Гімназисти зареготали.
— Тіточко Прісю, скільки їй років? — спитав один із них.
— Двадцять два,— крикнула Пріся й засміялася.
Начальник станції й учитель, кожний зокрема, палко притискували її руку до своїх грудей. Це було таки приємно. Крім того, вони дивилися на неї очима, де захована була незвичайна суміш покори й нахабства.
Прісі було легко й весело йти, і вона радісно виставляла груди вперед.
Гімназисти уважно обговорювали справу про сестру Ганнусю. Вони знали, що Антось їй незаконний син, та дивувались, чому вона не пристає до їхнього гурту. Здається ж, молода й непогана.
Коли вони сіли, начальник станції дужим рухом штовхнув човна, і той тихо посунувся по темній поверхні.
Гімназисти тулились до сестри Прісі, мов за браком місця, користуючись з того, що вчитель громадив, а начальник станції керував човном.
— Слухайте, соловейко! — крикнула Пріся.
Учитель перестав громадити, і всі слухали соловейка. Той високо підкидав свій пружний голос, і, коли він зникав у височині, чути було, як бринить мелодія по скелях та лунає гаями.
Сестра Пріся нервово засміялася, несвідомо відповідаючи на ці жагучі, прикличні звуки. Човен сунувся нечутно далі слідом за своєю куценькою тінню.
Наступну добу чергувала сестра Ганнуся. Коли вона роздавала хворим ліки, з нею ходив у біленькому халатці Антось. Мати брала його в покої, щоб він заздалегоди призвичаювався спокійно бачити людські страждання.
О дванадцятій годині сконав червоноармієць. Худий і довгий, він простягся на ліжку.
Явтух Куленко зміряв його мотузкою двічі, щоб не помилитись, та загадав своєму дядькові Микиті викопати яму на кладовищі. Потім він почав збивати труну з обаполів.
Коли незграбна труна була готова, Явтух запріг воли, якими звичайно возив воду, і потяг її до барака.
— Ану, брязкотухи, поможіть нести! — звернувся він до покоївок.
Ті ж огинались; їх найбільше лякало, що мрець з обличчя був цілком зелений.
— Маніжниці,— зневажливо промовив Явтух.
Він узяв мерця в обійми й одніс до труни.
Сестра Одарка Калинівна ще звечора нагадала лікареві, що треба до червоноармійця попа.
— Дарма,— відповів лікар і пішов до себе в кімнату.
Сестра Одарка Калинівна почала боляче відчувати самотність своїх поглядів.
Врешті воли доплуганились до кладовища, і Явтух побачив, що дядько його ще не скінчив ями.
— Еге,— невдоволено мугикнув він.
— А куди йому поспішати? — спитав дядько Микита.
Він устромив лопату в землю й поволі розігнув спину.
— Не вкопаєш,— сказав він.— Земля, як дерево… Так, хлопче, як подме ще такий,— будемо ми на зиму рукава з камізельки ремиґати.
Дядька Микиту турбував східний вітер і суша, яку він нагонив. Дощу не було; що зійшло по степах, те никнуло, а що не зійшло, те й не сходило.
— Коли так,— обізвався Явтух,— я піду собі пужално виріжу. Старе геть-чисто побилося.
Дядько Микита докопав яму й сів на краю її закурити.
Явтух вистругав собі пужално.
— Давайте ховати, чи що,— запропонував дядько Микита, сплюнувши недокурка в яму.
Двома линьками спустили ящика на дно, швидко загорнули та вталували над ним землю.
— Без хреста? — спитав дядько Микита, вилізаючи на тачку.
— Гей,— крикнув Явтух, не дочувши його питання.
Червоноармієць лишився ззаду.
Ввечері сестра Одарка Калинівна не виходила з своєї кімнати. Замкнувши на ключ двері, вона завішувала хусткою вікно й запалювала перед образом лампадку.
Вона пригадувала всі образи, що їх терпів Бог од людей, з якими вона жила, і ще яскравіш поставали перед нею їхні вчинки і глум. Жагучий порив молитись за цих божевільних, грішних людей охоплював її, і вона вищала, випроставшись.
Спинившись на місці, сестра прислухалась, як змовниця, і, запевнившись тиші й темряви, йшла до кволого вогника та раптом падала перед ним навколішки.
Кілька хвилин вона мовчала в захопленні: потім з уст її виривались слова моління. Вони хапливим шепотом летіли на вогник, як метелики, і, чіпляючись одне за одне, зливались у тендітний, тремтячий звук. Іноді цей звук рвався, як нитка у прядці, а в тиші приглушено падало ниць людське тіло й лежало долі без думок і руху, без прохання й подяки. Поволі виростало воно потім з темряви на полохливе світло, а напружені очі довго і вперто вдивлялись у невиразне обличчя Христа з таємною надією, що оживе воно і засяє світлом.
Бог же був мертвий, і не рухалась його піднесена рука. Тоді знову виривалась безкрая цівка слів і мовчки шурхало додолу підняте вірою тіло.
Голос молільниці міцнішав і з благального шепотіння робився настирливим і рішучим. Вона не прохала вже; вона умовляла Бога, радила навіть.
Врешті вичерпувались усі молитви, що вивчені були довгими роками, а загадковий Бог вимагав ще слів благання й любові.
Тоді жінка починала вимовляти слова без зв’язку й змісту, і всі вони безслідно горіли на хисткому вогнику лампадки.
А Бог таки не рухався; від благання не здригнулись його уста й од віри не жахнулись очі.
Час минав; у бараці давно вже повечеряли й погасили світло. Сміх сестри Прісі сплутувався з солов’їними співами понад річкою.
Одарка Калинівна ще переконувала Бога, щоб той простив і забув гріхи людей. Та мліло її тіло, й вона не здолала вже триматись навколішках. Жінка кволо сідала на підлогу та витягувала перед себе руки, не наважуючись підвести голову.
Вона тепер повторювала тільки одне слово, вкладаючи в нього решту сил і сподівання:
— Прости … Прости.
Після безвільно падали руки на непритомне обличчя, й усе тіло незграбно хилилось на підлогу.
Так лежала сестра Одарка Калинівна, виснажена й нікчемна, перед жорстоким Нареченим.
Днями, вільними від чергувань, сестри Пріся і Ганнуся не виходили з саду. Тут вони в холодку дубів ховались від східного вітру, що звідусіль висмоктував вогкість і закидав її далеко геть.
— Ганнусю, подивись, чи нікого немає? — питала Пріся, швидко розстібала свою легеньку блузку і знесилено лягала на траву.
— Яка спека… більше, ніж літом… — шепотіла вона.
їй здавалось, що від спеки й суші її тіло розлазиться і зв’язок між частинами його тратиться безповоротно; навіть бою серця не чути було серед палкої тиші.
З боку річки надійшов до їх босий Антось з ціпочком в руках. Він здійняв свій капелюх і сів біля матері.
— Спека,— сказав він. — Я купався допіру, але не пособляє.
Всі замовкли та слухали, як вітер рве угорі вив’ялене гілля.
Але до Прісі раптом повернулась бадьорість. Вона підвелася з трави і засміялась, ще більш розгортаючи блузку. Волосся їй розпатлалось і пасмами падало на плечі й чоло.
Ганнуся й Антось здивувались з її сміху, бо вдень ніхто не сміявся. Розм’яклі люди ховались по закутках, і тільки потреба вигонила їх, напівсонних, під сонце.
Пріся схопила Ганнусину руку та, сміючись, казала:
— Як це смішно! Коли б ти бачила його в ту хвилю… Обличчя таке дике… каже — кохаю. Тільки це й каже.
Очі Ганнусі блиснули. Вона осмикнула Антосеві сорочку й відмовила:
— Що ж… мені теж так казали, мене теж кохали.
Холодом війнули ці слова на Прісю, і вона зібгалась, як від страшної образи. З острахом дивилась вона на спокійну Ганнусю, якій Антось поклав на коліна голову.
Через хвилинку вона впевнено відповіла:
— Не вірю тобі…
Ганнуся знизнула плечима. Вони знову змовкли, а вітер кублився вгорі, як великий неспокійний птах.
Пріся впорядкувала своє волосся та, знову весела й пружна, запропонувала:
— Давай співати!..
Ганнуся стріпнулась і полохливо перепитала:
— Співати? Так… Я сама хотіла…
Вона схилилась на лікоть, щоб зручніше було співати.
Пріся почала.
Пісні були сумні й глибокі, як прірви. В них здебільшого говорилось про українських козаків, що або не знаходили своєї долі, або знаходили її в неприємному вигляді власної голови, наштрикнутої на чужоземний спис.
Зосереджено гаптували два жіночі голоси тонку й повільну мелодію та пускали її летіти за вітром.
Співаючи, Пріся вдивлялась у очі Ганнусині й бачила, як там тане лід під слізьми.
Тоді Прісі зробилося лячно: вона боялась побачити, як сльози Ганнусині потечуть по щоках та впадуть на голову нерухомого Антося. Вона раптом запропонувала:
— Давай іншої… веселої.
Та Ганнуся хутко підвелася і шепнула:
— Ні, годі, годі вже…
Вона пішла до кімнати, лишаючи Прісю, і Антось поволі пішов за нею. Багато разів уже давала Ганнуся собі слово не співати, а ніколи не здолала втриматись перед принадною силою пісень.
В кімнаті Ганнуся сіла на стілець біля вікна та взяла Антося собі на руки. Міцно притискувала вона його до себе, мовби хто хотів його від неї відняти, і так довго сиділи вони, мати й дитина, з єдиним почуттям своєї окремішності.
Покоївки чекали того часу, коли лікар врешті зверне увагу на фершалову поведінку. Той став зникати після вечірньої візитації на цілу ніч, іноді спізнювався і на ранкову, а іноді повертався тільки в обідню пору. Правда, він завсіди приносив повний кошик риби, і всі знали, що він цілу ніч ловив її.
Але лікар не вважав на те й не дивувався, коли візитацію йому доводилось робити тільки з сестрою-жалібницею.
Одного ж разу, лишившись з фершалом на самоті у черговій кімнаті, лікар запитав:
— Ви, може, поспішаєте куди?
Фершал зніяковів, але погляд лікаря, завсігди сірий і мертвий, тепер засвітився спокійним вогником.
— Правда… — відповів фершал,— мене чекає човен, щоб їхати на Загірну косу.
Лікар підійшов до його ближче й промовив:
— Я вас не тримаю… я розумію…
Він одійшов до вікна і став дивитись на село.
— Я розумію,— раптом додав він,— кожний має собі своє…
Візитація почалася, але фершал не був на ній присутній. Він поспішив до річки, щоб переїхати на косу.
Там він пройшов до куреня рибалок. Всі вони лежали круг вогнища, на якому варилась литвинська каша.
— Вечір добрий,— промовив фершал.
