В кімнаті Василь скинув з себе хутрову куртку й лишився голий до пояса. Він так завсіди пробував у хаті.
— Давай горілку.
Сергій розпакував чемодани й видобув пляшку.
— Це для тебе приховую,— сказав він.
Далі він запалив велику бензинову лампу, й біле світло облило їх обох — напівголого велетня й довгорукого недоростка. Вони сіли до столу. Василь нахильці пив горілку.
— Стара справа,— промовив він, дивлячись на Сергія,— стара, старезна…
— Пече?
— Пече, клекотить усередині, жене кудись, спокою немає! Скільки пам’ятаю себе — блукаю, і гидко мені. О, коли б який дурень записував, де я був і що робив!
— А ще ж жити довго,— зітхнув Сергій.
— Оце й воно! — Василь стукнув кулаком по столі. — Матері його чорт! Як згадаю про дальше, так хочеться стати, руки в боки,— давай сюди швидше все гамузом, що там лишилось,— все приймаю на праву руку!
Пляшка вже спорожніла наполовину.
— А ти щасливий,— кивнув він на Сергія. — Тобі що? Ти тогосвітній, справжня людина — ти, а ми — наволоч.
— Я щасливий?.. — посміхнувся Сергій. — В чому ж те щастя?
— Е, та що казати! От літати обридло. Ще як війна була, то туди-сюди, а як війни не буде, то змусять же пасажирів чи пошту возити. Га? Як тобі подобається листоношею? Добра робота, ковінька йому в бік! Будь здорові
Василь підніс пляшку до рота. Обличчя його зробилось червоне, він витягнув свої м’язисті руки.
— Немає горілки! — гукнув.
Він ще раз потягся, схилився на стіл і заснув. Сергій погасив лампу й ходив по темній хаті.
“Чом я прийшов сюди, до тітки? — думав він. — Хіба в мене були коли родичі? Чого вона здається така променяста?”
Він почував себе до краю спорожнілим. Ніколи йому не було ще так важко, як тепер, він сам собі був неприємний.
Отже, він струснув з себе ці думки. Приступивши до вікна, він підніс свої очі до неба, й у великих просторах розтанула його туга, його погляд потопав у безоднях між зорями й приймав йому в душу невимовну глибінь.
— Там моя оселя,— гадав він,— а тут я — вигнанець.
Ввечері пили чай утрьох: тітка, Галочка й Сергій. Говорила тітка. Вона розповідала сьогочасне життя: душу оплутали, дихати без дозволу не можна, білизну на облік беруть, зайвий стілець однімають… І це зветься комунізм?
— І як це нудно, мамочко,— про комуністів,— промовила Галочка. — От літо минає, холодно буде, зима, бр-р..
— Зима! Тобі аби гуляти! — скрикнула тітка. — Хіба ти згадуєш утопленого батька, хіба тобі болить моя туга? Ти ще їм служиш, спину гнеш!
Тітка голосно заридала. Галочка ніяково схопилась і підбігла до неї.
— Геть, геть! — гукала тітка. — Ти сама більшовичка!
Сергій встав, подякував і пішов до себе. Ця сварка була йому неприємна. І тут колотнеча!
За хвилину до нього постукала Галочка.
— Чи немає в тебе салом’яку? Шкода! Мамі погано, лежить. Така нервова. Раз у раз сердиться на мене, що я не лаю комуністів. А вони мені нічого не зробили, їй-богу, нічого. Батька втопили не вони, а селяни,— на тих я сердита. Та й не можна вічно лаятись.
Він хотів спитати її ще щось, аби затримати коло себе. Але що питати?
Коли вона пішла, Сергій знову відчув сам до себе гостру відразу. Він довго стояв коло вікна, дивився на небо, але й воно вже не дало йому спокою. Та врешті він і не хотів його. Думка про Галочку захопила його й зняла вихор йому в душі. Він знов пригадував своє дитинство, науку, п’ятилітнє поневіряння на фронтах,— і все те кригою лягало йому на серце.
— Я ж живий! — гукав він сам собі. — Я ж живий!
Ці слова він повторював, як відшукану таємницю. Він ніби згадав про це допіру, ніби прокинувся з довгого сну й на повні груди вдихнув п’янюче повітря життя. Він був, як висохле дерево, що його вогонь охопив враз от краю до середини. Він почував той огонь, якесь божевілля опанувало його.
— Треба боротися з собою,— гадав він,— треба називати себе йолопом.
Так казав він, ніби мав до себе жаль.
Клуб “Амортизатор” за кілька день одкрито жвавими заходами Тимошівського. Його пророкування справдилось: все місто справді було на відкритті клубу. Привітальні промови відбулися зарання, й тільки-но запалено лампи, публіка й музика були напоготові. Гримнув вальс; покриваючи його звуки, Тимошівський бадьоро гукнув французькі назви. Мури театрального будинку напружились, стримуючи рух юрби, що задвигкотіла суцільним колом.
Танцювали з захватом, з цілковитою відданістю танцям. Танцювали зосереджено й уперто — вперше після жаху громадської борні.
— Messieurs, angagez vos dames!
Сергій Данченко стояв збоку коло стіни й дивився на Галочку. Вона була тут і теж танцювала. З ким — то байдуже. Сергій почував, що танцює з нею він. Він бачив зблизька її обличчя, оповивав рукою її стан. Вона нахиляла голову трохи набік, і це робило її ще прекраснішою.
Коло стін купчилось щораз більше народу, і Сергієві доводилось підніматись навшпиньки та через плечі зазирати, щоб не втратити Галочку з очей.
Підійшов червоний Василь і сказав:
— Ти осьдечки. Я вже з півгодини тебе шукаю. Дивишся, як кузиночка танцює?
— Дивлюсь, як танцюють,— відмовив Данченко.
— Та невже? Ні, ти зверни увагу: здається, били їх, били, реквізували, розстрілювали — аж вони знову танцюють? По парі ж сорочок не лишили — а дивись, які одягнені. Важко, важко їх защикнути! Га, як ти думаєш? Це мені до вподоби!
— Ти сам?
— Сам як палець. Кохану свою на село по харчі одрядив. Та й сам я тільки вчора приїхав. Де був? — Василь нахилився й промовив пошепки: — Повстання ліквідував. Ну, й погуляли, біс його матері! Ходім, для того шукав.
Він потяг Сергія між натовпом у кутню кімнату за сценою. Там пили горілку. Їх зустрів веселий гомін і вигуки.
— Ось де ми танцюємо,— промовив Василь, кидаючи додолу куртку. — Сідай, вип’ємо, щоб дома не журились!
Сідати не було де, та й взагалі мало хто сидів. Здебільшого стояли, хитаючись, із шклянками в руках і гули. Було напівтемно й прохолодно, мов у льохові.
— Промова, промова! — гукнув враз, і на плечах товаришів з’явився високий літун з пляшкою в руках. Хтось з реготом підтримував його ціпком у спину.
— Товариші,— почав він,— як усі ми — літуни, то вип’ємо за наше літунське здоров’ячко! Хай нам легенько тикнеться тепер і на віки вічні! І плювати нам зверху на весь божий світ!
Гучні оплески й брязкіт склянок покрив промову. Тільки Василь невдоволено пробурчав:
— Не люблю промов! Нащо базікати? Хочеш пити — пий, убити — вбий, а не пащекуй! П’ю за мовчки!
Сергій постояв трохи й вийшов. У залі танцювали безкраїй вальс.
В кутку кімнати, нікому непомітний, куняв воєнком, сидячи на стільці. Денна біганина задля відкриття цього клубу геть стомила його, і він солодко дрімав під галас. Коли в кімнаті притихло, він прочунявся, і голова його закрутилась з горілчаного духу.
На столі миготіла свічка, а біля столу, схилившись на руку, сидів задуманий Василь. Воєнкомові спершу здалося, що Василь сам у кімнаті, але згодом він примітив п’яних, що спали долі. Воєнком підвівся; мелодії вальсу линули крізь непричинені двері.
— Хто там? — гукнув Василь.
— Це я.
— До речі! Ходи сюди, маю справу.
Воєнком підійшов до столу і сів поруч Василя. Той випив чарку і налив воєнкомові.
— Пий!
Але воєнком не пив, і Василь довго дивився на нього своїми червоними посмішкуватими очима. Далі він зігнув руки, і усі м’язи на його грудях заворушилися з сміху.
— Слухай,— сказав він, нахилившись,— слухай, воєнкоме! Одпустиш мене з своєї сотні? Під три чорти літунство, я роблюся чекістом! Це мені до вподоби! Га? Я оце вчора повернувся — повстання ліквідував. Ото розкіш! Літунство — нісенітниця! Чуєш?
— Згода,— сказав воєнком.
Василь ударив його по плечі.
— Я ж знав! Люблю таких комуністів, як ти! У тебе завсіди можна! Ти свій хлопець, їй-богу!
Воєнком щораз більше почував, що п’яніє з горілчаного чаду. Він схопив Василеву руку й засміявся.
— Я — свій хлопець! — скрикнув він.
— Пий, воєнкоме!
Але воєнком не слухав його. Він сміявся.
— Як вони весело танцюють! А це що — п’яні долі? Я теж п’яний.
Він перестав сміятися. Вони дивились один на одного з безмежним довір’ям, як змовники у вогкому льохові старовинного замку.
— Ти слухай,— промовив Василь,— я хоч дурний, так хитрий. Я тебе, брате, наскрізь бачу.
Свічка на столі догоріла й погасла; у темряві ще виразніше заплигала музика. Досі ще танцювали ненаситний вальс. Воєнкомів голос забринів дивно в його супроводі.
— Ми беремо цей бруд й прядемо білі нитки.
Василь нахилився й знайшов помацки долі свою хутрову куртку.
— Ходімо,— промовив він,— подивимось, як танцюють.
Воєнком поправив пістоля і вийшов у залу поважний і спокійний, як завсіди.
— Mesdames a droit, ,messieurs a gauche!
Тимошівський літав по залу й усіх запалював своїм завзяттям. Василь ледве знайшов Данченка за юрбою.
— Ти втік? — промовив він. — Ти стоїш видивляєшся?
Данченко почервонів з його посмішки.
— Та я радий податися звідси,— відповів,— ця туманина торохкотить мені в ухах.
Вони вийшли. Все місто вже спало, і грюкіт, що вилітав з танцювальної зали, умирав на її порозі.
— Як гарно,— сказав Сергій,— чи не здається тобі, що десь далеко, а може, близько, поруч, ходить ще один ти й бачить у темряві, як і вдень?
Василь голосно плюнув:
— Знаєш, все, що хочеш, а свого двійника я не потерпів би! Застрелив би, як собаку.
Вони пішли, мимоволі звертаючи в темні алеї. Гущавина покривала їх.
— Я вже не можу спати так, як інші, щоночі,— сказав Василь,— часом сплю вдень, а часом три доби не лягаю, люльку курю.
Він перечепився за пеньок, вилаявся, але сів на нього. Сергій ліг на траву біля Василя.
— А я згадую давнину,— промовив він. — Чи пам’ятаєш той час, коли я вперше приїхав на фронт? Ніхто не помічав мене, тільки нишком сміялися з мого потворства. А ти — ні. Ти потоваришував зі мною. Ми жили в одній ятці, грілись коло одного вогню. Це чудно так! Я ніколи доти не мав товариша.
Василь креснув огонь. На хвилю їх обстали кущі й дерева, а за мить знову подалися у морок. Люлька жевріла, як великий світлик, що застиг у повітрі.
— А ще я думаю про танці,— казав далі Сергій,— ну що таке танці? Крутяться, скачуть люди. А оце я побачив, що в танцях є щось глибоке, без краю принадне.
