, він схилився, так ніби мав ось-ось упасти перед дівчиною навколішки.
— Повинна бути казка,— гарячково вела вона. — Розкривається завіса, і таке м’яке, м’яке світло… Виростають гаї, в них затишок, пухка трава… І тут річка. Ввечері річка тиха, здається, підеш по ній… А входиш все глибше, глибше, вода підіймається, стаєш легка, скидаєш із себе всю вагу й пливеш… Ах, Льово, приведіть мені невідомого лицаря!
— Але… як я довідаюсь, хто от… хто присилає вам квіти?..
— Хіба обов’язково того самого?.. — задумливо промовила Марта.
Льова мовчки закурив і глибоко замислився, пальцями лівої руки нервово шарпаючи кінчики бурців. Ці бурці, дарма що ріденькі, на тлі голених облич сучасності зразу вирізняли хлопця, давали йому оригінальне й примітне лице. В них було щось старосвітське, щось від минулих часів, коли рослинність на чоловічому обличчі вважалась за ознаку мужності, а коса становила неодмінну прикмету жіночої краси. А тепер, коли ножиці й бритва змінили лице людськості, бурці можуть викликати тільки здивування. Але Льова завів бурці на смак колишньої своєї дружини, а потім вони вже механічно в нього залишились, хоч, прикрашений ними, він нагадував не так лева, як пуделя.
Мовчанку урвала дівчина.
— Я вам, здається, дурниць наплела,— холодно сказала вона.— Ідіть додому.
— Я можу вас, Марто, познайомити… з одним своїм знайомим…
— Навіщо?.. Вибачте, Льово, я трохи ляжу, дуже стомилась.. Що ж то за знайомий? — спитала вона, вмостившись на ліжкові.
— Це… один лікар.
— Що за дивак! Та від лікарів же аптекою тхне? І потім він почне мене лікувати.
— Це такий лікар, що… нікого не лікує.
— Який же він лікар?
— Учений, тобто професор,— пояснював Льова.— Ні, ні, він дуже молодий… Такий, як… я,— додав він, червоніючи.— Я забув, яка в нього спеціальність… але він не лікує.
Дівчина мовчала, заплющивши очі.
— Ми познайомились з ним на фронті, в Червоній Армії,— провадив Льова.— Отам йому довелося хоч-не-хоч лікувати… а я був у нього за фельдшера…
— У вас спеціальності одна від одної краща! Ковбаси, фельдшер… Добре, хоч не ветеринарний!
— Не можна судити людину по спеціальності! — болісно скрикнув Льова і, засоромившись свого пориву, тихо додав: — Марто, я казав вам, ви знаєте, що не те важить у людині, що вона робить… Це варварський погляд,— сказав він і знову злякався. — Пробачте, я хотів… сказати… що це помилково так дивитись на людину. Ви може образились, Марто, що я так говорю?
— Ні, ні,— мляво відповіла дівчина,— кажіть, Льово, я вас охоче слухаю.
Льова радісно ворухнувся.
— Ах, Марто, я можу багато сказати! Я не вважаю себе за розумного чи освіченого… навпаки, я от мало, дуже мало читаю, і мені іноді боляче робиться, що я такий неук… Але я іноді думаю, що не в науці справа… Це зухвала думка, але я іноді думаю так… Я дуже багато думаю, Марто, це може смішно! Але кожен живе так, як може,— це сказав великий мудрець, глибше сказати не можна. Коли зрозуміти це, тоді все зрозумієш… Кожен живе так, як може — як це правильно, Марто! І ви, і я теж, і ваші сусіди, і всі люди живуть так, як можуть… Інакше вони жити не можуть…
— Що ж робити?— спитала дівчина.— Якось сумно у вас виходить, ніби свого життя не можна змінити. Це ви погано надумали! Ні, вашу теорію треба викинути, на неї ніхто не пристане.
— І хай! — палко підхопив Льова.— А все-таки всі жили й житимуть так, як можуть… І нічого, Марто, в цьому нема сумного… Можливості кожного величезні… Великі люди,— це ті, що використали свої можливості…
— Отже, кожен може бути великим! — засміялась Марта.
— Кожен, Марто! Хіба ви не почуваєте хвилинами, що здатні на щось велике? Тільки не знаєте, на що саме… Вся річ у тім, щоб знати себе, а знати себе найважче… життя відхиляє думки від самого себе… А ви, Марто, це цілий світ, великий світлий світ… І так кожен, Марто… Те, що ми бачимо й чуємо в людині,— це тільки крихти… може, навіть найгірше з того, що є в людині… Через те й не можна судити людину по тому, де вона служить… Ви от діловодка, чи реєстраторка, чи машиністка — хіба це важливо? Це для статистики, для вашого завідувача, а для світу ви новий, радісний світ…
— Ваша теорія з сумної обертається на веселу! Почувати себе цілим світом — від цього ніхто не відмовиться…— сказала дівчина. — Але світ цей, Льово, ефемерний. Він годиться тільки для своєї кімнати, щоб мріяти перед квітками… невідомого лицаря! Ах, я не можу забути, які холодні ті хризантеми!
— Але тепло вашої душі зігріє їх,— запевнив Льова.— Душі, Марто! Ні, не думайте, що я якийсь… ідеаліст, як кажуть… але що з того, що душа — якийсь комплекс рефлексів, коли ви її в собі почуваєте? Що з того, що звук є коливання повітря, коли ви слухаєте музику? Це порожні слова, Марто, вони нічого не пояснюють… Це страшна брехня… вибачте, я хотів сказати, що це неправда,— додав він, збентежившись.
А що дівчина не відповіла нічого, він знову почав:
— Над людиною, Марто, багато що тяжить… В кожній людині багато минулого… забобонів… Вона вся в рамцях… іноді в дуже широких, а все-таки в рамцях. Родина — це маленькі рамці, потім товариство, професія, нація, клас… І коли людина скидає ці рамці, тоді вона робиться чиста… вона з намальованої картини робиться людиною…
Він глянув на дівчину, що лежала, сплющивши очі, і на якусь коротеньку мить спинився. За цей момент тонка, ледве помітна посмішка щастя перетворила геть його обличчя: воно випросталось, очі його зайнялись глибоким, звільненим вогнем, що нагадував фосфоресценцію моря. Він стиснув руки й сказав майже пошепки:
— Ви не знаєте своєї сили, Марто!.. А я її почуваю… Від вас пашить теплом, ви — огнище щастя. Замерзлі, понівечені, затужавілі приходять до вас і простягають руки… Скидають своє щоденне ярмо й приходять до вас… Марто, відчуйте свою силу й дайте іншим відчути її.
Ви — цариця землі, все, що ви бачите, належить вам!
— Покиньте, Льово,— мляво сказала вона.— Я одержую шістдесят карбованців на місяць.
— Все, все! — шепотів він у екстазі. — Вам тільки здається, що не належить, а насправді належить, Марто… Ви не знаєте своєї сили! А це знає… моя… любов…
Льова через велику силу вимовив останнє речення й відразу знітився після збудження, його довга постать раптом осіла на стільці, зібгавшись і зщулившись.
— Не женіть мене, Марто,— благально промовив він.
— Я вас не жену,— відповіла вона.— Але йдіть уже додому, ви дуже хвилюєтесь.
Він покірно одяг кожушанку й узяв у руки шапку. Потім несміливо запитав:
— А можна… познайомити вас… я казав…
— Знайомте,— байдуже промовила дівчина, підводячись.— Знайомте, Льово, хай буде ще на знайомого більше. Оце книжка? Ідіть, я читатиму.
Він мовчки вклонився й вийшов. Обережно й тихо, як завжди, причинив за собою вихідні двері, а на ґанку спинився, замислившись. Дрібний сніжок, що з вечора почав падати, вмить запорошив його постать, танучи на бурцях та борідці. Ця висока негнуча постать постояла трохи й довгими кроками потім рушила з подвір’я на вулицю.
Жив Льова на мало відомій ширшому загалові киян Арсенальній вулиці, яку не так-то й легко знайти в печерських нетрях і яку всі мають нахил плутати з вулицею Арсеналу, що тягнеться на південь від славного в історії революції заводу. Але яка вулиця Арсеналу широка й довга, така вузька та куца Арсенальна вулиця, що складається раптом із двох кварталів одноповерхових будинків з доконечними палісадниками й силою котів та собак. Що живуть тут виключно робітники, поденщиці, пралі, бендюжники та чорнороби, які зранку всі розходяться на працю, то вдень кількісна перевага отих свійських тварин над людьми стає цілком очевидна. За невисокими парканами в глибу подвір’я туляться мазанки сільського типу, переділені на кухню та кімнату, де господиня обов’язково витре фартухом стільця перед тим, як запросить гостя сідати. Нізвідки місто не здається таким далеким, як із цього міського закутку, і треба бути напрочуд байдужим чи, може, до краю в собі зосередкованим, щоб з доброї волі в цій глуші оселитись.
Історія Льови з бурцями може бути за приклад зовсім непристойного впливу особистих моментів на людське життя. Народившись у тому ж таки Каневі від батька-фельдшера, він теж на фельдшера вивчився, потрапив на рік до царського війська, звідки 1917 року повернувся додому, відбув, незважаючи на несприятливі зовнішні обставини, палкий роман із прекрасною дочкою канівського касира, яка кінчила чотири класи гімназії, одружився нею і щасливо осівся неподалік рідного села за волосного фельдшера. Тепер життя його обіцяло бути прямою лінією, до глибокої старості скрашеною жвавістю його вдачі, простотою звичаїв та свідомістю своїх фельдшерських обов’язків. Але наприкінці року 1919 частина Червоної Армії, проходячи селом, змобілізувала його до своїх потреб, вирвавши таким способом лікпома Роттера із родинного кубла, розлучивши його таким чином із коханою дружиною, тільки півтора року як спізнаною, і прилучивши його таким робом до революційної боротьби. На фронті він лишився веселий, лагідний, обов’язки свої виконував якнайчесніше, але потай мріяв і тужив за своєю любою дружиною, яку на віддалі починав просто-таки божествити. На самоті він створював цілий культ цієї жінки, довгими годинами вночі захоплено міркував про майбутню з нею зустріч і нишком перечитував її коротенькі листи.
Але ось через якихось півроку надійшов від неї лист дуже довгий. В ньому касирова дочка писала, що фельдшер Роттер зав’язав її молодий вік, що він замкнув її в чотирьох стінах на селі, що він занапастив її юність, зрадницьки звів її, що вона ніколи не кохала його, що в неї є всякі пориви й вищі потреби й що нарешті знайшовся великодушний чоловік, який зняв полуду з її очей і спобіг цим її любові до скону. Отже, вона їде з тим надзвичайним чоловіком у широкий світ, а йому наприкінці посилає прокляття за пропащий час свого життя.
Лист цей Льову, тоді 23-річного молодика, більше ніж здивував: він його приголомшив, зруйнував і знищив. Фельдшер Роттер анічогісінько не міг уторопати! Передусім, дружина за весь час шлюбного їхнього життя не виявляла найменшого незадоволення з свого побуту чи його особи — навпаки, була до нього вельми ніжною, життя на селі її, здавалось, цілком улаштувало, сільська інтелігенція була їй ніби достатнім колом, де вона сяяла — і раптом, раптом! Раптом Льова дізнав, що то є несподіванка. По-друге, він не міг припускати, що дружина його здібна на такий високий, витончений стиль з прокляттям наприкінці, і тільки багато пізніше дійшов висновку, що лист цей був писаний під диктуру того невідомого й незрівняного чоловіка, що взявся звідкись і розбуркав у його дружині високі пориви. Хто це був, Льова так і не довідався, бо коли згодом через рік дружина прийшла до нього з слізьми й запевненнями, що той виключний чоловік просто ошукав її і покинув напризволяще, фельдшер Роттер не схотів з нею розмовляти й жорстоко вигнав її у нападі несвітського гніву, якого сам злякався. Ще через рік бідолашна канівська красуня з усіма своїми поривами, болями й прикростями померла з висипного тифу.
Власне, ні її поява у вигляді стародавньої блудниці, ні передчасна смерть не справили вже на Льову великого враження — самого листа йому було досить. Це була страшна душевна катастрофа, абсолютне й незрозуміле спустошення його істоти, тим більше дивне, що воєнні обставини загалом не сприяють поглибленню особистих переживань, а зокрема в справах кохання роблять людей вельми легковажними. Хоч як там, а лікпом Роттер від дружининої зради дістав сильну моральну контузію, що поклала невиводні сліди на все його дальше життя. Зненацька він почав виявляти на фронті дивовижну хоробрість, пояснену від товаришів звичкою до бойових обставин. Перед ним розгорнулись широкі перспективи в адміністративно-лікарській галузі, але висуватись він рішуче відмовився. Лишившись на людях тим самим славним і лагідним хлопцем, він наодинці щораз глибше поринав у самоспоглядання, дедалі більше замикаючись і зосереджуючись у собі. Через своєрідну аберацію внутрішнього зору лікпомові уявлялось, що він чимраз вище підноситься над людьми, хоч насправді він провалився в одну з душевних ковбань, яку легко спіткати на життєвому льоді. В засліпленні йому здавалось, що з нього спадають якісь пута, що він очищається й звільняється від тисячолітніх забобонів людськості та вступає до чистого, незацікавленого сприймання життя, до безстрасного його поцінування. Навкруги зрушувались підвалини, розв’язувались страшні противенства, розлягались могутні громи прийдешнього, і в цьому первісному хаосі нового життя, серед крові й буяння, запалу й жаху, у вирі неповторних подій такий собі Льова Роттер затайливо, крадькома, чужий усьому й усім, простував своєю власною тропою, уперто длубаючись у чудернацьких думках, що невпинно в ньому плодились.
В цім йому допомогли, звісно, старі книжки, що він споживав уривками гулящого часу — книжки людської мудрості, на цигарки тоді драної, оті запорошені й пожовклі твори, де розум людський силкувався все з’ясувати й збагнути, споруджуючи в суперечливих думках вічні пам’ятки своєї спраги й неспокою. Фельдшер побожно перетрушував оцю ветош, на смітник життя тоді спроваджену, ба почав навіть занотовувати виблиски свого власного мислення, поставивши за motto на зшиткові своїх дум слова з Серена Кіркегора: “…хто найщасливіший, як не найнещасніший, і хто найнещасніший, як не найщасливіший, і що таке життя, як не безумство, і віра, як не божевілля, і надія, як не загайка вдару на ешафоті, і кохання, як не штих у рану”…
І треба визнати, що це речення було непоганим вступом до його міркувань, що виглядали приблизно так:
“Хто ж найдужчий? Той, хто живучи, переборов у собі життя”.
“Життєві радощі можна порівняти з шматком поганенького сала у великій пастці страждання”.
“Наше народження є біль, а смерть — мука. Жалюгідне те, що міститься між цими бігунами”.
І ніколи нікому він своїх поглядів не висловлював, ні афоризмів своїх не читав, хоч не раз поривало його відкритися із досягненням душі комусь із товариських хлопців, яких на фронті було чимало. Та наперед знаючи, що його навряд чи зрозуміють у тих обставинах, Льова мовчки зберігав і збагачував свою таємницю, сам собі егоїстично втішаючись скарбами душного й похмурого підземелля своїх розумувань. Змовчав він і перед молодим лікарем Юрієм Славенком, що потрапив, відірваний від наукових студій, до їхньої частини на польський фронт 1920 року, і з яким у Льови нав’язались щось ніби дружні стосунки — найбільше через те, що лікпом брав на себе всю найважчу й найнебезпечнішу роботу в лінії вогню. Та стосунки ці хутко й урвалися, коли по скінченні війни тов. Славенко негайно вернувся до безпосередньої своєї праці в лабораторії при Київському медінституті, а лікпом Роттер, нарешті демобілізувавшись, вирішив ще глибше віддатись праці в лабораторії при своїй власній особі.
Що, за Льовиною теорією, спосіб і місце життя нічогісінько не важили, то він перебрав з 1920 року якийсь десяток міст та професій, аж поки 1927 року не прибув до Києва на працю в ковбасному відділі одної з безлічі соробкопівських крамниць. На цей час з нього вже цілком виробився лагідний аскет, що зрозумів життя і простив людям, геть відмовившись від думки їх виправляти — тобто найпристойніший з усіх можливих аскетичних типів. Так він і провадив би у вищім супокої своє непомітне існування, коли б не зустрів був якось батькового приятеля, вчителя канівського, що потім того незабаром помер, відігравши в Льовиному житті фатальну роль: через нього-бо мудрець спізнався з його дочкою, дівчиною Мартою, колись пустогливим підлітком, і закохався в неї так, як може закохатись людина, далека від людей та життя і виключно світовими проблемами заклопотана,— раптом, безглуздо й безнадійно.
Так просто в його житті сталася друга катастрофа, друга моральна контузія, що знову його спустошила й заперечила.
Льова вертав додому вельми збентежений. Що Юрія Славенка треба доконче познайомити з Мартою, це здавалось йому доведеним без доказів. “Він цікавий, розумний, вона може в нього закохатись”,— думав він. І за мить його обпадали страшні сумніви. Проект обертався в нісенітницю, в хворе уявлення. Може, вчений взагалі не схоче з ним знатися? Так ні ж, вони здибалися разів зо три за цей час, і той навіть заходити запрошував! От він і зайде… “У всякому разі, треба спробувати, у всякому разі”,— переконував себе Льова. Він тремтів від хвилювання. Власне, вчений був у нього єдиний знайомий, якого він без сорому міг рекомендувати дівчині. Ах, чого він вчасно не подбав, щоб мати таких цікавих чоловіків хоч душ зо три! А так йому лишалось тільки покласти всі надії на одного. І він надіявся! “Це треба зробити, це обов’язково”,— міркував він.
Поки Льова, отак розважаючи, ішов із Жилянської вулиці на Арсенальну, між якими відстань могла бути солідним доказом глибини й сили його чуття, Марта якийсь час сиділа теж замислена коло теплої грубки. Потім раптом обернулась і постукала кулаком у стіну — це було звичайне хатнє гасло для її сусіда-кооператора, який невдовзі й з’явився на порозі.
— Хоч ви, Давиде Семеновичу, розкажіть щось цікаве,— плаксиво озвалась до нього дівчина.
— Хе, хе,— закректав кооператор, заходячи,— я, знаєте, всіда готов, всіда готов!
