13
З лопаткою і нерозлучним мішком поспішає Мирон Данилович до кагату — в передсвітанковій імлі, що, ніби хоровита, млоїться над снігами. Коли ж зачала розточуватись, на зміну їй набігла хуртовина і стала в пригоді шукачеві. “Нехай! не так мене видно”. Вона понеслася, засипала навкруг, часом збиваючися з бігу, мов занепокоєна, і обертала плавкими кругами зовсім низько, після чого ще несамовитіше і густіше кидала збір білих цяток. Скрізь, позбувшись ваги, курять вони і злітають угору, — там знов летять в один напрямок. Небо над ними сіре з просвітлістю, як цина; без променів: близьке і смутне. Під ним — біжуча сила сніжинок, кинута в вітрі і несена без числа. Їх сивий океан хвилюється і мчить, мчить в непочислимих течіях, обкидаючи подорожнього, його шлях, горби з боків, попереду заметені, і також одинокі вербички в полі, і кущики, що блідою пожовклістю вирізняються з сніжного покрову.
Мирон Данилович побоювався: або другі здобичники теж прийдуть і ніхто не матиме собі досить, або вже все розрите. Згадував про дивацьку розвагу робітників на цьому гонищі, років з чотири тому: стануть у кропив’яні мішки, обв’яжуться пасками і біжать наввипередки, плутаючи ногами i гублячи крок. Падають під регіт глядачів. Гнали також і зерхівні; а один, босий, виграв заклад, що з конем збіжить — на короткій доріжці. Тепер би, мабуть, від півня відстав.
Ось — кагат. Не рушено! Катранник відгріб сніг і заходився копати. Земля промерзла, хоч не дуже: тут коня закопай, до весни схорониться. Зморений тяжко, з роботи, голодування і трудної ночі на похоронах, Мирон Данилович навіть лягав спочивати на розриту землю, перемішану з Старою соломою. І ніби скарб знайшов, так радів!.. Картопля, хай дрібна, як перебірок, підхарчує; в ній — крохмалець, кисіль зготовити можна, і діти відживуть. То судилося, що дід Гонтар, вернувши від смерті, згадав про далекий кагат, всіма забутий.
Знов береться копати Катранник і вже вигортає перші картоплинки! — дедалі їх більше. Набравши в мішок, скільки донести міг, він викопав бічну нору і туди сховав решту знахідки. Довго трудився, загортаючи землю і сніг, щоб було непомітно. Додому йдучи, всіх обминав, а то позаздрять і віднімуть мішок. Після зустрічі з двома, що ввечері хижо світили очима на його відро з малясом, став обережний, як птах. Далеко відходив стороною, бачивши гуртки біля села… “Голодні, як голодні,— розважає він вибачливо.— Я сам такий; коли вже доходять, то сліпнуть: мішається їм, хто ворог, хто свій, — віднімуть, і годі”.
Пригадалося, як юрми скорченими пальцями шарпали клунок Отроходіна, а напроти блискотів лютий погляд крізь окуляри.
Враз обпекла гіркіша думка: от, робиш цілий вік, так дітям вигрібай картопляні покидьки, мов злодій, серед заметеного степу; а набігли смикуни з партквитками — тягнуть крупчатку, від ротів дитячих, і сторожа, поставлена владою, охороняє кривду.
В хаті вже забули, який смак картоплі. Старший син попоїсть супу, смачного, коли розварити картоплю як слід, до густощу, і присолити,— поправиться син: він цю страву любить. І менші: їм би зиму продержатись, а там, як зайчики, підуть на зелень.
Біля порога обтрусився від снігу і, коли в хату ввійшов, зразу ж повідомив, розв’язуючи мішок:
— Картопля — наша!
Жінка перегортає її, втішаючись:
— Гарна картопля, тепер — празник…
Повеселішали діти, ждуть і нетерпеливляться, поки суп закипить. Він густий вийшов, бо зовсім бульба розварилась; їли і ретельно оббирали на череп’яних бережках.
Мирон Данилович після снідання, як ліг, миттю заснув! — нечувственний, ніби в землі.
В селі Кленоточі люди вмирали, як і скрізь на Україні, — їхній хліб і всяку поживу забрано, а самих покинуто на неминучу гибіль; бо держава, використавши силу проти них, як смертельний противник, відняла, крім харчів, також можливість заробити на прожиття. Стан — гірший, ніж під час чуми.
Картопля кінчалася в Катранників, і господар никав околицями: чи не здобуде чого для сім’ї.
Холодно і пустельне всюди. Сум обгортав душу серед снігової порожнечі; здавалося, світ вихолоднів, як покинутий будинок. І лихоманив істоту один клопіт: знайти їжу.
Погляд приковувався до низового обширу навкруги; весь час кидався по сніговому рівню, обторкуючи дворища, стежки, підворіття, кущики в снігу і гілки рідких дерев, де часом сяде темний птах: “Це, мабуть, з останніх, від лісу”.
Згадуючи про косаря, попрямував до його садиби — не впізнати місця! — ліска як не було. Яр, повний снігу, і тільки. На дворищі, рівномі, ніби біла скатерть, одна руїна від хати, теж заметена. Солом’яний верх, крокви з бантинами, одвірки і лутки зникли; певно, по від’їзді сім’ї, коли дерева навкруги валено, хатка стала здобиччю дроворубів.
Мирон Данилович вертається в село; проходить мимо хати Кайданця — віконниці зачинені, і жодного сліду від порога до хвіртки і воріт: рівно біліє сніг, давно нанесений. “Таки вибрався на Кавказ. Хіба й собі спробувати? — замислився Катранник.— Бо тут біла труна”.
Коло рогу вулиці почув розмову з смачними назвами, що приневолили спинитись і застигнути: партійці! Говорять про харчі…
— Що сьогодні дають? — питає чорна “ушанка”; під нею вибрита потилиця поземно перетнулася згорткою.
Четверо, стрінувшись, несуть різну вагу: на плечах і під руками наодвисно, і в обхват — хто мішечок, а хто кошик, клунок, торбу.
— Та крупи дають і гов’ядину!
— Як було: кукурудзу, а до неї чечевицю.
Притихли, обговорюючи, бо зауважили Мирона Даниловича, чужий! — зрештою, рушили з перехрестка.
Катранник пригадав: колонія лютого закладу притулена до краю села, звідки вони тягнуть харч. В одного з кошика крайчиком лисніла червонаста воловина.
А стороною вітер приносив запах вареної страви, що притягував селянина, мов рибу — живець на крючку. Привів до огорожі колгоспного дворища. Там ватра тріскотіла, розкидаючи іскри і стелячи дим; яскрава серед білості снігової.
Довкруг казана зібрались активісти: стерегли, як сундук із золотом; інші їх супряги, сновигали поодаль або мили посуд перед тим, як обід розливатимуть, а дехто вмощував глечик у кошику, підклавши туди соломки.
За стайнями колгоспники, впрягшися, як єгипетські дармороби до каменя, відтягали дохлу коняку в степ. Такі ж мерущі, як і кожен одноосібник.
Подивився на їхній двір Катранник, тільки головою похитав: “Бач, настягали чужого, а що зосталося? Тільки в казані наші крупи, з запічків виметені!” — для півживих; самі активщики — з тугими пиками”. .
Побачивши, як гріється казан активістів і як відтягають падло натужені худяки під линвами, Мирон Данилович пішов додому найкоротшою дорогою, що пролягала біля сумного місця… Якби знав, скільки прикрості стерпить,— обминув би, брівши найдальшою околицею.
Проїжджала підвода. “Це туди!” — зразу ж відзначив собi чоловік, бо чув тяжкий стукіт. Накладено мертвих, як снопів. Три дядьки, вищі і хуткіші за мимовільного свідка, спроваджують безталанних односельчан: до впокоєння.
Ось і воно; підвода звернула на необгороджену ділянку, де вже дожидає викопана яма, а нову — кайлами, лопатками, плішнями вицюкують гробокопи, рухаючись, як недужі. Дядьки ж повкидали мертвих до ями і загортають міленько, бо ніколи! — треба їхати по свіжих, що переставилися.
Великі дерева біля кладовища спиняли завію, і сніг лежав тонший, ніж по околиці. Мертвих кладено також біля могилок, просто на білу поверхню; або загортано так неглибоко, що земля і сніг. злягаючися, потроху вивільняли їх, показуючи недавні заметини. Всюди видно: то нога, то коліно, то руха по лікоть чи сама кість, чи вигнута спина і голова,— виставляються з глинистого грунту і зимового покрову, як після побоїща, веденого вже не людьми, а збігом демонів, що не знають звичаю достойно класти покійників на останній сон. Кинули їх мертвими і притоптали, швидко через них перебігши. Виказуються небіжчики крізь сніг, мов з потоплення якогось: білого і морозного, що залило, але не закрило їх цілком, — так і спинилося, страхаючи живих.
Хотів відходити Мирон Данилович; бачить — гурток дрібний рушає помалу, помалу до кладовища, навпростець через безпарканні садиби, відтіля, де дитячий будинок рудіє. Чого ж малята самі, без дорослих тягнуться? Хитаються разом, ніби зв’язані докупи; окремо двоє — волочать якісь речі, відставши.
Наблизився гурток і видно: вшістьох тягнуть рядно з вагою, взявшися за його краї і кутики, мов мурашки; доволочили ношу до клинчика, вільного від покійників. Двоє приєдналися з лопатками. Починається риття; навперемінки беруться до роботи; вільні відпочивають, підтупцьовують і хукають собі на руки. Тоді підійшов Мирон Данилович.
— Добридень, дядьку, добридень! — врізноголос відказують на привітання копачі; здивовано і недовірливо поглядають. Однак більше не кажуть нічого. На рядні трупик — його руки, криво скорчені біля грудей.
Серце стрепенулося в Мирона Даниловича: мертвячок був Андрійкових років і навіть схожий з обличчя на нього.
— Ану, хлопці, я поможу — хоч трохи!
Мовчать. Один подав лопатку.
Мирон Данилович починає копати, але що за знак поганий? — зразу ж і втомився. Колись від зорі міг до зорі рити, забувши про спочинок, тільки набіглий піт з брови струшував, а тепер неспроможний півгодини повертіти лопатою. Зачав дрібно тремтіти, немічне і гірко. Відчув таку чорну змору, що от-от похилить на сніг. Стояв, обпершись на лопатку.
Перед очима трупик, мов пергаментовий шкірою, і пойнятий темною сизістю в страшній схудлості: кістячечок зоставсь і шкіра на ньому, що обсохла; замість одежки.
Поставив лопатку в свіже риття Мирон Данилович — так, щоб не впала, як руку прийняти, і признався:
— Несила мені землю копати, хлопці!
— Ми самі.
Пішов він, оглянувся з вулиці і побачив, що вже притрушують. Не осуджував їх: “Де тут закопати, як слід, коли немічні? І від цього трупика крізь сніг руки виставляться…”
Ідучи, позирає на дворища Катранник; то в одному, то в другому — мертві, покладені на сніг. Але комісія, байдужа до них, перебігає від порога до порога.
Жовтіє охрою хата Никифора Самохи, що в радгоспі служить як городник,— треба довідатися, чи живий. Господар і жінка дома: з кукурудзяними качанами клопіт.
— Сьогодні в радгоспі ніякого діла,— сказав Самоха,— так і зійшлися завчасу. Не дивуйтесь моїй мукомольні! Дістав п’ять кілограмів кукурудзяного качанця, це — така зарплата; буду кришити.
Порубав качани сокирою на дривітні і вкидає в мішок, потім гатить по них обухом.
Катранник розповів про зустрічі — з партійцями і дітьми.
— Подушать нас! — сказала господиня, чорнява, як нічний жучок, але недокрівна, аж воскувата. Її чоловік проти неї, ніби від повісма льняного; вуса підрізано в риску.
— Дивіться на хатній млин! — запрошує він гостя.— Засипатиму зараз: моє серебро змелеться. В кутку, з-під відкинутого рядна, виблискотіла саморобна машина; і гість підступив, пильно оглядаючи.
— Нічого хитрого,— мовить Самоха.— Я поставив рівно зрізаний пеньок з прикороченим корінням. А зверху перекинув другий пеньок, теж рівний, тільки без коренів і менший. Обидва акуратно пригнані кругами, і там держаться камінці, як зуби: їх багато. В нижньому пеньку посередині шворінь, от, на йому і крутиться верхній пеньок. При самих зрізах, обведено бляшаний пас і до нижнього пенька прибито. Зоставлено рівчак — для борошна: куди зсипатися йому. За великий цвях, що он нагорі, збоку забитий, берусь і кручу верхній пеньок на нижньому; це і вся механіка.
— Вся то вся, а звірувата штука! — знов дивувався Мирон Данилович, коли господар покрутив саморобний млин; прогуркотіло дерево і проскреготіло камінцями. В слух віддається болісно.
Гість пригадує собі картину в книжці: головоніг з очима виряченими і відногами на всі боки, ніби ця машина, — і каменюки кругом, як тут навалені.
— Каміння чого?
— Треба; щоб нижній пеньок не ворушився. Самоха засипав товченого качання в відтулину при шворені, після чого взявся знов крутити верхній пеньок, сухий і коренкуватий. Гуркіт став глухий і рівномірний. Почало сипатися з рівчака.
— Це б на всесвітню виставку, в Париж, чи що,— сказав гість. — Нехай подивляться! Такої індустрії ще не бачили.
— Чому ж? Я дам і в Париж, хай тільки напис повісять:
“Завершення ленінізму в селі Кленоточі”, і рік поставлять — “На переході зими з тридцять другого в тридцять третій”. Після виставки можна, як подарунок, одвезти в Кремль і присусідити біля цар-пушки і цар-колокола. Буде третє диво: цар-злидні.
— Скажуть, нерівня тим двом.
— Як так? Це ж цінніше… Ні з цар-пушки стріляти не можна, ні в цар-колокол дзвонити, а моє диво кукурудзяні качани крушить. Від нього користь.
— Їм такий млин навіщо?
— Навіщо? Сьогодні на кожного туза-кремлівця одна ферма працює. Все постачає, і птиче молоко доїть. А мельниця спільна. Нехай перегризуться, то їй не повірять — боятимуться підсипаних порошків з гадючої склянки. Тоді скажуть: а де механіка Самохи? — давай сюди! От всякий собі в палаті за цвях крутить і пересіває борошенце: млинці пекти.
— Премія буде.
— Буде: нашийник імені вождя революції.
— Цитьте! — спинила господиня. — В двір заходять, такої премії дадуть, що світа не побачим.
— Я ждав; всіх радгоспнил перетрушують, — сказав Самоха. — А в вас були?
— Двічі. Перерили і вимели хату — скрізь так.
Самоха миттю накинув дрантину на корінястий механізм. Заходять обшукувачі. Всюди носа стромляють, обмацують хижку, топчуться на горищі, зиркають під піч і піл, і в кутки; тягнуть накриття.
— Що це в тебе?— питає розпорядчик.
— Круг саморобний, так і зветься: круг! — кукурудзяні качани перетирати. Ними зарплатню дають, без зерна,— ви їх цілими не з’їсте, а такої мельниці казьонної нема, щоб їх крушила.
— Поговори мені!— кричить головний і з допомогою міліціонера витягає прилад на середину хати: — Бач артилерію построїв… Конфіскується, як протизаконна мельниця без мотора, — несіть на віз!
Четверо беруть механічного головонога. Начальник розсідається писати протокол і вимовляє: “…Незаконна мукомольна техніка в межах приватного мешкання”.
Мугикав і повторював причіпку.
— Штраф сімдесят п’ять карбованців. І скажи спасибі, що без тюрми.
— Де ж я візьму гроші? Нема! — скрикнув Самоха.
— Не моє діло. Не заплатиш, місяць тюрми. Щоб знав.
Вони з тупотом перейшли через двір і геть постукотіли підводою, на якій, поверх награбунку, височів пеньковий млин.
— Ну, собацюги! Ну, скажені!— картає Самоха.— Дають качани, замісто платні, і їж цілими, хоч задавися… Держать на роботі, бо я кожну корморізку полагоджу, як годиться, і всяку машину. Держать і душать. Чортова сила…
— Вірно: так і зветься!— підхопив гість.
— Що зветься?
— Чортова сила. Я від старичка в потязі чув, що диявол не серед пекла сидить, — його туди, в ставок огню, вкинуть після Страшного Суду, щоб згорів. А тим часом князює в воздусі: ніби в просторі між небесами і всім світом. Там — він і демони його, над душами, мов шуліки і яструби над курчатами. Тепер злетілися в двір, близько до кожного: хапають і розкльовують. Іспит всім, за гріхи наші. Христос як господар бачить, і скоро сповниться час; хижаки зловлені будуть і вбиті через огонь, а хто терпів і вірний зостався, вдержить білий вінець. Я, в поспіху та в шумі слухавши, багто не замислювався. Тепер, коли нагадали, враз, ніби малюнок побачив; то — правда.
— Важка правда! Біси в миску дзьобнули і розвалиться тепер. Скрізь підряд клюють. Наскакують на примерлих; хто що витяг із сховків — гребуть собі. Де б я взяв сімдесят п’ять карбованців? Хай в тюрму беруть на місяць.
Жінка в плач:
— Туди легко тягнуть, а звідти, з звірових зубів, рідко хто вирвавсь.
— Може, обійдеться. Може, закону нема: брати саморобні крупорушки, — втішає Катранник.
— Обійдеться? Якби ж то. їхній закон — обман собаций! — з гнівом сказав господар. — В радгоспі теж є старичок, біля рахівниці сидить. І думка його друга: що вся причина — вусатий бузувір; завів пекло.
— Старі люди знають, їм видно, — сказала господиня.
— Не видно, що їсти будем.
— Позичмо в рахівника гроші на штраф; потроху б віддавали борг. То — добрий чоловік: підожде. А я в город з’їжджу по хліб.
— Хто б же пустив тебе? Ловлять як зривщиків.
— Чоловіків ловлять.
— Всіх! В яри скидають або в степ завозять, верст за п’ятдесят, і зганяють на сніг — замерзати.
— Хто казав?
— Вернулись декотрі в радгосп: ледве живі; багато пропало.
— От, біда! — зітхнула господиня. — І то ж дивіться, без перерви муку заводять.
Звістку про яри, куди скидають людей, Мирон Данилович сприйняв як новину, ніби якимсь чином йому відому і моторошну до останнього жаху, що перед ним була дивна заборона, і над всім віяв смуток. Притягувала можливість добути в місті хоч трохи хліба. Непереможно схотілося знов відчути смак його і пахощ: добрий і чистий, живлющий, як сонце в великій милості. Всі почування зібралися вкруг хліба Чи в світі немає скибки: йому, що весь вік робив хліб? Гори його! — для всіх інших. Ну, хоч дітям, коли не йому.
З тією думкою пішов від Самохи, маючи подарунок: два коржики з качанизни. Спинившися, глядів, як обшукувачі тягли латані торби на віз, до млинового дива, розчепіреного коренями. То — мов корона нужди, що завершила її збір, награбований і страшенно смачний для владущих.
До чергової хати під’їжджають; назустріч їм виходить сім’я через поріг: батько і купа дітей. Батько змарнів, аж чорний — подобизна мумії, і одіж на ньому несвітна, з рябих ганчірок, позшиваних косо, мабуть, віддертих від негодящих кофт і спідниць вікової давності. Знизу кругом обшив — необітнутою собачою шкірою.
Катранник, через кучугури глядівши разом з двома перехожими, зразу відзначив собі в думці: недавно зідрана та шкіра. Або придушено пса, або дохлого знайдено на пустирі. Ноги в дядька опухли чи обмерзли; він їх пообмотував мотлохом, зверх якого наклав паски, відрізані з рубцями від рамтя. І стали ноги товсті, як колоддя. Гурт обшарпаних дітей тримався за тата з усіх боків. Дивно, що вони, всі босоніж і всі худющі, як стеблини,— дуже пузаті: животи їх торбинками віддуваються.
Покривлені двері відхилилися в сіни, де лежить мертва жінка; сніг коло неї наметений.
Облава в гаморі і тупоті розігналась до дверей. А враз стихла, приклякши і дивлячись на безсловесних мешканців, що стояли біля порога.
Начальник обшукувачів хотів зайти в хату, але намір притьма стрінувся з такою силою відстраху перед з’явцями, що вона, мов стиснута вкрай пружина, штовхнула назад. Сіпнувся начальник від хати і вилаявся: з найїдкішою злістю свого серця і виразу. Як димом обдихані, він і вся облава, хто задком, потоптуючися, а хто зразу повернувши, відходили від живих примар; потім прискорили ходу і в ворота вже вибігали — до збірного воза, з яким негайно посунули далі. Три свідки, ще коли бригада наближалася, і собі відвели очі; побрели вулицею: далі від лиха.
Мирон Данилович застав плачі коло старшого сина, що, лежачи на вузькій постелі, важко дихав і казав:
— Я скоро помру.
Побивається мати; і став коло постелі тато — неспроможяий слово вимовити; душа скована…
“Це — кінець!” — нестерпною іскрою пронеслося в свідомості. Враз Мирон Данилович застиг від холоду, що обсипав груди. Здавалося, серце западає в яму. Так пробув довго коло первістка. Вийняв з кишені коржик і поклав синові в руку: чути, яка холодна долоня в нього і зовсім безвільна. Очі далекі: дивляться, але не бачать.
Заснув, чи забуття огорнуло; з годину, поки син дрімав, були всі тихо в хаті, навшпиньках переходили і розмовляли пошепки.
Коли ж він прокинувся, проказав спокійно:
— Гарячої води хочу напитись! — глянув на коржик і почав їсти, як звичайно.
Мати швиденько взяла хватки і витягла з печі чавунець — там, біля золи, тримала трохи юшки; поставила на припічку і шукає кухоль і не знайде: вкрай розгублена… Зрештою, відшукавши, набрала юшки; дрібно зацокотів кухоль об чавун. Син пив, вона ж дивилась на обличчя його, як на присуд собі, — чи зостанеться Микола жити з ними, чи будуть покинуті: в порожнечі, як у прірві вночі.
Його очі світліші, ніж перед дрімотою. Дожував коржик, повільно — смакуючи. Батько переломив другий коржик надвоє і наділив менших: хрумкали і підходили до печі запивати юшкою. Бачивши, як мучився старший братик, були і досі налякані.
Загроза проминула, але материна душа — в тривозі. Страх збільшився вмить, бо в Миколи над щиколотками, крізь лахміття, видно: на припухлих і розірваних місцях просочилась вода. Мало не закричала мати, як побачила руїну живого тіла синового. Метнулась шукати чистої полотнини і, знаходячи ранки, перев’язувала їх.
Після того Микола знов заснув.
У хаті тиша: до самого надвечір’я; коли ж зайшли сутінки, Мирон Данилович найтихішим шепотом розповів дружині, як навідувався до Самохи. Згадав про чутку: що дехто їздить хліб шукати в місті, хоч то небезпечно. Ловлять і, завівши в глухий степ, кидають на погибель, або в яруги звалюють — не знати, чи правда.
Дружина схопилась при згадці про хліб:
— Спробувати можна, бо вже смерть. Від тих, що хапають, можна втекти; всіх не піймають…
Під час розмови побачили — син піднімає руку розпачливо: ніби тоне в річці і знак подає, захлинаючися і б’ючися останніми зусиллями. Підбігли до нього, але він зітхнув, як з важкої гіркоти, і стих. Не поворухнуться уста і вії не здригнуться: вже недвижні! — втекло життя від них.
Мати припала — мов прикипіла кістками рук: здавалося, стратила розум, і от смерть її саму звалить, спинивши терпіння, що проривається то в квилення, то нестямний плач. Поруч неї стояв батько, тінь людини; рідко йшла, як огненна, сльоза по безкрівній щоці. Діти коло них — трусяться від тривоги, ловлять руки мамині і татові: наче незносимий мороз обвіює, і хочуть зогрітися. Не стало в них брата, що завжди був мирний, з теплим словом, — ніколи не крикне. Тільки гляне тихими очима, підожде, думаючи щось, ніби зовсім стороннє і гарне, тоді зробить, — про що вони просили. Світив добрістю братик їхній, і навіки такого другого не буде. Вони гірко покинуті без нього.
Пізно ввечері, біліючи сорочкою на грудях, що до них мерехтіла свічка, лежав Микола в другій хаті. Було холодно, але стояла купкою родина і все не могла відірватися поглядом від покійного.
Матір не можна впізнати: за вечір стала іншою. Як вишня, що недосвіток поранив смертельно, — тоді опав цвіт, і зосталась вона темніти гілками, не відкликаючись на нове тепло.
Треба двічі повторювати слова до притерплої душі, бо втратила відчуття навколишньості; як сновида. Навіть не плакала того вечора. Чоловік, погасивши огник, вивів її з світлички, що стала покійницькою. І діти вийшли з ними. Погас огник над грудьми старшого сина, мов життя в тутешньому світі: назавжди. Зосталась темрява, через яку переходити, прощаючись — їм і йому.
Мати лягла на печі. Попереду вона мала постіль на полу, невисоко піднятому над долівкою, між причілковою стіною і піччю: там, коли був маленький, тулився також Микола. Потім для нього поставили ліжко, при самому вікні. А цієї зими пересунули до печі, бо з вікна холодом несло; ліжко тут і зоставили, хоч власник покинув його.
Була жива бабуся — на печі спала. Менші діти коло неї: слухали казок, поки і заснули. Часом скаженіла хуртовина і, виючи, влітала в комин. А на печі так тепло від нагрітого зерна, що ним присипаний черінь. Бабуся оповідала про сіроманця і вкрадену королівну. Прикручена лампа або каганчик залишали примарний сутінок, в якому живо творилися події для настраханої уяви.
Нема бабусі. Зерно зникло; схолодніла піч; і темрява запанувала.
Лежить на печі мати з дітьми: горнуться до неї, вона ж, тримаючи їхні руки, ніяк не опритомніє, не вирветься від горя, що калічить серце. І вже змученість, дужча від нещастя, закрила їй повіки.
Наступний день відкрився сірий. У хаті хвороблива мовчанка; з кутів дихає холодна сирість, і малі кашляють, аж надриваються. Життя почало йти, ніби в тумані чи мряці. Очі недужі в кожного: з лихоманковою запаленістю.
Мирон Данилович робив труну і копав нову яму, поряд недавньої.
Винесли туди покійничка. Поставили труну на дно. Мати взяла в жменю землі і, ставши до краю, хоче кинути — впустити з пальців, але сама хилиться вниз, розсипавши темні грудочки. Впала б вона, якби Мирон Данилович не підхопив під руки. Довго ще не могла отямитись.
Уже свіжа могилка виросла в саду: видавалась жахливо .чорною поруч бабусиної — під снігом ніби срібної.
До самого смерку пролежала мати недужою; ввечері підвелася з гострим поблиском в зіницях.
— Поїду з дітьми в місто: по хліб! — сказала чоловікові. — Хоч кусник знайдеться; бо всі поляжуть…
