Тієї ж ночі Пріся розбудила Ганнусю. Пріся була перелякана, й сорочка на ній тремтіла.
— Ганнусю,— просила вона,— дай мені брому або морфію… Мені все сниться, що я падаю… В той час, коли я маю вдаритись, прокидаюсь, і в мене болить усе тіло…
Сестра Ганнуся встала й одхилила вікно.
— Свіже повітря заспокоїть тебе краще од брому,— сказала вона.
Пріся сіла біля вікна.
— Як приємно,— промовила вона,— і… соромно. Здається, то не вітрець, а хтось живий торкається тіла та задумливо пестить його.
Пріся здригнулась і швидко накинула на себе хустку.
— Ганнусю,— казала вона. — Яка велика влада ночі над моєю душею і тілом. Ввечері, коли приходить він, я не можу боронитись проти його слів, бо він каже те, що має ніч… Коли ж він іде од мене, ти стаєш переді мною, і твої заморожені очі враз розвіюють усі слова його… Я знаю, що прийде час, коли він покине мене…
Пріся замовкла, ніби чекаючи відповіді, але Ганнуся мовчала, схилившись на спинку ліжка.
— Або ще гірше — ми одружимося, як він намовляє, і будемо жити на маленькій станції, де в добу проходить два потяги… там будуть мимо сунутись люди, а я навіки спинюся. А занепаде ж врешті кохання, а я таки житиму, здатна тільки варити борщ та ночувати з чужою мені людиною… О, який сором це шлюбне життя!
Пріся схопила Ганнусині руки і стиснула їх.
— Ганнусю, ти мусиш мені допомогти визволитись з-під влади ночі; я не хочу чути його слів…
Ганнуся хитнула головою.
— Я допоможу тобі,— шепнула вона.
Пріся встала і нахилилась до неї.
— А то… страшно? — спитала вона, вказуючи на Антося, що спав.
— Ні,— відповіла Ганнуся.
Обом їм не хотілося спати. Вони сіли поруч на ліжку і розмовляли без кінця. Пріся розповідала про своє дитинство і батьків, а Ганнуся згадала, як той, Антосів батько, вийняв з неї молоду душу і роздушив.
День у день переконувалась сестра Одарка Калинівна, що Бог прокляв тих людей, з якими їй доводиться жити. Вона зрозуміла, що не хоче Бог їх простити і молитись за них даремно.
Здибаючись з ними, вона трималась їх осторонь та гадала:
— Я молилась за вас до безтями. Бог великий не почув мене, бо він прокляв вас і нащадків ваших. Ви ще жахнетесь його гніву, прокляті від Бога.
Вдень вона збирала квіти та запашні трави і розкидала їх по кімнаті. Кожний куточок квітчала вона і сплела на образ Христа великий вінок з колючої шипшини.
Вечорами вона не молилася вже, навіть не запалювала лампадки; вона тільки казала, повернувшись обличчям до Христа:
— Дякую тобі, Боже. Мені нічого не потрібно.
Потім вона сідала на стілець і почувала, як утворюється надслівний зв’язок між нею і божеством; вона почувала, що стає часткою його великої волі і думок.
Щовечора міцнішав цей зв’язок, і дедалі, то вільніше розумілася Одарка Калинівна з Богом. Він, уквітчаний тернами, одкривав їй свої затаєні плани і радився з нею в кімнаті, закиданій квітками та пахощами степів.
Сестра Пріся не одходила ані на крок од Ганнусі, і начальник станції мусив іти з ними обома й Антосем до річки.
Начальник станції був невдоволений і не розумів Прісиної поведінки. Та взялася рука за руку з Ганнусею і перед тим, як сказати що, так дивилась на неї, ніби прохала дозволу говорити.
Мовчки подивились вони на холоднувату просторінь річки та на легенький місток, що місяць перекинув між Двома берегами.
Коли вернулися назад до барака, сестра Пріся попрощалась, щоб разом з Ганнусею іти до кімнати.
— Сестро Прісю,— сказав тоді начальник станції.— Мені треба дещо сказати вам наодинці.
Пріся щільніше притулилась до Ганнусі, хотіла щось одмовити, а потім швидко подалася геть, зовсім звісившись на Ганнусину руку.
— Чого ж мені боляче? — питала вона.— Я ж сама хотіла й розбила…
— Це мине,— сказала Ганнуся.
— Прісю, оце все? — гукнув їй навздогін начальник станції.
Йому ніхто не відповів.
Він тоді сів на велосипеда й посунув на станцію. На платформі, як звичайно, гуляла ліхтарникова дочка; вона привіталась з ним, і він хитнув їй головою. В кімнаті він запалив світло й знайшов свою записну книжку. Довго він вдивлявся у написані там слова:
“Квітня 3-го дня. Вночі Пріся й я…”
Одну хвилю серце йому підкотилось до горла, і він схопився, щоб бігти з цією книжкою до барака та крикнути там:
— Пріся моя! Ось документ!
Та він заховав книжку; він зрозумів, що кохання промчало повз його, як потяг, і зникло ген, як і всі потяги, що проходили коло його станції.
Сестра Ганнуся чергувала під Великдень, як і напророкувала колись Пріся. До церкви з медичного персоналу не пішов ніхто. Притомлена Пріся спала, бо останній час по охоті чергувала по двоє діб вряд то за Ганнусю, що блукала скрізь з сином, то за Одарку Калинівну, що замикалась у кімнаті. Лікар робив цигарки, бо дедалі то курив їх більше, а фершала зовсім не було в бараці: він добув у лікаря двомісячну відпустку, ніби з приводу гострого недокрів’я, і зовсім перебрався на Загірню косу.
Одарка Калинівна теж лишилася вдома.
— Чого маю я йти до церкви? — гадала вона.— Адже ж Великий Наречений прийде сам до мене в кімнату.
Лікар уже налагодився спати, коли його покликано в барак до хворого. Він узув черевики і пішов; коло ліжка сестра Ганнуся марно силкувалась заспокоїти хворого.
— А! — крикнув хворий, забачивши лікаря. — Ось і він. Я тут мучусь, спрага мене пече… Полекшіть мої муки! Ви ж лікар!
Лікар сів біля нього на дзиґлику й байдуже подивився на записану температуру.
— Нащо ж мене везли з дому до барака? — питав хворий. — Всі думали: тут учений лікар пособить. Краще б я дома помер…
Хворий кричав. Слова його ляскали по мурах і гинули між ними.
— О, якби я видужав, хоч на годину! Порізав би всіх лікарів. Я б умився їхньою розумною кров’ю. Я б помацав рукою їхній учений мозок…
Раптом він упав на подушки та, протягаючи руки до лікаря, зашепотів:
— Дайте чогось, щоб не пекло хвилину, благаю вас… я руки ваші цілуватиму… нема сил терпіти… дайте…
Лікар піднявся.
— Морфію… десять крапель,— мляво промовив він і посунув до себе в кімнату. Роздягнувшись, він закурив.
— А що як не стане враз пошесті та хвороб? — запала йому в голову несподівана думка. — Як же я тоді?..
Він засміявся. Дурниці. Пошесть завсіди буде, як не на Україні, то в Китаю або ще десь.
Хворий у бараці солодко заснув. Сестра Ганнуся пройшла покоями — все було тихо. В бараці лишилась тільки одна покоївка, та й та була сердита, як гадюка, бо всі її подруги, бувши релігійні, подалися христосуватись до церкви, дарма що христосувались були щоночі і без Христа.
Сестра Ганнуся вийшла на повітря і спинилась, схилившись на двері. Раптом з села залунали великодні дзвони.
Але воскреслий Бог не прийшов у барак, і сестра Ганнуся стояла перед ним, як самотній дозорець на варті страждання.
