14
Зібралася в дорогу швидко, та й брати нічого — тільки скупі карбованці на квитки, дещо з теплішого рамтя і торбинка, в якій, крім варених картоплин, були кусні малясника. Сім’я пішла на станцію в післяобідній час. Спершу мати так спішила, що діти підбігали за нею; згодом, трішки заспокоєна, стишилася.
Потепліло. Хмари низькі по всьому небу, темні коло обрію, аж чорні, як вугіль, із синявістю. Там тоненька стрічна вечірнього огню, безконечно смутного і мов змореного, пролягла при землі; непомітно згасла.
Окремі постаті, кволо переставляючи ноги, рухалися в сутінку над дорогою.
Не було заметілі, і сім’я встигла до чергового потягу, що опівночі, а як спізниться, то перед світанком міг прибути в окружне місто.
— Не знаю, що з нами буде,— сказала, прощаючись із чоловіком, Дарія Олександрівна, — може, вижебраю для вих…
Закрила очі хусткою, не може говорити: з жалю до малих; а скріпившись духом, наказує чоловікові:
— Хати гляди! Якщо зайдуть і розвалять, де дінемось? Пропадем на снігу. А поки є куток…
Знов зупинилась, бачивши його в такій скорбі, як ніколи, і тоді зродилося передчуття — ніби повів з чорного поля прийшов до серця і сповістив розлуку, не зовсім близьку, але більшу, ніж сьогоднішня. Треба подужати болісний напад.
— Їдемо, як човном на страшне море; думаю про одно:
коли додому?
— Тільки обминіть облави — недарма чутка про них. Вдарив дзвінок.
— Прощайтеся!— звеліла дітям Дарія Олександрівна.
Вони припали, скронями притулились до тата. Зворушився він дуже: перший раз в житті —так! до глибин душі, що її страждання шарпнуло, мов буря — дерево, відриваючи від грунту.
Пішли рідні від нього в вагон і весь час оглядались, подаючи прощальні знаки долонею і хусточкою. Вітали наостанок з вікна, коли потяг відходив, аж поки зник він коло хмар, безсвітних, як земля; темрява закрила його слід. Тоді пішов Мирон Данилович мимо станційного будинку — на дорогу. Двері прочинялись і чути було з репродуктора передачу:
іржавий голос вигукував про велич вождя.
Сунуть кволі постаті від станції, освітлені електричними стяжинами, що з шибок простяглися в сутінок зими.
Бричка дожидає; мабуть, з начальства придержався в буфеті хтось, біля дорогої “стопочки”.
Відходить повільно Катранник! — мов домівля його тут зосталась. Відчув, який покинутий він без рідних, сам-один,— непотрібний нікому і чужий, пробігуща тінь від хмари: нікому немає діла до нього. Порожній світ став і сирітський; тільки ж причаїлась люта сила, як на страшній сторінці з книги дитячих літ. Сирота вчився тоді в сільській трикласній школі. І так приникав до малювання, що вчигелька питала: “Звідки живі лінії тобі приходять, Катраннику?”
Він їх, мов нитки пісенні, вів олівцем на шорсткому папері: любив їх. А пропала думка про малярство — за недолею. Одного разу виобразив хижака в степу. Трава безліччю стеблинок поткалася густо, як туман. Крізь нього смугою, ледь помітною, означується тулуб звіра, манячіє охраста голова. Очі згострені кутиками і поставлені косо з напнутих щілин стежить, без жодного проблиску теплого, жорстокість, означена в вістрях двох блискучих клинців насерединах. Безмірно роз’ятрилась вона з жадоби крові: на жертву, що повинна підійти близько. Необачна! — обдурена сповидною безпекою серед непорушного процвітання, зближається до смерті в муках. Личина ворога, зловісно-жовта окриває, аби знепримітитись, травинами свій вигляд: яскравими, як свічки, в пахощах, що збуджують радість. Причаюється погубник під похил рослин і в повів відворотного вітру,ховаючи разючий пахкіт. Грозить, як втілення хижості безодні. Зготовлений до вхвату зубами в горло жертви. Лапи пружаться: перебити хребет жертви і внизати пазурі в м’ясо..Зубата машина, для кривавого терзання, здібна гнати з буряною швидкістю. Приховується до секунди нападу… тоді —плижок і хряск! І, зойкнувши, сконає жива істота.
Ось тепер: скрізь падають люди; з рідної хати дві душі
вхоплено.
В сумній самоті відходить Катранник від станції; враз бричка проторохкотіла мимо, несучи когось владущого: доконувати гибель.
Хмари видавались камінними, непровидними чорнотою, мов обгорілі — при самій сніжній скатерті, що блідно посвічувала крізь ніч. А здалеку, в мороці, мерехтіли рідкі огники села.
Прийшов додому Катранник і ліг. Як ліг, в такий сон запався, що відкрив очі пізно другого дня. Зразу ж пожував печива і запив холодною водою, небагато беручи з відра: боявся опухнути. Вийшов надвір; була надія на знахідку чи добрий випадок.
Коли пускався воріт, відчував, що трохи ніби зв’язаний, невідомо чому. Оглянувся на перехресті, лихо!.. Доганяють: Щікрятов і другий, в сивастій ушанці і пальті землистого кольору.
Катранник переходить на другу сторону вулиці і чує, вони — так само. Схолонуло серце і впало: “Братимуть!” Уже тупав, як на страту. Напасники ж порівнялись і супровоять. На другому розі Шікрятов скомандував:
— Іди з нами!
Проминули сільраду і ведуть на площу. “Хіба в церкву? —здивувався Катранник.— Вона ж закрита”.
А ні! — відчинено її. Заведено туди хлібороба і поставлено перед окуляри Отроходіна, що ждав коло підручного гуртка.
Селянин до “тисячника” байдужий. Очі заполонені купами зерна, заввишки в старі могили, посеред церкви і попід стінами: скрізь підгнивало. Недалеко від дверей — картопля, видно, що обмерзла; долі вона і в мішках також, по обидва боки переходу. Між купами зерна і картоплі складено пилястий ліс, дошки і обаполи — сама соснина. Недокінчена прибудова запилилася риштуванням і рядами стовпів, що їх сполучили з стіною прицвяховані рейки. Всюди порохнява і павутиння в руїні, якою обернувся недавній храм,— а був чистий, мов зірка.
Шікрятов, кинувши на приведеного, доповів:
— Осьде він !
— Як звуть? — удає неуважність Отроходін. Хлібороб подумав: відомо ж вам, кого взяли. Помовчу.
— Тебе питаю, як звуть? — раптом закричав, аж прибагрів, Отроходін.
Мовчить селянин, коли допитувач пронизує зором крізь крижанисті стекла окулярів. Знов стали насупроти і зітнулись поглядами на звуженій життьовій смузі. Один помітно обрезкнув після останніх зборів. Але другий вимарнів — на свій кістяк; обличчя означувалося тільки череповими обрисами і темніла небрита борідка, ніби з попелястого клоччя. Лоб обтягнувся: восковою сірістю віддавав, надмірно високий, над запалими очними ямками. Так часом виглядають тифозні. Очі побільшали і, здається, побілішали: стали зовсім сивасті і висвічували гіркоту душевну в пристиглому погляді.
Отроходін, що хотів криком тільки розбити мовчання, став відчувати, як нерви зриваються справді в гніві. Продовжуючи допит, відводить погляд на Щікрятова.
— Як його звуть?
— Звуть: Катранник Мирон, злісний підкуркульник; приховує предмети церкви, коли підлягають конфіскації і здачі державі.
— Он як!— протягнув Отроходін і намагався струсити з самопочуття якусь прикрість або приховати від власної думки.— Так він злісний…
Мирон Данилович дивиться, ніби мимоволі, на допитувача, здавшись на хід подій: як буде — так буде. “Хіба я злісний? — питає в думці. — Аж ніяк; мені однаково”.
Вимовляючи “злісний”, Отроходін глянув на селянина, але відбіг від його очей. Нерівновага в нервах посилювалася, і несло, як на хвилі, з палючою втіхою. Тільки непевність була — як допит продовжити далі? Виручив Шікрятов, земляк бистрий і второпний.
— Вирито в попелищі закопані буряки. Десь там і чаша: золота, зроблена як художня, і кругом дорогі камінці. Відома постанова комісії, щоб передати державі: а він сховав. Однесли до нього дівчата і самі повтікали з села.
— Хто свідок?— питає, для судового значення, Отроходiн.
Свідок є: одна комсомолка; випадково чула, як Катерiна, та, що втекла, розказувала про Катранників. А бригадир бачив — чашу брала Катерина.
—Негайно здати чашу!— призначив Отроходін, здобувши металічний тон, мов командир при окопі.— В противному разі ти відповіси і сім’я з тобою.
— Його жінка з дітьми втекла,— повідомляє Шікрятов,— я сьогодні взнав.
— А, відчула, що злочин розкрито. Мабуть, і він намірився тікати, як спровадив сім’ю. Признавайсь, де чаша! Мирон Данилович відповів без мови, розвівши руки і заперечливо головою відхитавши,— не брав, не знає. Бо вирішив: коли змовчати цілком, вони думатимуть, що сховав чашу і принімів; бач, страшно проговоритися. Треба знак подати, нехай забудуть про сім’ю.
Отроходін бачить і радіє в думці: “Індус розколюється! Натисну”
Тупотом набіг на селянина і закричав:
—Чого відхитуєшся! Де чаша?
Зрозумів тоді Катранник — стій мовчки і непорушне. Бо вчепиться личина в кожний знак. Застиг селянин: хоч болісно впекла напасть.
Знов викриком допитувач різав слух:
—Кажи зараз! Бо тут тобі кінець.
Насунувся хмарою, що кидає з зіниць блискавку:
—Кажи, поки дійду до п’яти: раз! два! три! чотири!.. Чуєш, одчислю п’ять і виб’ю душу з тебе, ну, я жду — кажи! Чого мовчиш?
Катранник безмовний. Тоді враз, руку відкинувши, розмахнувся Отроходін і вдарив селянина по голові. Ойкнув той і, скручуючись на місці, впав до ніг допитувача: лікті стукнули об підлогу.
Отроходін потер рукою об полу свого пальта і одвернувся, зиркнувши на обличчя селянина,— чи живий? Якщо вмер, сліди чаші пропали. Можна було б віддати впертого в сільїраду під арешт. Але хтось, добувши чашу, прикарманить; або виставиться для відзнак: через твою невдачу. Ні! краще — так. Супроти канцелярських шакалів, ледве вліз сюди, на склад, а то б і досі дерся до млина між мертвяками.
Про життя селянина, як окрему цінність, гадки в Отроходіна немає.
— Розворуши!— звелів Шікрятову.
При дверях, поруч мітли і лопати, стояло відро з брудною водою, — приніс Шікрятов і линув на голову непритомного: той відкрив повіки і застогнав; а поливач метко вдарив ногою під ребра. Заворушився тоді селянин від різкого болю і пробує встати, опираючися руками об запилену долівку.
Шікрятов і напарник — “сива ушанка” — рвонули його під руки і поставили; всилу він на ногах тримався. Голова падала на груди. Мов невидющі були очі, без живого свічення.
Від того звеселів Отроходін несамовито, вимовляючи в думці собі: “Погас! Погас!”— про брак світла в очах селянина. Навіть не приховує почуття, тільки удає, що дуже радий притомності побитого.
— От, проснувся! Хто знав, що ти такий? — торкни і вже валишся, а сам винен, бо роздразнив мене. Залізного можна збісити. Ну, кажи, де чаша?
Пождавши марно, міняє голос:
— Їсти хочеш, і сім’я теж. Я нагодую!— Повернув обличчя до гурту і звелів: — Мішок пшениці!
Два підручні тягнуть від стіни обпорошену вагу.
— Скажи, де чаша, — мішок твій!
Катранник, підтримуваний з обох боків, мовчав, хоч поставлено мішок перед його очі і розкрито. Дивився безвиразно він… А вмить аж сіпнувся і втопив погляд в живий колір пшениці! Ось — хліб, через хвилину можна взяти, тільки скажи, чаша де. Скоро ж смуток прийшов і обкинув думки з гіркотою: “Щоб так, за це зерно — продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям… І хто виживе в селі, проклене Катранників; місця собі не знайду, краще вмерти”.
Він закрив очі і, звісивши голову на груди, мовчить.
Допитувач сказав до підручних:
— Борошно принеси!
Вже почув Мирон Данилович, що ставлять і другий мішок; не хотів дивитись, але подужала примана: бачити ще раз — справжнє борошно, білість його. Глянув… Крупчатка! З неї пекли празниковий хліб, який звали в дитинстві — “папка”; можна б сьогодні спекти, вернувшися звідси. Ще ніколи за життя таким диким зойком, нікому не чутним, проте безмірно пекучим, не рвалася в душі жадоба: з’їсти хліба! Катранник задрижав весь і простягнувся сухокостими пальцями, вже божеволіючи, до відкритого мішка. Швидко ж і обпав, знеможено закривши очі, — тільки здогад проблиснув: “Це підстроєно наперед, мене погубити…” Заморочилися думки від змори і виснаження. В очах стемніло. Він обвис, як гiлка, що надломилася і зів’яла.
Допитувач побачив: жертва півмертвою випадає з рук; а вiдзначив собі: “Подіяло! З’явиться сам і проситиме”. Одночасно ж досада впекла, бо примітив — на мить в очах селянина знов віджило свічення, хоч враз сховалося під повіками.
Отроходін подав нетерпеливий знак видалення: кінцями пальців.
Поведено хлібороба за двері і, через східці, кинуто на сніг, i його шапку — слідом.
Від холоду він очуняв; тихо постогнуючи, ворушився, як каліка. Підводився потроху, спершу на коліна, потім і на весь ріст. Заточуючись, похилив через площу. Від морозного повітря і снігу, до якого лежав опухлою скронею, швидко полегшало: біль притих…
“Мабуть, я переступив якусь межу — легший зробився”.
Все думав: казати жінці про допит чи ні? “Помовчу, бо за мене душею болітиме”.
Додому брів під хуртовинкою, що вже зривалася; почув розпачливий крик неподалеку. Помітив: на крик прямували iнші — кожен одинцем, не так, як колись гуртками єдналися, поспішаючи і знаходячи здогади про подію. Вже розсипано зв’язки людські і всяк понурим напрямком своїм простує з замкнутою думкою і відстороненістю серця, мов здичавілий. Рідко туляться в купу по два чи три чоловіки. Зібравшись, глядять мовчки, як жінка біжить — кидається Серед сніговію то в один бік, то, стрічаючи обмерзлу осичину, в протилежний бік, до хати, і зразу відбігає, мечеться, як сліпа. Одно кричить:
— Убийте мене! Убийте мене!
Не питаючи нікого, Мирон Данилович підійшов близько до глядачів, один з котрих пояснює:
— Кажуть сусіди, що тут проходили,— її сім’я все макуху їла і стала примішувати бадилля, назбиране з осені. Молодиця блекоти через силу наїлася. І чоловіка пригощувала до зілля, він їв, хтозна що з ним зробиться,— може, те саме буде. Чи не одвести її додому? Уб’ється тут або скалічиться, як не замерзне на снігу.
— Одвести! А чого ж? Одвести додому, і все!— раптом з настирливістю, несподіваною для себе самого, заговорив Мирон Данилович до глядачів. — Берімся, поки не замерзла!
Пішли назустріч молодиці, до дерев на розгородженому дворі, схопили її за руки вчотирьох і ведуть. Вона дуже пручається, повторюючи кричма, щоб зразу вбили її,— ледве змогли довести до порога. Вже не розуміє, куди ведуть.
Перейшли гурбою через сіни і відчинили двері: побачили біля печі чоловіка, що мав на собі стріп’я від сорочки і дивинся шалено; верхні повіки підняті високо і погляд врізається на прибулих. Скрізь по хаті кров: на лаві зарізана дитина і жаско спотворена.
Чоловік розвів огонь на самому припічку: диму повна хата! — і готує їжу на сковорідці; щось жує, тримаючи в руці ніж.
Один з дядьків, які ввійшли слідом за першим, скрикнув:
— Він дитину зарізав і смажить! Збожеволів.
Невиразимий страх напав на Мирона Даниловича, що випустив рукав молодиці з своїх пальців; інші також до порога відсахнулися, злякані, але ніхто з хати не виходив — стоять всі, ніби примерзли на глиняній долівці.
Молодиця, як попереду, блукала зором і не розуміла нічого, що сталося. Зовсім безтямна і знесилена, опустилась — лягла долі, зразу ж тут, коло ніг свого чоловіка: помучившись хвилину, вмерла. А він уже не жував; ковтнувши що було в роті, так і застигнув: не збагне жінчиної смерті і власного стану. Враз він рвонувся з місця, впустивши ніж, і, ледве одягнений, з рештками сорочки на голих плечах, розштовхнув гурт селян біля порога і вибіг надвір. Навіжено погнав під хуртовиною, мимо стовпців, що зосталися від воріт. Дядьки — за ним, але не збіжать, не доженуть ніяк. Він мчав у степ, по глибоких заметах, падаючи і миттю схоплюючися.
— Доженім, бо десь упаде і замерзне!
— Не побачить ніхто, де впав…
Підбігав з дядьками і Мирон Данилович, вкрай захеканий; всі хотіли таки впіймати скаженця — не дати йому згинути на снігу. Були слабі; стишувалися, відсапуючи, і аж хрипіли.
Версти завіяні, вже не видно втеклого! — так забіг, що ні догнати, ні примітити. Постояли люди, обліплені снігом, і назад вернулися, схиляючи голови під хуртовиною, до того вморені, що всилу ступали; ніхто слова не вимовить.
Біля села, на стежці, рідко протоптаній, лежав чоловік, виставивши праву руку вгору; і завія всього притрушує. Спинилися люди, що після ловлення безумця тяжко дихали.
— Вже переставився! Вже готовий,— сказав один селянин і, знявши шапку, перехрестився, за ним інші. Другий з гурту додав:
— Поперед нас потяг стежку і нас піджидає.
Сказав дядько так і раптом упізнав покійника; здивовано вигукнув:
— Це ж Лук’ян, що голосує “за!” Дивіться, рука піднята!
Приглянулися всі і ствердили:
— Він, він сам і ніхто другий.
Задубіла правиця мертвого, піднявшися високо з-під свіжого снігу.
— Значить, голосує! — озвався першим селянин; не до веселості було і ніхто про це слова більше не вимовив.
Ледве всміхнулись.
— Прибрати б його,— заговорив дядько, що згадав про стежку на той світ.
Інші огірчено відказали:
— Так і самі падати будемо! Духу нема. Скажем, хай пiдвода сюди прийде.
Верталися мовчки в село; вже підходили близько до крайнiх хат, коли враз — від степу тупіт…
Хтось крізь завію поспішав за ними. Аж здригнувся Мирон Данилович із несподіванки, бо подумав, що то біжить шаленець.
— Підождіть, люди!— позвав хтось, наближаючись, і поічили всі зовсім невідомого.
— Підождіть, хочу спитати, чи з млина борошно дають. Вам ближче, — я нетутешній, з приселка Ситнягів…
— Борошно? Ждіть: як зайці кукурікнуть, то приходьте з двома мішками!
— Скоріш пісок на цеглині вродить.
— У крука легше випросити…
Дядьки, зачеплені при згадці про млин і борошно, врізали, що думають, і знов заніміли: дивляться на ситнягівця докiливо, мовляв, здитинiв, чи що.
— А-а! Так і досі не дають, — простакувато протяг прибулий: чолов’яга з різкими і відхиленими рисами небритого обличчя: він в низькій шапці і в ватянці, весь біло обпорошений. Я чув, багато хто збирається завтра туди.
— Даром збираються!
— Хіба, що ноги позичені.
— З шилом по медок…
Чолов’яга огризнувся:
— А хоч би з шилом! Когось на млині торкнути в бік, враз би борошно висипав.
— Їх торкнеш!
— Там з гвинтівками і лозиняками.
— Стріляють і в шию дають такої крупчатки, що сніг їси…
— Як багато збереться, мурав’ї ведмедя женуть.
— Е, так то ведмедя. В нього мало кігтів, коли мурашок сила тьменна. А тут же чорт, а не ведмідь.
Мирон Данилович плекав потайну думку: що в грабіжників треба вирвати свій хліб, та — як? Хіба збереться хмара людей, то чимало вскочить до млина. Всім винести борошна і зразу ж сховати. Він сказав:
— Насунути громадою, тільки серед ночі, і можна взяти млин.
— Серед ночі? — питає прибулий. — Рано вдосвіта теж можна.
— Не знаю, чи можна, — вагається Мирон Данилович.
Дядьки відходили, кожен на свій куток.
Прибулий сказав до Катранника:
— З вами пройду через вулицю…
На пустельному перехрестку заговорив суворо, ніби наказуючи:
— Завтра зарання з нашого села підуть на млин, бо все одно — смерть. Нехай пристануть ваші. Кажіть кожному, хто певний!
Викрикнув і пішов під завію.
Йому дуже зрадів Мирон Данилович: от рішучий чоловік! — якби так спочатку. Бо вже люди — як мухи, спромоги нема. А вранці негаразд: почнуть стріляти вартові, всіх видно. Вночі ж темрява криє; а хто підніметься? — я по картоплю йшов, і то перед світом.
Хуртовина погустішала. Сніжини підлітають до вікон і спиняються, мов шукаючи входу в житло, але, не відкривши, покружляють, поколиваються, полетять набік і вверх, до стріхи. Віддаленіли знов через незміренний простір: десь на рівнину падати і спинятися назавжди.
Нові сипнуть; потчуть на білих верстатах, поставлених між небом і землею. Множиться літ і множиться, ніби ниті, що розсипані, легко рушають численністю, навіть бунтуються — б’ють, як із жмень, прямо і на сторони. І несуть чисту завісу, якою окривають хати.
Ось — свiй двір і двері; рештки саду, схожі на примари. Мирон Данилович підійшов до могилок: обидві світлі під димучою завісою; впокійні і ненаші. Дві істоти взято, найрідніші йому, кров’ю зв’язані: мати його і син,— в низці скорбного життя, з минувшин і до будучини, куди нитка первісткова пропала. Близько домують рідні — один крок до них, але страшна і найнеприступиміша в світі межа відділяє. За нею вони незбагненно далекі!.. Ні сказати їм слово, вістку даючи, ні від них почути,— стіна незрима стоїть, і ніхто не пройде крізь неї, не прогляне з мовою привітів, між найдорожчими. І гляди, поруч двох могилок стануть нові. Хоч би хоронити було кому.
Треба вранці йти війною на млин. Бо кволо сидіти — могилки множити. Будь отут дружина, заборонить речами і плачем; побоїться. А брат Прокіп сказав правду! — хижак на цепу в диявола, кидаючись, мчить і розриває всіх підряд.
В хату зайшов Мирон Данилович; пустка холодна. Пожувавши малясників, приліг, бо — ніби кістками розбитий.
Відпочинув і взяв сокиру: зрубати вербичку біля глинища. Робота забарна. Дерево промерзло, а сніг сліпить слабого дроворуба.
Пора сходити по остачу картоплі, закопану в кагаті; а от, замісто цього — похід на млин. Можна і післязавтра вирити запас.
Вихряться сніжинки вкруг і женуть, подібно як думки; все вколо біди. Чого захожани чужі стали мучити кожного, гарбаючи хліб собі! — від всіх, кого вимордовують. То ж наш хліб і самі повинні взяти, коли з дітьми гинемо. Кому сказати про млин? Пощастить — дякуватимуть, а ні — прокленуть. Гляди, зостався в родині батько: держить при житті дітей і жінок; пропав він — сім’я теж, себто: я вб’ю їх. Ні, піду сам, а другим хай скажуть ті, що пізній збір надумали і вранці видний — для розстрілів. Вночі півсонну сторожу легше обпасти і ховатися з ношею легше. Лихо жде, але йти треба…
Мирон Данилович порубав гілля і в сіни відніс; потім, пересікши стовбурець, упрігся в шворки і перетягнув колоди. Полежав, болісно дихаючи. Зварив трохи пшоняного супу — рідкого, аж синюватого.
