Ніхто не ворухнувся. Тільки той, що варив кашу, поволі підвів своє заросле обличчя та відповів за всіх:
— Вечір добрий.
Фершал теж мовчки ліг коло вогнища.
Після вечері всі молились на схід, і кожний молився своєму богові: у дужих душею і Бог був грізний та потужний, в кволих був Бог добрий і м’який.
Потім взялися до праці. Фершал і рибалка Охрім поїхали ставити перемети біля Дівочої затоки.
Охрім розповідав про своє життя, мірно коливаючи веслами:
— Цілісіньку зиму як у пеклі,— казав він. — Сварки, сусіди, гості… Я не соромлюся вам признатись — мене жінка б’є. Я двома пальцями задушити її можу, а вона мене б’є. Бо я не можу битись… я нікого не бив.
Фершал сидів на кермі та, слухаючи, вдивлявся в далечінь пологих степів.
Охрім казав далі:
— Вона лає мене за те, що не хочу хазяйнувати. А як я можу різати плугами землю, коли знаю, що вона мовчки стогне під ногами тисячі людей?
Рибалка захитав головою й витяг весла з кочаток. Уже наближались вони до Дівочої затоки і можна було не громадити.
— А вона цього не втне,— розповідав Охрім,— бо звикла, що землю всі штовхають ногами. Вона не плюне на долівку, а на землю плює. А як же їй, всіма обпльованій!? Ну, й сваримося… А я день у день чекаю, поки розтануть сніги, щоб податися жити на косу. І живу…
Охрім подивився навкруги. Зорі спускались на дно річки, як подарунки неба.
Фершал уже розгортав перемети.
Ніч, коли сестра Пріся віддалася начальникові станції, була скляна й нерухома. Здавалось, дерева застигли в камінь і дихати було важко, мов повітря розвіялось пилом по вулицях. Квіти акації повними гронами падали на землю, знесиливши з тиші та своєї запашності. Так само, як і в денну спеку, тіло розкладалось у беззв’язкову масу, і скрізь панувала радість притоми й знесилення.
Захоплена цією радістю, Пріся гадала, пригортаючись до коханого:
— Досі я важко відчувала пружність грудей і не знала щастя мати їх розталими від пестощів.
Коли начальник станції, приголомшений сухим повітрям і коханням, добився до своєї хати, на платформі його перестрінула ліхтарникова дочка.
Та щовечора до глибокої ночі самотньо блукала по платформі, бо інтелігентних юнаків бракувало, а сільськими вона гребувала.
— Ну, хто виграв? — запитала вона.
Начальник станції запевняв усіх, що він їздить вечорами до вчителя гуляти в преферанс.
— Ми,— відповів начальник станції і спинився на хвилину — його здивував звук людської мови.
Мешкання його було з чотирьох кімнат, але дві ніколи не одмикалися, бо були непотрібні.
Начальник станції сів біля столу та видобув з шухлядки записну книжку: “Порадник залізничника на рік 1910”. Цю книжку він придбав ще на початку своєї залізничної кар’єри, але й досі там нічого не записав.
Сьогодні ж скоїлось щось таке, що треба було відбити навіки. Принаймні начальник станції був твердо того певний. Він розгорнув книжку на першій сторінці й написав:
“Квітня 3-го дня. Вночі я…”
Далі він не зміг висловити того, що таке ясне й велике стояло перед очима. Він закреслив усе та написав знову:
“Квітня 3-го дня. Вночі Пріся і я…”
Він здивовано помітив, що всі потрібні слова зникли, а лишились тільки цілком нікчемні.
Зненацька він схилив голову й заснув.
Дочка ж ліхтарника ще довго никала коло станції, одна серед будинків, дерев та залізних смуг.
Тієї ночі чергувала сестра Ганнуся. У покоях було тихо; хворі не стогнали і не метушились у гарячці. Вони як запаморочені повитягались на ліжках, без сну й без руху. Звечора вони хвилювались, прохали розчинити всі вікна, прохали кислої води, а потім застигли, як риби на піску.
Сестра Ганнуся стояла біля вікна й дивилась туди, де по степах конала спрагла земля. Вдень вітер хапав пил та грудки, люто кидав їх на паростки хліба, рвав, розкидав і сам розсипався.
Ганнуся не здолала більше триматись на ногах і лягла. Сон не приходив, хоч з утоми не можна було ворухнути пальцем.
Сестра лежала с розплющеними очима, а бачила тільки важкий, виснажливий дим, що, здавалось, заповнив кімнату.
Вона не помітила, як згасла свічка, і місяць крізь гущавину дерев блискучими трісочками розсипався на підлозі.
Раптом у кімнаті зашуміло, загуркотіло й війнуло холодом.
Сестра Ганнуся схопилась — надворі полоснув дощ.
На другий вечір учитель сільської школи простував до барака. Надворі було вогко й легко, трохи холоднувато після ранкового дощу.
Шляхом він перестрінув трьох гімназистів та техніка, що вже вертали додому.
— Чого ви так рано? — здивувався учитель.
— Годі вже ходити,— відповів технік басом.— Справа безнадійна.
Гімназисти були сумні й мовчали.
— В чому ж річ? — спитав учитель.
Технік раптом зробився гострий і розлютований.
— Річ у тім, що треба було б вам бачити, як вони кинулись одне до одного сьогодні! З нами вона навіть привітатись забула.
— Це просто неввічливо,— додав один з гімназистів.
Всі скупчились, стали близько один до одного, як одна щільно з’єднана родина ображених і лукаво обдурених у своїх сподіваннях людей.
— Так ви підете туди ще?— питав технік у вчителя.— Ми постановили бойкотувати її. Це ж свинство — не привітатись.
Учитель стояв блідий і неприродно витягнутий.
— Ні, я не піду туди,— сказав він. — Я піду на берег попитати риби.
Юнаки пішли геть. Кожний з них не міг примиритись з тим, що він так жорстоко і нахабно обдурений.
А вчитель підтюпцем подався до саду; щось підказувало йому, що там він знайде Прісю та її коханця.
“Хоч подивлюся на них,— гарячково думав він,— хоч ударю його, хоч крикну їй щось образливе”.
В садку його опанував страх і сором. Він спинився й поволі пішов назад до школи. В одну мить він знесилів і йшов, хитаючись, з байдужою посмішкою на обличчі.
Коло школи він опам’ятався. Спокійно одімкнув дверину, пройшов через клас у свою кімнату і сів на ліжко.
Він почав потроху розуміти, що Пріся з’явилась тут через пошесть, через зойки людського болю і смерть. І всі вони там, у бараці, існують тільки з лиха людського та прокляття.
Сестра Пріся цілими днями ходила зосереджена, і сміх її вже не турбував ані саду, ані будинку, де жив увесь медичний персонал.
Тільки в бараці днями чергувань до Прісі верталось її дитяче недбальство та нестримана ласкавість, що чарівно полегшувало найтяжчі муки. Легко ходила вона по покоях, як коханка, нахилялась над хворим і з очей бачила, чого той бажає. З непідробленою щирістю метушилась вона, щоб допомогти озвірілій із болю людині.
Сестра Ганнуся зовсім не розлучалася з сином. Разом вони ходили по степу, збираючи квіти, разом чергували біля хворих. Здавалось, вони мали таємницю від усіх, що зв’язала їх навіки.
Увечері вони гуляли по саду та сходили на гору, з якої видно було село і степ. Тут вони сідали на купі дикого каменю й лишались до півночі.
Земля, відроджена щедрим дощем, парувала, і над нею поставали теплі пахощі. Під їхнім впливом зникали думки, а байдужість обхоплювала тіло та колисала його, як на гойдалці.
Антось сказав матері:
— Мамо, сьогодні Одарка Калинівна знову говорила мені про Бога. Я проходив повз барак, і вона мене спинила… Казала, як я мучитимусь після смерті, коли не молитимусь Богові…
Сестра Ганнуся збентежилась.
— Що ж ти їй на це?
— Я сказав, що не хочу молитися. Вона образилась… Адже ж ти казала, що коли б Бог і був, то люди б мали катувати його врешті, а не він людей. Проте його й зовсім немає.
Сестра Ганнуся зітхнула.
— Так, сину,— сказала вона,— Бога немає; то кволі люди вигадали його, щоб була ще одна надія.
Якось сталося так, що дід Якимець, нічний церковний сторож, зробився єдиним приятелем сільського вчителя. Скоїлося це без балачок, непомітно й одразу.
Прокидався дід Якимець о восьмій годині вечора і зразу ж готував учителеві самовара. Разом вони сідали пити чай; випивали мовчки по дві склянки кожний.
Потім дід Якимець видобував з кишені газету: “Комуніст”, орган губпарткому КП(б)У,— одшматовував клапоть та крутив величезну своїм розміром цигарку.
— Може, вже віконниці зачиняти? — запитував він.
— Авжеж,— відповідав учитель і починав запалювати каганця.
Коли віконниці були зачинені, учитель добував із скрині скрипку й ноти, клав їх на стіл та присував ближче каганець.
Дід Якимець сідав на лавочку в найтемнішому кутку й застигав у темну чудернацьку скибу.
Учитель брав скрипку до плеча й клав смик на струни. Звук виринав густо-шовковий, та враз обривався, як акробат з високої трапеції.
— Діду,— звертався вчитель до сторожа.— Я щовечора прохаю, щоб ви не дивились на моє обличчя, коли я граю. А ви…
— Не буду більше,— шепотів зляканий дід.— Я дивитимусь у землю…
Учитель грав. Спочатку він дивився на ноти, а потім забував їх перегортати та починав грати те, що, здавалось йому, він чув давно… може, ще в дитинстві, коли батьки брали його з собою ночувати в степи.
Потім перед ним у яскравих фарбах з’являвся барак і все, що там стогнало й катувалось. Безкрайньою валкою сунулись перед ним юрби людей з підтятими думками та розкраяним тілом, а він, як найнятий музика, компонував їм величний марш Funerbe .
Дід сидів у кутку, скоцюрбившись, з примруженими очима, ніби він не встиг приготуватися до хвилі звуків, і вона захлиснула його несподівано. Дід сидів геть розгублений та почував, як звуки великими клинами врізаються в його тіло і трощать його на шмаття.
Учитель кінчав. Він ще стояв нерухомо, і смик лежав на струнах. Але звуків більш не було.
Дід Якимець підводився і йшов до дверей. Там він спинявся і казав учителеві:
— Я, як пас громадську череду, так у мене була сопілка… Тоді я теж грав… корови пасуться було, а я граю сам собі.
У сінях сторож брав ціпка та плентався до церкви заснулим селом.
Дід жив уночі, коли всі спали; а вдень, коли всі жили, дід спав, і ніколи не снилося йому сонце.
Сестра Пріся якось увечері попросила Ганнусю:
— Ганнусю, дозволь мені якийсь час ночувати з тобою разом. Останні ночі я кепсько сплю… Я боюся чогось і все думаю…
— Будь ласка,— відповіла Ганнуся.— Антось може спати зі мною на однім ліжку.
