12
Мирон Данилович і дружина беруться до лузги; товчена в ступці і пересіювана, точиться новою речовиною.
— Щось, наче борошенце! — визначила з недовірою господиня.
Це “щось” не зовсім розбите. Доводиться знов крутити до відчуття нещасної знесиленості в грудях, мов хворості — з зітханням, схожим на стогін. Аж зрештою речовина остаточно змінила вивляд і, зачерпнута на долоню, порадувала Дарію Олександрівну.
— Вже пересипається, як борошно. Можна пекти. Зготовлено печиво, при нетерпеливому жданні дитячому і загляданні в піч.
Вирішиться, чи житимуть, харчовані з лузги. Чи — гинути.
— Чого ж? Смак від хлібного,— сказав господар.
— Їсти можна! — додала дружина і питає дітей: — Як вам?
Микола розкуштовує. А менші їдять швидко і без болісного кривлення, як було від макухи. Однак доня поскаржилась:
— Гірке, гірке!
Старші згодні, що — гірке; спершу ж боялись віднадити.
— Гірчить, як полин, хоч хлібний дух! — ствердив тато.
— Полин, не полин, а їсти можна; звикнемо,— поправила мати, говорячи до малих.— Добре, що дістали.
Микола, надкусивши, пожував повільно і тихо поклав кусник. Знов ліг.
Менші враз перестали їсти.
— Що ж робити? — турбується Мирон Данилович.— Якби маляс…
— Добре: пряники будуть! — схвалює жінка.— Спочинь сьогодні, а вранці підеш. Зараз пшоно зварю.
Кашу, що вкипіла як слід, їли, ніби на празник. Микола пожвавішав і вибрав ложкою до лусточки.
Рано господар вирушив на цукроварню, взявши ціпок і відро з накривкою.
Скрізь навіяно кучугури. Бреди морозною пустелею, обпираючись на костур і бережучи сили. Почина сніжком трусити, але дорога відома, як своя долоня. І стовпи значать. Сніжок раптово стих — вийшло сонце: обсипало степ, що став сліпити страшенною білістю і запалювався іскрами, через які пролягли, синіючи, тіні від стовпів. А знов хмари низько зайшли; тоді посіріло в степу. Стемнів сніг і тіні розтанули. Подорожньому здавалося: без кінця йшов.
Он, за білими деревами, огнисті прямокутники вікон; селяни тягнуться до димного дворища.
Мирон Данилович з наказу жовтобородого вагаря поставив на терези відро: спершу зрівноважено його, потім наповнено темною і тягучо-густою рідиною, подібною до меду, тільки ж запах нудкий.
Відро накрив покупець щільно, ні крапля не проціджується; зверху ганчіркою обмотав і, вмістивши в мішок, закинув собі на плечі.
Вже і заводський двір з ковтунами димовими і пасмами пари, мазутною чорнотою серед снігу і рудизною цегли, стукотом підвід і висвистом паровичка, частим дзенькотом допоміжних цехів і потужним стугоном центрифуг, що доходив від головного корпусу,— видався веселіший, ніж попереду.
І степом ішлося жвавіш, хоч вага ломила рамена і гнула на сніжну дорогу. Став відпочивати. Радів: будуть мастити малясом печиво і збивати прогірклість — від сирості взялася, чи що? — або готувати малясники з лузгою. Можна прожити деякий час.
Вечір згасав з тривожною червоністю по обрію в сизому присмерку, коли Мирон Данилович вернувся до села. Біля крайніх хаток при дорозі стояло двоє, сторожко і знедобра позиркуючи і розгоряючись очима по-вовчому: на перехожого, що ніс мішок. Обидва — хирніші, ніж Мирон Данилович, який тримав добрячий костур і йшов прямо. Посторонились, мов тіні: пропустили.
“Будь я дрібніший, пропав би! Задушать отакі”,— Мирон Данилович приспішив крок.
Прийшов потемну додому і звеселив сім’ю.
— Одне гіркувате, друге цукрувате, може, разом добрі будуть,— сказала дружина, наливаючи в миску маляс.
Оленка торкнула патьок на березі миски і облизує пальчик.
— Пожди! — вмовляє мама.— Зараз пряники спечуться.
— Вже й пряники,— всміхнувся господар. Оленка помислила і, показуючи на медвисту теч, промовила:
— Як лікарство…
Лузга злипається в грудочки, тверднучи, а нудкість не ви, поютрюється, як і гіркота. Всі голодні, їли всі, хоч прикрилося з тяжкого присмаку.
Найменший відкушував пожадливо, поки втишив гостру голодність. Потім ощадне споживає, з забарністю, потребуючи довгочасності самого їдження — вiд мимовільної спонуки: як звірик.
Найстарший з’їв трішки і пішов по кухоль. У шлунку сталося щось: мов невагомі речовини заповнили місця під ребрами, або сам змінився, і тепер закрито глибочину його для їжі, тому — пекота. Можна подужувати її, хоч болюче віддається на серці.
Дико зголоднівши, Оленка жувала печиво: терпіла нудний смак, поки живність переважала відразу; аж ось — немож ливо далі! Кінчили вечерю.
Другого дня, коли прокинулися, вже розвидніло надворі. Світло біліє крізь шибки, заліплені снігом. А в хаті так холодно і так скорбно від безнадійної злиденності, що сам день перестав радувати собою,— всі зразу ж звернулися думкою до печива. Доїли остачу і ждуть, поки спечеться вовий малясник. Він, покладений на стіл, виглядав принадно: чотирикутник темно-рудого кольору заповнював “лист”, бляшаний аркуш, загнутий вгору всіма краями. Порізали корж на кусники, беруть в рот,— знов віднаджує, як і вчора. Батько і мати терпеливіші, переборюють відсмак, їдять, але діти небагато спожили і — кінець.
— Їж, дитинко! Чого не береш? — питає мати Оленку, думаючи: “Нехай хлопці чують і привертаються до миски”.
Ніхто не простягнув руки по свіжий кусник. Раптом — дряпання в надвірні двері.
— Я знаю, хто! — сказав Андрійко, піднявшися з місця: бігти в сіни.
— Зорик,— здогадалася Оленка і теж поспішила до порога.
Мати спиняє:
— Куди ж ви? Одягніться, тоді виходьте!
Вхопили діти по одежинці на плечі і вискочили з хати. “Справді, біля дверей стояв, опустивши голову, Зорик, їхній собака, який влітку пропав, та він і жив недовго в дворі. Мирон Данилович надибав його в полі і поманив за собою — подарунок для дітей, що всяку тваринку люблять. Пес давно, мабуть, відбився від свого попереднього двору і здичавів надто, бо покрутився біля хати, поплигав біля дітей з місяць і відбіг воріт.
Тепер знов до хати: притягся худющий, як хмизина. Очима кволо блищить, бляклими цятками в чорноті.
Хотіли діти погладити — він відходить.
Оленка побігла в хату і винесла кусник малясника, кинула на сніг… Собака торкнувся писком до печива, втягнув повітря раз, другий і підвів голову — не взяв кинутого. Ще підождав, чи не дадуть поживи. Чуючи тільки, що кличуть: “Зорик, Зорик”, без жодного дання, він знетерпеливився, повернув від хати і потрусив сніжною вулицею.
Коли діти вернулися, мати нагадала:
— Їжте, бо прохолоне!
— Я годі! — сказав найменший.
— Оленко, чом не їси?
— Вже не хочу. Нехай малясник буде на обід.
— На обід я ще спечу.
— То нехай буде на вечерю.
Микола зразу ж ліг: жовтий з обличчя і аж темний, як бабуся була перед смертю. Ходила коло нього мати, розпитувала, що болить, приносила пити гарячу настоянку з зілля, як чай, припрошувала брати печиво,— він пив, казав, що не болить нічого, але більше не їв. Що ж вона зробить? Єдиний лік для сина — хліб: міг би врятувати. Вона чоловікові:
— Сходив би ще раз до млина, гляди, продають борошно.
— Піду, — чи хоч пригоршню наточать?
Знову, взявши костур і мішок, Мирон Данилович пускається в дорогу, білу і холодну. Виходячи з села, бачить, як біля хати, що дверима близько до воріт, став чоловік з навислими бровами і вусами, підперезаний поверх широкого ватника; став і стукає.
Мирон Данилович пригадав: тут Сіненки; господар тут з найраніших колгоспників на селі.
Вийшла жінка і чує:
— Ваш чоловік умер. Руками вдарила об поли:
— Та як же так? Він пішов борошна шукати.
— Готовий.
Заголосила жінка на весь двір:
— Що я з малими робитиму? — їх п’ятеро. Ой, лишенько! Діти, ходімте до тата прощатись…
Як утішав сповісник, не чув Мирон Данилович. Сумно стало. “Це б помогти треба, так чим? — і дивився ж, замкнули: ні заробити, ні купити. Тільки в кошару женуть, а там однаковий похорон”. Вийшов за село і вгледів: люди на дорозі спиняються коло мертвого, що його шапка відкотилася набік. Одна рука відкинута, друга придержує мішок. При обличчі збився сніг, ніби відгортано перед смертю. Селяни відходять; Катранник теж віддалився, роздумуючи: “Страшиться кожен мертвого, себе впізнає”.
Скоро почув зойк і оглянувся — вже Сіненчиха з купою дітей підходила оплакувати покійника. Стали сім’єю і голосять. Підвода спинилася: відвозити небіжчика до ями.
Невесела дорога! Простують згорблені люди; дехто присідає перепочинути, сил нема.
Біля млина більше голодних, ніж було. Скрізь бродять, мов привиди німі, часто на сніг хиляться. Борошна їм — ні порошинки від височезних воріт.
Виходять звідти два з пукатими мішками: Отроходін і Шікрятов; перший в мишастому пальті поверх піввійськового френча і в кепці,— обімкнув обома руками здобич, тримаючи при лівому боці, і так сунеться, а слідом другий, в чорному пальті, аж надривається під вагою. Недалеко нести: до підводи, що серед зборища голодних примар. Борошно, випилившися з мішка на спину і рукава Шікрятова, так принадно сивіє, що скелетоподібні тіні не витримали і кинулись до носіїв. Простягли багатьма гілками висохлі руки і чіпляються слабосилими пальцями: відняти мішки.
Прибігли міліціонери і розшвиргують натовп, як копу порожніх снопів. Отроходін підкида коліно, щоб підбити вгору мішок і підтримати,— тоді миттю ж, звільнивши праву руку, б’є худих по чім влучить і валяє на сніг. Одного, висохлого, мов павутина, поцілив прямо в перенісся і той, непритомний, скрутився на місці.
З охороною носії дійшли до підводи; поклавши здобич і швидко самі всівшися, звеліли погоничеві торкати коні. Він стьобнув і покриконув: “Но! но! цуценята, щоб тобі виздихали!” Тільки сніг із-під копит курить.
Катранник, як стояв, так і пристиг, коли подумав: “Наш хліб вирвали з рук, а ми могли б відняти, для дітей!.. Хіба нема чоловіків певних? Однаково — загибель”.
Вразив і випадок, дрібний, але багатозначний: Отроходін зустрівся очима на коротку мить, коли валив опецькуватий мішок на підводу,— очима зустрівся Миронові Даниловичу: один одного побачили, ніби в блискавичному огні, що, однак, невидимий людям. Крізь окуляри Отроходіна пробіг виблиск при виразі зваги і зненавиді, який збудив селянинові в пам’яті день з дитинства.
Одна сім’я вибралася на празник до дальніх родичів, а вночі злодії підкотили підводою під комору і винесли добро. Довго розшукувано їх, аж поки, несподівано, попався підгородній мешканець. Він прибув із Рязанщини і оселився в “солдатки”: серед акацій стояла дрібна хатка на пригорбі, без квіток і пташиного голосу — тільки бур’яни скрізь, як ліс. Там запиячили місцеві друзяки, з ними також—не заміжня жінка, сестра якої вийшла за вчителя в селі і теж вчителювала; до них тоді в школу ходив Катранник.
Раз вночі рязанський прибулець, п’яний, як туман, з кимсь посварившися, почав стріляти. Його схоплено, дома вчинено трус і знайдено силу чужих речей. Чутка про знахіддя дійшла до Кленоточі; прибули звідти обікрадені господарі: впізнали своє добро і поставили свідків — потвердити заяву. Почалося слідство по селах, зокрема в Кленоточі, куди приводили самого грабіжника. Глядів він на людей так безсоромно — з найзлішою зухвалістю: точнісінько, як тепер Отроходін; навіть на вигляді обох вирізалася подібність… “Чи не синок того самого? — вгадує Мирон Данилович.— Ні! Цей, мабуть, окремо, партійною борозною”.
Довго ждуть селяни, сновигаючи і постоюючи на снігу: борошна їм нема, а ждуть!.. Дивляться — млин приковує таємними ланцюгами.
Ті, що, впавши в сніг, сконали, так і лежать; ніхто з службовців не гляне. В другій половині дня заїхала темна гарба; коли два возії наскладали трупів, як обаполів, вона поскрипіла в степ.
Мирон Данилович пішов геть, бачачи, що, крім тісного місця на возі, нічого дожидати. Згадав про городні ділянки: чи знайдеться що-небудь? Можна костуром розгрібати.
Рився, мов олень, що копитами і рогами відгортає сніг, шукаючи немертвої трави. Грушевий костур міцний, ніби з заліза; а вигребені бурячки дрібні і поморожені. Декотрі підгнилі, декотрі трішки свіжіші: якщо гаразд перечистити, згодяться в чавунець. Радів, бо до печива на переміну є що пожувати. Переб’ють млосний смак від малясника.
В хаті вся сім’я підступає до нього: такий вигляд тіней, як біля млина! — аж трусяться, чекаючи борошна, і горять очима. Він сказав:
— Нема борошна…
Відразу відвели погляд; але пожвавішали, побачивши буряки.
— Годяться! — страва буде,— сказала господиня і заклопоталася коло печі.
Чоловік вніс соломи, насмиканої з стріхи сарайчика,— чого там думати про господарство? Тут аби сьогодні обід зварити і встояти на ногах.
Парувала юшка: сьорбаючи, діти також від малясника надкушували.
— Коли запивати юшкою, не нудить,—повідомила Ояенка.
— От бачиш! — радіє мати.— Смак вирівнюється. Як тобі, Андрійку?
— Я нагрівся,— сказав хлопець.
Боялась вона питати найстаршого; тільки гляділа, замиріочя серцем: тихо відходить син, ніби догорає скіпка сосябва.
. Батько теж бачить і боліє за нього, але не виказує почуття.
— Юшка кріпить! — сказав він.— Добра юшка
Микола чує розраду, але не поборе знемоги: хилиться на ліжко, як завжди. Воскований кістяк. Всилу пальці ворушаться.
Вечір чорний; рано полягали, ощаджуючи гас, бо зосталось небагато в бальзанці, і мусять берегти про скрутний випадок.
Андрій заснув миттю — перший сон був міцний і змив майігіркішу втому. Але опівночі, в хворобливій вразливості, Знов насторожився слух: без вольового зусилля, тільки від горіння в нервах.
Прокинувся хлопець при легкому стукоті і почув, як батько, відчинивши надвірні двері і шепочучи, вводить когось у хату.
— Не світіть! — вимовив гість.
Андрійко впізнав, то — Семенюта, зять діда Гонтаря, дуже далекого і єдиного родича, що сім’я мала в селі. Рідко заходили вони: зять і тесть.
— Як ваша ласка, прийдіть на поміч! — просить Семенюта.— Наші веліли, сходи до родичів!.. Боюсь казати, що сталося. Могилу копати треба: і скоро, і щоб ніхто не бачив, а я сам не вправлюсь.
Батько тільки одну мить роздумував; зразу став одягатися і, коли відходив, сказав мамі:
— Замкни двері!
Стихли кроки за стіною, батькові і Семенютині, а мати, вернурши з сіней, довго зітхала і ворушилася.
Хлопець дожидає повороту батька, але не хоче виказати безсоння; лежить і слухає, чи чути злі шуми надворі? Здається йому величезна загроза надходить, зготована знищити хату і кожного, хто в ній. Він неспроможний виразно уявити напасть, найчастіші в видиві — дивні розбійники, такі, як звичайно про них оповідають, і одночасно інші, гострі очима і намірами, грізні лютістю: мов сили, темрявою народжені. Доберуться до причілка, де батько прибудував дрібну теслярню; тепер вона порожня, покрівля її — з старої соломи… злодії можуть підпалити її і вломитися до хати. Прикро хлопцеві, чому батько і мати зневажають небезпеку, що всіх погубить? Бо ж близько! Хотів заснути і не міг, охоплений тривогою. Перед світом почув глухі кроки, що підступали до хати. Брязнула клямка. Мати спросоння схопилась відчинити двері: ввійшов батько, поволі волочучи ноги, мов далеко мандрував чи наробився тяжко. Пошепки оповідає матері про подію.
— …Старий Гонтар уже на столі; жінки плачуть. Мені дивно, бо знали всі: його і синів вивезено, тепер сам — тут, мертвий, і нікого з синів нема. Думаю, мабуть, вони в зятевій хаті сидять. Зять обдряпаний; поки до нас добрів, то зсувався в канави, бо погано бачить, став — як півсліпець. Дорогою я за лікоть його тримав. Стою в хаті і дивуюсь, а мовчу: хай самі скажуть.
От зять припрошує:
“Сядьмо на лаві, розкажу вам — скоїлась біда, що згадувати страх. Не проговоріться нікому, а то нас і вас заберуть. Старий вернувся вночі поранений, весь обмерзлий. Двісті верст пішки йшов; ховавсь ночами, як звір, і так — цілий тиждень. Міцний був, а коли прийшов, одні кості від чоловіка: впав, переступив поріг і впав. Клали бідного на постіль, то побачили — на грудях рана.
Опритомнів він і розказує: привезено його з синами до міста і вкинуто в дворову тюрму. Там багато людей розстрілюють; долі в підвалі пісок насипаний високо, щоб кров забирав день і ніч. Коли промок, тоді вигрібають і замінюють сухим. Казав: з великим страхом ждали, поки черга дійде, все чули стрілянину і серце боліло. Аж ось наша пора, вже не згадую, як ішли: просто на бойню тягнуто. Поставили чотирьох нас під стіною, не так, як заведено, що обертають спиною і в потилицю кулями б’ють, а по-старому, плечима до цегли. Тільки одно пам’ятаю: блиснуло і я весь скорчився, мов електрикою обпалений біля серця і звідти по всьому тілу… Скорчився враз і миттю все стемніло. Прокинувся я з припеклості, щось мене давить, груди скувало і дихнути не дає, як часом буває в сні. Болить від того, що дихаю. Починаю ворушитися — стає менктрохи легше. Все дужче випручуюсь і відгрібаюсь, а чую: землю жую, бо в роті її повно. Вивільнив руки, пробую ними помогти собі, щоб підвестися трохи, це — як черв’як із землі вилазить, так я видирався. Вже починаю бачити: коли ж виліз, дивлюся і нічого не тямлю, мов сон якийсь. Біля мене біліє, а далі кругом темно, тільки найбільші дерева вирізнились. І холодно мені. Там, звідки виліз, була моя нора — в ямі, широкій, як хата. Мерзну і дуже в грудях болить; починаю обмацувати, руки липнуть, щось потроху спливає з пальців і крапає. Тоді вже роздивився: сніг долі і на нього моя кров збігла. Відірвав я від нижньої сорочки шматок, згорнув і поклав на рану, зверху поясом перев’язав, через груди.
Треба йти від ями. Лишень, дерево прошелестить на вітра, — вже з страху здригнусь, бо думаю, це вбивці мої вертаються по мене: дострілювати; аж привиджені з мороку. Відійшов трохи і знов назад бреду — не хочеться кидати місце, бо, може, сини, бувши зо мною в ямі, не подоходили і ще теплі. Котрий прокинеться, як і я сам, випручуватись буде, то поможу йому. Відступав я і вертався. Стану до ями — слухаю, на коліна опущусь і знов слухаю. Голову нахилю, прикладу вухо до землі і до снігу, чи не почую, як дихне хто з синів або тихо застогне, і часом вчувається, що таки зітхає живий чоловік на глибині; а тоді знов тихо. Другі шелести приходять — з лісу. Був я такий стривожений, що голова горіла і пекло в грудях… Сам зітхаю, а чується, нібито з глибини. Раз почав стукати кулаком об землю, може, збудиться котрий, з непритомності вийде, і,вже стукаючи, тихо кличу іменами синів: “Петре, не чуєш? Іване, а ти? Михайле, слухай!..” І в одну мить видалося мені, що на це ім’я, найменшого сина, мов би застогнало і шепотом відгукнулося, кроків за два чи три в сторону. Кинувся я туди — стукаю і питаю!.. Ні, все тихо. Довго викликав їх і слухав, так уже з того світу не обзивались. А все дожидаю; пробую землю розгребти, думаю, знайду котрогось. Де там!.. Яма велика, багато загорнуто, і другі, що лежали біля мене, подубіли: я обторкнув їх. Коли хто не був готовий з розстрілу, долущився під землею. Іти треба геть скоріше, а все перед очима — сини: що вони тут лежать, і велика сила тримає мене. Вже коли зовсім змерз, рішив: нічого не зробиш, треба прощатись.
Вже і відійшов далі, та враз тоді місяць висвітився — стало видно, як вдень; ще раз вертаюся… Бачу: темніє западина, з якої я виліз, а велика могила ледве снігом притрушена.
Загортали в яму, мабуть, заготовлену наперед, бо все довкруги вже рівно заметене. Коли ж загрібали нас, потрусив сніжок та й перестав — небагато його на свіжині; там він і танув. Яма на глинищі, серед нетрів лісних,— рідко хто загляне. Перетліють покійники, рослинністю в лісі вкриються: під кущиками і деревами ніхто не вгледить — пам’ять про людей перейде.
Постояв я, поплакав над синами і, перехрестивши їхній похорон, пішов, куди очі дивляться.
Виламав ціпок: легше йти стало, а то вже я знесилювався. Добре, що посвітив місяць, поки я на стежку напав і добувся до низької смуги — там дорога була, хоч заметена, та все ж рівніше йти і кущів небагато. Знов стемніло; брів я,— розказує старий,— не знаючи, куди і скільки верст. Закрутилась метелиця, і погано, бо нічого не бачу, а радію: от замете мій слід, не будуть шукати. Так нанесло, що до ранку зрівняло сніг за мною. Холодно зробилося. Став під деревом і беру сніг — витираю місця на одежі, де кров. Трудно прийшлося на собі слід виводити; він згладився якось, бо піджак темний. Як витер і вимочив снігом, не було дуже знати, тільки сохло довго і морозом клалося в груди.
Вийшов на степ і держуся попід заметеними вербичками і комишами. Набрів на сарайчик — мабуть, притулок для робочих, що на буряках працювали; похилений і дверей нема… А долі солома, снігом присипана. Згріб, збив її в копицю і зарився, як звір. Зразу ж заснув і проспав мало не до вечора. Виглянув я,— сонце так світить на сніг, що нічого не бачу: сліпить мене. Голова важка; і всього мене хвороба палить. Як поїв снігу, трохи полегшало.
По сонцю видно, в котру сторону йти, спішу туди і все оглядаюсь, бо знаю: я тепер незаконний чоловік на світі, арештований і розстріляний, викреслений із живих списків; по документах — мертвяк. Стану перед начальством, хай найдрібнішим, і не можу сказати, хто я такий єсть! — гірко і страшно на душі… Виштовхнуто мене з життя, без ніякої вини за мною, і що робити? Так думав і все йшов і йшов.
Темно стало в степу; тоді засвітились огники — на хуторці. Проходжу вуличкою і в вікна заглядаю. Бачу ікони на покуті і вже стукаю об хвіртку: боюся, як зразу зайти, то собаки обнесуть. Стара жінка виглянула, питає: хто там? Кажу, подорожній, одстав од возів і заблудився, пустіть переночувати! Не бійтеся, я і горобцям не страшний. Впустила бабуся. З нею внуки, а сина і невістки немає — в город поїхали: ще якраз суботній вечір був. Борщу насипала бабуся і хліба ячного,— їв, мов дикий, з голоду. Попросив йвмаття перев’язати рану, кажу. зсунувся в ярок і вдарився об гострий корч.
Ліг на лаві; тепло і тихо. Зірки видно в шибках і місяць, як викутий. Скоро я й заснув.
Вранці бабуся подала мені торбинку з вареною картоплею, було там трохи капусти і огірків, — син робив на плантаціях городину мав. З тієї торбини жив я, поки додому прибився. Ховавсь, як вовк. Разу стіжку ночував: нору собі висмикав і заліг. Здичавів, потайки брівши до хати. Тепер я дома — казав старий, — і не знаю, що буде. Не жити на світі, хоч би і видужав. Місця мені нема!.. Дізнаються і заберуть знов на смерть; і в мені самому щось обірвалося — нитка, котра до життя прив’язувала. Одно добре: внуків і родичів ще раз побачив.
Так казав старий і видно було, що не житиме! — мерцем лежав замучений і недужий; рана в нього не гоїлася, лікаря ж кликати не можна і ліків тут немає. А ще більше він терпів від тривоги — ні хвилини покою не мав, усе ввижалося що йдуть по нього: стріляти вдруге. Може б, подужав хворобу так голодно в хаті, нічим підгодувати, сама юшка. Голод доконав. І всіх нас тією стежкою спровадить, бо вже ледве ходимо. Я недавно забився, в лікті жили розтягнув, так тепер однорукий при роботі. Дошки на труну обпиляв, бо вся хата їх придержувала, і збити зміг, а от яму викопати несила одному. Підем рити, щоб до ранку впоратися”.
“Це зробим”,— відказав я і все дивлюся на діда Гонтаря; він білий як голуб: голову, щоки і підбородину вкрила сивина тільки рот глибоко темніє, бо чи губи зчорніли в смерті і розкрилися, чи така тінь, — і очні ямки глибоко позападали.
Вийшли ми з Семенютою, взявши лопати, і вибили яму; довго морочилися, бо поночі, все — помацки. Похоронили гуртом бідолашного діда, наче злочинця якого чи самогубця: відлюдно і в темряві, хоч був чесний чоловік, сказати можна праведний. Рідня боялася плакати голосно, ще хтось почує з вулиці. Якби ці харцизи взнали, кого поховано, всю сім’ю схопили б на смерть: затерти свiдчення про розстріл, цілоденний і цілонічний.
Виходжу я з двору, а Семенюта дякує і вибачається, що нема чого дати за роботу. Кажу йому:
“Забудьте! Нічого не треба”.
“От що — надумався він,— я вам порадою послужу. Перед смертю старий згадав про кагати торішні. То ви собі беріть один з них. Як іти до цукроварні, зверніть на виселкову дорогу, що біля толоки: там коні з заводу в перегонах були. Ідіть, і зразу за тим місцем, праворуч, при невеличкому нахилі — кагат, його загорнули, покинувши дрібну картоплю на дні”,
“За це спасибі, і від мене, і від сім’ї!” — кажу йому і виходжу з двору; темно, хоч в око стрель, а я йду і мов свічусь, такий радий. Бо якщо в кагаті зоставили картопляний дріб’язок, ми прохарчуємося з місяць. Картопля торік була добра. Аби не проспати — раненько піду.
Батько замовк. Але хлопець довго ще не спав; переконався: то — “вони”! — що розстрілюють. Скрізь підходять близько. Зібралися і глядять — кого взяти. Марюки, німі і таємничі, чорніли, не даючи заснути. Аж перед сходом сонця він, мов тонучи, знечулився в сонній непам’яті.
Вже не чув, як збирався батько в степ: по знахідку, що могла врятувати сім’ю.
